Історія вчень про державу і право
3.2. Держава і право в теологічній концепції Томи Аквінського
Італійський мислитель творець «єдино істинної» філософії католицизму Тома Аквінський (1225/1226—1274) залишив після себе велику творчу спадщину. Він є автором коментарів до творів Арістотеля, Петра Ломбардського, Біблії, теологічних праць «Про вічність світу проти буркунів», «Про єдність розуму проти Аверроеса», «Про існування та сутність», «Про демонів», «Про ангелів», «Про могутність Бога», «Про чудеса», «Про жереб», «Про таємні справи природи» та ін.
Тома Аквінський належить до когорти геніальних еклектиків, систематизаторів християнської теології на основі вчення Арістотеля, класиків-інтерпретаторів, які особисто нових наукових істин не відкривали. Правові і політичні вчення щодо сутності держави, праворозуміння, трактування природного права, класифікації законів є органічною частиною всієї філософії мислителя, яку він розумів як «служницю богослов´я». Саме тому влада церкви у нього завжди над державою, а влада Папи Римського — над земними государями. Отже, на основі інтерпретації і систематизації доктринальних досягнень пращурів було розроблено самостійну, цілісну політико-правову теологічну концепцію.
Учення мислителя про державу випливає із загального тлумачення світобудови як універсального ієрархічного порядку буття з чотирьох сходинок (нежива природа, світ рослин і тварин, світ людей, Бог), порядку, встановленого Богом, який розташував усе «на свої місця» (держава — у світі людей), порядку природного, вкладеного Богом у серця людей, якого повинні дотримуватись усі в особистому і суспільному житті.
Доктрини держави у творчості Томи Аквінського виходять з ідей арістотелівської «Політики». Людина як «тварина суспільна» приречена на життя у політичній громаді. Це є природним джерелом виникнення держави, яке схоже на процес творення світу Богом. Місце Бога в еволюції держави як «найвищого результату людського мистецтва» посідає монарх: спочатку він «влаштовує державу», а відтак починає нею правити, як «будь-який батько сімейства управляє домом».
Стрижневим принципом, що об´єднує людей у державу як «досконале співтовариство», є принцип влади. Співвідношення влади з державою аналогічне співвідношенню душі з тілом, Бога зі світом. Без влади, сутністю якої є повне підпорядкування нижчих вищим, держава неминуче гине. З п´яти форм правління (чотири простих — аристократія, олігархія, демократія, монархія і одна змішана — аристократія з демократією) найкращою є монархія, оскільки у природній світобудові царює завжди один — Бог над світом, серце над людиною, розум над душею, бджолина матка над вуликом тощо. Якщо влада належить багатьом, переважають заворушення і безладдя. Панування народу за умови демократії є несправедливим: маса придушує багатих і народ перетворюється на колективного тирана. Монарх як творець держави найефективніше приводить у рух весь державний механізм і реалізує мету держави: досягнення всенародного блага, морального добра і справедливості. Влада має божественне походження лише за своєю внутрішньою сутністю, а користування нею може суперечити божественній волі. Тому народ зберігає природне право на повстання і скинення тирана (але не на вбивство), якщо він здобув владу шляхом насильства, підкупу чи іншим незаконним шляхом або зловживає владою. Ці твердження ґрунтуються на християнських догматах і доктрині про верховенство авторитету Папи Римського.
Сутність права Тома Аквінський теж відшукував у законах світобудови. У найзагальнішому розумінні право — це «дія справедливості у божественному порядку людського існування». Справедливість є якістю душі, керуючись якою, люди постійно і незмінно прагнуть «воздати кожному по праву його». Право як найвища справедливість поділяється на урівнювальне та розподільне. Урівнювальне право, яке має своїм єдиним джерелом природу, називається природним правом (jus naturale), а таке, що встановлене людиною, — цивільним (jus civile). Цивільне право Тома Аквінський іменував ще й людським правом (jus humanuni), позитивним. Однак таке право не можна вважати правом, якщо воно суперечить природному праву, чинність якого поширюється як на людей, так і на тварин. «Людська частина» природного права називається правом народів (jus gentium). На вершині цієї юридичної ієрархії перебуває право божественне (jus divinum). Воно теж має два різновиди: а) природне божественне право, опосередкованою основою якого є вічний закон, тобто сам божественний розум, що керує як органічним, так і неорганічним світом, а безпосередньою — природний закон, який охоплює лише живі істоти; б) позитивне божественне право, що включає окремі народи (наприклад, єврейський), які Бог виокремив серед інших.
Щодо юридичного праворозуміння Томи Аквінського, то він не розмежовував законів Всесвіту, світобудови і власне юридичних законів. Тому у першому випадку закони у нього є джерелом права, а в другому — навпаки. Змістом світобудови і права взагалі є вічний закон. Це не тільки божественний розум, що управляє світом матеріального й ідеального, живого і неживого, а й втілення у природі начала всіх начал, абсолютних правил і принципів усього світопорядку, гарантія цілеспрямованого розвитку Всесвіту, можливості відкриття самоочевидних істин. Це згусток вічного замислу божественного правління світом, вічний план верховного розуму, єдиною метою якого є сам Бог, і вічний закон невід´ємний від цього найвищого правителя. Всі інші різновиди законів — природний, божественний, людський — випливають саме з вічного закону.
Природний закон є відображенням вічного закону, яке поширюється на всі живі істоти. Завдяки йому і людина, і тварина здатні відрізняти добро від зла, мають однакові природні прагнення (їсти, дихати, пити, народжувати, захищатись тощо). Різниця полягає лише в тому, що розумна тварина (людина) причетна до природного закону «інтелектуально і раціонально», а серед нерозумних істот він діє не через «розум», а через інстинкти. Існування природного закону дає змогу різним народам встановлювати норми моралі, досягати схожості моральних законів.
Особливу увагу приділяв Тома Аквінський природі та сутності людських законів. Маючи першоджерелами вічний закон, право як дію справедливості, природний закон, практичний і спекулятивний розум людини, він дійшов висновку, що природне право у широкому смислі не завжди регулює всі стосунки у державі та суспільстві. Людські закони — це, на думку мислителя, тимчасові розпорядження, переважно приватного характеру (ці міркування треба вимірювати у масштабах Всесвіту), на які поширюються всі вимоги до законів загалом, а саме: закон повинен насамперед бути спрямованим на наведення порядку, який має метою блаженство, «благо для всіх», «рух до загального щастя», удосконалення «політичного співтовариства» , тобто держави; творення закону є прерогативою всіх людей або державного мужа, який про них піклується; смисл закону записаний у серцях; якщо вічний і природний закони вкладаються у розум, осягаються природним шляхом і не потребують оприлюднення, то для набуття сили людським законом він має бути обов´язково оприлюдненим; закон слугує для всіх «правилом і мірилом».
Філософ сформулював кілька визначень: «закон є не що інше, як якесь встановлення розуму з метою загального блага, прийняте і оприлюднене тими, хто має опікуватись суспільством»; «закон є не що інше, як припис практичного розуму государя, який управляє певним досконалим співтовариством». На відміну від вічного чи природного закону людський закон містить примусові санкції і може бути «грішним», тобто «відхилятись від природного промислу», втрачати якості справедливості і праведності та перетворюватись на «не закон, а насилля якоїсь особи», «псування закону». Це пов´язано з тим, що загальні принципи природного закону «не можуть застосовуватись до всіх однаково» внаслідок «різнобарвності справ людських і багатоманітності позитивних законів у різних людей». Тому найголовніша вимога до людського закону — його повна і сувора відповідність природному закону. У разі виявлення суперечливості людського закону природному, його недосконалості, несправедливості, а також у зв´язку з тим, що людський закон «випливає з вічного закону, але не може дотримуватись його до кінця», на допомогу людському закону приходить закон божественний. Це одкровення, висловлене у Священному Писанні, — «причина вища», ніж воля людей, а тому божественний закон призначений виправляти недоліки законів людських і регулювати різновид відносин, на які дія цих законів не поширюється. Він застосовується, наприклад, визначення кінцевої мети людського буття, для регулювання внутрішньої, духовної сфери людської діяльності, викорінення зла і гріховності індивіда, а також як критерій для визначення справедливості чи несправедливості закону людського.
Тома Аквінський був упевнений, що людина має природну схильність до чеснот (до класичних арістотелівських він додав три теологічні чесноти: віру, надію і любов). У бутті така схильність у «людей благого складу» реалізується «увіщуваннями». Стосовно «людей дурного складу» спонукання до закладених у них природою чеснот можливе лише шляхом «виховання, примусу під страхом покарання, виховання законами». Не потрібні людські закони мудрецям. Не підвладні їм праведники і духовні особи, які «живуть за законом Святого Духа», а також всі ті, хто безпосередньо «підпорядковується більш високому закону». Обов´язковим є людський закон «для дурників». Щодо правителів, то загальним правилом є те, що «покірні владі покірні закону, ухваленому цією ж владою». Вільним від закону, як і від його примусової сили, є монарх, оскільки «ніхто не може винести йому вирок за протизаконні дії». Мудрий правитель підвладний закону за власною волею. Він перебуває вище тільки від людського закону, але не звільняється від обов´язку дотримання інших законів і несе за це відповідальність перед Божим судом. Людські суди при здійсненні правосуддя мають керуватись як природними, так і позитивними законами. Можливість застосування судового прецеденту мислитель не заперечував, але ставився до нього критично, «оскільки одухотворена справедливість відсутня у багатьох суддях і є непостійною».
Право приватної власності, на думку Томи Аквінського, має не божественні, не природні, а суто людські витоки. За природним правом, усе належить Богові, але існування приватної власності не суперечить ні вічному, ні природному закону. Підпорядковуючи розум вірі, мислитель виправдовував рабство як невідворотне покарання за гріхи і встановлення права народів за законами війни, дотримувався тверджень про природну нерівність людей, вважав простих селян і дрібних ремісників «найманцями» чи «брудним людом», вимагав жорстокого викорінювання єресі, теоретично обґрунтовував інквізицію, започаткував вчення про індульгенції. Проблемами націй і національностей, а також індивідуальними потребами особи чи проблемами її свободи мислитель не переймався.
Учення Томи Аквінського справило вагомий вплив на розвиток теологічної правової і політичної думки людства. У 1323 р. Тома Аквінський був канонізований католицькою церквою, а в 1879 р. його вчення — томізм — Ватикан визнав обов´язковим для всієї католицької церкви та «єдино істинною філософією католицизму». З цього часу томізм розвивався як течія неотомізму (неофомізму), яка мала авторитетні наукові центри у Римі, Парижі, Мілані, Мюнхені, Лувені, могутні видавничі бази в Європі та Америці. У 1924 р. Ватикан сформулював і освятив 24 тези із вчення Томи Аквінського, які стали фундаментом неотомізму. З українських мислителів особливо активно використовували доктрини мислителя професори братських та єзуїтських шкіл, Острозького і Київського колегіумів, Києво-Могилянської академії, Київської духовної академії, численних духовних семінарій і бурс.