Історія вчень про державу і право

2.6. Первісні державно-правові уявлення пращурів українців

Свідчення античних авторів та археологічні знахідки дають змогу стверджувати, що анти — нащадки праслов´янських трипільських, гребінецьких, маріупольських, надбужанських, буківських, білогрудівських та інших племен за римської доби — вступили у завершальний період первіснообщинного ладу, а за доби переселень народів (375—800) започаткували на півночі від Чорного моря перше слов´янське державне утворення, до якого увійшли також елліни, германці, скіфи, сармати тощо, заклали славетний Київ і почали створювати союзи племен.

Саморозвиток пращурів українства. Демократичний лад Антської держави був успадкований від військової демократії «батьків» слов´ян і від грецьких полісів. Народні зібрання у вигляді родових та племінних сходин і ради старійшин попередників антів, як і полабських, прибалтійських, південних слов´ян, скликали з давніх часів. У середині І тис. уже створювали ради племінних союзів, які функціонували водночас із королівськими радами франків, державною радою при імператорі Візантії, лангобардськими, вестготськими, остготськими військово-демократичними інституціями, англосаксонськими вітенагемотами — «зібраннями мудрих», тобто радами знаті з 30— 100 архієпископів, єпископів, абатів, дружинників при королях Британії.

Ради племінних союзів антів формувалися з найближчого оточення їх вождів і об´єднували 60—80 представників племінної і міжплемінної верхівок (вельмож). Вони виконували дорадчі функції при вождях, чим дещо стримували їх прагнення до порушення звичаїв предків. Природно, що за безперервних воєн з кочовиками першочерговими були питання оборони, організації війська, підготовки наступальних походів, розподілу воєнної здобичі, долі полонених тощо. В екстремальних ситуаціях ради племінних союзів виконували роль і народних сходин, які скликалися і залишалися невід´ємним елементом військової демократії — найжиттєздатнішої за тривалістю і всеосяжністю форми управління суспільством в історії людства.

Протягом VII—VIII ст. пращури українців, росіян, білорусів утворили на своїх територіях більше десяти могутніх союзів східнослов´янських племен, які увійшли в історію під назвами полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів, волинян, дреговичів, радимичів, полочан та ін. До союзу, як правило, належало 7—10 племен, а самі союзи об´єднувались у союзи союзів, одним із яких була Русь. Арабські, перські, середньоазійські географи згадують ще й інші територіальні утворення східних слов´ян: Куявію (Куябію, Куяву, Куябу), яка існувала там, де і Русь; Артанію (Арсанію, Арту), що на землях тиверців, уличів і Нижнього Придніпров´я; Славію — області ільменських слов´ян, кривичів і, можливо, в´ятичів. Союзи племен усе частіше називали князівствами, а до Русі на початку IX ст. крім полян, древлян, сіверян увійшли ще й дреговичі, полочани, радимичі, і вона перетворилася на велетенське об´єднання Руська Земля.

Форми управління суспільством союзів слов´янських племен доби переселень народів досліджені мало. Стверджувати можна лише те, що первісні «військово-демократичні» інституції у вигляді народних сходин, рад старійшин, рад союзів, що вступили у княжу добу (800—1340) у дещо трансформованій формі, разом з вождями (князями) продовжували виконувати роль органів контролю за дотриманням «закону руського». Родові і племінні сходини тяжіли до перетворення на збори дружинників, тобто озброєних людей, які під проводом князя могли вже нав´язувати власну волю іншим одноплемінникам. Зібрання киян та мешканців інших міст, що одне за одним з´являлися на Русі, іменувалися вічами або вічовими зборами. Ради старійшин виявляли тенденцію до переростання у ради при князях та боярські ради.

Як і в інших європейських державах того періоду, протопарламентські установи пращурів українців, дещо обмежуючи одноосібну владу, авторитаризм вождів (князів), охорону «закону руського», не могли мати тоді представницький характер. Не дійшли до нині і писемні державно-правові свідчення діяльності цих інституцій. Очевидно, порядок проведення сходин, засідань рад старійшин, рад племінних союзів, їх повноваження, у т. ч. і повноваження контрольного характеру, реалізація рішень регулювалися своєрідним суспільним договором у формі конгломерату звичаїв, «законів батьків», «правди пращурів», божественних (переважно поганських) настанов, які передавались усно із покоління в покоління протягом століть і навіть тисячоліть. Провідну роль у політичному нагляді за дотриманням «законів батьків», їх охороні від усіляких посягань забезпечували переважно ради старійшин і релігійна еліта.

Вплив давньогрецьких традицій на розвиток державно-правових уявлень. Давньогрецькі інституції втілювали у Північному Причорномор´ї досвід давньогрецької державно-правової думки й суспільно-політичної практики. Античні традиції, системи полісного державного устрою, досвід упровадження законодавства функціонували на сучасних українських землях водночас із їх існуванням на власне давньогрецьких територіях.

У V—II ст. до н. е. у грецьких полісах державний устрій тяжів до демократії, тобто формувався на кращих зразках афінських еклесій та ареопагів. Агори і еклесії ольвіополітів, у яких брали участь вільні громадяни чоловічої статі (переважно еллінського походження), починаючи з 25-річного віку, виконували функції вищого законодавчого органу влади. Такі еклесії ухвалювали декрети і постанови щодо громадянства мешканців Ольвії, грошової системи, встановлення порядку морської торгівлі, митної і податкової справи, обирали вищий виконавчий орган — раду міста та її секретаря (на один рік). У Херсонесі така рада виконувала ще й законодавчі функції: вона розробляла проекти декретів, які після затвердження народними зборами видавали від імені ради і народу. До законодавчого процесу було залучено і міські колегії виборних архонтів з 5—6 посадових осіб на чолі з архонтом-епонімом, який головував в еклесіях та судах. Вірність демократичному ладу була закріплена у присязі, яку складали повноправні громадяни Херсонеса, досягнувши повноліття і набувши прав на участь у народних зборах та обіймання державних посад.

Із часом причорноморські елліни віддали перевагу аристократичній формі правління. Народні зібрання і ради міст почали занепадати. Вищі магістратури заміщували аристократичні сім´ї. Значно скорочувалась чисельність осіб, що мали право «законодавчої ініціативи». Наприклад, в Ольвії за доби розквіту рабовласницької демократії законопроекти пропонували не тільки архонти, продики (юридичні радники), базилевси (верховні жерці), стратеги, а й приватні особи. Аристократизація магістратур призвела до того, що приватні особи поступово втрачали таке право.

У V ст. до н. е. античні міста Керченської протоки об´єднались у Боспорське царство, яке, поступово розширюючись за рахунок ще кількох полісів, у III ст. до н. е. до-сягло розквіту. Спочатку правителі Боспору називали себе архонтами Пантікапею і всього Боспору, згодом архонтами Боспору і Феодосії. Однак на відміну від виборних архонтів причорноморських міст, вони віддали перевагу дав-ньоафінським традиціям, за якими архонтів призначали довічно. Більше того, влада правителя Боспору стала спадкоємною, але демократичні традиції контролю за «законністю» законів окремих міст зберігались. Із середини IV до початку НІ ст. до н. е. у Боспорі дотримувались спартанських традицій, тобто одночасного правління двох осіб, які вважали себе вже архонтами Боспору і Феодосії та царями підвладних племен. Із початком періоду аристократизації і відходу від демократії еклесії та ради міста занепали і цар став самодержцем.

Давньогрецькі традиції, започатковані у Причорномор´ї, справляли вагомий вплив на формування правового і державницького світогляду східних слов´ян, процеси творення їх протопарламентських та інших державних інституцій шляхом проникнення на етнічні українські землі інтелектуальних досягнень еллінських античних мислителів (Платона, Арістотеля та ін.) через численну перекладну літературу, релігійну догматику тощо.

Трансформація давньоримського досвіду. Давні прикладні і теоретичні підвалини відповідності законів природному праву, а права — основам справедливості, свободи і рівності, зумовлені проникненням на сучасні українські землі римлян, які вже втрачали республіканські надбання. Йдеться про законодавчі народні зібрання римських громадян періоду республіки (куріатні, центуріатні, трибутні коміції) і про сенат, який з ради 300 родів у VII ст. до н. е. спочатку еволюціонував до рівня представницького органу рабовласників із 600 осіб, якому надавали законодавчі й контрольні функції, а за доби принципату (І— III ст.) і особливого домінату (III—V ст.) цілком утратив своє значення.

Тенденції аристократизації, авторитаризації державного управління спостерігались у Північному Причорномор´ї. Народні зібрання міст, ради, колегії за римської доби (1—375) поступово занепадали, вищі магістратури заміщувалися римськими громадянами, боспорські царі стали васалами Риму, іменувалися «друзями кесаря», тобто римського імператора, який і надавав їм право на трон. Із «демократичних» установ Боспору найдовше існувала рада при царі (консисторія) з найближчого його оточення: дворецький, царський секретар, скарбник, воєначальники (лохаг, архікойтоніт, наварх, стратег громадян) та інші, які у межах наданих їм повноважень здійснювали переважно наглядові функції за сталістю законів.

Привнесені римлянами на сучасні українські землі ци-вілізаційні традиції стосовно системи охорони конституційного устрою були значно біднішими від еллінських. Деякі елементи такої системи у Давньому Римі запроваджували, але переважно у вигляді політичного контролю з боку вищих органів. Наприклад, ухвалення законів спочатку належало до компетенції центуріатних і трибунат-них зібрань. Однак вони набирали чинності лише після затвердження сенатом. Згодом такий різновид наступного контролю поступився місцем контролю попередньому: сенат затверджував тільки законопроекти. А після переходу законодавчих повноважень до плебейських зібрань сенат цілком утратив таку контрольну функцію.

Магістрати (консули, претори, цензори, еділи, квестори та ін.), які обиралися народними зібраннями по кілька осіб на одну посаду, діяли начебто самостійно, але будь-який рівний чи вищий за посадою магістрат міг скасувати наказ чи розпорядження іншого магістрату. У такий спосіб запроваджувався різновид «перехресного» контролю за відповідністю законів ідеям і принципам природного права у системі адміністративних органів. Право вето на едикти магістратів, окрім розпоряджень диктаторів, надавали плебейським трибунам. Такі традиції у причорноморських володіннях Риму мали місце, але відчутного розмаху не набули, оскільки у Давньому Римі якогось загального порядку управління провінціями не існувало, а торжествував принцип «розділяй і володарюй».

Володарювання римлян на сучасних українських землях припало на період принципату — перехідний період до монархії. До рук принцепса переходило відання виданням законів. Його обрання сенатом було формальним. Панувало правило, сформульоване Ульпіаном: «Що вирішив принцепс — те має силу закону». Народні зібрання інколи обговорювали проекти законів, але це мало суто формальний характер, а сенат також формально затверджував деякі рішення принцепса. Кінець Римської доби у Північному Причорномор´ї збігся з поділом Римської держави на Західну і Східну римські імперії (395). Та й інші перетворилися на деспотію імператорів, яка відображала централізовану військову диктатуру правлячої еліти. Влада імператора стала абсолютною, хоча рада при ньому продовжувала діяти (консисторія). Акти імператорів іменували конституціями, хоча вживали і поняття «закон».

У період панування римлян на сучасних українських землях припадає розквіт діяльності римських юристів. їх учення спиралось як на давньогрецькі, так і на власне римські традиції. У царський період і у першу половину республіканського жерці-понтифіки розробили схему уявлення про дароване Богом право взагалі (лат. fas), якому повинно відповідати створене людьми світське право (лат. jus), що охоплювало вже і природне, і позитивне. Закони народних зібрань (лат. lex), на думку понтифіків, у жодному разі не мали суперечити ні fas, ні jus. Прямими попередниками римських юристів були Тіт Лукрецій Кар, який розвинув теорію суспільного договору як своєрідної конституції держави, та Марк Туллій Цицерон — один із «батьків вітчизни». Його праці «Про закони», «Про державу», «Про обов´язки» дали поштовх юридизації розуміння державотворчих процесів, доктринам природного права.

Спираючись на думки попередників, римські юристи зробили вагомий внесок у створення системи приватного права і відокремлення його від публічного, обґрунтували вже на рівні емпірико-теоретичного підходу, тобто юриспруденції як науки, концепції відповідності закону природному праву (лат. jus naturale), а його — справедливості (лат. aequitas), доктрини тлумачення і застосування права та закону тощо. Особливо відчутним на сучасних українських землях був вплив учення римських юристів ранньої доби (І ст.) та їх наступників.

Античні досягнення право- і державотворення на етнічних українських землях засвоювало багато поколінь пращурів українства, у т. ч. й у Київській Русі, завдяки тісним зв´язкам з Візантією, розповсюдженню давньо-болгарських, церковнослов´янських і апокрифічних творів, перекладних візантійських хронік, у яких було викладено державно-правові концептуальні міркування, висловлювання морально-етичного змісту Цицерона, римських юристів, релігійних служителів Східної Римської імперії та ін.

Література

  1. Античні держави Північного Причорномор´я // Археологія Української PCP. — К., 1971.
  2. Античное общество. — M., 1967. Античный город. — M., 1963.
  3. Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. — М.: Мысль, 1993. — Т. 1. Античный мир и восточные цивилизации.
  4. Асмус В. С. Платон. — М., 1975.
  5. Белов Г. Д. Херсонес Таврический. — Л., 1948.
  6. Блаватский А. Д. Пантикапей. Очерки столицы Боспора. — М., 1964.
  7. Буткевич О. В. Международное право Древнего Египта // Государство и право. — 2000. — № 5.
  8. Воронов А. А. Боспор Киммерийский. — М., 1983.
  9. Гайдукевич В. Ф. История античных городов Северного Причерноморья. — М. — Л., 1955.
  10. Давня історія України. — К., 1994. — Кн. 1.
  11. Древнекитайская философия: Сб. текстов: В 2-х т. — М., 1972— 1973.
  12. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства // Вестник древней истории. — 1952. — № 4.
  13. Зубарь В. М. Херсонес Таврический и Римская Империя. — К., 1994.
  14. История государства и права Украинской ССР. — К., 1987. — Т. 1. История и культура античного мира. — М., 1977. Кадеев В. И. Херсонес Таврический в первых веках нашей эры. — Харьков, 1981.
  15. Кессиди Ф. К. Сократ. — М., 1976.
  16. Козик П. 3. Раннее христианство: вымыслы и действительность. — К., 1987.
  17. Крыжицкий С, Лейпунская Н. Ольвия — память тысячелетий. — Одесса, 1982.
  18. Лурье И. М. Очерки древнеегипетского права XVII — XI вв. до н. э. — Л., 1960.
  19. Мироненко О. М. Препозиційні витоки вітчизняної конституційної юстиції // Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 4.
  20. Мироненко 0. М. Проблема прав і свобод людини у давній полі-тико-правовій думці. — К., 1995.
  21. Нерсесянц В. С. Сократ. — М., 1984.
  22. Переломов Л. С. Слово Конфуция. — М., 1992.
  23. Платон. Государство. Законы. Политик. — М., 1998.
  24. Платон. Держава. — К., 2000.
  25. Платон и его эпоха. Сб. статей. — М., 1979.
  26. Платон. Сочинения: В 4-х т. — М., 1990—1994.
  27. Рожанский И. Д. Загадка Сократа // Прометей. — М., 1972. — Вып. 9.
  28. Садаев Д. Ч. История Древней Ассирии. — М., 1979.
  29. Северное Причерноморье. — М., 1953.
  30. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима. — М., 1977. Утченко С. Л. Цицерон и его время. — М., 1972.
  31. Фрагменты ранних греческих философов. — М., 1989. — Ч. I.
  32. Фролов Э. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. — Л., 1991.
  33. Цветаева Г. А. Боспор и Рим. — М., 1979.
  34. Цицерон. 2000 лет со дня смерти. — М., 1959.
  35. Цицерон. Диалоги. О государстве. О законах. — М., 1966.
  36. Цицерон. Избранные сочинения. — М., 1962. — Т. 1—2.
  37. Цицерон. О старости. О дружбе. Об обязанностях. — М., 1975. Цицерон. Письма. — М. — Л., 1949—1951. — Т. 1—3.
  38. Цицерон. Сб. статей. — М., 1958.
  39. Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972.
  40. Щелов Л. Б. Северное Причерноморье 2000 лет назад. — М., 1975.