Історія вчень про державу і право
4.3. Державно-правові вчення часів Реформації
Реформація, яка постала як широкий соціальний рух, була надзвичайно суперечливим явищем. З одного боку, цей рух репрезентували заможні верстви, які мали на меті збагатитися за рахунок конфіскації церковного майна, а з іншого — він об´єднав широку селянсько-плебейську масу, яка прагнула перевлаштування світу на засадах соціальної справедливості. Все це породило розмаїття політичних програм та уявлень про державу і право. На цьому тлі ідеологи Реформації зуміли віднайти спільні ідеї, які послугували теоретичним підґрунтям цього руху і перетворили на самостійний напрям світової політико-правової думки.
Мартін Лютер (1483—1546). Один із видатних ідеологів Реформації в Німеччині, професор богослов´я Віттенберзького університету. Він увійшов в історію як засновник німецького протестантизму. У жовтні 1517 року на дверях віттенберзької замкової церкви М. Лютер вивісив
95 тез, спрямованих проти торгівлі індульгенціями та інших зловживань папства і католицького духівництва. Ці тези поклали початок лютеранству — новому релігійному вченню, що заперечувало основні догмати католицизму. Свої ідеї мислитель виклав у працях «До християнського дворянства німецької нації», «Про свободу християнства», «Про світську владу», «Про рабську волю».
М. Лютер мав неабиякий вплив на формування західноєвропейської моделі держави. Він сформулював важливий правовий принцип — ідею рівності, рівної гідності людей. Хоча цей принцип поширювався лише на християн, він відіграв важливу роль у становленні ідейно-теоретичного потенціалу Нового часу. Ще однією складовою богословського вчення Лютера стала доктрина виправдання вірою. Ставлення до Бога кожен індивід вибудовує відповідно до голосу своєї совісті, на яку не має права посягати ні церковна, ні світська влада. Із цієї доктрини постає необхідність реформування церкви. Причому він чітко розмежовував сфери впливу церкви і держави. Духовна влада має здійснюватися під проводом Слова Божого, а світська — через монарха, князів, королів за допомогою меча і громадянських законів. Ці різновиди влади не підпорядковуються одна одній, а лише Богові.
Мислитель вважав, що держава створена для вирішення тих завдань, які не вирішує церква як соціальний інститут. Завданням світської влади є примусове застосування «зовнішньої» справедливості, нагляд за дотриманням норм законів. З огляду на це держава має бути самостійною стосовно церкви, у всіх світських справах церковні діячі мають підпорядковуватися правителю. З погляду М. Лютера, правитель повинен бути слугою Бога, а не управителем народу. Державна влада — не перевага, а обов´язок перед Богом. Влада є Божою службою лише тоді, коли правитель не керується власними інтересами. М. Лютер розробив вимоги до державної діяльності, причому вихідним положенням стало розуміння влади як ремесла. Він критично ставився до права, оскільки у ті часи воно ґрунтувалось на принципі нерівності: для мирян і священнослужителів існували різні системи права. Критикуючи канонічне право, Лютер надавав перевагу світським праву й законам.
Політико-правовий аспект лютеранства був корисним У практиці державотворення і правотворчості Нового часу. Ідеї рівності людей, свободи совісті, незалежності особистості від держави, доступності закону були розвинуті в доктринах діячів епохи Просвітництва.
Томас Мюнцер (прибл. 1490—1525). Ідеолог Реформації, священик і революційний діяч. У 1520—1521 рр. він виступив із спрямованим проти католицької церкви радикальним ученням про характер і завдання Реформації. У революційній діяльності Т. Мюнцер спирався на бідні верстви населення. Свої політичні погляди він виклав у «Празькому маніфесті», який опублікував у Чехії. Його соціальні та політико-правові ідеї знайшли відображення в працях «12 статей» та «Статейне письмо», де він порушив проблеми зміни суспільного устрою: необхідність виборності посад, скасування кріпосного права, налагодження діяльності судових установ і управлінь. На думку Т. Мюнцера, влада має перейти до рук народу і бути спрямованою на загальну користь.
Своїми ідеями про реформаційний рух і відкриту безкомпромісну боротьбу проти ієрархізованих порядків, соціальної нерівності, засилля церкви Т. Мюнцер стверджував необхідність «скидати безбожників з трону», а на їх місце обирати людей «нижчих, простих». Такі заходи, на його думку, цілком законні, навіть за умови застосування «меча». Новий устрій теж буде змушений вдатися до реакційних методів, оскільки захищатиме владу суспільного цілого від егоїстичних соціальних груп. Отже, народ буде джерелом і суб´єктом політичної влади.
У поглядах Т. Мюнцера простежуються початки республіканських ідей, визначення напрямів державної політики і контролю за її здійсненням з боку народу. Саме в цьому виявився демократизм його програми.
Жан Кальвін (1509—1564). Один із провідних діячів та ідеологів Реформації. Під впливом М. Лютера він схилявся до протестантизму, зрікся католицької церкви. Працею «Настанова у християнській вірі» Ж. Кальвін поклав початок новому віровченню — кальвінізму.
Розглядаючи питання про громадянське правління, Ж. Кальвін дотримувався теологічних позицій щодо походження і сутності держави. Держава, на його думку, слугує розвитку суспільного життя, але найвища її мета полягає в утвердженні морального порядку і в захисті християнської релігії. Церква має бути вільною від державного контролю, але потребує з боку держави підтримки.
Ж. Кальвін вважав, що будь-яка форма правління є однаково законною і здатною виконувати зобов´язання перед Богом. Водночас він вказував на переваги аристократичної республіки, де посади є вибірними, плюралістичне (колегіальне) правління обмежує того, хто прагне до панування над усіма. Випробовуючи цю концепцію на практиці, Кальвін сформулював ідею сліпої покори державній владі, яка, у свою чергу, керується встановленими Богом законами. Право опору правителю-тиранові він визнавав за органами влади, церквою і представницькими установами. Це право реалізується тоді, коли вичерпані всі легальні засоби впливу на правителя.
Ідеологи та діячі Реформації справили визначальний вплив на процес руйнації середньовічних феодально-церковних порядків. Водночас суттєвим завоюванням державно-правової думки тих часів став висновок про те, що свобода думки і совісті є передумовою і обов´язковою ознакою демократично організованого суспільства.