Історія вчень про державу і право
4.1. Особливості ідеології та світорозуміння епохи Відродження і Реформації
Культура Відродження зародилася в італійських містах-державах у XIV ст. і вже наприкінці XV ст. поширилася на інші країни Західної Європи. її основу становив гуманізм, представники якого прагнули замінити середньовічне традиційне дослідження текстів Біблії, постанов церковних Соборів і праць отців церкви розвитком світських наук і освіти, вивченням людини, її психології і моралі. У цей час відбувалося повернення до основ античного світосприйняття, за якого наука не була й не могла бути служницею церкви.
Основним принципом наукових досліджень цього періоду став аналіз проблеми людини, її ціннісного ставлення до навколишньої дійсності. Епоха Відродження характеризувалася радикальною перебудовою соціально-політичного і духовного життя. Політичне знання виокремилось в автономний напрям, суспільно-політичні проблеми знайшли всебічне відображення в гуманістичній літературі й зумовили зрушення в системі політико-правового мислення.
У XIV—XV ст. свій внесок у розвиток політичної ідеології зробили: Ян Гус, закликаючи ліквідувати привілеї священнослужителів; чашники (утраквісти), які підтримували Яна Гуса і вимагали свободи проповіді слова Божого; таборити, які засуджували аристократичні привілеї, станове розмежування, смертну кару; міленарії з їх мріями про Царство Боже на землі, де будуть втілені ідеї справедливості, рівності, свободи і братерства первісного християнського комунізму та скасована приватна власність.
В епоху Відродження середньовічний аскетизм поступився культу людини, її інтересам і потребам; божественне поступилося природному, людському, тобто гуманізму, який на той час охопив лише політико-правову думку частини суспільства, переважно мешканців міста. Основоположником гуманізму був італійський поет Франческо Петрарка (1304—1374). Його ідеї підхопили К. Салутаті й Л. Бруні (Аретіно), які відстоювали всебічний розвиток особистості, заперечували тиранію. Л. Бруні створив теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є основною умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивали М. Пальмієрі, Л. Валла, Л. Альберті, А. Рінуччіні та інші італійські мислителі. Під впливом республіканських ідеалів вони порушили проблеми свободи особистості як громадянської свободи, політичного права обирати і бути обраним до владних структур, рівності громадян перед законом, визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи і авторитету суду.
Політична діяльність гуманістів є початковим етапом ґенези державотворчої доктрини ранньобуржуазного зразка. З огляду на те що політико-правова думка цього періоду висвітлила нові аспекти проблеми людини і суспільства, мислителі Відродження крізь призму етики окреслили питання політичної активності. Крім цього, було порушено проблему свободи в концепції максимальних можливостей людини в державній сфері. Це означало відхід від середньовічного світогляду та початок формування природно-історичних уявлень про державу. Проблеми формування держави, її типологічних характеристик спричинили політичні дискусії гуманістів кінця XIV — початку XV ст. У цей час з´явилася концепція флорентійського республіканізму. Поява монархічних концепцій узаконювала абсолютистські тенденції північноіталійських держав.
У XVI ст. деякі країни Західної і Центральної Європи охопив масовий рух проти католицької церкви, який увійшов в історію під назвою Реформація (лат. reformatio — перетворення). Широкого розмаху процеси Реформації набули в Німеччині. Протестантизм, що уже сформувався, реанімував ранньохристиянські політичні ідеї. Реформація вороже ставилася до державної влади, критичними були погляди її ідеологів і на право. На їхню думку, християнам право не потрібне, вони керуються заповідями Христа. Такий радикальний підхід був несумісний з практикою посилення державної влади в XVI ст., тому ідеологи Реформації намагалися все ж таки примиритися з державою і правом.
На епоху Відродження і Реформації припадає діяльність італійського філософа, державного діяча Н. Макіавеллі, німецьких ідеологів Реформації Т. Мюнцера, М. Лютера. У жорстку полеміку з М. Лютером вступив започат-ковувач християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469—1536). Ідеалами Е. Роттердамського були освічена і гуманна монархічна влада, свобода і ясність духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбство, простота.
До проблематики держави, права, влади звертались соціалісти-утопісти, які шукали відповіді на питання, якими повинні бути політико-юридичні інститути, здатні адекватно втілити устрій, що ґрунтується на спільній власності задля встановлення соціальної справедливості.
Учення засновника пуританства Ж. Кальвіна і релігійні війни у Франції дали поштовх зародженню політичної ідеології кальвіністів-монархомахів (тираноборців), яка, виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, обґрунтовувала право народів на опір тиранам, право міських магістратів на відсіч монархові-тирану. Одним із виразників таких поглядів «третього стану» у XVI ст. був французький юрист Ф. Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме народу належить верховна влада.
Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою провадили Т. Без, Ю. Брут, Е. Де Ла Боессі, єзуїти Беллармін, Моліна, Суарез та ін. Вони проповідували боротьбу проти «непідходящого» єзуїтам монарха, впроваджували у своєму ордені не рівність, а беззаперечне підпорядкування молодших за станом старшим, свободу розуміли як суцільний аморалізм аж до виправдання будь-якого злочину в ім´я слави Божої. Юристи використовували доктрину суверенітету для захисту королівського абсолютизму. Представником цього напряму був французький мислитель Ж. Боден.
Аналіз проблеми «ідеальної держави» в літературі XIV—XV ст. засвідчує, що гуманісти, наслідуючи політичну філософію Арістотеля, спиралися на вчення про множинність теоретичних форм держави. Республіку і монархію вони вважали найкращими теоретичними моделями з реально існуючих на той час. Ідеологічно провідною була концепція гармонізації раціонально осягнутої дійсності з відповідним політичним ідеалом. Отже, намітився відхід від абстрактного ідеалу до формування уявлень про державу як цілісне політичне утворення.
Дослідження проблем походження і сутності держави мислителі епохи Відродження обґрунтовували в етичному, соціально-категоріальному і політичному сенсі. Державу почали визнавати як політичне об´єднання. Нові тенденції світосприйняття дали змогу походження держави і права та їх призначення відобразити в аспекті природно-правових ідей. Водночас проблеми права було універсалізовано, піднято над локальними, що дало змогу розглядати державу як гармонійне явище. Отже, державно-правова думка цього періоду почала зосереджуватись на вивченні конкретних держав. Зріс інтерес до питань моралі, що свідчило про початок процесу перегляду цінностей, який зумовив соціальні зміни.
Політико-правова думка Відродження і Реформації формувалася на основі розроблення реалістичної за напрямом і раціональної за змістом політики. Для державно-правових учень цієї епохи характерні відмова від схоластики, використання досвіду й емпіричних методів дослідження, критичне ставлення до релігійних доктрин і навіть їх перегляд, інтерес до наукового потенціалу античності. Важливими елементами розвитку суспільної думки цього періоду є гуманізм, визнання цінності земного буття особистості та самоцінності людини, поява перших паростків теорії прав людини, визначення її головного призначення — бути активним началом у суспільстві, державі, світі. Завдяки раціоналістичному методу в основі світоглядних конструкцій окреслилися прогресивні ідеї, які випередили свій час: захист прав індивіда, рівність перед законом, правління на основі закону.