Порівняльне літературознавство
3.3. Контактологічний метод. Зовнішні зв`язки
Різновидом генетичного методу є контактологічний метод, зосередженні на вивченні безпосередніх зв´язків між синхронними (переважно) явищами. Міжлітературні контакти (зв´язки) належать до сфе{іи міжлітературної взаємодії (комунікації), і під ними мають на увазі як односторонню дію адресанта на сприймача, різноманітні форми сприймання іншонаціональних літературних явищ, так і двосторонні міжнародні літературні взаємини, які, власне, і становлять взаємодію. Контактологічна методологія, основи якої заклав Т. Бенфей, оперує такими категоріями, як вплив, запозичення, міграція, рецепція тощо.
Контактні зв´язки лежать в основі міжлітературної комунікації, яка виникає внаслідок налагодження процесу одно- чи двосторонніх стосунків, і бувають синхронними (А. Міцкевич - А. Пушкін, І. Франко - Я. Каспрович, T. С. Еліот - Е. Павнд) і несинхронними (звернення Лесі Українки до біблійних джерел, М. Яцкова - до новелістики Е. По, Дж. Джойса - до «Одіссеї»). Притім контактні зв´язки часто виникають незалежно від генетичної спорідненості, хоча генетичні зв´язки завжди ґрунтуються на контактних - безпосередніх (байронізм Ю. Словацького і М. Лєрмонтова виник унаслідок ознайомлення обох митців із творчістю видатного англійського романтика) та опосередкованих (численні автори історичних романів вальтерскоттівського типу не обов´язково мусили бути читачами «Айвенґо» і «Квентіна Дорварда» - їх захопила течія «скоттизму»; до появи «Зів´ялого листя» І. Франка чи «З теки самовбивці» П. Карманського спричинилися як безпосереднє читацьке враження від роману Ґете, так і наявність літературної моди - «вертеризму»).
За Ф. Вольманом, Д. Дюришиним, вивчення літературних контактів (зв´язків) базується на виділенні двох основних їх типів:
- зовнішні зв´язки (або прямі контакти - термін А. Діми), які не відбиваються на структурі твору чи літератури-реципієнта;
- внутрішні зв´язки, що їх виявляють на різних структурних рівнях твору-реципієнта (концептуально-тематичному, сюжетному, композиційно-стильовому, жанровому тощо) шляхом аналітичного його зіставлення з твором-донатором, під час якого з´ясовується міра залежності, виражена у формі цитат, алюзій, ремінісценцій, пародіювання, наслідування, стилізації, продовження сюжету, розвитку традицій тощо
Що ми зараховуємо до прямих відношень або зовнішніх контактів?
Різновиди зовнішніх контактів - обмін книгами, творчі взаємини між письменниками, геополітичні чинники, які впливають на літературний процес. Серед різноманітних геополітичних чинників, таких як близькість чи віддаленість країн, їхні міждержавні взаємини, етнокультурний склад, політичний устрій тощо, навіть таке нещастя для народів, як війна, може відіграти певну роль у цій сфері. Так, унаслідок походів Александра Македонського виникла еллінська культура. Вона охоплювала Македонію, Пергам, Єгипет та інші держави Східного Середземномор´я аж до Індії і тривала з IV ст. до н. е. до І ст. н. е., поєднавши риси грецької культури попереднього періоду з культурним надбанням східних народів. Взаємодія елементів тих культур породила явища нової естетичної якості: у літературі, зокрема, посилилося зацікавлення життям звичайної людини, поглибився психологізм, збагатилася поетична мова, розвинулися жанри короткої поеми, оповідання, любовного роману з описом пригод у далеких країнах тощо. Важливим осередком розвитку науки, літератури та мистецтва стала Александрійська бібліотека (324 р. до н. е. - 640 р. н. е.), яка нараховувала близько 700 тисяч сувоїв. Тут зароджувалася філологічна наука: учені звіряли й редагували тексти письменників Заходу і Сходу, укладали словники, бібліографічні покажчики тощо.
Неабияке значення для зближення і взаємовпливів культур мають подорожі, які дають мандрівникові змогу отримати безпосереднє особистісне враження від країни і глибше пізнати життя тамтешнього люду. Великі географічні відкриття XV-XVIII ст. не тільки сприяли ознайомленню європейців з невідомими до того народами Америки, Азії, Африки, а й спричинили появу сюжетів про шукачів пригод, місіонерів, конкістадорів. Окремо варто виділити жанр дорожніх нотаток письменників і вчених, котрі цікавилися побутом і культурою сусідніх і віддалених народів. Такими є, зокрема, «Хожденіє» Данила Паломника, нотатки Вольтера про Англію, В. Григоровича-Барського - про мандри Європою 1 Близьким Сходом, Й. Ґ. Гердера - про слов´янські країни. Так, у «Щоденнику моєї подорожі за 1769 рік» німецький учений Гердер висловив своє захоплення Україною і занотував пророчу візію українських перспектив:
Україна в майбутньому стане новою Грецією: прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться... постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля - у далекий світ
Перебування в іншій країні, в новому мовно-культурному оточенні є значним стимулом для митців. Подорожі таких невтомних мандрівників, як Григорій Сковорода, Жан-Жак Руссо, Джек Лондон, Ернст Гемінґ- вей, мали велике значення для розширення світоглядних обріїв і тематики їхньої творчості. Навчання у Ватиканській колегії в Римі спричинилося до розквіту італійських мотивів у поезії Петра Карманського, його перекладу Данте та інших італійців, написання критичних есеїв («Поет третьої Італії», 1908), а мандрівка у Вічне Місто і враження від статуї Мікеланджело надихнули Франка на створення поеми «Мойсей», численних перекладів, наукової розвідки про Данте. Під впливом італійських вражень виникли «Італійська мандрівка» (1816-1829) Гете, поетична збірка «Іспанські та італійські повісті» (1830) Альфреда де Мюссе, роман «Пармський монастир» (1836) Стендаля, поезії «У Вероні» (1861), «Баркарола» (1870-ті роки), новела «Таліянка» (1863) Юрія Федьковича, романи «Родерік Гадсон» (1876), «Листи Асперна» (1888) Генрі Джеймса, поезія «Дим» (1903) Лесі Українки, збірка новел «Маленький пан Фріде- ман» (1898), оповідання «Смерть у Венеції» (1911) Томаса Манна, «Сон» (1911), «Хвала життю», «На острові» (1912) Михайла Коцюбинського, роман «За рікою в затінку дерев» (1950) Ернста Гемінґвея.
Добровільне чи вимушене виселення в іншу країну - діаспора, трудова чи політична еміґрація - також є чинником налагодження міжкультурних контактів і взаємопізнання народів. Починаючи від Овідія, вигнаного з Риму на береги Чорного моря, поети-ізгої, митці-еміґранти, шукачі екзотики і кращої долі є діяльними посередниками між культурами.
З різних причин за межами своєї батьківщини змушені були працювати чимало письменників. Такою була доля Т. Шевченка, багатьох його попередників (Єпіфаній Славинецький, Стефан Яворський, Феофан Прокопович), сучасників (Микола Гоголь, Євген Гребінка, кириломефодіївці) й особливо наступників. У другій половині XIX ст. у Швейцарію емігрували Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський. Підтримуючи зв´язки з Україною, вони видавали тут збірник «Громада», твори Т. Шевченка, Панаса Мирного. Своїми листами до редакції львівського студентського журналу «Друг» М. Драгоманов зацікавив І. Франка та його друзів французьким натуралізмом і російським реалізмом, а на Літературному конгресі 1878 р. в Парижі та Міжнародному літературному конґресі 1881 р. у Відні цей авторитетний учений виступив на захист української літератури, переслідуваної російським урядом.
Наступні хвилі еміграції відбулися після втрати української державності на початку XX ст. (Володимир Винниченко, Празька школа поетів), а відтак - у час і після Другої світової війни. Повоєнна доба почалася з відновлення у СРСР репресій над письменниками-патріотами, а за кордоном - з дискусій над теоретичними концепціями «великої літератури» (Улас Самчук) та «національно-органічного стилю» (Юрій Шевельов-Шерех) у рамках МУРу - Мистецького українського руху, який об´єднав письменників за кордоном у перші повоєнні роки. У 1954 р. в Нью-Йорку було засноване Об´єднання українських письменників «Слово». Письменники-еміґранти Іван Багряний, Василь Барка, Михайло Орест, Тодось Осьмачка розвивали стильові традиції ренесансних 1920-х років. У радянській Україні ті ж традиції пронесли крізь десятиліття тотального нищення і передали молодшому поколінню Максим Рильський, Борис Антоненко-Давидович, Іван Сенченко, Леонід Перво- майський. Саме тоді, на межі 1950-1960-х років, на літературну арену вийшла нова генерація митців: «шістдесятники» в радянській Україні і Нью-йоркська група поетів на американському континенті. Стильові течії того літературного покоління були найрізноманітнішими і мали на меті реформування традиційного письменства.
Поєднання успадкованого від рідної культури і засвоєного поза її межами, в емігрантських мандрах іншими країнами і континентами, виразно розкриває збірка Віри Вовк «Меандри» (1979), починаючи з самої назви: меандри - це вигини рік, які виникають під дією бічних течій, що не збігаються з напрямом основного річища; а ще меандрами називають тип геометричного орнаменту у вигляді безперервної ламаної лінії із закрутами. Таким чином, природне явище переноситься на мистецьке: поширений у давньогрецькому орнаменті меандр перейшов і на український ґрунт разом зі своїм значенням - символом людської долі, покрученого життєвого лабіринту. Український літературознавець із США Богдан Рубчак, аналізуючи цю книгу, «впізнає» меандр у нашому «кривому танці», вбачає принцип «меандровості» в ритмічній організації вірша, де короткі рядки, закриваючи довгі, творять своєрідну синтаксичну симетрію. І справді, еміґрація була трагедією для поетеси як людини, але саме вона й зняла розмежування у її духовному статусі між «своїм» і «чужим», асимілюючи чуже й інтегруючись у ньому. Так, поезія Віри Вовк «Вибранці» починається рядком «Пальмо, ти со- няшне колесо!» Образ візуальний, але те «колесо», здається, хоче відірватися від латиноамериканської пальми: у сприйнятті українського читача воно асоціюється з народнопісенним образом сонця як «крокового колеса», яке «вище тину стояло, много дива видало». Це справді цікавий зразок імпліцитного поєднання бразильської екзотичності з українською фольклорною традицією, що творить «казкові внутрішні краєвиди»
В історії інших європейських літератур важливу роль відіграли емігранти з Ірландії (Джеймс Джойс, Шон О´Кейсі, Семюель Беккет), Польщі (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Ципріян Норвід), Росії (Іван Бунін, Александр Купрін, Владімір Набоков, Александр Солженіцин, Васілій Аксьонов, Владімір Войнович), письменники єврейської діаспори (Шолом-Алейхем, Шолом Аш, Айзек Башевіс Зінґер), чимало з яких стали класиками інших національних літератур і здобули світове визнання (Франц Кафка, Бруно Шульц, Еліяс Канетті).
Важливим фактором зовнішніх контактів у літературі можна назвати знання мов - чинник, що безпосередньо визначає інші форми зв´язків і міжкультурний діалог узагалі. Адже саме через мову засвоюється культурний текст літератури-адресата, який може впливати на іншу літературу - адресанта.
Скажімо, лінія поділу середньовічної Європи на два «світи» - Pax Latina і Pax Orthodoxa - проходила не лише за геополітичними та релігійними, а й мовними ознаками. Мовою тодішнього літературного, наукового, церковного вжитку була переважно не жива розмовна мова, якою спілкувалися на вулицях Рима, Парижа, Києва, а мова книжна - латина в Західній Європі і старослов´янська (або ж церковнослов´янська чи староболгарська) мова у Східній Європі. Обидві мови-посередниці - кожна у сфері свого впливу - єднали сусідні і віддалені країни у наддержавні й надетнічні культурні спільноти, забезпечуючи вільну циркуляцію літературних текстів усією територією відповідного «світу». З доби Ренесансу завдяки діяльності українських латиномовних письменників і таких освітніх закладів, як Києво-Могилянська академія, Україна, не полишаючи свого геополітичного становища в Pax Orthodoxa, активніше прилучилася до культурного обміну в Pax Latina.
Або ж візьмімо таку проблему, як поширення в українській літературі ідей модернізму наприкінці XIX - на початку XX ст. Яким чином поширювалися ті ідеї в тодішньому українському письменстві? Через посередництво польської й російської літератури або безпосереднє знайомство з французькою і німецькою. Про це свідчать переклади І. Франка, Лесі Українки, В. Щурата, М. Вороного...
В особистому і творчому житті таких поліглотів, як Леся Українка чи А. Кримський, знання мов мало величезну вагу, бо відбилося на ерудиції, тематиці, стильовому забарвленні їхніх творів. Марко Вовчок - росіянка за походженням, українська письменниця і перекладач з французької на російську - внесла вклад у всі три літератури
Дієвими чинниками налагодження міжлітературних зв´язків є особисті стосунки між письменниками. Скажімо, у «Зів´ялому листі» Івана Франка вчені знаходять перегуки зі збіркою поезій «Mitose» Яна Каспровича. На думку Валерія Корнійчука, ця збірка польського митця могла підказати українському поетові ідею створення власної ліричної драми. Звернімо увагу на те, що перший жмуток «Зів´ялого листя», опублікований як окремий цикл у збірці «З вершин і низин» (1893), завершувався «Епілогом», який свідчив про відсутність на той час у автора мистецької концепції цілісної поетичної книги. 29 січня 1895 р. у львівських книгарнях з´явилася збірка Я. Каспровича, і тим самим роком датовано поезії другого жмутка І. Франка. «Звичайно, такий хронологічний збіг і навіть трифазна композиція обох збірок могли бути цілком випадковими, якби не авторські передмови до них».
Передмова І. Франка відома. В ній ідеться про знайдений щоденник самогубця, наявність якого (щоденника) письменник заперечив у виданні 1911 p., але який віднайшли сучасні дослідники. А ще з´ясувалося, що Франко читав цей щоденник у 1883 p., але аж до 1896, тобто до виходу «Зів´ялого листя», не згадував.
А як починалася «Miloéé»? У передмові до збірки Я. Каспрович пише:
У документах одного з моїх друзів, нещасливих, бо переважно з такими мене поєднував до цих пір дивний фаталізм життя, я знайшов цілу низку фрагментарних записів, що стосуються його зв´язку з якоюсь жінкою. Ці записи я поєднав у цілісну оповідь і тепер віддаю на публічну оцінку.
Ось джерело Франкового фіктивного героя. І - що важливіше - сучасний дослідник знаходить спільні настрої, ідеї та основний композиційний центр - образ болю, демонструючи, як особистий контакт породжує творчий перегук.
Але творчий перегук можливий і без особистісного контакту. Важливе знайомство з твором. У драмі представника «Молодої Польщі» Станіслава Виспянського «Wesele» і трагедії молодомузівця Василя Па- човського «Сон української ночі» основною є ідея «національного воскресіння», виражена крізь візію сну: у драмі польського поета - відновлення Польщі «від моря до моря», в українського поета - здобуття національної незалежності, золотого вінця держави. В. Пачовський загальною концепцією «Сну української ночі» полемізує з драмою С. Вис- пянського і в цій полеміці спирається на символіку українського фольклору, творить власні символи, хоч не раз потрапляє в залежність від польського драматурга на рівні образів-символів, що формують ідею національної самосвідомості в неоромантичному ключі. Драма Виспянсь- кого допомогла Пачовському увиразнити власну поетичну ідею: крім меча, народ повинен бачити також «золотий вінець» - державну ідею (у Виспянського - «золотий ріг»).
Прикладів таких творчих імпульсів чимало. «Ревізор» (1836) М. Гоголя отримав, очевидно, поштовх од комедії Г. Квітки-Основ´яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубліковано 1840): в обох випадках приймають несправжнього ревізора. А комедія Г. Квітки-Основ´яненка «Шельменко-денщик» (1838) є переробкою п´єси Карда Ґольдоні «Слуга двом панам» (1745-1753, поставлено 1796).
До літературних контактів належить листування митців (А. Пушкін -І. Міцкевич, І. Турґенєв - Г. Джеймс). В українському письменстві маємо багато прикладів епістолярних контактів, які передували творчим задумам, бо тільки тоді вони можуть називатися власне літературними контактами. З того погляду цікавими є обопільні епістолярії: Іван Франко - польська письменниця Еліза Ожешко, Ольга Кобилянська - болгарський письменник Петко Тодоров, Василь Стефаник - польський літературний критик Вацлав Морачевський, Ігор Костецький - англо- американські модерністи Томас Стернз Еліот і Езра Павнд. Деякі листи І.Стефаника є мовби ескізами його новел. Не знайдено листування Лесі Українки з російським літератором Григорієм Мачтетом і австрійською письменницею Марією-Євґенією Делле-Ґраціє.
Такі контакти можуть мати і негативний вплив на літературний процес. Так, кореспонденція, яку Яків Головацький провадив з Михаїлом Погодіним, була однією з причин його переходу на москвофільські позиції, і взагалі контакти з російськими слов´янофілами відштовхнули багатьох письменників Галичини від позицій «Руської трійці». На жаль, праць із цієї проблематики ми майже не маємо з багатьох причин, і тут широке поле для молодих дослідників.
Варто назвати й таку форму контактів, як літературні гуртки, салони й кав´ярні. Щоправда, стосовно переслідуваної впродовж віків української літератури про салони не дуже можемо говорити. Ігор Калинець в одному з в´язничних віршів, написаних, здається, терцинами, сказав, що його називали салонним поетом, і поставив запитання: «А де ж мої салони?» Салоном була в´язниця. Та все ж українські митці об´єднувалися, зустрічалися, спілкувалися. На початку XX ст. у львівській кав´ярні «Монополь» збиралася «Молода Муза». Сюди приїздили з Кракова Богдан Лепкий, Остап Луцький, розповідали про новини польської та чеської модерни. У кав´ярні «Павич» («The Peacock») у грудні 1958 р. виникла Нью-йоркська група українських поетів (Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Віра Вовк, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський). Саме місце, обране для зібрань, підкреслює неформальний характер таких угруповань: відсутність статуту, фіксованого членства, маніфестів тощо. Відкритість кав´ярняних зустрічей передбачає контакти з представниками суміжних мистецтв, широкі дискусії на естетичні теми.
Але що таке кав´ярня супроти, наприклад, знаменитих салонів XVII ст. у Франції, найвідомішим серед яких був салон пані де Вівон маркізи де Рамбуйє, де сходилися літератори, артисти, вчені й вели дискусії. Вони вважали, що це корисніше, ніж просто читання. Говорили про італійську літературу, яка тоді мала найбільшу популярність, англійську. Пізніше, у XVIII-XIX ст., такі салони з´явилися в Німеччині, Італії, Росії. В Україні набули слави літературний салон Ольги Кобилянської (1890-ті роки, Чернівці), літературні «суботи» в оселі Михайла Коцюбинського (1900-ті роки, Чернігів).
Важливими посередниками в міжлітературних контактах є літературознавчі дослідження, літературна критика, словники, енциклопедії, антології, журнали, які популяризують іншомовне письменство ддя національного читача. Центрами дослідження «діалогу літератур» стали університетські кафедри й академічні установи, які організовують наукові конференції, симпозіуми, круглі столи. На них учені різних країн, що досліджують проблеми міжлітературних взаємин, мають можливість обмінюватися публікаціями, готувати спільні видання тощо. Авторитетними форумами є конгреси Міжнародної асоціації порівняльного літературознавства (МАПЛ), Міжнародної асоціації україністів (МАУ), міжнародні з´їзди славістів і т. д., у яких бере діяльну участь молода українська компаративістика, утверджуючись у науковому світі.