Історія вчень про державу і право

3.3. Демократичне обґрунтування політичного ладу в ученні Марсилія Падуанського

Істотний внесок у розвиток світової державно-правової думки зробив італійський мислитель і політичний діяч Марсилій Падуанський (справжнє ім´я — Марсиліо Майєрардіні) (між 1275 і 1280 — прибл. 1343). Він є автором праць «Захисник миру», «Про імператорську юрисдикцію в матримоніальних справах», «Малий захисник» та ін.

Середньовічна політична теорія, запропонована Марсилієм Падуанським, зосереджена на реаліях політичного і соціального життя середніх віків, що зумовило його намагання демократично обґрунтувати політичний лад у пізньому середньовіччі, в період занепаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Він, зокрема, вважав, що Євангеліє не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона — справа совісті людини. Першим у середньовічній державно-правовій думці вчений чітко розрізняв законодавчу владу і виконавчу, розвинув ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас він був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії: 1) правлячу — духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції; 2) підлеглу — землероби, ремісники і торговці, які мають піклуватися лише про власні інтереси. Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної — законів, яким підпорядковане суспільство. Папа Римський не може претендувати на світську владу.

Донині тривають дискусії щодо належності Марсилію деяких коментарів до творів Арістотеля. Марсилій Падуанський керувався арістотелівським принципом самодостатнього суспільства, спроможного задовольнити свої моральні і фізичні потреби. Він схилявся до секуляризму, який суперечив церковній традиції, стверджував, що теологія нічого не дає раціональному знанню, що моральні і релігійні проблеми можна контролювати людською спільнотою — людським самодостатнім суспільством.

Йдучи за Арістотелем, Марсилій називав групи (класи), які співпрацюють з метою створення суспільства: землероби і ремісники, які постачають матеріальні блага і кошти, потрібні для управління; солдати, посадові особи, священики, які безпосередньо утворюють державу. Радикальним є його твердження, що у всіх світських взаєминах духівництво — це лише одна з груп суспільства. Він вважав християнське духівництво рівним будь-якому іншому прошарку суспільства. Тому контроль держави над духівництвом, за Марсилієм Падуанським, нічим не відрізняється від контролю за землеробством чи ремісництвом, а тому релігія — це соціальне явище, що піддається соціальному регулюванню. Отже, церква — частина світської держави в усіх аспектах.

У трактаті «Захисник миру» Марсилій намагався довести безпідставність претензій папістів на «повноту влади». Твердження прихильників Папи полягали в тому, що світські володарі мусять підкоритися папству навіть у мирських справах і лише Папа міг зводити їх на трон, судити чи позбавляти влади. Натомість Марсилій Падуанський зробив спробу обґрунтувати, що духовенство загалом має підкорятися не тільки у світських справах, а й у духовних усьому народові і світському володареві, який діє, за його словами, в ім´я верховенства народу. Повноваження духовенства мають обмежуватися здійсненням таїнств і повчанням Закону Божого. Однак навіть ці функції духовних осіб має регулювати і контролювати народ та обраний народом уряд. Вчення Марсилія стало перешкодою у розбудові людського суспільства на релігійних підвалинах під проводом духовенства. Воно відкрило шлях до становлення суто світського суспільства на чолі із всенародно обраним урядом.

Марсилію Падуанському належить також ідея держа-ви-нації, організованої в комуну або синьйорію. Демократична суть політичного ладу в його вченні ґрунтується на ідеї, що держава має існувати як представник народної волі і володіти суверенітетом. Це дає їй право видавати закони, обирати уряд і контролювати його, обмежувати владу монарха і навіть притягувати його до відповідальності в разі порушення прав народу. Крім того, на думку філософа, світським владі і законам має підпорядковуватися не лише духовна влада, а й саме духовенство.

Основним виявом демократизму політичного ладу в творах Марсилія був принцип верховенства закону і права. Закон, як і держава, є вищим, ніж монарх чи уряд, а народ через закони має контролювати діяльність обраного ним уряду.

Марсилій Падуанський, дійшовши висновку про необхідність церковних реформ, запропонував застосувати принцип народного суверенітету і до життя церкви, що передбачало залучення мирян (громадян) до скликання місцевих соборів та народного представництва на вселенських соборах. Обурення у духівництва викликала пропозиція щодо відмови церкви від власності, скорочення кількості духівництва до мінімуму, який би визначала держава. У такий спосіб Марсилій Падуанський відкрив шлях світській політико-правовій думці Нового часу.

Державу Марсилій розглядав як досконале і самодостатнє утворення, засноване на розумі та досвіді людей. Держава має бути відокремлена від церкви, як розум від віри, а релігійний закон має підпорядковуватися людському. Отже, людський закон — це свідчення певного загалу громадян чи їх більшості, наслідок розмірковування тих, хто уповноважений творити закон, щодо того, які свідомі дії людей бажані, а яких слід уникати, щоб досягти найкращої мети чи певного стану, бажаного для людини у земному житті, якщо світський законодавець не передасть цих прав священику. Інакше кажучи, закону потрібен законодавець.

У вченні Марсилія Падуанського джерелом закону є народ або всі громадяни, які ухвалюють згідно зі своїм вибором чи волею на загальних виборах норми, що закріплюють певні дії — бажані або ті, яких слід уникати. Наявність у працях філософа термінів «вибір», «воля вибору», «загальні вибори» доводить, що він прагнув обґрунтувати суспільний і політичний лад з демократичних позицій. Превіт Ортон зауважував, що Марсилієва теорія світського правління основана безпосередньо на практиці й концепціях італійських міст-держав і обговорення ним практичних проблем стосується саме цієї форми врядування. Вороже ставлення Падуанського до папства очевидне, до імперії настільки позитивне, наскільки того вимагали інтереси його міста (він був громадянином Падуї). Марсилій Падуанський розробляв своє вчення з метою зруйнувати всю систему папського повновладдя й теорію канонічного права. Він мав на меті визначити та обмежити претензії папської влади на контроль над діями світського уряду. Філософ указав, що наказ справедливого розуму стає законом, якщо він втілюється в правовому кодексі держави і за його порушення встановлюються певні санкції. Якщо закон церкви забезпечується тільки духовними санкціями, то повної автономії держава може досягнути після відмови від уявлень про церкву як незалежне наддержавне об´єднання шляхом зведення її до статусу державного відомства.

Важливу роль у вченні Марсилія Падуанського відведено народу як первинному джерелу закону. Йдеться про те, що приймати закон має не обов´язково більшість громадян. Це може зробити і обрана законним шляхом представницька група від народу. Він описав демократичний механізм законодавчого процесу, що став основою сучасної законодавчої діяльності. Згідно з його вченням, формувати закони може комітет чи комісія, а відтак передавати їх на розгляд законодавцю, який або приймає їх, або відхиляє. Щодо правителя, то його функціональними обов´язками є впровадження прийнятих законів у життя.

Марсилій Падуанський у такий спосіб підпорядкував виконавчу владу законодавчій. Ця ієрархія владних гілок відображена в практиці обрання кожного правителя чи уряду. Він наголошував, що виборність не є обов´язковою, але повинна мати пріоритет щодо передавання влади у спадок. Характерною особливістю вчення Марсилія є визначення різниці між законодавчою і виконавчою владою.

Він, зокрема, підпорядкував судову владу виконавчій, обстоював необхідність підпорядкування виконавчої влади законодавчому органу, що дещо суперечить принципам демократичного політичного ладу, хоча такі відносини між гілками влади Падуанський трактував з практичної точки зору, а не з теоретичної. Така влада і держава, в якій вона реалізується, виникають, як вважав учений, у процесі поступового ускладнення людського співжиття. Влада може бути влаштована по-різному, але у будь-якому випадку вона має виконувати волю законодавця, тобто народу.

Теорія Марсилія Падуанського містить три основоположні тези:

  1. Теологічний погляд на державу Арістотеля як на утворення, що сприяє встановленню бажаного для людини способу існування. Спочатку сім´ї задля загального блага і за загальною згодою об´єднуються в роди, роди — в племена. У такий спосіб і з цією метою консолідуються міста. Завершальною стадією є поява держави за загальною згодою всіх для єдиної мети. Різні структури держави, в т. ч. уряд, визначаються відповідно до їх внеску у раціональну справу: «здійснення» природного людського прагнення до «належного життя». Отже, в цій тезі наголошено на позитивному і максимальному утилітаризмі, необхідному для досягнення найвищих цілей — «належного життя, загального добробуту і справедливості».
  2. Неминучість виникнення конфліктів між людьми, тому обов´язковим є існування формальних інститутів, зобов´язальних механізмів та держави для врегулювання конфліктів. Без таких установ людське суспільство знищить себе. Розвиваючи цю тезу, Марсилій запропонував позитивістське визначення поняття «закон», яке суперечить його концепції справедливості. На відміну від багатьох середньовічних політичних філософів Марсилій Падуанський не вважав, що справедливість є необхідною підвалиною закону. Найважливіше, щоб норми закону мали примусову силу. Норми і держава, яка їх запроваджує, мають бути єдиними в тому сенсі, що суспільство не в змозі вижити, маючи два або більше законодавчих чи виконавчих органів, які змагаються один з одним.
  3. Єдиним законним джерелом будь-яких політико-владних повноважень має бути тільки народ.

Ці тези доводять республіканську позицію Падуанського. І хоча сутністю політико-владних повноважень у державі є примусовість, що зумовлено мінімальною метою щодо збереження суспільства, вища мета, якій служить духовенство, не дає йому права перебирати на себе найвищі політико-владні повноваження. Ієрархія владних повноважень визначається не вищістю однією мети над іншою, а політичною потребою в існуванні єдиних владних повноважень у сфері примусу для запобігання конфліктам, що руйнуватимуть суспільство.

Марсилій Падуанський наголошував також, що релігійна віра має бути добровільною. Духовенство не може вдаватися до примусу, щоб не протистояти Закону Божому. Право мати статус примусових законів і статус урядовців надається лише таким нормам і тим особам, яких остаточно обирає народ. Отже, духовенство не може претендувати на окремі владні чи політичні повноваження.

Обґрунтовуючи сутність політичного ладу крізь призму демократичних характеристик, Падуанський наголошував, що призначення держави — дбати про збереження миру і гідне забезпечення життя своїх громадян. Влада закону, створеного суверенним народом, переважає владу однієї людини. Отже, колективна мудрість народу і його досвід зберігають своє верховенство. Державець є лише виконавцем волі народу, яка, будучи законно сформованою, єдина може претендувати на примус у суспільстві.

Завдяки вченню Падуанського політика стала автономною сферою для здійснення функцій державних інститутів. Узагальнюючи досвід функціонування політичних інститутів, що існували в тогочасних італійських республіках, значну увагу він приділяв виборності як принципу конституювання установ і вибору посадових осіб усіх рангів у межах держави. Виокремлення саме цього факту (принципу виборності) вважають основним принципом обґрунтування політичного ладу. Тому концепції мислителя мали важливе значення для формування в епоху Відродження і Новий час уявлень про демократичний політичний лад суспільства.