Історія вчень про державу і право
2.5. Державно-правові вчення Давнього Риму
У 146 р. до н. е. Греція цілковито була підпорядкована Римові, й могутня інтелектуальна енергія мислителів Еллади, яка завдяки Александру Македонському вже майже два століття передавалась на завойовані ним землі, визначально вплинула і на Римську республіку. У свою чергу, давня політична і правова думка римлян, починаючи з царського періоду (754—510 до н. е.), розвивалась і на власній основі, переважно як результат релігійного впливу та боротьби патриціїв і плебеїв, оптиматів і популярів, вільних і рабів.
Політична міфологія найдавнішого римського народу (300 патриціанських родів) ґрунтувалась на віруванні у безліч богів: лише богів дитинства налічувалось 43 (бог першого крику, бог першого кроку тощо). Надалі кількість богів на чолі з Янусом зменшувалась, і зрештою їх було ототожнено з грецьким пантеоном. Верховним богом став Юпітер. Влада земного царя (рекса) не була деспотичною, як на Сході, бо її врівноважували сенат і народне зібрання. Першу римську політичну революцію здійснив шостий рекс Сервій Туллій (578—533 до н. е.), поклавши майже водночас із Солоном кінець родовому устрою, включивши до складу римського народу плебеїв і започаткувавши його становий поділ за майновим цензом на п´ять класів (незаможних виокремлювали у шосту верству — пролетарів).
Стрижневі принципи «люди не рівні один одному», «раби — не люди», «жінки і діти користуються не правами, а милостями держави» панували і в період республіки (509—28 рр. до н. е.). Політичні погляди були відображені в Законах XII таблиць (451—450 до н. е.), де акцентувалося не на державних інституціях, а на особистих і майнових правах людини; у законах Канулея (445 до н. е.), Ліцинія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.), Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гракхів (133—123 до н. е.) та інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові, особливо земельні, відносини, правила судочинства, визначали, на думку Полібія, повноваження «трьох влад» — монархічної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і демократичної (влада народу). У зв´язку з цим Полібій вважав, що Римську республіку однаковою мірою можна називати і монархією, і аристократією, і демократією.
Цицерон (106—43 до н. е.). Власне державно-правова думка з´явилася у Римі лише у І ст. до н. е. Засновником її вважають Марка Туллія Цицерона — давньоримського державного діяча і мислителя, правознавця, оратора, письменника, одного із фундаторів давньоримської правової, політичної і філософської думки.
Правові і політичні погляди Цицерона формувались під безпосереднім впливом мислителів і класиків давньогрецької філософії. Свої основні політико-правові ідеї мислитель сформулював у працях «Оратор» (55 до н. е.), «Про державу» (54—51 до н. е.), «Про закони» (52 до н. е.), «Про межі добра і зла» (45 до н. е.), «Тускуланські бесіди» (45— 44 до н. е.), «Катон Старший, або Про старість» (44 до н. е.), «Лелій, або Про дружбу» (44 до н. е.), «Про обов´язки» (44—43 до н. е.), політичних промовах у сенаті та на народних зібраннях.
Значення судових промов Цицерона для юриспруденції полягає, по-перше, у тому, що вони разом з «Коментарями» консула Секста Елія Пета (298 до н. е.) та інтерпретаціями понтифіків (особливо Квінта Муція Сцеволи) є єдиним джерелом докласичного римського права. По-друге, яскраві за формою і глибокі за змістом виступи Цицерона і нині є цінним методологічним, методичним і практичним підґрунтям для учасників судових процесів, у яких застосовується принцип змагальності сторін. Йдеться про особливу майстерність Цицерона у побудові структури виступів, їх насиченість неспростовними доказами, найпереконливішу правову логіку оратора-захисника, яскраву зовнішню форму його промов, розраховану на миттєве сприйняття слухачами будь-якого інтелектуального рівня, їх зацікавлення, переконання і захопленість оратором.
Фундаментом праворозуміння Цицерона (як і стоїків) є природне право, яке, на його думку, виникло задовго до появи держави і є втіленням природи самої людини. Природа «створила нас для того, щоб ми поділяли між собою усю сукупність прав і користувались ними спільно». Сутність права — у найвищому розумі, який «велить нам здійснювати те, що здійснювати треба, і забороняє протилежне» на основі справедливості та визначає людям вічні, незмінювані закони, які «є силою природи, розумом і свідомістю мудрої людини, мірилом права і безправ´я, загальними для усіх віків» («Про закони»). Справедливість для Цицерона є категорією суто юридичною, стрижневим правовим принципом на відміну від чеснот, які він відносить до вищих моральних засад. Справедливості слід дотримуватись і «стосовно людей найнижчого стану», а «що справедливе стосовно окремих осіб, те справедливе і щодо народів» («Про державу»). Значну увагу Цицерон приділяв аналізу поняття «несправедливість», вважаючи найбільшою несправедливістю «очікування плати за справедливість». Несправедливість він поділяв на два різновиди: перший стосується тих, хто її здійснює безпосередньо, другий — тих, хто захищає людей, які творять несправедливість. «Найвище правило життя й моралі» — у всьому йти за природою, свято дотримуватись природних законів. Саме завдяки їх існуванню, незалежному від волі людей, право відрізняється не лише від безправ´я, як «чесне від ганьби», а й від зла. Природні закони створюють благо. Тому, наголошував Цицерон, навіть нечестивці завжди посилаються на природне право, а чесні люди виконують його вимоги «з надзвичайною завзятістю».
Без прямих посилань на Сократа Цицерон жорстко критикував давньогрецьких філософів за їх заклики підпорядковуватись будь-яким законам — і природним, і писаним. Проголошуючи принцип «під дію законів повинні підпадати всі», він вважав, що людські закони мають цілком відповідати праву, яке «укорінене природою», а закони, видані тиранами, норми, сформульовані у несправедливих судових вироках, виконанню не підлягають. В іншому разі виникнуть «право на розбій, право на перелюбство, право на сфальсифіковані заповіти, право на страту на свій розсуд будь-якого громадянина» («Про закони») тощо. Право не може випливати з писаного закону, оскільки він є явищем штучним, а основний принцип, джерело права — природа людини. Тільки виходячи з таких постулатів, «знання права принесе радість і задоволення».
Найдосконалішими з людських законів Цицерон вважав римське позитивне законодавство. Перетворюючи його всупереч власним твердженням на частину природного права, він піддав іронічній критиці акти і Лікурга, і Драконта, і Солона, зневажливо ставився до євреїв. Дещо плутаною виглядає доктрина стосовно співвідношення природного права і права народів (jus gentium). Право народів начебто є частиною позитивного законодавства і водночас збігається з природним правом. Вважаючи обсяг знань у галузі юриспруденції «поки що рідиною», мислитель мріяв про «людину, яка поділить все цивільне право на кілька родів, яких буде небагато, потім розчленує ці роди на види», надасть у розпорядження людства «досконалу науку цивільного права, і вона буде не тяжкою і темною, а широкою і насиченою» («Оратор»). Він особисто реалізував цей задум у праці «Про приведення цивільного права у наукову систему». Оригінальними є погляди Цицерона і на причини правопорушень, які «виникають завдяки нібито викривленому і навіть не хитрому, а зловмисному тлумаченню права» («Про обов´язки»), перетворюючи «найвище право на найвищу несправедливість».
Цицерон особисто підготував низку законопроектів, зокрема про релігію, магістрати. Особливого значення він завжди надавав змісту преамбули до позитивного закону з метою підсилити його значущість, пояснити громадянам необхідність його дотримання силою переконання, а не погроз. При цьому Цицерон вважав, що він писав закони не лише для римлян, а для всіх «чесних і твердих духом» народів. Із покоління у покоління передавали сформульовані ним загальні принципи ставлення до законів: «Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними», «Надмірна суворість закону — надмірна несправедливість», «Суддя — це балакаючий закон, а закон — це німий суддя», «Закон повинен викорінювати вади і насаджувати чесноти», «Знання законів полягає не в тому, щоб пам´ятати їх слова, а в тому, щоб осягати їх зміст», «Благо народу — ось вищий закон», «Вирішувати юридично, а не зброєю», «Навіть у розбійників є свої закони», «Сила совісті судді велика», «Найвище право — найвища несправедливість» (у розумінні «Найбільше безправ´я там, де панує лише буква писаного закону»), «Коли говорить зброя, закони мовчать» тощо.
Що стосується державознавства, то Цицерон став одним із фундаторів юридизаціїі самого поняття «держава», розглядаючи її як правове творення, загальний правопорядок, «узгоджене правове спілкування» тощо. Чітко розрізняв він і категорії «держава» та «громадянська спільнота» , «громада». Головний теоретичний постулат у вченнях про державу втілений (Цицерон першим запровадив до наукового обігу категорію «дефініція») у визначенні: «Держава є надбанням народу, а народ — не будь-яка спільнота людей, зібраних разом в який-небудь спосіб, а об´єднання багатьох людей, пов´язаних між собою згодою у питаннях права і спільністю інтересів» («Про державу»). Причиною такого об´єднання людей, на думку мислителя, є не їх слабкість, а вроджена потреба жити разом. Людина не схильна до відокремленого існування і одноосібного блукання. Сама її природа не тільки закликає індивіда не віддалятися від собі подібних істот, ай спонукає, змушує його жити у громаді. Держава є «образом народу», «надбанням загальним, надбанням громадянської спільноти», результатом проростання «насіння справедливості». Це народне надбання, «суспільна справа», «народне встановлення» виникає поступово, шляхом природної еволюції із сім´ї як первісної клітини суспільства. Таке утворення має бути довговічним, управлятись радою та надійно охороняти власність. Верховна влада в державі може належати і одній людині (царство), і «волі оптиматів» (аристократія), і народу (демократія).
Кожний із видів управління, на думку Цицерона, сам по собі терпимий, але не найкращий. Особливо недосконалою є демократія, оскільки вона найбільше піддається «несправедливим вчинкам та пристрастям» і може перетворюватись на «безумство і свавілля натовпу» (йшлося про Афіни). Царство, навіть таке, що оспівується як най-справедливіше (Цицерон мав на увазі Персію доби Кіра), відсторонює людей від участі у законодавстві та прийнятті рішень. Правління оптиматів теж недосконале, оскільки може трансформуватись у «тиранічну кліку» (натякав на режим тридцяти тиранів у Афінах). Тому найкраща форма правління державою — це «рівномірне змішування усіх трьох його різновидів» або «об´єднаний вид державного устрою». Цицерон акцентував на необхідності забезпечення влади народу, «однакового мислення усіх достойних», «згоди станів», «рівної свободи» для громадян (не для рабів!), благоденства, яке може стати реальністю через «панування народу над законами, над правосуддям, над справами війни і миру, над правами кожного громадянина і над його майном». Для перетворення держави на справжнє «надбання народу» управління нею має бути доручене «мудрості найкращих людей». Припускаються помилки ті, хто думає, що найкращі — це багаті, знатні і заможні: «немає огиднішої форми правління, ніж та, за якої найбагатші вважаються найкращими» («Про державу»). Найкращі — це мудреці, яким притаманний талант правити іншими людьми.
Слідом за Полібієм Цицерон натякав і на поділ влади через «рівномірне розмежування прав, обов´язків і повноважень» між консулами (магістратами), сенатом та народом. Захищаючи сенатський республіканський устрій, він рішуче виступав проти зосередження влади в одних руках. Державницький ідеал мислителя — «загальний правопорядок», який ґрунтується на «загальній згоді», «загальному примиренні», «узгодженні інтересів» усіх верств римського суспільства, крім рабів, статус яких він вважав «справедливим, корисним і розумним». Царство, влада оп-тиматів, демократія, якщо вони не об´єднаються у змішану форму правління, поступово перетворюються на «огидні режими» (у Давній Греції їх іменували деспотією, тиранією, олігархією, охлократією), що для Цицерона вже не було державою, оскільки не йшлося ні про «пов´язаність людей правом», ні про спільність їх інтересів, ні про республіку як надбання народу.
Одним із перших у світовій думці Цицерон порушив проблему політичних партій, політичних фракцій сенату, політичних програм (сам їх складав, зокрема програму «моральної регенерації» суспільства), політичної передвиборної боротьби, запровадив до наукового обігу поняття «прогрес» як сходження тощо.
Вагомим внеском Цицерона у правову й політичну теорію стали його доктрини ідеального державного діяча та ідеального громадянина. Правитель має бути мужнім, милосердним, справедливим, благочестивим і красномовним реформатором-аристократом, «першим громадянином держави», схожим на самого мислителя. Цицерон акцентував не на правах, а на обов´язках «ректора»: вивчати науки про державу і право, поєднувати в управлінні державою науку і мистецтво, бути розважливим, розумним, далекоглядним, позбавленим низьких пристрастей, сумлінним, працьовитим, володіти основами права та ін.
Ідеальний громадянин має дотримуватись чотирьох чеснот: а) пізнання істини; б) справедливості і благочинства; в) величі духу; г) благопристойності і поміркованості. Особливо наголошено на справедливості, яка полягає в тому, щоб нікому не завдати шкоди, «користуватись громадським як громадським, приватним — як своїм». Тобто Цицерон є захисником і приватної, і державної, суспільної власності. Ідеальний громадянин, на думку мислителя, втілює риси миротворця, «охоронця і опікуна», землероба-власника, воїна, «справедливого хазяїна», для якого на першому місці перебувають обов´язки перед вітчизною і батьками, на другому — перед дітьми і сім´єю, на третьому — перед родичами і друзями, який ставиться до раба як до найманця, а не як до «наділеного мовою знаряддя».
Постать Цицерона як державного діяча і мислителя є суперечливою. Він був не цілісною, а двоїстою особистістю, неодноразово грубо порушував закони, навіть ті, які вважав справедливими. Однак учення Цицерона справило вагомий вплив на подальший розвиток загальнолюдської правової і політичної думки, стало фундаментом європейської правової культури. Під його впливом розвивалася і українська політико-правова думка. Римського філософа одним зі своїх улюблених учителів вважав Феофан Прокопович. «Українським Цицероном» називали Станіслава Оріховського, а Григорій Сковорода чи не першим у Російській імперії почав перекладати Цицерона російською мовою. Правові і політичні формули Цицерона перебувають у центрі уваги численних інтерпретаторів і на початку III тис.
Римські філософи. Істотний внесок у розвиток світової правової культури зробили римські філософи. Сучасник Цицерона поет і філософ Тіт Лукрецій Кар (прибл. 99— 55 до н. е.) у поемі «Про природу речей» оспівав природний процес виникнення життя, людини, суспільства. Пропагуючи натурфілософію Епікура, він закликав людину любити природу й довірятися їй. З усіх можливих благ, на його думку, слід обирати ті, які може надати людині природа. Доки людина користується природними дарами, їй не доводиться силою зброї й ціною кровопролиття здобувати собі сите й щасливе життя. Походження законів Лукрецій пояснював договірним характером відносин між людьми. При цьому він різко виступав проти насилля, наживи, розкоші. Основу прогресу мислитель вбачав у необхідності людини працювати задля власного життєзабезпечення.
Історик, сенатор Гай Саллюстій Крісп (86—35 до н. е.) обґрунтував політичний ідеал у формі республіки, але вважав при цьому, що народ не має політичної мудрості й повинен підпорядковуватись сенату, як тіло душі. Із праць Саллюстія до нас дійшли листи до Цезаря (прибл. 50—46 до н. е.) із пропозиціями щодо реформування державного устрою, а також дві книги — «Про змову Катіліни» (прибл. 43 чи 41 до н. е.) і «Югуртинська війна» (прибл. 41 чи 39—36 до н. е.). У своїх працях Саллюстій показав картину занепаду римського суспільства, моральну деградацію нобілітету й нездатність сенату управляти державою. Причини цього Саллюстій вбачав у морально-психологічних чинниках, а рушійні сили історії пов´язував з діяльністю окремих особистостей.
Після краху Римської республіки, з початком нової ери популярними стали ідеї Луція Аннея Сенеки (прибл. 4 до н. е. — 65), Епіктета (50—120), Марка Аврелія (121— 180) та деяких інших римських стоїків. За кризи полісної державності, різкого посилення авторитаризму, правового свавілля вони пропагували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.
На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвіт, що ґрунтується на божественному началі, а люди тут «рідні один одному», «співтовариші по рабству» і мають підпорядковуватися світовим небесним законам. Будучи філософом, письменником, політичним і державним діячем, Сенека у своїх діалогах, трактатах, листах, трагедіях сформулював ідеал суспільної поведінки людини, основу якого становлять самовдосконалення і непротивлення злу. Він, зокрема, охарактеризував поняття «совість» як усвідомлену розумом і водночас пережиту почуттям норму. За вченням Сенеки, світ підпорядкований розумному началу, провидінню, вищому божеству. Закони природи є водночас і божественними законами, згідно з якими й необхідно жити людині. У творчості мислителя, яка розгорталась на тлі розпаду моральних підвалин імперії в часи правління імператорів Клавдія і Нерона, спостерігається втрата громадянського ідеалу служіння на благо республіки. Оскільки кожна форма держави є перехідною, приреченою на падіння, то не з нею має бути пов´язана вічна й неперехідна система моральних цінностей. Необхідності піклування про державу і громадянську общину в творчості Сенеки протиставляється прагнення до забезпечення індивідуального вибору.
Епіктет запропонував принцип «чого не бажаєш собі, не бажай іншим», різко засудив рабство і багатство. На його думку, людина повинна прагнути до виховання свободи духу як моральної якості, доступної кожному, незалежно від соціального стану. Людина може втратити все — майно, честь, сім´ю, — але ніхто не може ані відібрати, ані розтоптати людську волю.
Марк Аврелій уявляв державу як конформістське утворення з рівним для всіх законом, що «управляється рівністю і рівноправ´ям усіх». Найвищим принципом він визначав свободу всіх. Свої філософські погляди він виклав у нотатках «До самого себе», які були знайдені та опубліковані після його смерті. У цьому творі імператор, який упродовж усього свого правління брав участь у безперервних війнах, висловив песимістичне бачення суспільного прогресу і прагнення до морального самовдосконалення людини.
Римські юристи. Вагомий вплив на подальший розвиток світової державно-правової думки справили римські юристи І—III ст. Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестін, Павло та ін. Вони були найвидатнішими людьми свого часу, бо виконував роль універсальних фахівців, своєрідних жерців суспільно-політичних відносин і обіймали найвідповідальніші державні посади.
Якщо Арістотель започаткував політичну юриспруденцію, то римські юристи стали засновниками власне юриспруденції — науки «про божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого», і таких її галузей, як правова політика і правова практика. Вони піднесли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівень, а політичні доктрини «оточили» правовим простором. Справедливість (юстицію) стали тлумачити як «волю віддавати кожному своє право»; природне право із суто теоретичної конструкції перетворилось на фактично діючі юридичні норми; державні та інші політичні проблеми почали розв´язувати в окремій правничій галузі — публічному праві; міжнародні політичні відносини унормовували у праві народів, стосунки між фізичними особами — у приватному праві.
Значно вплинула на політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких нараховували кілька тисяч: кодекс Грегоріана 296 р. (конституції 117—283), кодекс Гермогеніана 305 р. (конституції 284—305), кодекс Феодосія II438 р. (конституції 306—437), післяфеодосіївські новели (конституції 438—476).
Найціннішою політико-правовою пам´яткою Римської імперії став «Корпус юріс цивіліс» — зібрання конституцій, інституцій, дигестів та новел, відоме в історії як Зведення Юстиніана (VI ст.). Цей юридичний збірник містив «Інституції» — сформульовані Гаєм основи римського права; «Дигести» — систематизовані уривки з творів класиків юридичної думки; «Кодекс Юстиніана» — відредаговані відповідно до потреб часу попередні законодавчі розпорядження; «Новели Юстиніана» — доповнення до тих положень, які містилися в «Кодексі».
«Корпус юріс цивіліс» узаконив ті норми, які співвідносились із тодішньою практикою. Так, значною мірою було пом´якшено батьківську владу, заборонено продаж дітей, а за вбивство сина батькові було приписане тяжке покарання. Умисне вбивство раба розглядали як і будь-яке вбивство, винний підлягав покаранню. Розроблено нові форми спадкового права, зокрема була остаточно ліквідована різниця між агнатами і когнатами в допуску до заповіту, вже не мало значення також і те, чи перебував спадкоємець під владою, чи був вільний від неї, брали до уваги лише ступінь родинності. Ще більше була обмежена влада батька сімейства, римські юристи дали синові право вільно розпоряджатися тим майном, яке він нажив самостійно, та ін.
Ця політико-правова пам´ятка стала наймогутнішим джерелом багатовікового процесу утвердження і вдосконалення римського права у більшості європейських країн, у т. ч. і на українських землях. Цей процес відчутно вплинув не лише на еволюцію державно-правової думки, а й на суспільно-політичне життя в цілому.
Ідеологія раннього християнства. У Давньому Римі на основі раннього християнства сформувалися державно-правові уявлення, викладені переважно у Старому та Новому Завітах Біблії. Згідно з цими уявленнями, людина є вершиною творіння Бога, носієм образу і подоби Божої, володарем світу за божественним мандатом; духовно-тілесною істотою, що об´єднує начала матеріального і духовного; вічною, безсмертною, раціональною, наділеною даром творчості істотою, вільною як перед Богом, так і перед дияволом; істотою, відповідальною за лад у світі та самій собі. Однак гріхопадіння Адама і Єви, першородні гріхи їх безпосередніх нащадків, тобто власні провини людини, порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який шляхом власних страждань і смерті врятував людство від сатанинського рабства. Однак страждання у християнстві — не самоціль, а зброя у битві зі злом у собі і злом навколо себе. Призначення людини — не аскетичність мудреця, як думали попередники раннього християнства, а саме боротьба із собою і страждання за всіх, сходження до Бога, обожнення шляхом послуху Богові, виконання його заповідей і беззастережної покірності церкві.
Християнство як політико-релігійна доктрина виходило з ідеї свободи і рівності людей як членів єдиного роду людського, закликало до виявів доброї волі, взаємного прощення, любові і справедливості незалежно від звань, станів, титулів, становища, багатства і віку, а Ісус допомагав найзапеклішим грішникам, як лікар хворим. Ідеальну державу уявляли як Царство Небесне, Царство Боже, Царство справедливості. Шлях до неї пов´язаний з боротьбою, насильством, коли народ піде на народ, царство на царство, брат на брата, батько на сина, діти на батьків, а сам Христос несе для цієї мети і меч, і вогонь. Відчуження земної держави, «граду земного» від людини досягає апогею у страті Сина Божого, Сина Людського. У Царстві Божому панують мир, злагода, взаєморозуміння, любов, немає злочинів і ворожнечі. Воно започатковувалось у християнських громадах. Однак згодом, у міру перетворення християнського віросповідання з релігії пригнічених на релігію державну, офіційну, апостоли закликали людей підпорядковуватись начальству, яке зображали вже не «князями темряви», а «слугами Божими».
Юридичні переконання перших християн були за своєю сутністю природно-правовими, а норми права, закон усвідомлювались ними як божественне дарування правди, свободи й справедливості. Неприйнятними для них були закони, що пригнічували свободу людини, закріплювали експлуатацію, нерівність, паразитизм, вбивство, угодниц-тво тощо. У Новому Завіті виголошувались заповіді: «Вшановуй один другого вищим себе», «Не про себе тільки кожний турбуйся, але кожний про інших», «Люби ближнього твого, як самого себе», «Я людина, і ніщо людське мені не чуже» та інші, у яких простежувалися принципи свободи, рівності, братерства, взаємодопомоги, взаємоповаги тощо.
Раннє християнство, спираючись на політичну думку попередників, розробило справді революційні погляди на людину, особу, стало «першою комуністичною революцією» у людському мисленні. Виходячи з «арифметичної рівності» Платона та «урівнювальної правди» Арістотеля, воно проголосило принципи свободи і рівності людей незалежно від майнового, політичного, класового стану і місця походження, відкривало шлях становлення Царства справедливості і переходу «нової тварини» (тобто людини) з духу рабства у дух свободи. Комуністичні ідеї перших християн полягали в засудженні багатства, приватної власності та вимогах усуспільнення майна: «Хто не працює, хай не їсть», «Горе вам, багаті! Горе вам, пересичені тепер!», «Послухайте ви, багаті: плачте і страждайте про бідування ваші... Ви зібрали собі скарбницю на останні дні», «Блаженні жебраки, бо ваше є Царство Боже», «Зручніше верблюду протиснутись крізь вушко голки, ніж багатому увійти у Царство Боже».
Багатство, з погляду ідеологів християнства, закривало шлях до правди і свободи, сприяло вбивству Ісуса, приглушувало слово, ставало причиною падіння людини. Єдиний засіб для успадкування вічного життя — це роздати багатство жебракам, відректись від усього, що людина має. Найкраще суспільство те, що не знає приватної власності, тобто християнська громада, де «ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все у них було спільне», «всі віруючі були разом і мали все спільне», де «продавали майно і всіляку власність і розподіляли все, виходячи з потреб кожного». Універсальною нормою обміну і воздаяния Новий Завіт вважав принцип «рівним за рівне»: «Яким судом судите, таким будете судимі», «Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам», «Щоб з вами люди чинили, як ви хочете, чиніть і ви з ними так само». Найвищим обов´язком був обов´язок працювати і розподіляти все за працею. Якщо протягом багатьох віків попередники прихильників Ісуса вважали працю фактором, що ганьбить, принижує вільну людину, то тепер апостоли вчили: «Хто крав, тепер не кради, а краще працюй, роблячи власними руками корисне». Тільки трудівник гідний їжі, а утримання він має «за своєю працею».
Із часом християнство перестало орієнтуватися лише на бідних і пригнічених, а його ідеологи стали на позиції правлячої еліти. Друге пришестя Ісуса, підсумком якого мав стати останній суд, ліквідація на землі насильства, зла, беззаконня і встановлення Царства Божого з одними лише праведниками, затягнулося. Це непокоїло маси віруючих, бо їм обіцяли швидкий кінець світу. Однак ішли роки, а Месія не поспішав на Землю. Апостоли, починаючи з Петра, переорієнтовувались і доводили, що скорого пришестя не буде і треба терпляче його чекати, що Бог перевіряє вірність своїх прихильників і дає можливість покаятись грішникам та й взагалі «у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день», а у вуста Ісуса вкладалися такі слова: «Не ваша справа знати час сих термінів, які Отець поклав у своїй владі». Дедалі більше заклики терплячого очікування Божого суду обґрунтовувались, особливо у посланнях Павла, вимогами всеохопного послуху, беззаперечного підпорядкування тим, хто має владу, а в апологетичній літературі з´явились твердження, що суперечили Новому Завіту: нерівність людей, приватна власність, багатство послані для випробування бідних; відмовлятись від власності не треба, якщо багатий вносить пожертвування церкві і подає милостиню; багатство — не зло, а добро тощо.
Така трансформація християнської доктрини сподобалася правлячій еліті Римської імперії. Якщо протягом перших трьох століть після Різдва Христового імператори нещадно нищили його прихильників, то у 313 р. вони офіційно дозволили християнство, а на початку V ст. Феодосій І зробив цю релігію панівною в імперії, яку вважали священною державою.
Державно-правова думка з виникненням християнства майже півтора тисячоліття була справжньою служницею богослов´я, цілковито підпорядковувалась примусовому конформізму. Спочатку незаперечним був авторитет догматів II—V ст. Тертулліана, Кіпріана, Євсевія, Климента з Александрії та ін., отців католицької церкви Амвросія Ме-діоленського, Августина, Ієроніма, Григорія І Великого та отців православної церкви Афанасія з Александрії, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки їм римські імператори ставали представниками Бога на землі, не обмеженими ніякими законами, а державна влада постійно підтримувала церкву в боротьбі з будь-якими проявами нонконформізму, що іменувались єресями.
Водночас у політичних доктринах патристів усе більше утверджувалось прагнення церкви до панування у світі через укорінення у громадсько-політичну думку тези про верховенство священної влади над світською. Наприклад, за обережні натяки на обмеженість царської влади імператор Аркадій відправив єпископа Іоанна Златоуста (між 344 і 354 407) у заслання. Однак єпископа Гіппонського Ав-релія Августина (354—430) це не злякало: у творі «Про державу Божу (град Божий)» думка про верховенство церкви у політичному житті сформульована як панування «світла над царством темряви». Держава, на його думку, — це^ велика сукупність людей, об´єднаних суспільними зв язками, і її зусилля повинні бути спрямовані не лише на задоволення земних потреб, а й на знищення ворогів церкви, запобігання злочинам проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виявляється лише у схильності індивіда до гріховних дій; земна державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію слід рішуче викорінювати.