Історія вчень про державу і право

3.6. Українська державно-правова думка часів Київської Русі

Із виникненням Київської Русі з´явилися перші писемні пам´ятки суспільної думки. Завдяки священнослужителям-літописцям дійшли до нас давньоруська політична міфологія, відомості про найважливіші політичні події, свідчення про головні політичні настрої слов´ян, тексти політико-правових документів світського характеру тощо.

Державно-правова думка Київської Русі засвідчує характерні для середньовіччя принципи панування сили всередині держави, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. В ізборниках, літописах, повчаннях, посланнях порушено проблеми державного управління, суспільно-політичної моралі, наслідків соціально-економічної нерівності людей, договірних відносин між князем і народом, критеріїв мудрості і справедливості, єднання руських земель навколо сильної централізованої влади. Серед них «Слово про Закон і Благодать», «Руська правда», «Повість минулих літ».

«Слово про Закон і Благодать». Першою за хронологією пам´яткою давньоруської політико-правової думки, у якій проаналізовано взаємозв´язок закону, правди, істини і благодаті, їх значення в управлінні державою, юридичний статус органів верховної влади, її походження, завдання і мету владних повноважень, відповідальність великого князя за управління «землею Руською», є «Слово про Закон і Благодать». У «Слові...» також визначено напрями і принципи зовнішньої політики держави. Авторство «Слова...», проголошеного як проповідь у Десятинній церкві на честь князя Володимира Великого (між 1037 і 1043, не пізніше 1050), належить першому київському митрополиту з числа русів, священику церкви Святих Апостолів на Берестові Ларіону, що увійшов в історію під іменем Іларіон (XI ст.).

Митрополит був палким прихильником Ярослава Мудрого, брав безпосередню участь у складанні текстів «Руської правди», пристосуванні візантійського церковного права до умов Київської Русі, тобто опрацюванні княжих статутів, що визначали правовий і політичний статуси церкви, і, можливо, літописних зводів 1037—1039 і (під іменем Никона) 1072—1073 рр., використаних Нестором у роботі над «Повістю минулих літ».

Поняття «закон» вживається у «Слові...» і як теологічна, і як юридична категорія. Це зафіксований у Старому Завіті і переданий через Мойсея наказ Бога людям, які перебувають у стадії недосконалості. Закон призначений регулювати вчинки індивідів чітко визначеною в ньому чужою волею (божественним приписом). Метою «закону на скрижалях» є утримання людства у підзаконному стані для його ж власного виживання, запобігання знищенню індивідів один одним, «спасіння народів», визначення для них рятівного шляху в «оновлене післябуття — до життя вічного». Закон — це не випадковий, а історично необхідний атрибут в історії людства, і саме він веде «підзаконних до благодійного хрещення, що стає перепусткою до вічного життя». Отже, закон, у розумінні Іларіона, постає як перша сходинка у розвитку суспільства, «предтеча і слуга Благодаті й Істині». Мислитель засуджував іудеїв, які «при свічці закону себе стверджували», «синів рабського Закону» за те, що у дохристиянські часи використовували закон для формування відносин між народами на засадах неволі, їх поділу, звеличення одних і приниження інших. І за часів приходу на землю Христа, коли «благодать ще не зміцніла, ще перебувала у його грудях», іудейські старійшини, «народжені у рабстві», застосовували свої закони для насилля над християнами — «синами свободи», для жорстокої розправи з Ісусом, за що врешті-решт були вигнані і «розсіяні по світу».

Автор «Слова...» першим у давньоруській правовій думці всебічно обґрунтував християнське гасло про відмирання закону на певному етапі розвитку людства. У законі «людство тісниться», він є «лише тінню», «світлом місяця, коли сонце не засяяло». Ось чому закон, виконавши свою історичну роль у вихованні «людського єства», «вимивши» його, як «брудну посудину», невідворотно поступається місцем благодаті — істині. Очистившись через обряд хрещення, людство починає «у благодаті вільно ходити», «благодаттю підноситись», а «закон відходить».

Вирішальну роль у цьому процесі відіграв Ісус, якого було послано на землю не для того, щоб «зруйнувати закон», а щоб виконати його вимоги повністю. «Пересохле озеро закону» він наповнив євангельськими джерелами істини і благодаті (Новим Завітом), тобто практичною можливістю реалізації особистих прагнень людини, яка, прийнявши християнство, не потребує більше правового примусу, оскільки стає цілком законослухняною і керується у своїй поведінці лише моральними заповідями Ісуса — прозорим і чистим природним правом. Наголошується також на тому, що істина осягається не всупереч закону, а завдяки йому. Після хрещення православні люди перестають бути «звірами чи скотиною», зникають вигадані іудеями окремі богообрані народи, оскільки всі вони стають богообраними, тобто рівними, що є запорукою їх вільного і мирного розвитку.

Від закону в «Слові...» відрізняється не лише благодать та істина, а й правда. Цей термін вживається у значенні чи то справедливості, чи то позитивного права. Іларіон возвеличував князя Володимира Великого не лише за хрещення Русі, яка після цього стала могутньою авторитетною державою для «усіх чотирьох кінців землі», а й за те, що князь «правдою був наділений, міццю припоясаний, істиною сповитий, смислом увінчений». Джерелом верховної влади є божественна воля, а ідеалом державного устрою у «Слові...» — спадкоємна монархія і єдинодержавність, але не як обмежене, свавільне управління, а як запорука єдності, могутності Київської Русі, її територіальної цілісності і незалежності. До того ж Іларіон наголошував, що князь Володимир Великий здійснював державне управління, спираючись на мудру раду бояр, а гідними для наслідування рисами і чеснотами носія верховної влади на Русі були справедливість, милосердя, чесність, він був «для голих одежею, для голодних кормителем, для спраглих утроби охолодою, для удовиць помічником, для мандрівників пристанищем, для незахищених оборонцем, для скривджених заступником, для вбогих збагаченням».

Юридичні і політичні ідеї, відображені у «Слові...», стали для вітчизняної правової думки основою розуміння закону, законності, правди, справедливості, ідеалів державного устрою, взірцевого правління тощо. Він був відомий і далеко за межами Русі.

«Руська правда». У XI—XII ст. було започатковано зведення норм давньоруського права, яке увійшло в історію під назвою «Руська правда» і стало джерелом українського, російського, білоруського та литовського права. Вона виникла на основі юридичного збірника «Правда Ярослава», або «Найдавніша правда». «Руську правду» вважають першою вітчизняною конституцією.

Зведення ґрунтується на давньоруському звичаєвому праві. Умовно його поділяють на чотири групи правових норм: про вбивство (ст. 1); про тілесні ушкодження (ст. 2—7); про образу (ст. 8—10); про порушення права власності (ст. 11—18). Ці норми регулювали питання про становище челядинів і холопів, спадкоємство, земельну власність тощо. Нормотворча діяльність Ярослава Мудрого охоплює не лише 18 статей, а ще й «Покон вірний», або «Урок про віри», ухвалений за його князювання, але включений літописцями до «Короткої правди» після тексту «Правди Ярославичів», тобто першого великого доповнення «Руської правди», здійсненого на початку 70-х років XI ст. синами Ярослава Володимировича. Найголовнішими досягненнями «Правди Ярославичів», з одного боку, було скасування кровної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншого — спрямування віри чи штрафу не потерпілим, а до державної скарбниці.

«Правда Ярослава» («Найдавніша правда»), «Правда Ярославичів», «Покон вірний» і «Урок месникам» формують «Коротку правду», що є втіленням першого досвіду уніфікації й систематизації правових норм давньоруської держави. Однак існує ще й розширена редакція «Руської правди», яка дійшла до нас майже у 100 списках у літописах, «Мірилах Праведних», «Керманичах» та інших юридичних збірниках. Це видатна пам´ятка правової культури України, дія якої поширювалася на всю територію давньоруських земель.

Розширена редакція «Руської правди» складається з двох частин. Перша — «Суд Ярослава Володимировича. Правда Руська» — містить 52 статті. Більшість норм «Короткої правди» доповнено у період з 1072 до 1113 рр. Святославом, Ізяславом, Всеволодом та їх наступниками новими юридичними нормами зі сфер цивільного і кримінального права. Друга частина — «Устав Володимира Мономаха» — охоплює статті 53—121. Його поділяють на кілька частин: норми, що регулюють питання боргових зобов´язань і кабальних відносин (ст. 53—66); норми, що регулюють соціальні відносини у вотчинах (ст. 67—73, 75—85); норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90—95, 98—106); норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86—89, 96—97, 107—109); норми, що регулюють правове становище холопства (ст. 110—121).

Ця редакція «Руської правди» і «Устав Володимира Мономаха» регламентували значно ширше коло суспільних відносин, ніж попередні пам´ятки правової культури Київської Русі. В них уже закладено не лише норми цивільного, процесуального і кримінального права, а й сімейного, шлюбного, спадкового, опікунського та ін. До наших днів дійшла також «Скорочена правда», що з´явилася внаслідок скорочення тексту «Розширеної правди» у XV—XVII ст.

Аналіз змісту «Руської правди» свідчить, що засновники української державності були фундаторами і носіями найвищої правової культури, яка ґрунтувалася на первісних звичаях їх предків, зі становленням держави трансформувалась у норми звичаєвого права, а згодом — і в систему правових норм.

«Повість минулих літ». Літописний звід «Повість минулих літ» складений у Києві на початку XII ст. Нестором. Це першоджерело всіх вчень про виникнення східнослов´янської спільноти і багатовікову еволюцію української, російської і білоруської державності та першовитоки права цих народів. Завдяки їй впроваджено до обігу і первісні державні акти Русі — чотири договори з Візантією та перші документи князівського архіву. За часом «Повість минулих літ» охоплює період від всесвітнього потопу і «поділу владування» між синами Ноя, за простором — сягає аж до Британії та Індії. Основою цього зводу є узагальнення матеріалу попередніх літописних зводів кінця X—XI ст., аналіз Біблії, візантійських хронік (особливо хроніки Георгія Амартола), житій святих, численних релігійних повчань та усних, фольклорних переказів пращурів з урахуванням нових історичних подій.

Процес виникнення суспільства і держави розглядається у «Повісті минулих літ» з позицій богообраності слов´янського народу, введення його до контексту світової політичної історії, у якій все відбувається з волі Божої, «Божого нагляду» як винагорода чи покарання («батога Бога») народів, боротьби добра і зла, хорошого і поганого, Бога і диявола. Родовід східних слов´ян «Повість минулих літ» веде від Яфета — одного із синів Ноя, витоки їх державності вбачає у договорах полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями — нащадками цих біблійних героїв, заперечує будь-яку роль норманів, хозарів чи інших народів у руському державотворчому процесі, а історію Києва починає від полянського князя Кия, його молодших братів Щека і Хорива та сестри Ли-бідь. Акцентується у «Повісті...» на особливій ролі у слов´янському державотворенні апостола Андрія Перво-званого, який проповідував християнство у Причорномор´ї та по Дніпру, у т. ч. і на Київських горах, та князя Володимира, якого теж вважають «апостолом руської землі» за впровадження християнства. Легендарний шлях «із Варяг у Греки» у «Повісті минулих літ» проходить з півдня на північ, а не навпаки, тобто з грецької, а не варязької землі. На початку твору не згадано про візантійські теорії походження Руської держави, наголошено на незалежності Русі від Візантії. Легенда про закликання варягів з´явилась у її тексті пізніше. Головна причина всіх негараздів, які спіткали полян (у «Повісті...» простежується особлива повага до них), — це княжий розбрат, князівські міжусобиці як наслідок кари Божої чи підступних дій сатани.

За змістом «Повісті...», спокій, поміркованість, любов, братерство, повага до старших, до батьків, глибока релігійність, інші етичні норми, притаманні полянам, є «оби-чаями і законами предків, і заповітами» і мають стати джерелами княжих уставів, уроків, правд, обов´язків князя

«правду діяти на цьому світі, у празді суд судити». До древлян, сіверян, кривичів, а також спільнот, похідних від ляхів, радимичів і в´ятичів, у «Повісті...» простежується критичне ставлення, оскільки вони «жили подібно до звірів, жили по-скотськи, і вбивали вони один одного», «не відали Закону Божого, бо творили вони самі по собі закон».

«Повість минулих літ» оспівує роль знання в історії слов´янського державотворення, повсякденного буття народу. Вона ототожнює книгу і мудрість, які «вселяють і світло, і розум, і смисл» у «царів царювання» і «написання правди сильними». Витоками найвищої мудрості є Слово Боже, пророчі бесіди, Євангеліє та апостольські повчання, а також житія святих отців.

Оригінал «Повісті минулих літ» до наших днів не дійшов. Первісний її текст був підданий редагуванню ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116 р., а через два роки — ще одним києво-печерським ченцем, ім´я якого невідоме. Ці редакції, виконані за дорученням певних князів, внесли значні зміни до Несторового тлумачення історії руського державотворення, яка була настільки повною, «що жодна інша нація не може похвалитись таким скарбом» (Г. Міллер). Однак відсутність оригіналу уже в середині XIX ст. спричинила суперечки серед науковців щодо авторства цієї історичної хрестоматії. Наприклад, російські історики висувають гіпотези про існування у той період «двох Н.» — одного як автора «Повісті...», а іншого — як агіографа. Більшість авторитетних українських і російських фахівців (В. Татищев, М. Костомаров, М. Грушевський, О. Шахматов, І. Єрьомін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко, М. Котляр та ін.) переконливо доводить, що автором первісної редакції «Повісті минулих літ» є саме «чесний Нестор». Державницькі традиції у ланцюжку «Нестор — Величко — Полетика» виголошували українські дослідники XVII—XVIII ст.

Формування ідеології суспільного примирення. Значний внесок у розвиток політичної і правової думки Київської Русі зробили засновники чернецтва — Антоній Печерський (983—1073) і Феодосій Печерський (прибл. 1036— 1074). Антоній рішуче виступав проти підпорядкування візантійської церкви Папі Римському. Він розглядав людину як вінець творіння Бога — рівну, вільну, але гріховну, а князя — як богоугодного володаря. Сенс життя він вбачав у молитві, пості та праці.

Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський жив і творив поруч з Антонієм. У своїх повчаннях про терпіння, любов, піст, милостиню, покору, ходіння до церкви тощо, написаних у вигляді практичних порад, Феодосій рішуче засуджував користолюбство, зажерливість, різко критикував князя Ізяслава за відхід від державних інтересів Київської Русі, проклинав братовбивчу війну між ним і Святославом. Він також обстоював непохитність божественних законів, відданість православ´ю і водночас проповідував повагу до прав «кривовірів», «чужовірів», рівноправність інших народів, закликав можновладців «творити добрі діла і бути милосердними» як до руських людей, так і до чужинців. Феодосія вважають одним із творців церковно-правової доктрини встановленого Богом династичного князювання на Русі, повне обґрунтування якої через півстоліття здійснив у «Повісті минулих літ» диякон Нестор.

Феодосій Печерський і перший київський митрополит з руських Іларіон були засновниками вітчизняної проповідницької школи, яка охоплювала майже все світоглядне вчення, у т. ч. тогочасну правову і політичну думку. Серед представників цієї школи — туровський єпископ Кирило (між 1130 і 1134 — прибл. 1182); київський митрополит Клим (Климент) Смолятич (1147—1154), який боровся за незалежність руської православної церкви від Візантії; перший новгородський єпископ з руських Лука Жидята (1036—1059); чернець Зарубського монастиря Георгій (прибл. XII—XIII ст.) та ін.

У 1073—1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича «з багатьох книг великих» було складено два Ізборники Святослава. Вони значно прискорили процес проникнення у давньоруську політико-правову думку інтерпретованих ідей давньогрецьких мислителів. Вміщені в них вислови та афоризми морально-етичного характеру справили значний вплив на зміст вітчизняних правових настанов. Те саме стосується й антології афоризмів різних народів і різних епох під назвою «Бджола» (XI ст.). Вимоги поваги до закону, як до Бога, твердження про його виняткову важливість в організації державного життя, необхідність неухильного виконання закону, невідворотну відповідальність його порушників перед Божим судом містяться у посланні Якова Чорноризця (XI ст.).

Прагненням до поліпшення правового становища бідних, пом´якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей пройняте «Повчання» Володимира Мономаха (1117). «Убогих не забувайте, — наказував великий князь своїм спадкоємцям, — а скільки можете годуйте і подайте сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не дайте сильним огубити людину». Князь також повчав синів бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати гідність держави, любити освіту.

Отже, у політико-правовій думці Київської Русі утверджувалася ідеологія суспільного примирення, нейтралізації руйнівних процесів у державі шляхом законослухняності, сподівання на Бога, терпіння, покори, задоволення своєю долею. Зразком у цьому, як учив Володимир Мономах, мають бути праведники. У «Повчанні» простежується прагнення ствердити феодальні правовідносини на основі досягнення «ідеального» правління, домогтись єдності Київської Русі, поставити державні інтереси над особистими образами, поєднати християнську мораль з політикою держави, запобігти чварам, підкорити силу праву і чеснотам.

Проблеми мистецтва державного управління і політико-правової моралі порушено в посланнях митрополита Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита КлимаСмолятича пресвітеру Фомі (1149), «Словах» Кирила Туровського (друга половина XII ст.) та ін. Ці проблеми розглядали крізь призму неоплатоністичного розуміння релігії, права, держави і людини, християнсько-державницьких ідей. Невідомий автор «Слова про Ігорів похід» (1187) підніс на найвищий щабель ідеологію патріотизму, відданості рідній землі, рішуче засудив князівські чвари, першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Високими ідеалами гуманізму сповнений Києво-Печерський патерик. Оцінювати людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, спираючись на «думців», закликало князя «Моління» Данила За-точника (кінець XII — початок XIII ст.). Вихваляючи сильну князівську владу, воно водночас викривало зловживання князів, тіунів, висміювало боярство і навіть монастирське духівництво. Проблеми впровадження високоморальної політики порушено у повчаннях архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона Володимирського (1275). Патріотичним прагненням до політичного єднання руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної влади князів пройнятий Галицько-Волинський літопис.

Знайшовши практичну реалізацію у державотворчих процесах, діяльності центральних і місцевих органів влади, договорах Русі з Візантією, довготривалому творенні «Руської правди» (XI—XII ст.) та інших нормативних актів, політична і правова думка Київської Русі справила значний вплив на формування політико-правової думки у Московському великому князівстві, Великому князівстві Литовському, Російській централізованій державі, Речі Посполитій, яскраво позначилася на право- і державотворчій практиці українського народу доби Гетьманщини.

Література

  1. Антологія української юридичної думки: В 6-ти т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К., 2002. — Т. 2. Історія держави і права України / Упорядники: І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук, І. В. Музика, І. К. Омельченко; відп. ред. І. Б. Усенко.
  2. Беляев Е. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье. — М., 1966.
  3. Боргош Ю. Тома Аквинский. — М., 1975.
  4. Григорян С. Н. Великие мыслители Арабского Востока. — М. 1960.
  5. Енциклопедія політичної думки: Пер. з англ. — К., 2002.
  6. Еремеев Д. А. Ислам: образ жизни и стиль мышления. — М., 1990.
  7. Игнатенко А. А. Ибн Хальдун. — М., 1980.
  8. Іларіон. Слово про Закон і Благодать // Київська старовина. — 1992. — № 1.
  9. История государства и права зарубежных стран / Под ред. Н. А. Крашенниковой, О. А. Жидкова. — М., 1997. — Ч. 1.
  10. История политических учений / Под ред. С. Ф. Кечекьяна и Г. И. Федькина. — М., 1955.
  11. История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. — М., 1986.
  12. Климович Л. И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. — М., 1986.
  13. Копистон, Фридерик. История средневековой философии. — М., 1997.
  14. Косарев А. И. История государства и права зарубежных стран. — М., 2002.
  15. Котляр М. Нестор літописець // Історія України. — 1997. — № 1. Крывелев И. А. История религий: Очерки: В 2-х т. — М., 1998. — Т. 2. Литература Древней Руси. — М., 1986.
  16. Мироненко О. М. Захист «правди і благодаті» за доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави // Вісник Конституційного Суду України. — 1999. — № 1.
  17. Мироненко 0. М. Права і свободи людини в політико-правових вченнях середньовічних теологів. — К., 1995.
  18. Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини в українській богословській думці доби середньовіччя. — К., 1995.
  19. Молдован А. М. Слово о Законе и Благодати Иллариона. — К., 1984.
  20. Нерсесянц В. С. Правопонимание средневековых юристов // Ис-торико-правовые исследования. — М., 1982.
  21. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — М., 1963.
  22. Сапронова М. А. Арабский Восток: власть и конституции. — М., 2001.
  23. Сативалдыев Р. Ш. Персидско-таджикская политико-правовая мысль эпохи средневековья (исследование и интерпретация) // Государство и право. — 2000. — № 2.
  24. Сагадеев А. В. Ибн Сина (Авиценна). — М., 1985.
  25. Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1986.
  26. Толочко П. Тисячоліття давньоруського літописання // Київська старовина. — 1999. — № 1.
  27. Философия и религия на рубежном Востоке: XX век. — М., 1985.
  28. Хрестоматія давньої української літератури. — К., 1967.
  29. Шамсутдінова-Лебедюк Т. «Хідая» — коментар мусульманського права // Людина і світ. — 2002. — № 6.
  30. Шуймухамбетова Т. Б. Арабоязычная философия средневековья и классическая традиция. — М., 1979.