Історія вчень про державу і право
2.4. Державно-правові вчення Давньої Греції
Античне суспільство на півдні Балкан, у Малій Азії та на островах Егейського моря, починаючи від виникнення царств ахейців та іонійців, зародження егейської культури (III—II тис. до н. е.), поділялось на вільних і рабів. Із часом кількість рабів значно перевищувала кількість вільних. Однак із зародженням синойкізму (творення полісів), поділу громадян Аттики на євпатридів, геоморів та деміургів, виникненням герусії (ради старійшин) та апелли (народного зібрання), першого зводу «драконівських законів» уся державно-правова думка поставала і еволюціонувала як ідеологія вільних громадян полісів, повноправних членів общин, куди не допускали не лише рабів, а й метеків, періеків, вільновідпущеників, тобто представників неповноправної верстви еллінів (кількість повноправних громадян в Афінах становила 35 тис, пізніше — 5, 3 і 1 тис. осіб). Інакше кажучи, державно-правові вчення грецьких мислителів відображають інтереси значної меншості мешканців Еллади, але це не знижує значущості їх для сьогодення, бо саме в Елладі виникла політична філософія свободи, сформувався світогляд особисто вільних громадян, які населяють планету нині.
Категорію «політика» у Давній Греції спершу використовували для визначення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» — як регулятори взаємин у суспільстві вільних, норми політичної справедливості. Така політична ідеологія поступово упродовж тисячі років — від Орфея до Полібія — подолала кілька етапів.
Етап античної міфічної ідеології. Він представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думкою. їх спільна ознака — спроба обґрунтувати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфічного світогляду в різних версіях. Представником державно-правової думки цього етапу є Гомер.
Гомер. Давньогрецькому поетові Гомеру, який, за античними джерелами, жив приблизно у період від XII до VII ст. до н. е., приписують авторство знаменитих творів античної літератури — поем «Іліада» та «Одіссея». Відображені в цих творах події збігаються в часі з раннім періодом розвитку давньогрецької державності й утвердженням античної політико-правової думки.
Із творчості Гомера постає первісне уявлення (сприйняте наступними давньогрецькими мислителями) про те, що утвердження засад справедливості, законності й полісного життя пов´язане із становленням влади богів-олім-пійців на чолі із Зевсом. Науковий аналіз змісту його поем засвідчує поступовий відхід автора та суспільства, яке він оспівував, від уявлення про сакральний (священний) характер давньої міфології; спостерігаються початки раціоналізації тогочасних політико-правових поглядів.
Зафіксовані Гомером поняття «діке» (справедливість) і «теміс» (звичай, звичаєве право) важливі для характеристики праворозуміння і рівня розвитку правових відносин давньогрецького суспільства наприкінці II — на початку І тис. до н. е. Справедливість і звичай в інтерпретації Гомера перебувають у тісному взаємозв´язку. Справедливість є основою і принципом звичаю, а звичаєве право, у свою чергу, — певною конкретизацією «вічної справедливості». Належну кожному божеству чи людині (за справедливістю і звичаєм) честь Гомер осмислював за допомогою поняття «тіме».
Твори Гомера певною мірою відображають державно-правові реалії давньої Еллади, які далекі від усталених юридичних норм і ґрунтуються переважно на необов´язковому, нестійкому звичаєвому праві. Еллінські політико-правові інститути у творах Гомера не мають чіткої регламентації: базилевс, буле, агора збираються то всі разом, то в будь-яких комбінаціях, то діють окремо. Функції верховної влади невизначені, випадкові й залежать від поточних обставин, випадковостей. Щоб зрозуміти соціально-історичну і політико-правову основу гомерівських поем, слід виходити із загального історичного процесу і специфіки тогочасного давньогрецького суспільства, в якому почалися поглиблення соціальної диференціації та первісне інституювання суспільних відносин.
Етап формування філософського підходу до державно-правових і політичних процесів. Він припадає на творчість «семи мудреців» (кінець VII — початок VI ст. до н. е.), Піфагора, Геракліта, Демокріта.
«Сім мудреців». До них зараховують групу давньогрецьких мислителів (переважно державних діячів і найдавніших законодавців), яким належить пріоритет у формулюванні раціональних, світських за своїм змістом правил, логічних та етичних принципів державного управління і законотворення, що стали першими цеглинками у фундаменті майбутніх право- і державознавчих доктрин. Число «7», найвірогідніше, зумовлене особливою роллю, яку йому надавали у давніх астрології, астрономії, релігієзнавстві практично у всіх народів. Тому «сімка» мудреців як своєрідний синтез давніх міфологем і конкретних історичних осіб у давніх грецьких істориків і філософів відрізняється за своїм персональним складом і охоплює 17 імен. Найчастіше до списків «сімки» зараховували перших державних діячів-реформаторів, виборних егімнетів (тиранів) або архонтів (демократів), суддів, законодавців, радників ефо-рів: Клеобул з Лінда (о. Родос), Солон з Афін, Хілон із Спарти, Фалес із Мілету, Піттак із Мітілени (о. Лесбос), Біант із Прієни (західне узбережжя Малої Азії), Періандр із Коринфа, Леофант з Ефесу, Піфагор із Самосу, Місон із Хени, Ферекід з о. Сірос та ін.
«Сім мудреців» формулювали свої політико-правові чи етичні (як правило, імперативні) сентенції, максими у стислих афоризмах (гномах), які швидко поширювались по всій Елладі: «Хто хоче правити спокійно, хай охороняє себе не списами, а загальною любов´ю», «Демократія краще тиранії», «Правитель боїться залишити владу, тому що для нього загрозливе і зречення, і повалення», «Насолоди смертні, чесноти безсмертні», «Карай не тільки за злочин, а й за намір його здійснити» (Періандр); «Добропорядності норову тримайся вірніше клятви», «Навчившись підпорядкуванню, навчишся управляти», «Закони — це павутиння: безсилого і легкого вони витримають, великий їх розірве і вирветься», «Не винось вироку, не вислухавши обох сторін», «Хто для багатьох страшний, той сам повинен багатьох боятися», «Рівність війну не породжує», «Закони повинні діяти 100 років», «Царює лише той, хто найсильніший», «Беззаконня — найбільше зло», «У судді не сідай, а то станеш ворогом звинувачуваному», «Нічого поза мірою», «Слово — образ справи» (Солон); «Міра краще над усе», «Чесноті — свій, пороку — чужий», «До несправедливості відчувай ненависть», «Силою не роби нічого», «У достатку не заносся, у нестачі не принижуйся» (Клеобул); «Не погрожуй вільним, нема на те права», «Язик твій хай не обганяє розуму», «Пізнай самого себе», «Не бажай неможливого», «Підпорядковуйся законам» (Хілон); «Не збагачуйся нечесним шляхом», «Не пишайся зовнішністю, а стань прекрасним справами», «Вчи і вчись кращому», «Дотримуйся міри», «Не роби сам того, що засуджуєш в інших» (Фалес); «Бережи благочестя, виховання, розум, правдивість, вірність, досвідченість, вправність, сумлінність, господарність, майстерність», «Тяжко бути хорошим», «Перемоги повинні бути безкровними», «Людину показує влада» (Піттак); «Бери переконаннями, а не силою», «Розмовляй доречно», «Слухай побільше», «Більшість — зло», «Думай, що робиш», «Поміркованість — люби», «Найбільше багатство — нічого не бажати» (Біант) та ін.
Отже, зусиллями «семи мудреців» було створено чи не найперший у світовій правовій і політичній думці кодекс правил державного управління, досягнення полісної єдності, політичного компромісу, принципів законотворення, взаємозв´язку справедливості і права з акцентом на дотриманні міри, «золотої середини», стабільності законів, доброчесності і справедливості державних правителів. Пітта-ка вважають видавцем перших писаних законів. За твердженням Арістотеля, саме із «семи мудреців», особливо Солона, «почалась демократія», державне реформування «владою закону, шляхом поєднання сили з правом», прийняття усезагальних законів, у яких вже проглядався елемент рівності, тобто поки що захисту «і простого, і знатного». Справу «мудреців» продовжили Піфагор, Геракліт, Демократ та інші мислителі.
Піфагор (580/570—500/490 до н. е.). У контексті розвитку світової державно-правової думки глибокими є політико-правові погляди філософа, математика Піфагора. Його заслуги є незаперечними у багатьох галузях науки. Саме Піфагор впровадив у світову суспільну думку поняття «наука» (так назвав геометрію); «теорія» (як умогляд, споглядання любителів мудрості); «філософія» (у баченні Піфагора софами, тобто мудрецями, можуть бути тільки божества, а люди, які присвятили життя спостереженню, дослідженню природи речей і пізнанню істини, — це не більше як «любомудри», тобто філософи, до яких він зараховував і себе); «космос» як краса, структурно-організоване і упорядковане ціле; «гармонія сфер» (у небі він налічував їх десять); «протилежність» (як двоїстість, начало всіх речей, їх теж десять: межа і безмежність, праве і ліве, пряме і криве, добро і зло, світло і темінь) та ін.
Донині точаться суперечки щодо перших теоретичних розробок та визначень Піфагором сутності права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів; чеснот як найдосконалішої гармонії; справедливості як «воздаяння рівним іншому» з дотриманням при цьому «належної міри»; власне «належної міри» як шляху до формування ідеї рівної міри права; рівності як міри, належного, слушного для кожного окремого випадку, а належного і слушного, у свою чергу, — як найціннішого із системи цінностей, найвищого у шкалі таких цінностей, того, що виходить від влади богів і реалізується у праві, державному устрої, встановлених державою законах, справедливості та правосудді.
Торжество справедливих («хороших») законів, беззаперечна повага до них (після поваги до богів і демонів) за переконаннями, а не шляхом омани чи хитрощів, повна законослухняність як найвища чеснота — основні умови благополуччя будь-якого поліса. У правилі Піфагора «зберігати вірність батьківським звичаям і встановленням, навіть якщо вони трохи гірші від встановлень інших полісів, бо легковажна відмова від існуючих законів і схильність до нововведень аж ніяк не корисні і не є порятунком» криється джерело майбутнього юридичного консерватизму чи навіть традиціоналізму.
Піфагор був сильною і політично амбітною особистістю в історії державознавства і політичної думки. Створений ним Піфагорійський союз (гетерія) («Велика Греція») є водночас і оригінальним державним утворенням, і релігійним братством, і політичною організацією (партія «освячених»), і філософською школою. Стрижнем союзу та підтримуваного у ньому правопорядку («піфагорійського способу життя» з численними культовими забобонами) були закони і правила самого Піфагора, яких дотримувалися громадяни, як Божих заповідей.
Основним гаслом піфагорійців став припис Піфагора «у друзів все спільне». Тобто він задовго до Платона порушив проблему усуспільнення власності. її доповнювали ще одна формула Піфагора — «дружба є рівність» — і неодноразові спроби переконати мешканців Великої Греції «володіти в дружбі всім гуртом, без його поділу». Однак практично до «друзів» належали тільки учні Піфагора, а до союзу приймали лише осіб чоловічої статі із знатних сімей після відповідних іспитів. Це гасло підривала жорстка ієрархія у внутрішній організації, тобто виокремлення своєрідних замкнених станів навіть серед еліти: «акусма-тиків», чи «ексотериків» (тих, хто дотримувався раз і назавжди вивчених приписів, догм, правил, тобто «аку-смів»), та «математиків», чи «есотериків» (безпосередніх теоретиків-споглядачів, тобто науковців). Обидва стани претендували на верховенство у союзі, дедалі більше ворогуючи між собою, що врешті-решт і призвело до загибелі державного утворення (гетерії).
Отже, політико-правовим ідеалом Піфагора був режим, наближений до аристократичної форми правління. Твердження про те, що він був прихильником панування знаті над демосом, є спірним, оскільки суперечить формулам мислителя про усуспільнення майна, необхідність творити добро, справедливість, дотримуватись рівності, пропорційності, симетрії, гармонії, помірності у споживанні, злагоди у відносинах начальників і підлеглих тощо. Людина, за його переконанням, не може існувати без управління нею зверху. Однак будь-який управлінець має втілювати найвищу мораль, інтелект, мужність, силу, розум. Зло, Піфагор, безмежне, добро — обмежене. Найгірші із зол — дисгармонія, безпорядок, асиметрія, анархія.
Установлені мислителем правила співжиття сповнені приписів: «вінок не обскубувати» (в розумінні «законів не порушувати»), «закону допомагати, з беззаконням воювати», «вчити юнаків звичаям і законам поліса», «Поважати закони, батьків і правителів» тощо.
Піфагор і піфагорійці були однією з найвпливовіших течій в античній правовій і політичній думці, що залишаються основним джерелом середньовічної і новітньої юриспруденції. У IV—III ст. до н. е. піфагореїзм занепав і злився з платонізмом, а у І ст. до н. е. — II ст. н. е. відродився знову у формі неопіфагореїзму.
Етап еволюції еллінської суспільної думки. Характеризується він виходом на духовну арену раціоналістичних інтерпретацій політичного і державно-правового розвитку.
Представниками цього етапу були софісти Протагор (481—411 до н. е.), Горгій (483—375 до н. е.), Гіппій (460—400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Вони зробили вагомий внесок в олюднення суспільно-політичних явищ, започаткування світської теорії політики, держави і права, переміщення людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, перетворення її на «міру всіх речей», постановку проблеми невідчужуваних прав і свобод особистості, природженої рівності людей, у т. ч. і рабів, подальший розвиток демократичних поглядів, створення концептуальної платформи для раціоналістичного обґрунтування теорій суспільного договору і природного права, авторитет цієї теорії як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.
Етап логіко-понятійного аналізу державно-правових інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії. Він пов´язаний з іменами Сократа і Платона.
Сократ (470/469—399 до н. е.). Один із фундаторів діалектики, «філософії людини» та меєвтики як методу пізнання моральних, правових, політичних понять та процесів і філософії як «науки про дух». Ніяких творів Сократ після себе не залишив. Свої думки він викладав у бесідах та дискусіях на вулицях, площах, базарах, у майстернях митців і ремісників, на зустрічах з невідомими йому людьми, друзями, опонентами, як правило, босим та у жебрацькому одязі. Найважливішими вторинними джерелами вчення Сократа є спомини Ксенофонта, діалоги Платона, твори Арістотеля, Діогена Лаертського, Плутарха. Може, саме тому більш-менш струнка світоглядна система, в т. ч. правових та політичних доктрин, у філософії Сократа відсутня, а подекуди відрізнити його особисті думки від поглядів інтерпретаторів, особливо Платона, досить важко.
Мислитель заперечував модні на той час натурфілософські спекуляції і надавав перевагу суто «людським проблемам». Він не сприймав політичного скептицизму та етичного релятивізму софістів, до яких помилково зарахували Сократа його сучасники. Приділяв головну увагу змісту різних моральних понять. Для еволюції правової і політичної думки виняткове значення має створений Сократом метод відшукування істини під назвою «меєвтика» («майєвтика»), тобто «сповивальне мистецтво» у процесі духовного народження ідеї. Сутність мистецтва полягала у безкінечній низці питань щодо предмета діалогу та відкиданні відповідей, які визнавали неправильними. У такий спосіб відбувалось сходження від окремого до загального, вимальовувались обриси істини у дискусіях щодо справедливості, несправедливості, совісті, добра, зла, блага, чеснот, мудрості, смислу буття, характеру державної влади, форм державного устрою, мистецтва державного управління, ставлення до законів з боку правителів і громадян, вимог до якісного змісту нормативних актів тощо. Тільки знайшовши істину на основі чесного, незалежного діалогу, мислитель давав чітке, але загальне визначення тій чи іншій моральній, правовій або політичній категорії. Завдяки цьому крім «наймудрішого з усіх людей» Сократ набув слави «вчителя істини» і реалізував свій інтелектуальний потенціал на основі встановленого ним правила: «Єдине тільки благо — знання, і єдине тільки зло — невігластво».
Праворозуміння Сократа було близьким до софістсь-ких концепцій природного права і виходило з власного фундаментального гасла «я знаю, що я нічого не знаю» (майже всі дослідники не цитують другої частини висловлювання: «а інші не знають навіть цього»). Однак Сократ, на відміну від софістів, ніколи не протиставляв природні і писані закони. Не розмежовував він і природного та божественного права, вважаючи, що неписані закони є «братами законів людських», встановлюються богами і мають однакову силу всюди незалежно від волі людей. Божественне походження перетворює природні закони на моральний стрижень усього чинного права, робить їх критерієм, еталоном для права людського, а тому писані закони мають цілком відповідати законам божественним. Для мислителя справедливість і законність — поняття абсолютно тотожні. Несправедливих законів для нього не існує. Навіть у разі невідповідності писаних законів божественному праву їх треба дотримуватись, оскільки це все одно краще, ніж свавілля і беззаконня. Виходячи з таких переконань, Сократ відмовився тікати з в´язниці, де очікував смертної кари. Його відповіддю Крітону були запитання: «Хай ми маємо намір тікати: раптом приходять закони і, заступаючись за загальну справу держави, говорять: скажи нам, Сократе, ти що це задумав? Мабуть, хочеш вчинити загибель нам, законам, і всьому суспільству? Хіба суспільство може існувати, якщо судові рішення у ньому не мають ніякої сили?».
Закони для громадян, за Сократом, дорожчі від батька й матері. Люди вступають у договірні відносини з державою і на основі священного дотримання законів і своїх громадянських обов´язків зберігають право на безперешкодне пересування, вільне обрання місця проживання, вступ до громадянства, участь у політичному житті. Політична свобода для мислителя — це «прекрасна і велична скарбниця» як для людини, так і для держави. Важливою в цьому аспекті є теза, що закони обов´язкові не тільки для громадянина, а й для правителя, який має постійно турбуватись про підданих, як «чередник про отару».
Погляди Сократа на питання походження держави залишаються невідомими, хоча саме йому приписують пріоритет у згадках про «золотий вік» як дуже далеке минуле. Він розглядав державу як порядок, що ґрунтується на божественному задумі і не є продуктом егоїстичної сваволі. Однак афінської демократії, підірваної невдачами у Пелопоннеській війні, зловживаннями партійних провідників, розгулом професійних демагогів, мислитель не сприймав. Заперечував він і плутократію, і тиранію, олігархію у вигляді тридцяти тиранів. Він надавав перевагу аристократії (але не родовій), ставлячи за зразок сучасні йому спартанський, критський державні устрої, а також помірковані на той час режими Мегар і Фів. Сократ виступав проти влади більшості, оскільки учасники афінських народних зборів «ніколи не думають про справи державні», а, складаючись із ремісників та торгівців, займаються лише проблемами, «щоб купити якомога дешевше і продати якомога дорожче». Найголовніше призначення держави — бути гарантом утілення в життя загального поняття про справедливість, а найкращим державним управлінцем є той, хто знає, «що є справедливість».
Заперечував він і практику заміщення державних посад жеребкуванням, що не дає змоги прийти до державного управління «кращим людям». Владування, на його думку, це «царське мистецтво» мудреців, «обтяжених знаннями», вишколених гідним вихованням і освітою. Якщо законність він ототожнював із справедливістю, то знання — із чеснотами правителя, і звідси виводив два істотних правила: той, хто знає, не може творити зло і йти на дурні вчинки; будь-хто може стати добрим, здобувши додаткові знання. Царі для Сократа — не ті, хто «обраний будь-ким» чи отримали владу оманою або насильством, а ті, «хто вміє управляти». Головний постулат мислителя у цьому аспекті — принцип компетентного управління державою. Найвищим виявом мудрості правителя, на його думку, є уміння відрізняти справедливе від несправедливого, розмежовувати добро і зло. Політику і державне управління Сократ вважав «найважливішими справами людськими» і різко засуджував тих, хто, не оволодівши цим мистецтвом, дозволяє собі про нього судити.
Цицерон називав Сократа «батьком філософії», оскільки всі основні філософські системи Греції і Риму живились саме від його вчення. Для наступних епох особистість Сократа втілювала ідеал мудреця, вчителя істини, ідеального незалежного мислителя, найвищою метою життя якого є відшукування цієї істини, не звертаючи уваги на будь-який зовнішній тиск, у т. ч. і з боку владних структур. Сократ став першим в історії людства, хто вивів правову, політичну і моральну проблематику на рівень загальних логічних категорій і дефініцій, тобто на рівень теорії. Численні його учні і послідовники (сократики) створили кілька шкіл: сократична школа під проводом Ксенофонта, кініки, Кіренська школа, Мегарська школа, Елідо-Еретрійська школа, Академія Платона тощо. Не тільки Платона, а й Арістотеля та багатьох інших мислителів вважають безпосередніми продовжувачами концептуальних досягнень Сократа. Його моральну філософію активно використовували і католицтво, і православ´я, і протестантство. Вона знайшла найсприятливіший ґрунт на українських землях, де його вчення стало відомим, починаючи з X ст., а правові і політичні доктрини «нехристиянського праведника» розвивали у своїх творах християнські проповідники і світські мислителі. Найвидатніший із вітчизняних мудреців середньовіччя Г. Сковорода увійшов в історію як український Сократ, Сократ-Сковорода.
Платон (428/427—348/347 до н. е.). Фундатор платонізму, об´єктивного ідеалізму, теоретик виховання, один із найдавніших основоположників філософських концепцій держави і права, який залишив для нащадків чималу теоретичну спадщину. У різних модифікаціях йому приписують від 34 до 9 діалогів, промову «Апологія Сократа» та приблизно півтора десятка листів.
Діалектика Платона, віднайдена ним у людському мисленні як спосіб осягнення сутності речей і не перевершена ніким аж до Гегеля, створені ним методологія, схема основних ступенів буття («родів сущого»), складна система об´єктивного (дуалістичного) ідеалізму — песимістичного (пасивного, споглядального) і оптимістичного (активного, позитивного), теорія пізнання, доктрина ідей, оригінальні концепції психології і педагогіки, космології і есхатології, самобутні інтерпретації природи і суспільства разом утворюють первісний філософський фундамент, тобто класику загальнолюдської скарбниці, з якої брали витоки протягом багатьох століть і живляться нині численні напрями державознавства і праворозуміння.
Незаперечним безпосереднім збагаченням світової правової і політичної думки, яка завдяки Платону розвинулись від міфологічних уявлень і просто раціоналістичних підходів до рівня логіко-понятійного аналізу, стали твори мислителя «Апологія Сократа», «Держава», «Крітон», «Протагор», «Парменід», «Політик», «Софіст», «Тімей», «Закони» та інші, де викладено основи етики, політики і права, історію виникнення держави, починаючи від всесвітнього потопу. Спочатку, за Платоном, суспільне буття людей виглядало як «династія» ідеального ладу, регулювалось винятково ідеальним природним правом без будь-яких писаних законів. Не існувало ані багатих, ані бідних. Усюди царювала добра мораль, а правління над людьми здійснювали добрі демони. Держава і писані (полісні) закони виникли пізніше разом із землеробством і великими поселеннями, тобто «коли кожний з нас сам для себе став недостатнім і відчув потребу у багатьох». Тоді відбувся перехід від династії до аристократії. Головна причина появи держави — людські потреби, необхідність взаємодопомоги, а її первісним осередком була сім´я. Це твердження стало першоджерелом для всіх наступних патріархальних теорій походження держави.
Визначальними для уявлень Платона як про державу, так і про право є його теорія ідей та етичні категорії справедливості і несправедливості, добра і зла, чеснот і пороків, розуміння діалектики загального й індивідуального, доцільного і недоцільного. Так, свою модель ідеальної держави він побудував на концепціях ідеї як умоглядної сутності, першопричини світу явищ, їх першообразу (парадигми), безумовного образу буття, що відповідає безумовному образу мислення, субстанції «вічної, яка не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння», та Доктрині «ідеї ідей», яка є або добром, або благом, або благістю, «безумовною нормою будь-якого достоїнства взагалі»,
«первісним джерелом правильного порядку витоку всіх інших ідей» і навіть ототожнюється з божеством в абсолютному сенсі. Справедливі держава і закон мають у Платона своїм фундаментом власне справедливість, а справедливість, у свою чергу, є найвищою чеснотою, яка охоплює три головні чесноти — мудрість, мужність і поміркованість, що ґрунтуються відповідно на трьох началах душі — розумному, вольовому і чуттєвому. У підсумку справедливість у Платона є гармонійним поєднанням стрижневих якостей тричленної душі, тобто трійці похідних від неї чеснот, а ідеальна держава як продукт «ідеї ідей» — «втіленням такої справедливості у великій людині», тобто у суспільстві.
Розумній частині душі «малої людини» в ідеальній державі як «збиральній особі» відповідає клас керманичів, тобто правителів-філософів, які водночас втілюють чесноту мудрості. Чеснота мужності похідна від душевної якості волі, сердечної енергії і є началом афектів, дратівливості, пристрастей. Вона притаманна класу воїнів, тобто стражів, охоронців, захисників. Чуттєва, хтива частина душі знаходить свій прояв серед людей фізичної праці, матеріальних виробників, які керуються чеснотою стриманості, поміркованості у поведінці та споживанні. Належність до того чи іншого стану від природи визначається наявністю у людині золота, срібла, заліза чи міді, що стало на багато віків освяченням станової нерівності. На думку Платона, ідеальна держава і є втіленням найвищої справедливості як гармонії, рівноваги, монолітної єдності головних чеснот троїстої душі. Ідея справедливості та ідея держави у мислителя настільки переплетені між собою, що і в наш час точаться суперечки навколо питання, яка з цих ідей була основним предметом діалогу в праці «Держава».
Комунізм Платона, тобто скасування приватної власності («якщо в цьому немає гострої необхідності»), егалітаризм, колективізм, подолання розколу на багатих і бідних, поділ праці, усуспільнення майна, житла і навіть предметів домашнього вжитку, спільність жінок, дітей тощо, не є його тезою, оскільки має своїм первісним джерелом піфагорівські правила «у друзів все спільне, і дружба є рівність», «володіти майном гуртом, без його поділу» та ін. Комуністичний спосіб життя у Платона, як і у Піфагора, теж поширюється лише на еліту суспільства. Місце піфагорійських ексотериків (акусматиків) та есотериків (математиків) в ідеальній державі Платона займають правителі і стражі. Саме у них є спільними не тільки майно, а й жінки та діти. Особи фізичної праці мають власні сім´ї та приватну власність. На відміну від Піфагора, Платон зараховував до елітних суспільних станів і жінок, які, на його думку, відрізняються від чоловіків не в якісному (за здібностями), а лише у кількісному аспекті, тобто меншою силою, вправністю (та й то не завжди).
Зрівняльний комунізм Платона передбачає рівність лише у межах окремого стану або споживчу рівність станів між собою (всім по 1/3 сукупного продукту), але в жодному разі не між членами різних станів. Ідеться про «нерівну рівність». Допускається існування в ідеальній державі спочатку невільників («Держава»), а потім і рабів («Закони»). Однак суспільні стани не є замкненими: найздібніші з «державних дітей» завдяки ретельному вихованню і освіті переходили до вищого класу, а тих, хто під час вивчення наук ніякого хисту не виявив, відправляли до стану людей фізичної праці. З метою вирощування «відбірного потомства» запроваджували контроль над статевими стосунками з боку правителів-філософів. Справедливість для мислителя полягає ще й у тому, щоб кожний стан займався своїми справами і не втручався у чужі, щоб ніхто не захоплював чужого і не позбувався свого («кожному — своє»). Деякі дослідники зараховують цей принцип навіть до четвертої головної платонівської чесноти.
Платон не послідовно, але чітко окреслював систему верховної влади у суспільстві та форми державного правління. Його упереджено-негативне ставлення до демократії зумовлене засудженням афінським режимом до смерті Сократа. На інші висновки вплинуло перетворення аристократії на олігархію у грецьких полісах саме за життя Платона.
У «Політиці» Платон песимістично ставився до поділу форм державного правління на деспотію, монархію, олігархію, аристократію та демократію і доводив, що таких режимів може бути лише два: 1) «правління зряче», тобто засноване на глибоких знаннях, «раціональному мистецтві», джерелом пізнання якого є згадування безсмертної душі людини про світ ідей, де вона перебувала до переселення у тіло (вплив піфагореїзму); 2) «правління сліпе», Що ґрунтується на недолугості верхівки. «Зрячий» режим міг існувати лише чи то у золотому віці Кроноса («Політик»), чи то у загиблих цивілізаціях («Тімей», «Крітій»). Тобто такий вік вже позаду. На осягнення істинного знання смертні не здатні, а час, коли «людське стадо» водив мудрий демон чи божество, минув, за Платоном, ще 9 тис. років тому. Зараз можливе лише правління «сліпе», і треба домагатись, щоб воно було хоч «відносно нормальним». Недолугість правителів певною мірою можуть виправити «хороші закони», складені істинно мудрими у минулому. За умови визнання таких «хороших законів» і їх неухильного дотримання Платон вибудував ієрархію можливих режимів від кращого до гіршого: монархія — аристократія — демократія. Без наявності «хороших законів», за Платоном, цей ланцюжок треба розглядати у перевернутому вигляді, оскільки за умов свавілля багато управлінців заважає один одному творити зло і таким чином урівноважує, обмежує, а то й зменшує його поширення.
Найгірше із зол на землі — тиранія (деспотія, незаконна монархія); після неї — олігархія (незаконна влада небагатьох). У «Державі» на перше місце серед форм правління Платон поставив аристократію (законну владу небагатьох), що втілює розум і мудрість філософів, доповнену волею, енергією і мужністю стражів та чуттєвістю, смиренністю і врівноваженістю людей фізичної праці. Таку взірцеву справедливість ідеальної держави може порушити лише поява приватної власності на землю та житло, «мішанина заліза зі сріблом, міді із золотом», тобто втрата якостей певним станом, порушення гармонії, рівноваги їх інтересів та прагнень. Тоді держава перестає бути ідеальною аристократією філософів і набуває вигляду тимократії (тимархії), тобто панування «найсильніших і найхоробріших» (як у Спарті) чи просто енергійних честолюбців із числа стражів. За тимократії тривають безкінечні війни і олігархія — владування багатих «любостяжателів» із третього стану, відбуваються розмежування поліса на дві ворогуючі між собою держави багатих і бідних, панування «трутнів», грошей, знецінення понять честі, гідності тощо. За олігархією настає «усезагальний хаос демократії» — ладу для Платона в окремих судженнях «приємного і різнобарвного», але неприйнятного загалом, оскільки він урівнює і рівних, і нерівних від природи людей, а тому невідворотно закінчується найгіршим із зол — торжеством тиранії, тобто «пануванням найжорстокішого ставленика народу, оточеного натовпом негідників».
У процесі деградації держави від аристократії до тиранії мислитель налічував 729 етичних сходинок від істини і добра до брехні і зла та зробив висновок, що істинний правитель живе у 729 разів краще, ніж тиран. Платон виокремлював дві «материнські» форми правління, від яких живляться всі інші: монархію як втілення непомірної влади і демократію як втілення непомірної свободи. її він обґрунтував у «Законах», де трансформація поглядів на форми правління досягає свого апогею: одну з моделей його справедливої держави вже може очолювати «благопристойний», тобто «молодий, здібний до науки, мужній, великодушний, розумний, мудрий, хороший і добрий» тиран за умов постійного перебування при ньому «видатного законодавця», а громадян поділяв на чотири класи за майновими ознаками. Водночас у державі Платона панує жорстка ідеологічна диктатура, сувора цензура і всеохопний конформізм.
Платон вибудовував у «Законах» власну ієрархію державних органів: народне зібрання (5040 осіб) — виборна Рада (360 осіб) — виборні правителі (37 осіб) — «нічне зібрання» (10 осіб). Народне зібрання обов´язкове для відвідування лише першими двома класами громадян. Усі його учасники отримують у володіння (не у приватну власність) землю і житловий будинок за жеребом. До Ради кожний із чотирьох класів обирає по 90 осіб, а посадові особи підлягають докімасії, тобто перевірці на правомірність їх прагнень. Виборні правителі обмежені віком (50—70 років) і терміном перебування на посаді (до 20 років). До складу наддержавного органу — «нічного зібрання» для вирішення найактуальніших питань — входять наймудріші.
Незаперечним внеском до заснованої мислителем полі-тико-правової філософії є й концепції політичної солідарності, колективізму, рівності і нерівності, політичного знання, політичної свободи, політичної ідеології, політичного мистецтва як «царського мистецтва, заснованого на знаннях і таланті правити людьми», мистецтва ткача чи ткацького верстата, мистецтва «плести політичну тканину», яка б «поєднувала норови мужніх і виважених людей, об´єднуючи їх життя єдинодумством і дружбою, створюючи таким чином найпрекраснішу і найпишнішу з тканин», яка «сповиває вільних і рабів, тримає їх у своїй вузді та править і розпоряджається державою, ніколи не випускаючи з виду нічого, що може зробити її, наскільки це можливо, щасливою» («Політик», 311).
Порівняння держави з машиною чи механізмом у Платона починається із «ткацького верстата». Перу Платона належать не тільки оригінальні теоретичні конструкції державного устрою, форм державного управління, а й своєрідні практичні пропозиції стосовно системи державних органів та їх структури, ієрархії державних службовців аж до визначення компетенції кожного органу і багатьох посадових осіб. У державі Платона передбачено три-становий середньовічний державний устрій, утопічний комунізм, освічений абсолютизм, необхідність поділу влади, геополітичні фактори, авторитаризм і тоталітаризм тощо.
Правова доктрина мислителя основана на верховенстві природного (божественного) права, наріжний камінь якого закладений у «золотому віці» наймудрішими з мудрих. Зроблено акцент і на необхідності справедливих людських (полісних) законів. «Законне», «справедливе» й «ідеальне» для Платона — поняття тотожні. Закон у нього — це водночас і визначення розуму, і засіб запровадження начал розуму в стосунки людей, і стандарт істинного правління. За наявності народу, який володіє «царським мистецтвом» управління, потреба в законах відпадає, оскільки виникає «істинне правління». У всіх інших випадках треба керуватись як природними, так і полісними законами, тоді правитель — раб закону, а закон — володар усього. «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили чи перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я бачу порятунок держави» («Закони», 315).
Закони встановлює будь-яка влада на свою користь: «демократія — демократичні закони, тиранія — тиранічні, те ж саме і в інших випадках». Однак є синтетичне правило: їх приймають для загального блага і вони не можуть мати корпоративного характеру. Закони повинні обмежувати як владу правителів, так і свободи підлеглих, бути суворими, жорстко регламентувати публічне і приватне життя людей, аж до розпорядку їх дня і ночі. Виховання людей здійснюється на підставі законів, що мають своїм джерелом міф про людей-ляльок: смикання за відповідні нитки душі. Наука про закони — найважливіша наука вдосконалення людини. На сторожі дотримання законів стоїть правосуддя, але його здійснює не окремий державний орган, а правитель за посадою. Справедливий суд для держави, за Платоном, нічого не коштує, оскільки справа справедливих суддів лише «зашивати сукню, що порвалась».
«Лінія Платона», починаючи з IV ст. до н. е., набувала інтенсивного розвитку у платонізмі, а від III ст. н. е. — у неоплатонізмі, неопіфагореїзмі, середньовічній схоластиці, комуністичних утопіях, неокантіанстві, екзистенціо-налізмі тощо. Його вчення стало предтечею всього християнського світогляду. Академію, засновану мислителем, зачинено Юстиніаном як оплот язичництва лише у 529 р. Однак свою діяльність вона відроджувала, зокрема, у Флоренції у XV—XVI ст. Політико-правові роботи мислителя (особливо «Держава») і нині зараховують до найвидатніших наукових праць. Багато в чому «лінію Платона» продовжив його найздібніший учень і критик Арістотель. Згодом вона справила важливий вплив на Цицерона, Плотіна, Августина, Тому Аквінського, Мора, Кампанеллу, Мореллі, Маблі, Спінозу, Гоббса, Монтеск´є, Вольтера, Гельве-ція, Гольбаха, Дідро, Руссо, Канта, Фіхте, Гегеля та ін. «Найнадійніша характеристика європейської філософії полягає у тому, що вона є низкою приміток до Платона» (А. Вайтхед).
Учення Платона із сильним теологічним забарвленням стало поштовхом для зародження та розвитку вітчизняного політико-правового мислення, починаючи від часів Київської Русі. У новий час ідеальну форму правління Платона майже без змін поклав в основу своїх правових доктрин Я. Козельський. Платонівські етика і наука про ідеї активно впливала на творчість П. Юркевича та його учнів, особливо В. Соловйова. Концепції природного права і правова філософія Платона багато в чому виявились підґрунтям політико-правових доктрин Б. Кістяківського, П. Новгородцева, інших вітчизняних правознавців, а діалог «Федон» вперше був перекладений російською мовою і виданий в Одесі О. Лебедєвим у 1874 р.
Етап народження політичної юриспруденції, започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем. Він пов´язаний з ім´ям мислителя, ученого енциклопедиста Арістотеля.
Арістотель (384—322 до н. е.). Його державно-правові погляди зумовлені власним уявленням про людську природу. Людину він розглядав як «політичну тварину», об´єктивне начало всіх політичних явищ. Звідси і постулат, що держава — передусім організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності, тобто громадян. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, — це «самодостатня для існування сукупність громадян». Зміна розуміння категорії «громадянин» тягне за собою і зміну форми держави, тобто політичної системи, яка втілюється у верховній владі і залежить від кількості правлячих осіб: один — монархія або тиранія; кілька — аристократія або олігархія; більшість — політія або демократія. Правильні форми держави — ті, де правителі дбають про загальне благо (монархія, аристократія і політія), неправильні — де вони керуються особистими інтересами. Ідеальна форма — політія, тобто переплетення демократії та олігархії, де багаті урівнюються з бідними шляхом збагачення середньої верстви населення, панує закон, усі громадяни знають один одного, дотримуються принципу рівності за гідністю і мають велику кількість рабів. Ремісники, торговці і «натовп матросів» громадянських прав не мають.
Для запобігання політичним переворотам принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості, тобто відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільна (нерівна) за гідністю і зрівняльна, арифметична, яку застосовують у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними і рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою — вільні, інші — раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості для Арістотеля — право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність за принципом «рівним — рівне, нерівним — нерівне».
Право, в розумінні Арістотеля, — це політичний інститут; неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, і умовного, встановленого людьми (позитивне право). Умовне право Арістотель поділяв на писане (закони держави) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство — це лише політична діяльність, невід´ємна частина політичного процесу, а політичне правління — це правління законів, а не людей. Якщо закон — явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер. Політична якість закону як «урівноваженого розуму» визначається його відповідністю політичній справедливості та ідеї права, а політичні якості «доброї людини», «ґрунтовної сфери», політичне спілкування залежать від інтелектуальних та етичних (вольових) чеснот, які набуваються шляхом політичного виховання і збагачуються законами, що поєднують авторитет розуму і духовної сили.
Значення політичної концепції Арістотеля полягає у завершенні мислителем давньої політичної теорії як «науки наук», учення про найвище благо людини і держави; започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної, інтелектуальної, справедливої діяльності; створенні політичної юриспруденції, обґрунтуванні конституціоналізму, права народу на законодавчу владу, політичної сутності людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках; визначенні місця і ролі держави, права, всіх верств населення у політичному житті; закладенні концептуальних основ майбутніх теорій правової держави, поділу влади; значному збагаченні природно-правових доктрин; розробленні фундаментальної методології дослідження політичних процесів тощо.
Учення Арістотеля продовжене у багатьох напрямах сучасної політичної ідеології — як демократичної, так і тоталітарної, у догмах християнства та ісламу. Ідеї мислителя поширювались у Київській Русі, особливо позначився їх вплив на становленні української політико-правової думки з кінця XVI ст. Учення Арістотеля викладали у братських школах, Острозькій колегії, Києво-Могилянській академії та інших навчальних закладах України.
Етап злету політичної етики. Він припадає на III— II ст. до н. е. Започаткована Арістотелем політична етика, об´єктом вивчення якої стали основи політичної моралі, її природи і внутрішньої структури, місця у системі державно-правових відносин і суспільному житті загалом, стала основою творчості Епікура, стоїків, Полібія.
Епікур (341—270 до н. е.). Він учив жити розумно, дотримуючись моралі, заради приємності, щастя, вдоволення, волі, спокою духу, а для цього взагалі відійти від буденних справ і суспільної діяльності, дотримуватись аполітичності, індивідуалізму (що, однак, не означає повної політичної індиферентності), не завдавати шкоди іншому, в чому і полягає природне право людини на справедливість. Джерелом ЇЇ є сама природа, але в суспільстві вона стала наслідком договору про корисне, щоб «не шкодити один одному і не терпіти шкоди». Тому головне завдання політичної влади — безпека людей, а законодавства і законів — захист мудрих.
Стоїки. Етика давніх стоїків Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331—232 до н. е.), Хрісіппа (277—208 до н. е.) ґрунтується на природному, божественному законі, частині всесвіту (людській природі) і вимагає жити чесно, виконуючи всі обов´язки в державі, громадянському співжитті, які втілюють природні зв´язки людей, котрі є громадянами єдиної світової держави. Рабство, сім´я, індивідуальний шлюб, з погляду стоїків, не мають виправдання, оскільки суперечать природним настановам. Якщо бог Епікура не втручається ні у природу, ні у політичне життя людей, то у стоїків божественне разом з природною необхідністю суттєво впливає на державно-правові і політичні процеси.
Полівій (прибл. 200—130/120 до н. е.). Найвизначнішою ознакою вищезазначеного етапу розвитку державно-правової думки було започаткування науки політичної історії, що пов´язано з ім´ям філософа і політичного діяча Полібія. Основна його праця — «Всезагальна історія» («Світова історія») у сорока книгах, з яких до наших днів у повному обсязі дійшли тільки перші п´ять. Фундаментальна праця Полібія є першою спробою викладення історії Греції, Македонії, Малої Азії, Сирії, Єгипту, Карфагена і Риму від 220 до 144 р. до н. е.
Стрижнем історичного процесу для Полібія є «доля» як усезагальний світовий закон і розум. Саме ця категорія була всебічно розроблена і раціоналізована попередниками Полібія — стоїками. Заслугою мислителя є те, що він запровадив її до контексту загальної еволюції людства і світових процесів державотворення як «історичну долю» у замкненому циклічному кругообігу державницьких форм. У цьому помітним є вплив на Полібія не лише стоїків, а й Платона та Арістотеля.
Як переконаний прихильник «природного закону», згідно з яким розвивається весь історичний процес, Полівій вважав первісне людське існування тотожним тваринному світові. Численні зовнішні загрози, внутрішня слабкість людського стада, на думку мислителя, спонукають людей збиратися в «однорідний натовп», де верховодами за тим самим «природним законом» стають найсильніші і наймудріші. З перетворенням «панування мужності і сили» на «царювання розуму» вожді-самодержці стають басилеями (царями), а їх влада — спадкоємною.
Отже, за Полівієм, виникає історично перша форма державного устрою — басилея, та істинна форма правління — єдиновладдя. Пізніше доля спрямовує державу до влади небагатьох, а після цього — до влади багатьох (всіх). Кожна з цих трьох форм правління за приписами долі еволюціонує у строгій наступності одна за одною, але такий розвиток у межах однієї форми супроводжується проходженням двох періодів: позитивного і негативного. Позитивним періодом єдиновладдя є басилея (царство). На певному етапі вона досягає свого апогею, а потім внаслідок втрати розуму, падіння моралі царів, які забувають про простоту життя, турботу про народ і віддаються надмірностям, насолоді самодержавною владою, басилея перетворюється на жорстоку тиранію (монархію). «Благородні люди» врешті-решт не витримують «недостойного тирана» і, спираючись на народ, скидають його з трону. Настає позитивний період влади небагатьох (аристократія) — групи з «найкращих і найсправедливіших державних мужів». Однак з часом за примхами долі і вони втрачають колишні свої якості, що призводить до панування розгнузданої, негідної когорти багатіїв. Позитивний період влади небагатьох обертається на її негативний бік — олігархію.
Усенародний гнів проти олігархів спричинений їх користолюбством, зажерливістю, зловживанням поступово накопичується і під впливом тієї ж долі виливається у повстання проти вже спотвореної форми влади небагатьох. У такий спосіб негативний період цієї форми трансформується у позитивний період влади багатьох, тобто демократії, народовладдя. Проте розбещений надмірною свободою і рівністю народ у подальшому рухові історичного циклу перестає поважати закони, дає надмірну волю негідним пристрастям, унаслідок чого демократія вироджується в охлократію, тобто переходить у негативний період влади багатьох — панування сліпої сили натовпу, повне беззаконня. Народ знову дичавіє, уподібнюється до тваринного світу, і природний циклічний кругообіг змін державних форм повторюється.
Полібій не бачив виходу із цих закономірностей. Вони, на його погляд, невідворотні, оскільки приписані історичною долею. Однак він запропонував способи продовження життя саме позитивних періодів еволюції держави, її сталості. Цьому, як вважав Полібій, сприятиме впровадження синтетичної, змішаної форми державного правління, тобто сполучення басилеї, аристократії і демократії на зразок колишньої лакедемонської держави Лікурга, Карфагена та сучасного для нього Риму. Проте Карфаген занепав, оскільки обрав синтетичну форму правління занадто пізно і цей процес уже неможливо було зупинити, а Спарта процвітала за таких умов лише тоді, коли орієнтувалась на замкнений внутрішній розвиток. До владування і гегемонії над іншими державами вона виявилась не готовою.
Усезагальна історія для Полібія є історією Римської держави. Він ретельно досліджував і формулював свої версії відповідей на запитання, як Рим перетворився на світову державу, якими силами він користувався при завоюванні світу (Середземномор´я), якими засобами він зберігав свою могутність і володарювання над підкореними територіями, чи здатні були пригнічені Римом народи обстояти свою свободу тощо. Сам Полібій вважав зверхність Риму закономірною, справедливою, наслідком впровадження найдосконалішої синтетичної форми державного правління цією республікою, результатом поєднання найвищих чеснот римських громадян та їх державних провідників: мужності, підприємливості, богобоязні, вірності слову, непідкупності тощо. Полібій упевнений, що підпорядкування Риму — це щастя для будь-якого народу, в т. ч. й для еллінів.
Полібій започаткував теорію поділу влади. Аналізуючи римський державний устрій у 6-му томі «Історії», він зробив висновок, що похідні від басилеї — влада консулів, від аристократії — влада сенату і від демократії — влада куріатних, центуріатних та трибутних коміцій не є однією владою. Це три влади, які розподіляють між собою правління державою римлян. Водночас він досліджував процедури і способи, з одного боку, своєрідної конкуренції, протидії цих влад, внаслідок якої вони стають противагою одна одній, а з іншого — координації зусиль консулів, сенату і коміцій, чим досягається взаємопідтримка і взаємосприяння таких влад. Із міркувань Полібія випливає, що всі три позитивні форми державного правління не просто синтезуються в одне ціле, а, об´єднуючись, зберігають свою відносну самостійність, специфіку і особливості, які дають змогу побудувати досконалу конструкцію державної влади з її справедливим поділом між трьома загальнодержавними центрами, що суттєво стабілізує організацію політичного устрою.
Для вчення Полібія характерна повага до «добрих звичаїв і законів», основана на безумовному пріоритеті природного права. Мислитель упевнений, що хороші звичаї і справедливі закони сприяють зміцненню моралі і втіленню найкращих чеснот у стосунки людей, сталості позитивних форм державного правління, привносять у приватне життя громадян «доброзвичайність, вихованість і поміркованість», а в державу — «лагідність, покірливість і справедливість». Взірцем для мислителя є законодавство Лі-курга, яке він вважав «творенням богів».
«Історія» Полібія справила помітний вплив на розвиток доктрини поділу влади, еволюцію вчень про історичний коловорот у процесах державотворення і започаткувала (разом з Гіппократом та Геродотом) майбутні концепції геополітики. Теорії історичного коловороту після Полібія збагачували Сима Цянь, Ібн Хальдун, Макіавеллі, Віко, Фур´є, Майєр, Шпенглер, Данилевський, Тойнбі, Сорокін та ін. Висновки Полібія щодо походження держави, синтетичного, змішаного правління підхопили Цицерон та його послідовники; аристократії — Спіноза, Гоббс, Кант; поділу влади — Локк, Монтеск´є, Руссо та ін. Активно використовували вчення Полібія і вітчизняні правознавці, особливо у XIX — на початку XX ст. Першим у Російській імперії «Усезагальну історію у 40 книгах» переклав російською мовою і видав у 3-х томах у 1890—1899 рр. український історик Ф. Міщенко. Він разом з академіком ВУАН В. Бузескулом започаткував у Росії систематичне наукове дослідження творчості Полібія.
Еволюція давньогрецької державно-правової думки є свідченням поступової трансформації ранніх міфологічних уявлень в напрямі формування філософського, раціоналістичного осмислення розвитку соціальних інститутів; становлення логіко-понятійного, емпірико-наукового та історико-політичного дослідження держави і права.