Історія вчень про державу і право

1.2. Методологія пізнання історії вчень про державу і право

Історія вчень про державу і право належить до соціально-гуманітарних наук, які послуговуються широким спектром методів вивчення, що у сукупності формують методологію (грец. methodos — спосіб пізнання і logos — вчення) — систему дослідження об´єкта пізнання. Історія вчень про державу і право є не лише одним з основних шляхів оволодіння теоретичними основами розвитку різноманітних суспільств, а й дає змогу отримати ефективні для практичного застосування знання, що зумовлює підбір комплексу методів, які вона використовує.

Вивчення історії вчень про державу і право неможливе без застосування гносеологічного (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) принципу, що дає змогу розглядати предмет з точки зору того, якою мірою пізнання потенціалу державно-правової думки, розвитку політичних і правових інститутів є процесом, що уможливлює усвідомлення ролі держави і права в розвитку людства, опанування механізмів державно-правового вдосконалення суспільства. Завдяки такому підходу різні напрями державно-правової думки постають як певні етапи процесу пізнання, наближення до розуміння істинної природи суспільних феноменів.

Серед усіх методів, які використовують у соціально-гуманітарних науках, чільне місце належить діалектичному (грец. dialektike — ведення бесіди) методові, який орієнтує на пізнання явищ суспільного життя у процесі його розвитку, виникнення суперечностей, єдності та боротьби протилежностей. Він спрямовує суб´єкта пізнання на розгляд певних об´єктів (державно-правових феноменів, концепцій, ідей, думок) у постійному взаємозв´язку між собою та з різноманітними явищами людського буття.

У контексті діалектично усвідомленої моделі розвитку світової історії держава і право постають як складні утворення, що формуються через взаємодію протилежних елементів на всіх рівнях суспільного життя. Діалектика сприяє виявленню суперечностей у різних державно-правових підходах не тільки з метою їхнього критичного аналізу, а й задля виявлення багатоманітності та внутрішньої здатності суспільних теорій до постійного вдосконалення і збагачення. Діалектичне розуміння трансформацій людської думки сприяє розвитку плюралістичної демократії, оскільки сам принцип плюралізму ґрунтується на конкурентному суперництві ідей, ціннісних орієнтацій, політичних та правових інститутів, індивідів і соціальних груп.

У тісному зв´язку з діалектичним методом перебуває принцип історизму — універсальний метод соціального пізнання, який передбачає вивчення знань, надбаних людством, у їх послідовно-часовому розвитку; виявлення зв´язку минулого, теперішнього і майбутнього; дослідження суспільних явищ, усього історичного процесу людської діяльності на основі об´єктивних закономірностей, єдності історичного й логічного. Для історії вчень про державу і право історизм відкриває широкі можливості щодо виявлення характеру минулого, ознак сьогодення та тенденцій майбутнього в соціальній пам´яті людства, здатності особистості до постійного самопізнання та раціональної діяльності. Поєднуючи минуле і сьогодення, історичний метод дає змогу розкрити закони історичної спадкоємності через всебічне висвітлення дихотомічних (грец. dicha — на дві частини і tome — переріз) понять «традиція» і «сучасність». У традиції відображений соціально-культурний сенс виникнення та розвитку держави і права; у ній, осмисленій через історію державно-правових вчень, органічно чи суперечливо поєднуються старе й нове, усталене й мінливе, ознаки демократизму й антидемократизму. Аналіз перспектив сучасного державно-правового розвитку передбачає врахування історичних здобутків минулого за умови глибокого розуміння того, що минуле не є і не може бути безумовним орієнтиром для сьогодення і майбутнього.

Визначення характерних особливостей державно-правових учень неможливе без застосування порівняльно-історичного методу — зіставлення поглядів мислителів різних епох і народів на розвиток певних державно-правових явищ та інститутів, таких як влада, держава, демократія, з метою виявлення спільних та специфічних ознак. Порівняльно-історичний метод дає змогу здійснювати узагальнення минулого досвіду, осмислення соціально-історичного процесу за різних географічних, політичних умов суспільного розвитку; виявляти особливості етапів і періодів історії людства; адекватно розуміти закони, що скеровують суспільно-політичні явища та процеси, сприяють формуванню світогляду, свідомості й політичної культури громадян.

Осягненню складної структури суспільного життя та можливостей його пізнання сприяє соціологічний метод, який передбачає виявлення соціальної обумовленості теоретичних підходів мислителів різних часів. Сенс його застосування полягає насамперед у виявленні постійних зв´язків між фактами суспільного життя і специфікою їхнього осмислення з метою з´ясування загальносоціальних закономірностей та розширення можливостей пізнання різноманітних явищ суспільного життя.

Загальна та політична культура певного суспільства охоплює культуру мислення і рівень осмислення представниками певного народу спільних закономірностей і національних особливостей державно-правового розвитку. З огляду на це використовують культурологічний метод, який разом із з´ясуванням загальнокультурних позицій змісту певних державно-правових учень (рівень розвитку знань, ідеологія, досвід, традиції, норми та ін.) зосереджується і на їх емоційно-психологічних компонентах — переконаннях, почуттях, настроях, переживаннях мислителя чи суспільства, до якого він належить. У контексті використання цього методу державно-правові вчення постають як частина загальної культури людства, певного народу, що виявляється у процесі суспільного буття, спільної життєдіяльності, державотворчої практики.

Важливу роль у вивченні державно-правової думки відіграє ціннісний метод, спрямований на з´ясування значення певних явищ для суспільства й особистості, на їхнє оцінювання з погляду свободи, справедливості, демократії, поваги до прав і свобод людини. Цей підхід орієнтує на розроблення певного ідеалу. Застосовуючи його, слід пам´ятати про небезпеку надмірної ідеалізації дійсності, можливого відриву від конкретних реалій суспільного життя. Однак за органічного поєднання з іншими методами ціннісний підхід надає державно-правовому розвиткові етичного, людського виміру.

У сучасних державно-правових дослідженнях широко застосовують антропологічний (грец. anthropos — людина і logos — вчення) метод, який передбачає обумовленість держави і права природою людини як родової істоти з усіма її потребами і проблемами. Цей підхід сприяє виявленню ірраціональних, інстинктивних, біологічних та інших мотивів поведінки людей, обумовлених людською природою. Звернення до людини особливо характерне для вчень XX ст. У розрізі цього методу людину розглядають насамперед як індивідуальну, самоцінну істоту, що надає вивченню історії держави і права гуманістичного забарвлення, орієнтує на реалізацію людських інтересів і цінностей.

Комплекс принципів і методів дає змогу подолати еклектизм, суб´єктивізм та тенденційність у процесі пізнання вищих проявів людського духу. На практиці методологічний апарат учень про державу і право сприяє ефективному застосуванню знань при вивченні явищ суспільного життя у розвитку, часовій послідовності, з урахуванням об´єктивних закономірностей, суб´єктивних тверджень мислителів тощо. Водночас принципи і методи історії вчень про державу і право допомагають уникати ідеалізації національно-специфічних підходів до розуміння державно-правового розвитку, сприяють органічному поєднанню унікального і особливого на рівні окремого соціуму й людської цивілізації загалом.

Література

  1. Азаркин Н. М. О новой системе юридического образования и место в ней истории политических учений (полемико-публицистические предложения) // Государство и право. — 1998. — № 10.
  2. Андрейцев В. Проблеми реформування юридичної освіти в Україні // Право України. — 1998. — № 12.
  3. Ганьба Б. Місце і роль категорій системного підходу в державно-правових дослідженнях // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2000. — Вип. 35.
  4. Гулиев В. Е. Об исследовании политико-правовых учений // Из истории политических учений. — М., 1976.
  5. Жуков В. Н. Место теории государства и права, философии права и истории политических учений в системе высшего юридического образования (Научно-практическая конференция) // Государство и право. — 2000. — № 12.
  6. Закономерности возникновения и развития политико-юридических идей и институтов. — М., 1986.
  7. Лебедева Т. О научной значимости изучения истории политической мысли // Вестник Московского университета. Серия «Политические науки». — 1995. — № 12.
  8. Луковская Д. И. Политические и правовые учения: историко-тео-ретический аспект. — Л., 1985.
  9. Политико-правовые ценности: история и современность / Под ред. В. С. Нерсесянца. — М., 2000.
  10. Политические и правовые учения: Проблемы исследования и преподавания. — М., 1978.
  11. Савельева И. М., Полетаев А. В. История и время. В поисках утраченного. —- М., 1997.
  12. Скакун О. Ф. Історія правових вчень: процес становлення та предмет вивчення // Антологія української юридичної думки: В 10-ти т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К.: Вид. дім «Юридична книга», 2005.
  13. Скакун О. Ф., Демиденко Г. Г. О месте истории учений о государстве и праве в новой системе юридического образования // Государство и право. — 2000. — № 6.
  14. Темное Е. О деидеологизации методологических подходов в исто-рико-политических и государственно-правовых исследованиях // Государство и право. — 1992. — № 3.