Історія вчень про державу і право
3.1. Особливості державно-правової думки середньовічного суспільства
Середні віки (від занепаду Римської імперії у V ст. до Реформації XVI ст.) характеризувалися низьким рівнем суспільної думки. В цю епоху трансформувалася орієнтація суспільної свідомості від держави до церкви, формувалося прагнення людей до потойбічних, неземних ідеалів.
Світські та церковні проблеми в європейській державно-правовій думці. Спираючись на догмати Святого Письма й канони церкви, європейські середньовічні мислителі значно збіднили вчення про державу і право. Проблематика держави і права зводилась переважно до захисту існуючої влади, ототожнення права з релігійними нормами. Однак політико-правова думка розвивалася, що втілилось у концепціях відносин церкви й держави, виокремленні права як елементу державної діяльності й релігійної моралі з її апелюванням до віри, совісті, справедливості та інших загальнолюдських цінностей.
Деякі теорії містили первісні обґрунтування ідеї державного суверенітету, свободи совісті, невтручання церкви у справи держави, рівності людей перед законом та їх права брати участь у розв´язанні світських та церковних проблем. Політико-правова думка середньовіччя значною мірою була спрямована на збереження теоретичних здобутків античної епохи та практичних досягнень римського права.
Із другої половини І тис. розвивались теократичні теорії схоластів, які порушували проблеми відносин між знанням і вірою, дотримувались церковних авторитетів минулого, не залишаючи поза увагою і питань сутності людини, держави, суспільства. Більшість із них стверджувала, що людина як родове узагальнення не існує, бо реальністю є лише окремі особи. Ірландець Іоанн-Скот Еріугена (прибл. 810 — прибл. 877) всі сподівання покладав на перспективу і обожнення людини. Засновник схоластики англієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109), використовуючи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога у людині. Роль римського права у вихованні людини високо оцінював француз Іоанн Солсберійський (XII ст.), який виправдовував тирановбивство. Італієць Иоахим Флорський (прибл. 1132—1202) рішуче засуджував будь-яке насильство щодо особи, був упевнений, що дух свободи й миру переможе його, назавжди заперечивши можливість його існування. Німець Альберт Великий (прибл. 1193—1280) найвищим досягненням величі людини вважав її сумління, завдяки якому особа природно втілює універсальні принципи моральної поведінки. Центральною проблемою політичного вчення шотландця Дун-са Скота (XIII ст.) була свобода волі: тільки за абсолютної свободи можна створювати велике.
Найпомітнішою постаттю у цей період був «князь теології», п´ятий «батько церкви» монах-домініканець Тома Аквінський — систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Традиції класичної схоластики у релігійних та політичних доктринах продовжували мо-нах-францисканець Вільям Оккам (прибл. 1285—1349), водночас виступаючи проти абсолютизації церковної влади, на захист принципу «євангельської бідності»; Жан Бу-рідан (прибл. 1300—1358) з ученням про свободу волі, згідно з яким душа від природи вільна, а значить, вільні й усі її здібності, воля й розум. Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італієць Марсилій Падуанський (прибл. 1280 — прибл. 1343).
Державно-правові вчення у країнах Арабського Сходу. Епоха середніх віків була періодом розвитку і становлення ідейного потенціалу арабських мислителів. Поштовхом для еволюції цих учень послугували історичні умови розвитку Арабського Сходу: на початку VII ст. розпадались держави, змінювались торгові шляхи, змішувались старі і нові соціальні групи. Традиційні племінні культури втрачали значення під тиском ідей монотеїстичних релігій (іудаїзму та християнства). За таких історичних умов формувалася нова світова релігія — іслам.
Універсальний характер ісламу і його нормативних приписів дає змогу стверджувати, що іслам — це одночасно «віра і держава», а мусульманське право, що склалось за цих умов, є не тільки правом, а й релігією. Правовою основою ісламу є шаріат — комплекс приписів, закріплених Кораном і Суною, які визначають переконання, формують моральні цінності та релігійну совість мусульман, є джерелами норм, що регулюють поведінку. Він і нині функціонує як правова система світу.
Шаріат став своєрідною філософією права ісламу. Для нього характерна синкретичність, тобто нерозчленованість сфер духовної, світської і практичної діяльності мусульманина. У боротьбі лідерів мусульманства за владу змінювалися династії халіфів; центральна влада була нездатна здійснити централізацію держави. По всій арабо-мусульманській імперії виникали місцеві халіфати та інші державні утворення. Всі перевороти і соціальні рухи відбувалися під ідеологією якогось напряму ісламу, що був поділений на безліч течій і сект. Гострі соціальні та політичні суперечності знайшли відображення в політико-правових ученнях і доктринах, які мали переважно релігійний характер. Поряд з цим на політико-правові доктрини багатьох філософів Арабського Сходу значний вплив справила антична філософія, особливо державно-правові погляди Платона та Арістотеля.
Розвиток державно-правових уявлень і поглядів на території сучасної України. У часи Київської Русі державно-правову думку репрезентували усні та писемні пам´ятки IX—XIII ст., у яких відображено погляди пращурів українців на право, державу, суспільство і людину. Головним джерелом політико-правової ідеології того часу була неписана «народна конституція», яка ґрунтувалася на звичаях і традиціях народу і відображала первісну морально-правову культуру, почуття, прагнення корінних жителів східнослов´янських князівств. Називали цю конституцію «правдою», «стариною», «благодаттю» тощо.
Правові і політичні погляди у давні часи формувалися і передавалися від покоління до покоління у заповітах, казках, переказах, оповідях, сказаннях, повчаннях, билинах тощо. Вони мали узагальнену назву «правда батьків» і ґрунтувалися на релігійно-міфологічних уявленнях та віруваннях давніх східних слов´ян. Важливим зовнішнім джерелом державно-правової думки Київської Русі, особливо після її хрещення 988 р., були Біблія, повчання і проповіді Василя Великого (329—379), Григорія Богослова (прибл. 300 — прибл. 390), Іоанна Златоуста (між 354— 407), а також візантійських богословів Іоанна Дамаскіна (прибл. 675 — прибл. 740), Фотія (820—891) та ін. У цих творах містилися не тільки релігійні постулати, а й основи християнського світорозуміння, правові та політичні погляди Платона, Арістотеля, інших античних авторів. Поряд з канонізованими текстами існувала певною мірою вільна від церковних догм думка про державу і право, висловлена в апокрифічних творах, перекладах праць Йосипа Флавія (І ст.), Козьми Індикоплова (VI ст.), хроніках Іоанна Малали (VI ст.), Георгія Амартола (IX ст.), житіях і житійних легендах. Відчутного імпульсу власне правовій думці, крім біблійного Кодексу Мойсея надали кілька варіантів Номоканону (VI—VII ст.), Еклога (VIII ст.) і Прохірон — візантійське зведення законів (IX ст.), «Закон судний людям» — південнослов´янська переробка Еклоги.
Найпотужнішим внутрішнім джерелом збагачення політичної і правової ідеології Київської Русі стали оригінальні вітчизняні твори — літописи священнослужителів, завдяки яким до нас дійшли давньоруська правова та політична міфологія, відомості про державотворчі процеси та основні політичні настрої східних слов´ян, тексти багатьох правових документів світського характеру тощо. «Повість минулих літ» та інші східнослов´янські літописні зведення містять не тільки опис події, а й судження про категорії «добро» та «зло», «справедливість» та «кривда», «держава» та «особа», «божественний закон» («благодать») й настанови світського характеру (правди, уроків, повчань тощо), народних вірувань і християнства, свободи та ін. У літописах Бог був над людиною, державою та іншими земними утвореннями, а колективізм, соборність — над особистістю. У цих творах оспівувалася справедливість як основа людського буття, пропагувалися ідеї величі та єднання Київської Русі, патріотизму, пріоритет належав божественному закону й християнській моралі.