Порівняльне літературознавство
3.2. Генетичний (генеалогічний) метод
Генетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подібних літературних явищ та історичному їх розгляді для з´ясування наявності / відсутності спорідненості між ними. Зрозуміло, що хронологічно більш раннє, попереднє, літературне явище породжує наступне: байронізм у європейських літературах спричинений розголосом поем Байрона, які стали взірцем для романтично налаштованих митців і породили Низку бунтівних героїв: Ернані з однойменної драми (1830) В. Гюґо; ліричний герой Г. Гайне, Є. Гребінки, М. Петренка; Октав з роману А. де Мюссе «Сповідь сина віку» (1836); поемні персонажі Ю. Словацького; Мцирі (однойменна поема, 1840) і Печорін (повість «Герой нашого часу», 1839-1840) М. Лєрмонтова; Прометей у поемі «Кавказ» (1845) Т. Шевченка.
Синхронні літературні явища, що мають ті чи ті подібні риси, генетична методологія проектує на вісь діахронії, шукаючи причини цієї подібності у їхньому походженні: виявляє спільних літературних «предків», моделює генотип, простежуючи генеалогічні лінії (одні з яких розвиваються, а інші уриваються) та мутації (тобто поступові видозміни, спричинені пристосуванням до нових умов) у наступних поколіннях «нащадків».
Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними - як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні генези німецької міфології.
Подібність, засновану на генетичних зв´язках, виявляємо між літературними Явищами, які виростають на ґрунті спільної спадщини. Наприклад/спорідненістю з античною культурою зумовлено чимало подібностей у сучасних європейських (в тому числі й українській) літературах, як-от спільна для них система літературних родів, однакові жанрові моделі, коло міфологічних та історичних тем, традиційних сюжетів та образів, суголосність світовідчуттєвих і світоглядних концепцій.
Осмислюючи своєрідність генетичних зв´язків української літератури з античною спадщиною, І. Франко вказав на конструктивне її значення для розвитку національного письменства:
Єдність і безперервність українсько-руської літературної традиції від найдавніших часів, а особливо від інтелектуального відродження Русі під польським пануванням у XVI і XVII століттях до Котляревського і до Шашкевича, - це один з найцінніших здобутків останніх досліджень над історією інтелектуального розвитку Русі. Тож не слід забувати, що в цьому розвитку елементи грецької освіти відігравали неабияку, вирішальну роль
Якщо середньовічне візантійське письменство, яке з часів Володимира Великого сприймалося в давньоукраїнській літературі в оригіналі (грецькою мовою) і в болгарських та сербських перекладах, було транслятором елементів грецької класичної літератури, то «відродження української літератури почалося травестуванням класичних латинських творів» - «Енеїди» Верґілія (І. Котляревський), оди Горація (П. Гулак-Артемовський), а згодом з´явилися переклади байок Езопа (І. Озаркевич), «Енеїди» Верґілія (Р. Ковшевич), Гомера (О. Навроцький, С. Руданський, П. Ніщинський, П. Куліш), розгорнулося різнобічне творче засвоєння дедалі ширшого спектра античної спадщини.
Подібні й відмінні генетичні лінії можна простежити і в інших східнослов´янських літературах, котрі успадкували певні жанрово-стильові й тематично-концептуальні традиції середньовічної України-Руси, видозмінюючи їх упродовж вікового розвитку, надаючи їм неповторного національного забарвлення.
Дослідження життєдайної значущості для сучасної культури різноманітних національних традицій і класичних спадщин (греко-римської, китайської, японської, арабської, перської, старослов´янської тощо) - важливе завдання сучасного літературознавства. Адже історія національних літератур характеризується конфліктною зміною мистецьких епох, коли кожне молоде покоління висуває нові гасла і нових провідників, виробляє власний стиль і відмінну систему міжлітературних зв´язків, водночас оновлюючи й розвиваючи успадковані традиції. Серед спадкоємних ліній, які тягнуться від античної культури до новочасного українського письменства, дослідники простежують традиції, опосередковані середньовічним візантійським чинником, і прямі творчі взаємини Американський компаративіст Джон Кірбі досліджує творчий підхід до античної спадщини постмодерних митців, що працюють у різних мистецтвах і жанрах: роман «Ім´я рози» Умберто Еко, кіносценарій «Король Едіп» режисера П´ера Паоло Пазоліні, лірична поезія Йозефа Тузіані, есеїстика Італо Кальвіно, критична праця Роберта Калассо.
У генетичному методі взаємозв´язаними є два аспекти: ретроспекція і проспекція. Ретроспективний погляд, з´ясовуючи походження літературного явища, його джерела, не раз перетворює генеалогічне дослідження на своєрідну археологію; натомість проспективний погляд висвітлює еволюційні лінії, оперуючи поняттями традиції та новаторства.
Прикладом ретроспективно-проспективної методики є праця І. Франка «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895-1897). Учений, з одного боку, аналізує історико-документальну основу середньовічної пам´ятки, щоби з´ясувати питання авторства, датування, реконструкції творчого процесу та авторського задуму, займається текстологічним вивченням різномовних рукописних варіантів твору задля встановлення його далеких, опосередкованих і безпосередніх джерел, здійснює систематичний пошук слідів літературних впливів, зокрема обговорює зв´язок роману з буддійською легендою, ставить питання про родовід орієнтальних (арабських, вірменської, грузинської, сирійської) версій, а з другого боку, ретельно відновлює літературну історію роману - його поширення у віршованій і прозовій формі в різних країнах та відгуки в пізніших літературних і позалітературних текстах.
Виявивши подібність між явищами, що віддалені в часі, ця методологія простежує наявність / відсутність причиново-наслідкових відношень між ними За наявності генетичного зв´язку таку подібність можна розглядати з генеалогічного, а також типологічного чи інтертекстуального погляду, а за відсутності такого зв´язку - лише з типологічного та інтертекстуального погляду.