Основи літературознавства

Слово — образ, міф — архетип

  • Первісне світовідчуття, його відмінність від сприйняття світу цивілізованою людиною.
  • Первісна людина — дитина — митець.
  • Міф як вигадка та істина.
  • Міфологія, міфізація.
  • Архетип як первісний образ.
  • Міфічний світ села в однойменному вірші Б. І. Антонича.

Ми переконалися, що слово і образ — поняття нероздільні, взаємопов´язані. Будь-яке слово в мові, зусиллями конкретного мовця, може стати образним. Дар слова— вислів не випадковий. Щоби стати письменником, тим паче — поетом, потрібно від природи володіти даром слова, тобто вміти звичайні слова перетворювати на образні. Цей дар виявляється рано, у дитячі досвідомі часи. І це свідчить про те, що корені образності слід шукати не тільки в мові, а й у первісному світовідчутті. Сучасна людина незримими, але дуже міцними нитками пов´язана з давньою, первісною людиною. Науковці різних галузей вважають, що від дитинства до зрілості кожна людина проходить приблизно такий самий шлях, який пройшло за свою довгу історію людство. Кожна дитина — це в багатьох сенсах первісна людина, людина, яка існує не в суспільстві (дитину треба виховати, навчити, зорієнтувати, аби вона почала жити в суспільстві і культурі), а природно, так, як вона створена, виявляючи те, що в неї закладено від початків. Первісне світосприйняття відрізняється від світосприйняття сучасної освіченої людини тим, що воно є переважно конкретно-чуттєвим. Сучасна освічена людина сприймає світ крізь призму отриманих знань, у вигляді понять, логічних висновків, стереотипів. Усе це впорядковує світ навколо неї і дає можливість у ньому орієнтуватись. Загалом у людину від природи закладена потреба і необхідність впорядковувати світ навколо себе. Вона мусить не просто елементарно зорієнтуватись, а все згрупувати, пояснити, розмістити так, щоб у тому світі все мало своє постійне місце. Людина не любить хаосу, вона хоче створити порядок. Очевидно, первісна людина теж намагалася впорядкувати світ, як це робить і сучасна людина. Ми можемо ознайомитись з тими картинами, які виникли внаслідок зусиль первісної людини впорядкувати світ: ці картини збереглися в давніх міфологіях, фольклорі кожного народу. Сучасні освічені люди, порівнюючи себе з дикунами, вважають, що між ними пролягла велика прірва. Насправді, як довели науковці ХХ століття, сучасна людина не надто далеко втекла від первісної у психологічному і світоглядному плані. Втікаючи від первісності, цураючись варварства, сучасна людина інколи отримує від цього користь, а деколи шкоду: коли втрачає зв´язок із природними витоками життя. Саме через це постала перед людством глобальна екологічна проблема. Аби бути гармонійною і створювати доцільний, розумний світ, людина не повинна втрачати зв´язок зі своєю первісністю. Існують у самій природі такі механізми, які не пускають людину відходити надто далеко від своїх витоків. Один з таких механізмів закладено в мову. Щоразу, коли людина створює твір словесного мистецтва, вона ніби відновлює первісне світовідчуття, адже кожен знайдений нею через мову художній образ — це завжди повернення у світ первісних, дитячих вражень, коли все довкола здається непізнанним, загадковим, сповненим влади над людиною, грізним, але й прекрасним.

Ще один механізм постійного повернення людини до своїх витоків закладено у її світогляд. Важливий елемент світогляду, який людство почало осягати з повною глибиною лише у XX столітті, — це міф. Тривалий час вважали, що міфи — це своєрідні казочки, які вигадували первісні люди, бо не розуміли, не могли науково пояснити, що відбувається навколо, придумували богів, добрих і злих, духів тощо. Вважали, що міфологічне світовідчуття властиве лише дикій, первісній людині. Науковці XX століття, етнологи, психологи, філологи довели, що міф завжди є частиною свідомості людини, якою освіченою вона не була б. Коли ми дорослішаємо, розвиваємось, то на якомусь етапі отримуємо можливість озирнутись на самих себе і відчути, наскільки наївним було наше світосприйняття всього лише кілька років тому. Ми вважали, що сприймаємо світ таким, як він є насправді, але з часом переконались, що насправді світ був і є іншим. Люди часто існують всередині міфу, не усвідомлюючи цього. Отже, міф — це альтернативна реальність, об´єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення, такого, чого насправді в житті немає. Міф концентрує в собі поліаспектність людського світосприйняття. Він однаковою мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф – антитеза до науково світосприйняття – адекватного, обґрунтованого,

доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науковим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для більшості радянських людей. Зараз соціалізм багатьма сприймається як міф про земний рай. Художня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає з образного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприйняття. Митець сприймає світ, як дикун або дитина. Світосприйняття митця, дикуна, дитини є в чомусь міфічним. Окрім поняття міф, сучасні філологи також широко використовують терміни міфологія і міфізація.

Міфологія — міфи, які репрезентують певну культуру чи віру: антична міфологія, християнська міфологія тощо.

Міфізація — слово, що вживається у двох значеннях. Це обожнення, надання конкретній людині міфічного ореолу. Міфізуються найчастіше кумири. Конкретні історичні люди, які набули статусу святих у церковній ієрархії, теж пройшли через міфіза-цію. Міфізація — це також засіб художнього зображення, своєрідне художнє узагальнення, яке полягає в універсалізації повсякденного буття.

Ще одне поняття, пов´язане з міфом, з´явилось на сторінках літературознавчих досліджень сучасних українських науковців не так давно, але поширилось дуже швидко — архетип.

Архетип — буквально первісний образ, отже, пов´язаний з міфічним сприйняттям світу. Архетип — синонім до слова образ. Будь-який архетип — це художній образ, який актуалізує і виносить на поверхню зв´язок людини з первісним світовідчуттям. Не завжди цей зв´язок актуалізується, навіть далеко не завжди відчувається чи, тим паче, усвідомлюється авторами, тому далеко не кожен образ у творі конкретного письменника є архетипним. Загалом архетипних образів багато, майже кожне конкретне поняття, яке могло бути відоме первісній людині, може відкривати двері в архетип. Явища і атрибути природи, назви родинних зв´язків, речі побуту, які оточували первісну людину, словом, всі найдавніші назви предметів, явищ, людей мають безліч змістовних нашарувань у зв´язку з багатовіковим використанням. Спілкуючись сучасною мовою, ми не помічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного давнього слова, але зацікавившись, наприклад, етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а часом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у художніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні, або ж архетипні образи. Наприклад, у творчості Шевченка образи кобзаря, козака, покритки, степової могили, сліз та інші мають багатошарове значення, часто ускладнене до суперечливості, оскільки поняття маркуються (емоційно забарвлюються) то позитивно, то негативно. Таким чином поет піднімає найдавніші, найархаїчніші значення цих понять, розширює підтекст своїх творів, надаючи їм максимального узагальнення. Кожен такий образ може бути використаний як символ чи алегорія, але разом з тим він має і ще щось, те, що дає змогу оживити первісний світ, міфічне світовідчуття. Архетипи актуалізуються наче самі собою, цілком природно, коли потрапляють у міфосвіт. Не можна сказати, що слова сонце, місяць, небо, віз, хата, корова — це архетип у кожному конкретному художньому творі. Щоб відновити архетипність таких понять, потрібні великі творчі зусилля.

У вірші Б.-І. Антонича «Село» відбувся вихід на міфологічне світовідчуття, і всі ці конкретні поняття раптом поглибились, стали настільки вагомими, багатозначними, що наче втілили в собі саму сутність, сенс життя.

Корови моляться до сонця,

що полум´яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево б ставало птахом.

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Ми бачимо, як послідовно у цьому вірші відбувається антропомо-рфізація, анімізація світу природи і знищення всіх звичних для сучасної людини меж. «Корови моляться до сонця» — дивний образ, який спершу насторожує, навіть часом викликає сміх, бо на мить здається пародійним. Але якщо ми зупинимось біля цього образу і поміркуємо, звідки, чому він виник в уяві поета, то можемо отримати цікавий результат. Що в реальній дійсності могло наштовхнути поета на таку асоціацію — корови моляться? Уявімо собі череду корів, яку ще затемна вигнали на пашу, яка ще не пасеться: ось почало сходити сонце, і всі корови підняли голови і завмерли, дивлячись, як піднімається над горизонтом життєдайне світило. Чи не здається в цю мить, що корови відчувають силу, могутність, красу сонця так само, як людина? Адже навіть квітка повертається до сонця... Усе живе вітає сонце, висловлює, як уміє, свою радість з приводу того, що настає день: пташки щебечуть, квіти розкривають пелюстки, звірі вилазять із нір. Що таке молитовний стан, коли вперше людина, відчула його і назвала молитвою? Молитва — це прохання до Бога, подяка Богові й висловлювання своєї відданості йому. Первісна людина, відчуваючи залежність від сил природи, не могла не помітити, яку велику роль у її житті грає сонце. В усіх міфологіях зафіксоване обожнення сил і явищ природи. Обожнення — це визнання могутності сил природи і залежності від них людини. Хіба це здатна відчути лише людина? Мабуть, звірі теж переживають щось подібне. Людина, яка, спостерігаючи корів, що завмерли, дивлячись на сонце, відчула якийсь особливий зв´язок між ними і собою, якусь глибоку спільність, могла сказати: «Корови моляться до сонця». Так колись молилась до сонця людина, те ж саме вона здатна відчути і тепер, занурившись у споглядання грандіозного явища природи. Отже, одним рядком, одним образом поет знищив межу між людиною і твариною, помістив їх у світ, де домінує спільне. У наступному рядку зникає межа між сонцем і рослиною: сонце переміщується зі своїх висот, уподібнюється гарній квітці, що сходить на грядці. Ми відчуваємо, як світ, що вимальовується, на наших очах стає затишним, облаштованим. У третьому і четвертому рядках ще одна магічна дія: дерево урівнялось із птахом. Тополя, що тоншає доверху, спрямована в небо, наче хоче піднестись, злетіти. Світ отримує вертикальну опору — дерево одухотворене, оживлене. Дерево пов´язує землю і небо, саме воно є символом життя. У другій строфі життя небесного купола, космосу одомашнено настільки, що воно втратило свою велич і стало простим, як сільське життя: «Від воза місяць відпрягають». Місяць працював цілу ніч, тягнув за собою тяжкий віз — небозвід (пригадується казковий образ Місяця). Коли почало сходити сонце, місяць посвітлів, став прозорим — отже, легким, може звільнитися, як відпряжений кінь. Широке конопляне небо — сіре небо раннього ранку, наче фактурне, зроблене з домотканого полотна. Світ отримує покрівлю, причому її зроблено людськими руками, наче шатро. І водночас встановлюються інші параметри світу: по горизонту, який нагадує гребінь, бо видно шпичаки дерев, оточується колом. Отже, коло довкола вертикалі, шатро вгорі. А що внизу? Внизу, звісно, долина, затишне, виокремлене, зручне і надійне місце для життя. Долину поет порівнює з мискою, день— з молоком. Сонячне світло освітлює дно долини, поступово, разом з тим, як сонце піднімається над горизонтом, долина вся наповнюється білим днем: «Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». І вся ця картина названа одним словом — село. Що дивного в цій картині? Вона насичена атрибутами сільського життя, але в ній відсутні мешканці — люди. Замість людей — предмети і дії. Про сільську роботу нагадує віз, якого розпрягають, кужіль, за допомогою якого прядуть коноплю, молоко, яке видоїли, про ритм сільського життя нагадує півень: день починається дуже рано. І ще один предмет названо в цьому вірші: колиска. Нема дітей, нема людей, але є колиска, і люди стають незримо присутні. Але які люди? Яке село постало перед нами? Коли і де існувало воно? Єдине, що може нас зорієнтувати в місці й часі — це автор з його конкретно-історичним життям і мовою. У самому ж вірші відсутні будь-які конкретно-історичні деталі. Перед нами універсальне, вічне село, яке існувало завжди (і до сьогодні, оскільки його зміг побачити поет XX століття) і не існувало ніколи, бо воно ідеальне. Таке село втілює гармонію існування людини серед природи. У цьому світі все органічне, єдине, нероздільне. Це міфічний світ ідеально облашто-ваний. Можливо, він виник в уяві первісної людини і досі існує в нашій свідомості як мрія про рай на землі. Звісно, село в цьому вірші — художній образ. Але якщо ми схочемо його класифікувати, ми не зможемо його визначити ні як троп, ні як символ. Тут буде доречним лише слово архетип: село змальовано як первісна універсальна модель життєвого устрою. Відповідно і всі інші деталі цього універсально світу додатково навантажені, вони виявили свою первісність, а отже, їх можна визначити як архетипи.

Відомий психолог XX століття К. Г. Юнг, завдяки якому і поширилось слово «архетип», пов´язував архетипи з колективним несвідомим. Він вважав, що архетипи — це своєрідні коди. Розшифровуючи їх, ми можемо зазирнути в прадавні глибини, осягнути те, що визначає важливі основи нашого життя.

Питання для самоконтролю:

  1. Чи можемо ми дізнатися, як первісна (прадавня) людина сприймала світ?
  2. Що спільного у сприйнятті світу первісної людини, дитини і митця? Чим відрізняється конкретно-чуттєве сприйняття від понятійно-логічного?
  3. Чи потрібно сучасній людині вертатись у первісні часи?
  4. Поясніть, чому в одних випадках міф — це синонім казки, вигадки, а в інших він позначає найважливіші істини буття? Наведіть приклади.
  5. Поясність, чому у вірші Антонича «Село» предмети та істоти наділені не властивою для них функцією («корови моляться», «від воза місяць відпрягають» тощо)? Де і коли існувало село, зображене поетом? Чи хочеться в такому селі жити? Чи не пригадаєте ви подібні зображення села в інших поетів?

Рекомендована література:

  1. Ільницький М. Б.-І. Антонич. Нарис життя і творчості. — К., 1991.
  2. Новикова М. Міфосвіт Антонича // Сучасність. — 1992. — № 9.
  3. Моклиця М. Міф і література модернізму: деякі аспекти проблеми // Моклиця М. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика. — Луцьк, 1998.
  4. Потебня О. Думка й мова // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / Під ред. М.Зубрицької. — Львів, 1996.