Історія вчень про державу і право
2.3. Державно-правова думка Давнього Китаю
Концептуальні погляди і міркування китайських мислителів І тис. до н. е. щодо держави і права започаткували оригінальні напрями у політико-правових дослідженнях усього людства. Заслугою давньокитайських мислителів є те, що вони першими в історії правових і політичних учень почали переводити державно-правові доктрини від міфологічного світорозуміння, винятково божественних настанов на раціональний ґрунт, земну основу. Хоча Небо в китайців «контролює» всі події у Піднебесній, у них чітко простежується ідея про тянь-мін — право Неба на відкликання наданого мандата і передавання його більш гідному правителю.
Саме такі підходи характерні для книги історії «Шу-цзін», найдавніші частини якої датують XIV—XI ст. до н. е., і книги пісень «Шицзін» (XI—VI ст. до н. е.). Батьком давньокитайської правової і політичної думки вважають на-півлегендарного Чжоу-гуна (XI—X ст. до н. е.), який розробив формулу зміни династій. Небо надає мандат тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість де (чеснота, благодать, справедливість), а правитель уже сам віддає владу наступникам (не обов´язково спадкоємцям) доти, поки в них не вичерпається де. Тоді Небо знову втручається у Піднебесну, вибирає мудреця, сповненого де, і цикл починається знову. Першими ознаками втрати де є аморальність правителя, зневажливе ставлення до підданих, порушення норм справедливості.
На межі VIII—VII ст. до н. е. перший радник у царстві Ці Гуань Чжун (?—645 до н. е.) розробив теорію про два можливі шляхи державного управління: ба-дао — правління, засноване на силі, і ван-дао — правління, засноване на чеснотах. Держава у його вченні розглядалась як колишня сім´я, що дуже розрослася. Закони, зауважував Гуань Чжун, — це батько і мати народу. Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і бідні — всі повинні дотримуватись закону. Це і зветься великим мистецтвом правління.
Конфуцій (прибл. 551—479 до н. е.). Найвищого розквіту державно-правова думка у Давньому Китаї набула у другій половині І тис. до н. е.´Саме в цей період жив і творив Конфуцій — засновник конфуціанства — філософського вчення, яке у відносинах людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять.
Методологічним стрижнем конфуціанства є антропоцентризм (грец. anthropos — людина і kentron — осереддя) — проблеми людини, її розумові та моральні якості. На вершині концептуальної схеми перебував ідеал цзюнь-цзи (государ-син), тобто правитель-мудрець, який втілював лі — правила, норми, ритуал, вень — культуру; демонструє цзінь — поважність, жан — м´якість і поступливість, шу — турботу про людей, чжун — вірність і відданість, сяо — повагу до старших, чжі — освіченість, де — чесноти, жень — любов до людей, і — сумлінність; завжди дотримувався дао — справедливості, істини, правильного шляху. Головне у дао — турбота про благо підданих, яких необхідно спочатку нагодувати, а відтак навчити, виховати в дусі високої моралі. Дао тут збігається з єгипетською маат та індійською рітою. Небо і дао у Конфуція — найвищі джерела природного права.
Конфуцій створив концепцію правильного, на його думку, державного управління, висловив з цього приводу конкретні практичні поради, учив правителів методам завоювання довіри народу, мистецтву вербальної (словесної) комунікації, обґрунтовував стрижневі принципи управління суспільством. Вважаючи людей рівними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він наголошував, що сяо-жень («дрібних людців») слід відмежовувати від панівної верстви — цзюнь-цзи, а жінок ставив нижче за чоловіків. До того ж він не сприймав політичного управління за допомогою писаних законів і покарань, надавав перевагу управлінню на основі лі, де та дао, а покарання пропонував замінити вихованням.
Заповіти Конфуція було оголошено обов´язковими «для 10 тисяч поколінь». Конфуціанство від 136 р. до н. е. до Сіньхайської революції (1911) визнавалось офіційною ідеологією Китаю. Учення розвивали і видозмінювали Мен-цзи та Сюнь-цзи. Мен-цзи (прибл. 372—289 до н. е.) одним із перших у світовій державно-правовій думці висловив сумнів щодо абсолютності влади правителя та його непорочності, чітко розмежовував фізичну та розумову працю, обґрунтовував тезу про завоювання влади через оволодіння серцями і душами людей, відхиляв ідеї форми правління, яку греки назвали демократією, доводячи її непридатність і для Китаю, і для всього Сходу.
Сюнь-цзи (313—238 до н. е.), навпаки, проголошував природність зла, жорстокості у людині, а тому закликав її до самовдосконалення, усвідомлення своєї соціальної сутності. На його думку, теза про рівність людей є надуманою, а застосування сили, в т. ч. сили права, закону в державному управлінні і вихованні дає хороші результати. Таке розуміння сприяло перетворенню основних доктрин Конфуція на державну релігію Китаю. Значного поширення це вчення набуло у Японії, Кореї, В´єтнамі.
Нова ера конфуціанства — неоконфуціанство — бере відлік з XI ст. Завдяки працям давніх мислителів Чжоу-цзи (Чжоу-лянь-ці, Чжоу-дунь-і; 1017—1073), Чжань-цзи (Чжань-мінь-дао, Чжань-цзай; 1020—1067), Чжу-сі (Чжу-цзи, 1130—1200) та інших воно набуло ознак натуралістично-дуалістичної філософії під назвою «сінь-лі» («нові закони»). У 1415 р. 70-томне зібрання праць ста двадцятьох авторів «Сінь-лі-да-цюань» (у скороченому варіанті «Сінь-лі-цзінь-і») вийшло окремим виданням. 1829 р. вся конфуціанська література була вміщена у 50 великих томах. Спроба реформатора Кан Ювея (Кан Цзуй, Кан Гуанся, Кан Наньхай; 1858—1927) модернізувати конфуціанство для втілення у новітній конституційній монархії закінчилася невдачею. Чанкайшистський гоміндан (1927—1949) відродив конфуціанство як державну релігію. Помірковано ставиться до нього і сучасна влада КНР.
Мо-цзи (479—400 до н. е.). Ще однією потужною течією давньокитайської державно-правової думки був моїзм політична філософія, що ґрунтувалася на однаковому ставленні до всіх людей, тобто на любові.
її засновник — Мо-цзи. У своєму однойменному трактаті (IV ст. до н. е.) він обґрунтував теорію суспільного договору щодо виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, практичні пропозиції щодо побудови жорсткої адміністративної структури, концепції поєднання заохочення і покарання як могутнього важеля державного адміністрування, політичну доктрину казарменого рівноправ´я, започаткування егалітаризму (франц. едаШагізте — рівність) в соціально-політичних відносинах.
Мо-цзи першим у давньокитайській суспільно-політичній думці аргументував ідею виборності першого правителя. На його думку, у Піднебесній тривалий час існував хаос, доки люди не зрозуміли, що все це через «відсутність керівників». А усвідомивши це, зрештою «вибрали найдостойнішу людину і поставили її сином неба». Поряд з ідеєю єдиного центру мислитель запропонував концепцію всезагального блага у відносинах на рівні держави й між державами. Виступаючи за реформи на користь народу, Мо-цзи засуджував прагнення до розкоші, витонченої культури, церемоніалу.
У своєму вченні Мо-цзи наполягав на врахуванні інтересів народу в процесі управління державою. Він наголошував, що влада має застосовувати не тільки насильство і покарання, а й моральні форми впливу на людей. Здійснення реформ, на його думку, неможливе лише на основі використання звичаїв, воно потребує встановлення нових правил у формі законів.
Шан Ян (400/390—338 до н. е.). Основоположник легізму (лат. lex (leg´s) — закон) — вчення, яке ототожнювало право і закон. Його правові і політичні погляди спрямовувались на подолання поширених на той час ідеалів конфуціанства у сфері управління державою. Вони викладені його учнями у праці «Шан цзюнь шу» («Книга правителя області Шан»), завершеній у III ст. до н. е.
Основні постулати праці Шан Яна ґрунтуються на ученні Гуань Чжуна. Держава з метою свого процвітання спирається на жорсткі закони і суворі покарання, досягає спокою і благоденства завдяки землеробству і війнам. Вона стане бідною і слабкою, якщо не зможе запобігти накопиченню у її середині «яду паразитів», до яких належать музика, «Шицзін», «Шуцзін», повага до колишніх порядків, чесноти, повага до батьків, братерські обов´язки, щирість, довіра, чесність, безкорисливість, людинолюбство, справедливість, небажання воювати, уявлення про війни як щось ганебне. Завдання мудрого правителя держави — ніколи не забувати про закон; послабити прихильників; подолати красномовців; нищити будь-які міркування; правити лише на підставі закону; встановити єдині правила заохочення і покарання, найрозгорнутішу систему тотального стеження, колективної відповідальності за принципом кругової поруки; ухвалити закон, що забезпечить неухильне дотримання інших законів; закріпити права і обов´язки підданих; формулювати закони чітко і доступно для сприйняття і для розумних, і для «дурників»; створювати закони відповідно до звичаїв народу; добре знати, що люди люблять і що вони ненавидять; нещадно боротися із «паразитами»; бути справедливим до нелюбих і не потурати улюбленцям.
Шан Ян був упевнений, що порядок у державі досягається трьома шляхами: 1) через закон як те, чого дотримуються і правитель, і сановники; 2) через довіру як те, що встановлюється спільно і правителем, і сановниками; 3) через владу як те, чим розпоряджається один правитель. При цьому сформулював гасло, яке суперечить попереднім твердженням автора: «Мудрий творить закони, а дурники обмежуються ними».
Особливу увагу у праці приділено системі покарань і заохочень. У державі, на думку Шан Яна, на 9 покарань повинно припадати одне заохочення. У сильній державі таке співвідношення — 7:3, у державі, приреченій на загибель, — 5:5. Покарання мають бути найсуворішими навіть за дрібні порушення, оскільки саме покарання породжують силу, сила — могутність, могутність — велич, велич — трепет, а трепет — чесноти і доброту, яка теж походить від сили. Основним видом покарання у Шан Яна є смертна кара: її застосовують до того, хто порушив закон, а також до трьох категорій його найближчих родичів без поблажливості за заслуги і чесноти. Єдиним винятком є донощики, яких ще й за доноси слід заохочувати.
Шан Ян заперечував людинолюбство; розум і красномовство вважав причиною безпорядку, закликав задурювати народ, щоб ним було простіше управляти. Виходячи з твердження «народ слабкий — держава сильна, держава сильна — народ слабкий», реформатор вимагав від правителя ще й ослаблювати підданих. Шан Ян змушував царя і чиновників усіх рангів вивчати закони і оволодівати мистецтвом їх тлумачення для підданих. Тому, хто навмисне чи ненавмисне дасть помилкове роз´яснення, загрожувало покарання, а тому, хто насмілиться виправити хоча б один ієрогліф у тексті закону, — смертна кара без права на помилування. Ще одне правило Шан Яна — «коли закони короткі, кількість покарань зменшується».
Реформатор першим в історії втілив у практику державотворення всі свої задуми. Саме він запровадив у Піднебесній право приватної власності на землю, офіційно дозволив купівлю-продаж земельних ділянок, заохотив землеробство, обмежив ремісництво і торгівлю, а тих, хто ними займався, перетворив на державних рабів, позбавив аристократію права успадкування державних посад, скасував систему успадкування володінь еліти, поділив царство на 31 адміністративний повіт, запровадив систему кругової поруки у селах (п´ятидвірки, десятидвірки) тощо.
Реформи Шан Яна були популярними ще довго після його страти. У 221 р. до н. е. навколо царства Цінь об´єднались величезні китайські території, і реформи поширились на всю країну. Однак уже у 207 р. до н. е. імперія була знищена народом, а доктрина легізму дискредитована надовго.
Отже, Шан Ян розробив досконалу теорію східної деспотії; створив оригінальні концепції рівних можливостей, рівності перед законом, державного регулювання економічних процесів, несумісності політики з мораллю; обґрунтував імператорсько-бюрократичну систему державного управління. Він також започаткував теорію «обценьок» стосовно бюрократичного стану, принцип колективної відповідальності перед законом і систематичного оновлення державного апарату, теорію «єдиного» (землеробства і війни) у державному управлінні, систему рангів знатності, ідею управління народом не за допомогою багатства, а шляхом запровадження жорстоких законів. Учення Шан Яна стало основою практики творення велетенських політико-адміністративних машин, всеохопного механізму примусу особистості, концептуально-інституціональ-них основ авторитаризму і тоталітаризму.
Лао-цзи (579—499 до н. е.). Поширеною течією давньокитайської державно-правової думки був даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.
Його постулати викладено у трактаті «Дао де цзін» (III ст. до н. е.), авторство якого приписують Лао-цзи . Дао — найвищий безликий абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація і всі її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному порядку. Тому істинна мудрість — це затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою, державою-селом, а народ — безграмотним, неписьменним, недоумкуватим, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції, а також «недіяння», тобто інертність адміністрації, створення розумним і проникливим правителем умов для стабільного природного розвитку суспільства без штучного пришвидшення природних процесів активністю провідників держави.
Усі існуючі в суспільстві недоліки Лао-цзи вважав наслідком відхилення від істинного дао, що розглядав як спонтанний засіб відтворення природного права, природної справедливості. Мислитель радив і правителям, і підлеглим цілковито підпорядкувати свої дії спонтанності. Правителям він рекомендував бездіяльність: найкращий уряд той, який найменше править. Народові пропонував аполітизм, відсторонення від справ держави й суспільства. З огляду на це Лао-цзи вважають одним із перших представників анархізму. Водночас він не закликав до знищення держави, повстання проти неї, а лише постулював консервативно-утопічну ідею — всім разом довіритись дії космічного закону дао.
Синтез традиційних течій давньокитайської думки. Учення про технологію влади, умови мудрого правління, мистецтво адміністрування, критерії вибору на державні посади, контроль над чиновниками розробив Шень Бу-хай (400—337 до н. е.). Унікальне узагальнення всієї практики державного управління, найдетальніший виклад і класифікацію ієрархічно-бюрократичної державної системи за посадами, функціями, фахом, родом діяльності містить трактат невідомих авторів «Чжоулі» (IV—III ст. до н. е.). Проповідування аполітичності, вільнодумства, себелюбства, засудження держави з усіма її атрибутами і цивілізації взагалі, піднесення гедонізму і егоїзму, закликання до того, щоб брати всі радощі і насолоди від реального життя, а не потойбічного, характерні для доктрини Ян Чжу (414—334 до н. е.) та Чжуан-цзи (прибл. 369—286 до н. е.). Важливе значення має і трактат «Гуань-цзи» (IV—II ст. до н. е.), якому належать пріоритетні ідеї централізованого контролю над економічним життям держави та економічного регулювання.
Своєрідним синтезатором легізму, конфуціанства, моїзму і даосизму, тобто принципів сили і авторитету державної влади, мистецтва адміністративного управління, верховенства закону, гуманізму і справедливості, самовдосконалення, взаємної користі тощо був Хань Фей (288/280—233/230 до н. е.), який створив оригінальну філософію права і здійснив спробу перетворити оновлений легізм на провідну течію давньокитайської державно-правової думки.
Синтезувавши різні течії легізму та поєднавши їх із філософією даосизму, мислитель сформував власну полі-тико-правову ідеологію на основі розуміння сили і права як найвищого мистецтва державного управління (режиму східної деспотії), єдиного шляху до створення могутньої централізованої держави, обмеження надмірних прав бюрократії. Фундаментом деспотії, за Хань Феєм, є «три елементи» (дотримання закону, наявність влади і мистецтво управління) і «два важелі» (покарання і заохочення). «Правитель в жодному разі не має ні з ким ділити владу. Якщо він поступиться чиновникам хоча б крупинкою влади, вони одразу ж перетворять цю крупинку на сто крупинок».
Хань Фей дослідив природу влади. Якщо правити державою на основі закону, — стверджував він, — то застосовувати його треба до всіх відносин, які виникають. Від закону мудрий не може відмовитись, а хоробрий не стане його оспорювати. Немає нічого, що могло б бути вищим від закону. Лише ним слід послуговуватись для запобігання заворушенням, виправлення допущених помилок, скасування привілеєв бюрократії, досягнення єдності народу.
Правитель, що встановлює чіткі закони — сильний, недосконалі — слабкий. За чітких законів неможливі зловживання чиновників і знущання «більшості натовпу над меншістю». У розумного правителя закон завжди підпорядкований тому, щоб спрямувати волю підданих на самопожертву в ім´я держави. Якщо ж він нехтуватиме законами, то ніщо не злякає злочинців. Порядок і силу створює саме закон, а слабкість і заворушення — особистий вплив без закону. Закони ухвалюють не для приватного: коли вони діють, приватним інтересам немає місця, а приватне завжди породжує неповагу до законів. Якщо закон «рівний і для всіх безпристрасний», то зникає підступність чиновників. Закони мають стати моральними нормами і звичаями, а систему законів треба змінювати відповідно до змін у суспільстві.
Біля керма держави повинні перебувати люди розумні, здібні, які розуміють закони. За допомогою «м´яких законів» керувати народом у часи суспільних напружень неможливо. Це все одно, що без вуздечки і батога правити неслухняними кіньми. Правитель повинен спиратися передусім на закон, а не на власні емоції. Конфуціанство шкідливе, оскільки воно «культурою підриває закон». Порядок у державі треба наводити «жорстокими покараннями і суворими доганами», встановленими законом. Страчуючи злочинців, правитель виправляє інших, запобігає їх можливим злочинам. Тому «м´які» покарання не є милосердям, а суворі кари не є жорстокістю.
Хань Фей запровадив до юридичного обігу в Китаї поняття «тяжкий злочин». Найкращий правитель — це мудрець, який в очах підданих виглядає утаємниченою постаттю, а може, й «дурником», чим свідомо приховує від усіх секрети управління і полегшує собі завдання викривати зловживання чиновників. У середовищі чиновників необхідно весь час підтримувати атмосферу підозри і взаємної недовіри, сприяти виникненню протиборствуючих угруповань, запроваджувати систему доносів, тримати їх у страху. Тільки в такий спосіб можна домогтись послаблення впливу бюрократії на владу.
Для зміцнення держави правителю слід укорінювати «п´ять паразитів»: учених, які пропагують гуманність, балакунів, любителів слави, хабарників та торгово-ремісничий люд, що заважає землеробству. На думку Хань Фея, у державі мудрого правителя не повинно бути книг учених. Він пропонував знищити всю конфуціанську літературу, що ефективно сприяло б упровадженню єдиного законодавства, посиленого мистецтвом управління державою.
Учення Хань Фея реалізував імператор Цінь Шіхуан, який, не розібравшись у наклепах на мислителя, спочатку довів його до самогубства, а, ознайомившись із його роботами, відверто визнав свою помилку і на охарактеризованих концептуальних засадах завершив об´єднання країни.
Після повалення режиму імперії Цінь авторитет легіз-му був суттєво підірваний, а вчення школи законників фа-цзя загалом і Хань Фея зокрема проголошено небажаним. Починаючи з епохи Хань (II ст. до н. е.), кращі здобутки легістів збагатили конфуціанство, що на багато століть стало офіційною ідеологією Китаю, а дискредитовані практикою деспотизму гасла Хань Фея і його попередників із школи фацзя були відкинуті.