Історія вчень про державу і право

2.2. Державно-правова думка Давньої Індії

Державно-правові вчення народів, що населяли Індостан, починаючи із середини II тис. до н. е., тобто від приходу до Індії аріїв, містилися у ведах (знаннях) — Рігведі, Самведі, Яджурведі та Атхарваведі, а в VII—III ст. до н. е. — у дхармасутрах (кодексах поведінки) Гаутами (Будди), Апастамби, Васіштхи, Баудхаяни та ін.

У ведійський період на території Давньої Індії панував брахманізм — релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу і особу, яка виправдовувала встановлений Богом інститут кастового ладу.

Поділ людей на панівні касти брахманів (священнослужителів) і кшатріїв (вояків), неповноправні касти вайшіїв (землеробів) і шудрів (слуг) та повністю безправних «позакастових» недоторканних — стрижень всієї давньоіндійської думки. Інші її ознаки перегукуються з тогочасними системами мислення, які утверджували обожнення світоустрою, божественне коріння державної влади, небесне походження закону тощо.

Ознак єгипетської «маат» в Індії набуло поняття «ріта», виконання вимог якої забезпечували з допомогою дхарми (закону, чеснот, моральних настанов) боги Варуна і Мітра. Із часом ріту витіснив закон карми, що ставив особистість у цілковиту залежність від її дій і поведінки. Ведійська література пізнішого періоду (брахмани, араньяки, упанішади) обґрунтовувала панування вже одного безликого космічного абсолюту — Брахми і поділяла владу на духовну і світську (царську), а у дхармасутрах подекуди сформовані навіть вимоги до царів і посадових осіб, які можна вважати першоелементами теорії державного управління.

Всесилля брахманізму почав підривати буддизм — учення, зосереджене на проблемах буття особистості, запереченні святості кастового поділу суспільства, проповідуванні рівності людей (окрім рабів), ненасильства.

Засновник учення Будда заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні, а те, що згодом стало називатися політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав чимось другорядним і низькопробним. Сам же Будда став в Індії засновником «науки про праведність».

Буддизм ґрунтується на вченні про чотири благородні істини: страждання як вічний принцип людського буття, його причини, можливість (стан) звільнення від нього («нірвана» — згасання, заспокоєння) і шлях, що веде до звільнення від страждань. Згідно з буддизмом, будь-яке існування в «ілюзорному» світі («сансара») є стражданням, яке не припиняється й після смерті людини, оскільки її очікує переродження, форма якого визначається справами й помислами самої людини як у даному житті, так і в попередніх (закон карми — воздаяння).

Будь-яка прихильність до життя й усього земного або спроба активно змінити ілюзорну дійсність розглядалася у буддизмі як шлях до нових нескінченних перероджень. Тільки «благородний шлях спасіння», вказаний Буддою («праведний погляд, праведне прагнення, праведна мова, праведна дія, праведне життя, праведне зусилля, праведне споглядання, праведний розум»), приведе до «благодійного відродження» і врешті-решт до здійснення ідеалу — повного припинення перероджень, нірвани.

Учення Будди було узагальнене і доповнене послідовниками у текстах «Тріпітаку» (V—III ст. до н. е. ), Ашвагхоші (І ст.), Ар´я Шури (IV ст.) та ін. Буддизм набув значного поширення у світі, особливо в країнах Південно-Східної Азії, і донині залишається одним із найпривабливіших релігійних віровчень завдяки зверненню до кожної окремо взятої людини та обґрунтуванню універсального «шляху до спасіння», який зрівнює усіх людей у стражданні та у праві на спасіння.

Водночас із буддизмом еволюціонував джайнізм — вчення, послідовники якого заперечували авторитет вед, кастові відмінності й прагнули до звільнення від перероджень у нірвані (звільнення від усіх земних благ і пороків).

У письмовому вигляді його доктрини зафіксовано у V ст. Джайністи (Джинасена, Гунабхадра та ін.) постулювали раціоналістичні концепції походження суспільства і держави, підривали віру в божественність влади, переслідували мету оволодіння світом через ахімсу — ненасильницькі дії правителів. У вигляді різноманітних учень (ра-джанітіт, раджахарм, раджашастр, нітішастр, данданіті, артхашастр), починаючи ще з II тис, поширювалися уявлення про різноманітні політичні інституції.

Артхашастра. Нині під назвою «Артхашастра» (санскр. — наука про користь, практичне життя) відомий давньоіндійський трактат, зібрання практичних настанов про користь, життя, форми і засоби існування людини, суспільства, держави. Артхашастра систематизувала уявлення давньоіндійського суспільства про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення влади, правила поведінки правителів і чиновників, побудову державного апарату і технологію судочинства, порядок набуття і утримання маєтностей тощо. До наших днів дійшла лише Артхашастра, складена у IV ст. до н. е. міністром Каутільєю.

Артхашастра є узагальненням попередніх учень про мистецтво державного управління та політики і висвітлює три групи проблем: цілі і завдання діяльності освіченого монарха та вимоги до нього; функції державного управління, правової політики і законодавства; питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.

Основною ідеєю цієї літературної пам´ятки є декларування вільної від моральних застережень політики. В Арт-хашастрі піддається сумніву абсолютизація авторитету вед і необхідність беззастережно керуватися релігійно-догматичними настановами. Політичні знання, згідно з настановами трактату, мають спиратися на узагальнення й систематизацію історичного та емпіричного досвіду. Особистість повинна керуватися чотирма головними призначеннями: дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення). Загальне благо ніяк не пов´язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов´язків. Люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання). Цар — земний бог, не пов´язаний дхармою батько для підданих. Держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.

Проголошуючи ідею договірного походження держави, концепції природної нерівності людей, Артхашастра увійшла в історію як кодекс набуття і утримання влади, зведення форм, методів і засобів політичної діяльності та державного управління.

Історію політичної думки імперії Маур´їв поповнили написи царя Ашоки (III ст. до н. е.), які відображають патерналістське бачення царської влади («всі люди — мої діти»), прагнення утверджувати владу монарха не на публічно-правових, а на сімейних підставах (цар — батько і мати, державні службовці — неньки, піддані — діти), проповідування релігійної терпимості, засудження насильства у політиці (принцип «завоювання через дхарму»).

Закони Ману. У II ст. до н. е. з´явився кодекс поведінки населення — Манавадхармашастра, або Закони Ману. Цей збірник настанов у дхармі деякі дослідники приписують Ману — міфічному прабатькові людей, першому цареві, який передав їм Божі етико-правові настанови про походження світу і суспільства, касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. Насправді цей кодекс склали між II ст. до н. е. і II ст. н. е., проіснував він як єдиний звід правил майже два тисячоліття.

У Законах Ману, на відміну від ведійської літератури, менше місця відведено суто релігійним і міфологічним сюжетам, а значно більше уваги приділено правовим питанням. Однак зміст законів виходить за межі правової регламентації і являє собою кодекс соціального життя Давньої Індії. Політичним поглядам тут присвячено главу VII, де йдеться про мету царювання, якості царя, розпорядок його робочого дня, про основи політики у воєнний і мирний час, та частину глави IX, де сформульовано обов´язки царя.

Закони Ману стали початком поступового відходу індійського суспільства від буддизму і повернення до нової хвилі брахманізму, його відродження, консолідації і звеличення. Закони утверджують соціальний консерватизм, відтворюють обожнення царської влади, закріплюють жорстокість покарань. Повчання пройняті ідеєю досконалості створеного Брахмою порядку, необхідності збереження недоторканності вічної дхарми. Консерватизм Законів є свідченням застійних суспільно-політичних явищ, що стали характерною ознакою розвитку давньоіндійського суспільства на рубежі старої і нової ер.

Цей процес відображено у літературному зібранні «Махабхарата», дві книги якого («Бхагавадгіта» та «Шан-тіпарва») містять політичні ідеї про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини (верховним богом Бхагавад в образі Крішни). Тут чітко описано також кілька версій процесу укладання договору при обранні народом першого царя (Ману чи Пріхту), при безпосередньому божественному втручанні (Брахми або Вішну), тобто договірна теорія походження держави набуває подальшого розвитку.

Наприкінці І тис. до н. е. і в І тис. н. е. індійська державно-правова думка еволюціонувала в межах брахманізму у вигляді етико-правових настанов Наради, Васіштхи, Парашари, Яджнавалк´ї, Камандаки та інших мудреців (смріті). Однак внаслідок самозамкнення Індії, її відчуження від усього іноземного, вони лише узагальнювали і коментували праці попередників.