Порівняльне літературознавство
3.4. Внутрішні контакти: категорія впливу
Вищою формою літературних зв´язків є внутрішні зв´язки, які лишають слід на структурі тексту-реципієнта (окремого твору чи національної літератури), виконуючи формо- і змістотворчу роль.
Вивчаючи внутрішньолітературні зв´язки, важливо розрізняти форми спілкування (комунікації). Насамперед це такі взаємозалежні категорії, як вплив, запозичення, рецепція та ін. Обсяги цих понять значною мірою збігаються, але відчутними є й змістові акценти у кожного з них.
Термін вплив означає процес і результат дії транслятора на реципієнта. Транслятором (передавачем, відправником, адресантом), як і реципієнтом (сприймачем, отримувачем, адресатом), можуть бути літературні явища будь-якого рівня та обсягу: окремий твір, національне письменство, образ, стиль чи будь-який інший елемент мистецької традиції. За визначенням нідерландського дослідника Яна Б. Корстіюса, вплив - це «змістові і формальні наслідки, що їх справили на літературний твір, критичну працю чи цілий період певні зовнішні і внутрішні зв´язки». Цей різновид міжлітературних взаємин окреслює залежність явища від іншого і є провідним поняттям у царині дослідження міжлітературних взаємин.
З другого боку, як застеріг В. Жирмунський (а перед ним - А. Веселовський), вплив є можливим і продуктивним лише тоді, коли література-реципієнт має внутрішню потребу в такому культурному «імпорті» і переживає аналогічні тенденції суспільного й мистецького розвитку, шму кожний літературний вплив зв´язаний з частковим перетворенням запозиченого елемента відповідно до національних традицій та індивідуальних естетичних уподобань митця.
Саме поняття впливу дуже давнє, дехто вважає навіть, що воно прийшло в літературознавство з астрології, котра намагалася з´ясувати, як розташування планет чи повний місяць діють на ріст рослин, самопочуття людини тощо. Стосовно ж літературних впливів існують різні погляди. У трактуванні цього питання виявилася розбіжність між американською та французькою компаративістичними школами. Американська школа заперечила продуктивність дослідження впливів, виходячи із структуралістичних засад, згідно з якими мистецький текст - цілісна система, всі компоненти якої тісно пов´язані і взаємодіють між собою. Натомість французька школа базувалася на історичній традиції визнання таких впливів, починаючи ще з епохи Ренесансу (відродження мистецьких традицій античності).
Отож Рене Веллек переконаний, що полювання за впливами не варте зусиль. Діониз Дюришин приблизно такої ж думки - цей термін він вважає небажаним пережитком «теорії впливів» («впливологїі»), навіть якщо його за інерцією збережено у працях діаметрально протилежного спрямування2. Чому? Бо термін «вплив» у своєму основному значенні віддає перевагу тому, хто (чи що) впливає, і відсуває на задній план творчу активність того, хто сприймає або зазнає впливу. А з таких позицій неможливо системно витлумачити закони міжлітературного процесу, простежити складне переплетіння зв´язків у процесі функціонування літератури. Тому термін «вплив» словацький компаративіст розглядає як суто допоміжний, а взагалі він видається вченому неадекватним і непродуктивним.
Але не всі літературознавці такі категоричні у цьому питанні. Александру Діма, хоч і стверджує, що «вивчення впливів - вельми делікатна галузь дослідження і обережність тут ніколи не завадить» бо вченому доводилося стикатися з найрізноманітнішими відтінками - від цілковитої і свідомої імітації, яка не відрізняється від плагіату, до ледь уловимих спонукальних імпульсів, - та все ж переконаний, що дослідження впливів доцільне й аж ніяк не вичерпало себе.
Впливи можуть стосуватися одного твору, письменника чи групи митців. Тому А. Діма розрізнив упливи індивідуальні та колективні. До перших дослідник зарахував уплив письменника на письменника, наприклад, Езопа на Лафонтена. Є випадки, коли якась постать має винятково великий вплив на формування стилю чи цілого періоду розвитку культури. Такими можемо вважати вплив Вольтера на розвиток гуманістичних ідей у духовному житті Європи XVIII - початку XIX ст. чи вплив Байрона, Шіллера, Гюґо на розвиток романтизму. Особливо відчутний байронізм у Росії - «непотрібні люди» Онєґін, Печорін (хоча є й спроба лермонтовського дистанціювання («Нет, я не Байрон, я другой, Еще неведомый избранник...»). Але такі подібності не слід пов´язувати виключно з Байроном. Байронізм, як влучно висловився чеський учений С. Вольман, зустрічається і без Байрона, і навіть без байронізму.
Складним є питання про вплив літератури на літературу. Безперечно, старіші літератури впливають на молодші, розвиненіші - на менш розвинені. Так, давньогрецька впливала на римську в античні часи, італійська - на французьку в XVI-XVII ст., а французька - на російську вже з кінця XVIII ст. Але учасники цього процесу можуть мінятися місцями. Якщо у XVIII ст. французька література, яка сама раніше зазнавала впливу італійської, починає справляти зворотний вплив на неї, а наприкінці цього століття стає каноном для російської, то з другої половини XIX ст. російська справила потужний вплив на західноєвропейське письменство (І. Тургенев, А. Толстой, Ф. Достоєвський).
Літературні внутрішньо- і міжнаціональні впливи існують не лише на рівні окремих творів, творчих індивідуальностей, національних літератур, а й стильових напрямів, жанрових форм, цілих літературних епох. Зокрема, жанрово-стильові якості барокового мистецтва приваблювали багатьох митців міжвоєнного двадцятиліття і проявилися у «необарокових» тенденціях творчості П. Тичини, Б.-І. Антонича, іспанця Ф. Ґарсії Лорки, англійських поетів В. Емпсона, Р. Ґрейвса, Д. Томаса. Подібний «погляд у минуле» притаманний і таким явищам, як неоґоти- ка, неокласицизм, неоромантизм, неоавангардизм тощо.
І, нарешті, про опосередкований тип контактів, які здійснюються не через прямий вплив однієї літератури на іншу, а через «треті руки». Окремі релігійні, міфологічні та правові елементи прадавніх вавилоно-ассирійської та єгипетської цивілізацій успадкували Еллада й Рим, передавши їх новочасній європейській культурі. Пізніше, в Середньовіччі, посередницьку функцію, за М. Драгомановим, виконувала візантійська культура, передаючи з азійського Сходу європейському Заходу та слов´янському світу різноманітні твори словесності: казки, легенди, житія, романи, драми тощо А в новітні часи, як вже було згадано, ідеї західноєвропейського модернізму приходили до нас і внаслідок безпосереднього спілкування з ним (наприклад, особистісні контакти у 1890-х роках українських письменників з представниками австрійської сецесії чи тодішні переклади В. Щурата з французької поезії та його ж літературно-критичні статті про французький символізм), і через австрійське, російське й польське посередництво. Яскравий приклад опосередкованих контактів - виступи польського поета Міріама (Зенона Пшесмицького), який у Львові читав три лекції про бельгійський символізм, і про них І. Франко відгукнувся статтею «Доповіді Міріама» у львівській газеті.
На жаль, в українській літературі опосередковані зв´язки часто переважали над прямими з причин позалітературного характеру (за царських часів - заборона українського слова, в радянський період - звужена сфера функціонування мови, на початках української незалежності - видавнича криза тощо). Сьогодні наслідки такої однобічної залежності долаються дуже поволі.
Проблема впливів складна. З одного боку, вони можуть виступати як імпульс саморуху, як каталізатор літературного розвитку, але можуть і гальмувати його, мати не глибинний, а поверховий характер, що зводиться до наслідування взірців, епігонства, плагіату. Тому при підході до конкретних явищ чи етапів розвитку літератур треба враховувати динаміку і якісні характеристики літературного розвитку.
Одну з перших історій української літератури написав Ніколай Петров. Написав прихильно, сам бувши росіянином. Охопив і давній, і сучасний йому періоди. Але засадниче положення цієї праці полягало в тому, що «погляд на українську літературу повинен обхоплювати подвійні відносини її до Польщі й Росії, і при тому позитивні й негативні, але під переможним впливом російської літератури» Микола Дашкевич у своїй рецензії, яка розрослася у працю більшу, ніж сама історія Петрова, застеріг:
В українській літературі XIX ст. не можна бачити тільки як би продовження двох течій, що панували в ній попередніми століттями. В XVII ст. в ній справді зустрічалися і стикались дві головні засади: грецько-слов´янська й латинсько-польська. В XIX ст. першу остаточно замінив загальноросійський літературний вплив, і далі тягся польський вплив, але поза тим українська література XIX ст. [...] проявила значну самобутність і мистецькість із народним змістом. Через те всупереч тезі про значний вплив польської та загальноросійської літератур справедливість вимагає вказати й на місцеві основи української літератури, й на загальноєвропейські течії, що відбивались у ній через польську й російську літератури й поза ними.
М. Дашкевич навів низку доказів. Так, заслугу І. Котляревського він бачить не тільки в тому, що поет наблизив українську літературу до сучасних йому форм російської, ай- передусім - у тому, що він талановито розкрив скарби українського народного духу і слова. А загалом, на думку дослідника, в українській літературі виявилася характеристична риса племінного типу: сполука реалізму, гумору й чутливості. На питання, чи були сторонні впливи - спершу польські, а потім російські - рушійною силою її розвитку, чи руйнували її самобутність, а чи вносили в неї тільки деякі ідеї, М. Дашкевич відповів, що цей вплив не був однозначним і не визначає її суті.
Наприкінці XIX і на початку XX ст. одержиме вишукування генетичних і контактних джерел не раз перетворювалося на «впливологію», через що викликало опір у митців і дослідників. Іван Франко вслід за Георґом Брандесом звернув увагу на необхідність змістовного тлумачення літературного шедевру, у якому зовнішні джерела, впливи, запозичення зазнають сутнісного творчого опрацювання:
...Гамлет є чим собі хочете, але не історичною трагедією з датської минувшини. Всі оті книжкові та історичні ремінісценції були для автора мов купа хворосту, з котрої тільки геній може зробити огнище, що горить і світить віки-віками. До всіх тих фактів, натяків, ремінісценцій треба було ще чогось - найважнішого, щоб із них міг постати «Гамлет» - треба було портрета власної душі поетової, портрета геніальної людини, що, вдаючи безумного, під маскою безумства тим яркіше виявляє свою геніальність
Пізніші компаративісти зауважили обмеженість «впливології» в тому, що дослідник концентрує увагу на джерелах літературного твору, ігноруючи його специфіку і функціональність. Тому сфера впливів може бути взята до уваги лише на початковій стадії порівняльних студій - не як мета, а як засіб порівняльного аналізу.
Вплив переважно починається з імпульсу. Таке поняття не всі дослідники схильні вважати літературознавчим, бо надто вже воно неконкретне, неокреслене. Імпульс - це поштовх, а він може бути випадковим, несподіваним і з літературою аж ніяк не пов´язаним. Такий поштовх можна ще назвати спонукою. Б.-І. Антонич колись жартував, що спонукою до твору може бути думка про гонорар. Але все-таки це буде зовнішня спонука, а не внутрішня, що суголосна творчій натурі митця.
Михайло Рудницький наводить епізод з історії народження новели Михайла Яцкова «Серп»:
Ти, може,, пам´ятаєш, - згадував він [Яцків], - як до нашого стола у «Цен- тралці» Підсів раз Михайло Петрицький? Давай йому до календаря щось тщ^моцие, як горілка без краплі води. Прийшов я вночі до хати, а грішному гроші потрібні. На столі лежала коробка від сірників з рисунком серпа. Глипнув я на полицю і пригадав собі чомусь поему Едґара По «Ворон» з незабутнім рефреном «невермор» - «ніколи». «Що значить ніколи? - сказав я собі. - Таки сьогодні напишу якусь "біснувату" історію». Упівголос повторював «невермор», «серце», «серп», скрізь «е» і «р» - мов пила по сучку шарпає. [...] Серп викликає в уяві картину лану. Лан зі збіжжям пригадував трагедію нашого села. Яке почуття бринить найсильніше усіх в серцях нашого селянства? Почуття кривди, а кривда і панщина - тоді виникає контраст між тяжким трудом наймички і її вродою, а жіноча врода створена для кохання. Вродлива дівчина, логічно, не може обійтись без пари. З цього місця треба було шукати зав´язки і розв´язки. В одній мініатурній сцені я мусив помістити кілька штрихів, які говорили б про насильство над людиною, про любов і ненависть, про нестерпний труд і прагнення волі. У панщизняне село треба було кинути хоч один промінь світла
Що тут є імпульсом? Антоничівська думка про гонорар? Як зовнішня спонука - так. А творча - серп (концепція) і тема поезії Е. По «Ворон» (як структура). Відтак сюжет новели розгорнувся як вражаюча конструкція залізної логіки.
Притім треба мати на увазі, що історія творчої генези Яцкового твору постала перед нами опосередковано - через інтерпретацію читача- мемуариста, який, імовірно, долучив до процесу творення певні ланки логічного зв´язку. Адже у спогадах іншого мемуариста - Богдана Гориня, котрий розповів про свої студентські зустрічі з Михайлом Яцковим, в уста літнього письменника вкладено дещо відмінний варіант історії написання новели «Серп»:
Було так. Молодомузівці [...] зустрічались у каварні «Централка». Мали ми там свій мармуровий столик, який ніхто, крім нас, не займав, - хіба Франко ще іноді підсідав. Того вечора зійшлося нас кілька. Добре пам´ятаю, що поруч зі мною сидів Осип Маковей - чи то сам прийшов, чи хтось його запросив. Ділилися ми враженнями про свій творчий верстат. Із трудом зійшлися на думці, яку я сформулював приблизно так: письменник мусить мати зірке око, щоб бачити те, що інші не бачать, і мусить побачити в тому таке, чого інші не побачать. Весь той матеріал треба переплести з якоюсь важливою подією, віднайти в ньому стержень, який би усіх зацікавив. Отже, мусить бути порушена проблема.
Під час нашої бесіди вплелася одна важлива деталь, до якої я, нарешті, підійшов. Розмовляючи, я підкидав сірникову коробку і кинув її якось так, що звернув увагу на етикетку, на якій був зображений серп - марка фірми. Чому серп? - подумав раптом я. Бачив різні марки, але та чомусь привернула мою увагу. Як повернувся з каварні додому, серп той не виходив мені з голови. Почав пригадуватися мені той час, як ще малим я пас корови і дружив з сільськими хлопцями, як стерегли ми, щоб корови не зайшли в панське поле, бо то Гарантований штраф. Яких то історій не наслухався тоді за коровами! Від старого батрака (був він вже в літах, але нежонатий) почув я історію про дівчину, що зарізала серпом свого пана. А повернув мене до тих далеких спогадів дитинства серп на етикетці. З розповідей, яких я наслухався від батрака, витворився образ Варки у новелі «Серп»
Як бачимо, тут немає згадки про «Ворона» Едґара По - це було, очевидно, доповнення мемуариста, який любить дещо додати «від себе». На місці «Ворона» - почута в дитинстві розповідь, дуже близька до остаточного варіанта новели. Але асоціативний ланцюжок і в першому, і в другому випадку справді підпорядкований внутрішній логіці сюжетно-концептуальної кристалізації задуму, й епіцентром виступає та сама наскрізна деталь - серп як «стержень», навколо якого зосереджено події. І паралель між «Вороном» По й «Серпом» Яцкова цілком виправдана з огляду на динамічну композицію і настроєву музичність обох творів.