Порівняльне літературознавство
2.8. Розвиток порівняльних студій в Україні
В українському літературознавстві основи порівняльного вивчення літератур заклали Михайло Драгоманов, Микола Дашкевич, Іван Франко, пізніше цю працю продовжили Володимир Перетц, Михайло Возняк, Василь Щурат, Олександр Білецький. За межами Батьківщини працювали Леонід Білецький, Святослав Гординський, Дмитро Чижевський («Історія української літератури», 1956; «Порівняльна історія слов´янських літератур», 1968) та інші вчені.
У радянському літературознавстві 1930-х років компаративізм був офіційно засуджений, його не визнавали науковою дисципліною і вважали «лженаукою». Таке ставлення до галузі тривало до середини 1950-х років, тобто до «хрущовської відлиги». Чим були викликані переслідування? Основна причина полягала в намаганні відгородити українську літературу від світового літературного процесу. Шукання впливів і перегуків вважалося «українським буржуазним націоналізмом».
Унаслідок політизації та ідеологічних спотворень підколоніальне літературознавство не могло розвивати компаративістику в усьому її обсязі. Поетичну формулу П. Тичини «чуття єдиної родини» було заформалізовано. Літературознавці зобов´язані були висвітлювати міжлітературні зв´язки українського письменства та його національну специфіку лише в ідеологічно звуженому контексті «благотворного впливу великої російської культури» та «інтернаціональної єдності братніх радянських літератур», аби сприяти процесам їхнього «взаємозближення, взаємодії і взаємозбагачення». Скільки, приміром, було написано про те, що Бєлінський схвально оцінив Шевченків «Кобзар», коли насправді він Шевченка та й усю літературу українською мовою не визнавав. Доходило до того, що українська література розглядалася як відлуння, провінційний варіант російської: Тичина - це, мовляв, український Маяковсь- кий, Андрій Головко - український Ґорький, і навіть у галузі класичного письменства вдавалися до таких уподібнень (Карпенко-Карий - український Островський і т. д.). Таке діялося не тільки з українською, а й іншими національними літературами в СРСР. Найбільшого розмаху боротьба проти компаративізму набрала в повоєнні роки. Саме тоді проводили кампанію проти т. зв. космополітизму, що було пов´язане з відродженням російської імперської (тобто великодержавної) ідеології.
І все ж, незважаючи на ідеологізацію, ізоляціонізм і русифікацію, здобутки в цій галузі були і в українському літературознавстві. Вони пов´язані з діяльністю кількох генерацій представників різних методологічних напрямів як у радянській Україні (О. Білецький і численні його учні та послідовники), так і поза її межами - в Галичині, еміграції та діаспорі (Дмитро Чижевський, Євген-Юлій Пеленський, Михайло Рудницький, Остап Тарнавський та ін.).
Олександр Білецький (1884-1961) - визначний знавець античності, класичного європейського письменства й русистики. Учений досліджував спадщину Гомера, Есхіла, Арістофана, Овідія, таких митців Ренесансу, як Данте, Рабле, Сервантес, Шекспір, багатьох майстрів слова XIX - початку XX ст. (Гете, Скотт, Пушкін, Гюґо, Ада Негрі, Брюсов). Попри неминучі для тих часів ідеологічні штампи, він зумів поставити низку різноаспектних проблем компаративного вивчення рідного письменства («Франко й індійська література», 1956; «Українська література серед інших літератур світу», 1958; «Шевченко і західноєвропейські літератури», 1961).
Григорій Вервес (1920-2001) відомий дослідженнями в царині славістики, зокрема українсько-польських літературних взаємин («Там, де Ікви срібні хвилі плинуть», 1972; «В інтернаціональних літературних зв´язках. Питання контексту», 1976, 1983; «Польська література і Україна», 1985). У порівняльному плані дослідник висвітлив постаті А. Міцкевича («Адам Міцкевич в українській літературі», 1955), Т. Шевченка («Т. Г. Шевченко і Польща», 1964), І. Франка («Іван Франко і питання українсько-польських громадсько-літературних взаємин 70-90-х років XIX ст.», 1957), М. Рильського («Максим Рильський у колі слов´янських поетів», Київ, 1972; Москва, 1981), Я. Івашкевича («Ярослав Івашкевич», Київ, 1978; Варшава, 1979; Москва, 1985).
Жанрова специфіка роману XX століття перебувала в полі зору Дмитра Затонського (народ. 1922). Учений поєднав проблемний огляд із літературними портретами провідних митців, таких як Камю, Сартр, Кафка, застосовуючи і методику пильного вчитування, і широкий історико-типологічний аналіз у своїх працях про німецькомовні літератури і сучасне європейське письменство: «Вік XX. Нотатки про літературну форму на Заході» (1961), «Франц Кафка і проблеми модернізму» (1965), «У пошуках сенсу буття» (1967), «Про модернізм і модерністів» (1972), «Мистецтво роману і XX вік» (1973), «Дзеркала мистецтва» (1975), «Шлях через двадцяте століття: Статті про німецькомовні літератури» (1978), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1982), «Австрийская литература в ХХ столетии» (1985), «Художні орієнтири XX століття» (1988). Ще за радянських часів, у 1976-1978 рр., Д. Затонський був обраний віце-президентом МАПЛ.
У низці книжок, що вийшли в Бухаресті («Велика традиція. Українська класична література у порівняльному висвітленні», 1979; «Шукання форми», 1980; «Вогонь і слово», 1992), румунська україністка Маґдалина Ласло-Куцюк (народ. 1928) виходила з ґетевського розуміння Weltliteratur не як сукупності національних літератур, а як площини їх перетинань, вивчаючи контексти української літератури, творчі особистості і стильові напрями крізь призму заборонених у радянській Україні структуральної, архетипної, інтертекстуальної методологій.
Дмитро Наливайко (народ. 1929) - дослідник широкого діапазону, автор студій з історії європейських літератур («Віктор Гюґо», 1976; «Оноре Бальзак», 1985) і їх взаємин з літературою українською («Спільність і своєрідність», 1988; «Козацька християнська республіка: Запорозька Січ в західноєвропейських літературних пам´ятках», 1992). Дві книжки Д. Наливайка «Искусство: направления, течения, стили» (1981, 1985) присвячені типології епох Ренесансу, Бароко, Класицизму, Просвітництва, Романтизму і стильовим напрямам реалізму, натуралізму, імпресіонізму, декадансу, модернізму, авангардизму і, звичайне4», соцреалізму. Учений провадить значну організаційну роботу, спрямовану на координацію діяльності українських компаративістичних осередків.
У другій половині XX - на початку XXI ст. компаративісти різних дослідницьких напрямів працюють у наукових установах Києва (славісти Ніна Крутікова, Юлія Булаховська, Михайло Наєнко, Елеонора Соловей, Галина Сиваченко, Павло Михед, Олександр Астаф´єв, американісти Тамара Денисова, Наталя Жлуктенко, Наталя Висоцька, Наталя Овчаренко, орієнталісти Юрій Кочубей, Григорій Халимоненко, Олександр Мушкудіані, Степан Наливайко, Людмила Грицик, Тетяна Маленька, пе- рекладознавці та представники інших галузей), Львова (Іван Денисюк, Володимир Моторний, Нонна Копистянська, Роксолана Зорівчак, Ярема Кравець, Євген Нахлік, Наталя Шевчук, Надія Поліщук), Одеси (Нонна Шляхова, Анатолій Жаборюк, Валентина Мусій, Наталя Малютіна, Павло Ямчук), Тернополя (Роман Гром´як, Микола Ткачук, Ігор Папуша), Харкова (Зінаїда Голубєва, Юрій Безхутрий, Ігор Михайлин, Олександр Борзенко), Чернівців (Анатолій Волков, Анатолій Нямцу, Володимир Антофійчук, Петро Рихло, Ольга Червінська, Ігор Зварич) та інших літературознавчих осередків країни.
Контексти українського письменства досліджували вчені з Австралії (Марко Павлишин, Галина Кошарська), Білорусі (В´ячеслав Рагойша, Тетяна Кабржицька), Болгарії (Симеон Русакієв, Лідія Терзійська, Ліляна Мінкова), Грузії (Отар Баканідзе), Італії (Ріккардо Піккіо, Джованна Броджі Беркофф, Лоренцо Помпео, Джованна С´єдіна), Канади (Юрій Луцький, Данило Гусар-Струк, Максим Тарнавський, Олег Ільницький), Німеччини та Австрії (Рольф Ґебнер, Петер Кірхнер, Алоїз Вольдан, Стефан Сімонек), Польщі (Стефан Козак, Володимир Мокрий, Михайло Лесів, Ярослав Грицков´ян, Флоріян Неуважний, Василь Назарук, Аґнєшка Корнєєнко, Оля Гнатюк, Галина Корбич, Аґнєшка Матусяк), Росії (Петро Жур, Ніна Над´ярних, Юрій Барабаш), Словаччини (Мікулаш Неврлий, Юрій Бача, Михайло Мольнар, Микола Мушинка), США (Вендел М. Ейкок, Леонід Рудницький, Лариса Онишкевич, Григорій Грабович, Марк фон Гаґен), Франції (Аркадій Жуковський, Мішель Кадо, Еміль Круба), Чехії (Франтішек Тіхий, Орест Зілинський, Зіна Ґеник-Бере- зовська), Японії (Хіно Такао, Казуо Накай) та інших країн. Чимало закордонних учених працює в рамках Міжнародної асоціації україністів (МАУ), яку було засновано в Неаполі 1989 р. Як об´єднання національних і регіональних асоціацій, МАУ періодично проводить конгреси україністів (Київ - 1990 р., Львів - 1993 р., Харків - 1996 р„ Одеса - 1999 р., Чернівці - 2002 р., Донецьк - 2005 р., Київ - 2008), видає збірники наукових матеріалів.
П´ятитомною працею «Українська література в загальнослов´янському і світовому літературному контексті» (1980-1994) вітчизняна компаративістика завершила свій радянський період. Після проголошення державної незалежності в Україні розпочалося помітне пожвавлення компаративістичних студій у різноманітних напрямах. Цьому сприяла демократизація суспільного життя, що зробило можливим відновлення культурних контактів зі світом. Українським ученим стали доступні праці зарубіжних літературознавців, деякі з них виходять у перекладі українською мовою. Молоді науковці ознайомлюються із сучасними літературознавчими концепціями міжлітературної рецепції та художнього перекладу в університетах Європи й Америки.
Запровадження у 1993 р. курсу порівняльного літературознавства, а через рік відкриття кафедри компаративістики в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» було стимулом для інших навчальних закладів, де невдовзі порівняльне літературознавство стало фігурувати в назвах кафедр. Спершу це був Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, а незабаром після нього - інші заклади вищої школи. 2002 р. група науковців при відділі світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка створила відділ літературної компаративістики.
1994 р. порівняльне літературознавство внесене до переліку спеціальностей, з яких науковці захищають дисертації. А 2005 р. в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка започатковано щорічник «Літературна компаративістика» - поважну трибуну для зрілих дослідників і школу для плекання наукових кадрів. Отже, є підстави сподіватися, що невдовзі літературна компаративістика стане справді перспективною і продуктивною галуззю вітчизняного літературознавства.