Психологія управління
Зародження і розвиток ідей психології управління в лоні філософії та соціології
Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об´єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з´явилися ще в країнах давнього сходу, античності у працях Конфуція, Мен-Цзи, Платона, Арістотеля, Полібія, Цицерона та інших філософів того часу.
Розроблення ідей психології управління в надрах філософії
Великий китайський філософ Конфуцій (551— 479 до н. є.) розв´язання проблем управління вбачав в етико-психологічній спрямованості діяльності правителя, який має служити своєму народові й правити за допомогою особистого морального прикладу. А піддані, підлеглі — виявляти покірність і повагу до свого правителя. Тиранії в управлінні філософ не схвалював. Саме тому він постійно повторював, що правитель повинен застосовувати етичні норми, а не силу, адже, на його думку, людина від природи є доброю, а псують її зовнішні обставини. Тому потрібно внутрішньо самовдосконалюватися, долаючи вплив спільнот, у яких живе людина. Загалом конфуціанський ідеал управління засобами морального прикладу виявився реформаторським, він був офіційною філософією китайської адміністрації протягом багатьох століть. Серед китайських імператорів існувала практика організації екзаменів на тему “державна служба” при доборі чиновників у державні установи. Протягом багатьох віків цивільну адміністрацію Китаю становили люди, чий світогляд був сформований на підставі конфуціанської етико-психологічної філософії управління.
Співвітчизник Конфуція, філософ Мен-Цзи (371— 289 до н. е.) у своєму вченні про управління підкреслював, що найважливішим чинником будь-якої держави є народ, а не правитель. В уявленні Мен-Цзи управління повинно ґрунтуватися на природі людини, яка за його переконаннями, переважно позитивна, добра. Тому управління має базуватися на принципах справедливості, свободи, турботи уряду про людей похилого віку та малозабезпечених. Він стверджував, що правитель, який не дбає про добробут народу, втрачає благословення небес і владу.
Осмислити систему управління намагалися великі античні мислителі Платон (428—347 до н. є.) і Арістотель (384—322 до н. е.). У працях Платона “Держава”, “Закони” представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління він вважав найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші й найдостойніші люди в державі. Можливість продемонструвати свої здібності, щоб стати членом уряду, мають чоловіки й жінки. Майбутнім управлінцям слід бути підготовленими, вихованими й освіченими. За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією частин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній (пристрасній) — розряд воїнів, жаданій частині душі — розряд ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів. Аристократичному типу управління філософ протиставляв тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Зокрема демократію він розцінював як таку, що не має належного управління.
Арістотель був учнем Платона, під чиїм впливом розвинув у собі любов до філософії. У поглядах на систему управління він був принциповим противником диктаторського стилю, водночас підтримував ідею рабства і підкреслював другорядну роль жінки у суспільстві. Арістотель був переконаний у тому, що управління має бути в руках освічених людей і що бідність є джерелом злочинності й бунтів. Державу він розумів як спілкування вільних і рівних людей. А способи управління державою поділяв на гарні (монархія, аристократія і політея — влада середнього класу) і погані (тиранія, олігархія, крайня демократія). За Арістотелем, політея є найправильнішою формою управління і держави, адже вона забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних людей. Людину він трактував як істоту політичну, що розумовою діяльністю здобуває собі благо. Поділ людей на рабів і рабовласників, на його думку, є природним і незаперечним чинником; усе суспільне життя людей відбувається в межах держави і являє собою спілкування (в сім´ї, з приводу суспільних справ, для обміну благами).
Грецький історик і політичний діяч Полівій (прибл. 200 — прибл. 120 до н. є.) вважав, що спосіб управління Державою відіграє певну роль у людських взаєминах. За Полібієм, державні форми змінюються внаслідок падіння звичаїв і зміни представників влади. Позитивні форми влади (царство, аристократія, демократія) спрямовані на розвиток суспільства, негативні (олігархія, тиранія, охлократія) — навпаки, сприяють пануванню сили неорганізованого натовпу, спричинюють руйнацію встановлених відносин, поширення беззаконня, зловживання владою, що призводить до зміни державних форм.
Відомий римський державний діяч, оратор і мислитель Цицерон (106—43 до н. є.) був переконаний, що держава є здобутком народу. Надзвичайно цінна для психології управління його думка про народ як об´єднання пов´язаних між собою згодою щодо питань права і спільності інтересів осіб, тому держава — не лише вияв загальних інтересів людей, а одночасно їх правова спільність. Цицерон вважав, що люди мають вроджену потребу жити разом. Форми державного правління залежать від характеру і волі тих, хто управляє державою. Отже, він надавав великого значення ролі особи (групи осіб), що перебуває при владі.
Світоглядні аспекти представників епохи Відродження хоча й не мали завершеної системи знань про психологію людини, її поведінку в різних спільнотах, але пробуджували намагання зрозуміти закономірності розвитку особистості в організованій групі й готували підґрунтя для зародження перших психологічних концепцій управління. В епоху Відродження людина з її потребами, інтересами і запитами була проголошена вищою цінністю на Землі. її долю визначали не походження, а активність особистості, благородство, громадянський обов´язок. Усе це покликало до життя гуманізм як систему поглядів, що поширювався й на проблему управління, і відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на людину, світ, державу. Значну увагу приділяли розвитку здібностей і можливостей людини, вмінню реалізовувати їх в організованій спільній діяльності, у практичному житті.
Гуманізм XV—XVI ст. сприяв формуванню нового погляду на людину, що зумовило активізацію дослідження реалій її соціально-психологічного буття, особливо питань місця людини у молодому капіталістичному суспільстві. Особистість стали розглядати як частку суспільства, як індивіда, що впливає на процеси державотворення й управління.
Італійській суспільний діяч, мислитель Макіавеллі (1469—1527) став одним із перших теоретиків буржуазних капіталістичних суспільних відносин. Його вчення ґрунтується на твердженні про складну та суперечливу природу людини, основою якої є природний егоїзм. Інтерес, насамперед матеріальний, — найзагальніша причина людських дій в організованій спільноті. Саме вони становлять людські відносини. Щоб ефективно управляти людьми, потрібно знати причини їх вчинків, інтереси й прагнення, захоплення і психологію. Устрій держави та її функціонування, за Макіавеллі, слід будувати на знанні й вивченні людської природи, на заснованих на почутті страху або любові відносинах між можновладцем і підданими. Володар повинен уособлювати людину з якостями лева і лисиці, провадити політику “батога і пряника”, знати природу, психологію людини. Головна ідея макіавеллізму у взаєминах правителя з підлеглими полягає в тому, що він може без докорів сумління використовувати підступність, зраду, брехню тощо. Авторитарного типу керівництва, основу якого становить концепція макіавеллізму, у багатьох державах дотримуються й нині. Заслугою Макіавеллі є те, що він одним із перших став розглядати державу і процеси в ній як суспільне явище, що ґрунтується на матеріальному інтересі людини, на знанні людської природи.
Розпад феодальних відносин і становлення буржуазного суспільства, проведення масштабних суспільних реформ і поширення освіти сприяли розвитку ідей побудови держави та управління нею, широкому використанню потенційних можливостей індивіда, людського розуму для реалізації проблем соціального прогресу. Відомий британський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626) був переконаний, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом. Центром влади в країні має бути парламент, у якому гарантовано можливості й права вільно висловлювати власну думку. Справедливість такого способу управління він вбачав у тому, що ні нові, ні віджилі закони без дозволу парламенту не можуть бути ні прийняті, ні скасовані. Ф. Бекон обстоював сильне централізоване управління, здатне забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу.
Найвідоміший матеріаліст XVII ст., англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) своє вчення про управління державою сформулював на основі вивчення природи, пристрастей людини. На підставі своїх спостережень, висновків він стверджував, що людина від природи є егоїстичною, тому її взаємини в групі можна охарактеризувати формулою “людина людині — ворог”. І оскільки всі люди від природи рівні, вони однаковою мірою можуть претендувати на певні блага для себе. Так відбувається війна з усіма, існує небезпека наглої смерті, страху і жаху. Така психологічна властивість людини змушує прислухатися до голосу розуму. Отже, для того щоб соціальне буття людини у групі й з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти “суспільний договір” задля власної вигоди, тобто сформувати державну владу. Суть відносин на рівні держави, на думку Гоббса, полягає у свідомому, розумному переданні людиною своєї влади конкретній особі або уряду. Після укладання договору окремі громадяни вже не мають влади, вона сконцентровується у руках державного правителя, стає централізованою. Саме тому монархія — найприйнятніша форма управління. Взаємини на рівні “державний правитель — підлеглі” є суб´єкт-об´єктними, тобто один повеліває, інші виконують, адже після того як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носію державної волі. Керуючись цим, Гоббс виправдовував насильство правителя над підлеглими.
Видатний голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677) свої етико-соціологічні погляди на відносини людей, на їх організоване життя в спільнотах пояснює роллю розуму. На його думку, люди, віддаючись волі розуму й шукаючи власної користі, неодмінно прийдуть до необхідності суспільного життя, до взаємного узгодження всіх приватних інтересів. Вони відчуватимуть потяг тільки до людської солідарності, спільності інтересів, діятимуть злагоджено в пошуку корисного для всіх. А якщо люди керуються афектами, то, за Спінозою, вони можуть стати огидні одне одному і не досягнуть мети. Можливість розв´язання суперечностей у спільній організованій діяльності він вбачав у сфері психології, у приборканні афектів, підпорядкуванні їх розуму, оскільки вважав, що досягти гармонії в соціумі можливо лише за умови, що сильніший афект знищуватиме слабший. Таким сильним афектом може бути страх перед державною владою, перед її системою управління. Спіноза погоджувався з Т. Гоббсом, що держава — це необмежена диктатура, однак, як прихильник республіканського устрою, виявляв демократичніші погляди. Головним завданням держави вважав забезпечення гармонії у відносинах та інтересах, створення умов для спільного життя і спільної діяльності людей.
Проблеми соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей посідають вагоме місце у працях англійського філософа епохи раннього Просвітництва Джона Локка (1632—1704). Свої найважливіші роздуми про людину, її світосприйняття, про процеси управління він виклав у працях “Дослід про людський розум” і “Два трактати з управління”. Дж. Локк стверджував, що уряд отримує владу тільки із згоди підлеглих, тобто об´єктів управління, а кожна людина має певні природні права: право на життя, на особисту свободу, на власність. Філософ також був переконаний у справедливості принципу правління більшості, разом з тим доводив, що уряд не має бути наділений необмеженими правами, а більшість не повинна ігнорувати природних прав людей. Вважається, що Дж. Локк першим сформулював державно-правовий ідеал буржуазного суспільства. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, котрі прагнуть задовольнити. Держава, за Локком, утворюється в результаті суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного до громадянського стану. Від природи люди вільні, мають рівні права на ініціативу, на вияв творчої активності тощо. Однак така рівність не означає, що всі люди однакові, оскільки вони наділені різними здібностями, талантами, вміннями, а отже й різною власністю. Розпад природного стану спричинює саме диференціація власності. Вона зумовлює потребу в державній владі, яка мусить гарантувати непорушність основних прав людини. Життя, власність, свобода — це конституційна формула правової держави. Свобода, на його думку, заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, слуги і господаря тощо), і саме тому народ не втрачає своєї можливості скасувати угоду з правителем, який не виконує своїх функцій і зобов´язань.
Організована поведінка людей у групах, способи управління в них були об´єктом уваги в працях французьких просвітників Ш.-Л. Монтеск´є, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвеція. Так, наукові погляди Шарля-Луї Монтеск´є (1689—1775) на суспільне життя відображені в його “Перських листах” та в праці “Про дух законів”. Він вважав, що управлінські процеси в державі регулюють природні й громадські закони: перші діють за умов “природного стану”, а другі встановлюють люди. За Монтеск´є, природний стан характеризується як стан миру і взаємодопомоги, спільних зусиль людей, а громадські закони мають враховувати культурні, кліматичні та географічні умови їх життя. Саме це сприятиме гармонії у спільній діяльності людей та їх відносинах. На його думку, стиль управління в державі залежить від географічного положення та величини території, яку займає держава: у південних країнах людей потрібно змушувати до праці, тому географічне розташування робить доцільним тут інститут рабства; для північних країн, де людина сама виявляє активність, рабство неприродне. У великих державах, вважав Монтеск´є, закономірним є деспотизм, у середніх — монархія, у малих — республіка. Хоча абсолютизацію принципу географічного детермінізму у формуванні суспільних відносин згодом було засуджено, позначена Монтеск´є проблема щодо врегулювання відносин між державною формою управління і народом за допомогою законів була актуальною.
Основу філософських поглядів Вольтера (1694— / 778) на соціально-управлінські процеси в державі становить концепція “просвіченого правління” (йдеться про просвіту монархів, а не простого люду), тобто союзу філософів і управителів, за якого перші повинні дбати про справедливі закони, а другі — впроваджувати їх у практику співжиття. За такого співжиття помітною є роль природних чинників людської поведінки, а людські пристрасті стають основою відносин у спільноті, адже індивіди, намагаючись задовольнити свої потреби, об´єднуються в організовані групи для спільного життя.
На відміну від Вольтера Жан-Жак Руссо (1712— 1778), будучи представником низів, захищав свободу і рівність, проголошував ідеальною формою управління демократичну державу. Водночас він допускав, що формою управління може бути аристократія або монархія, але його змістом має стати справжнє народовладдя.
Соціально-політичні погляди основоположника німецької класичної філософії Іммануїла Канта (1724— 1804) тяжіли до принципів республіканського типу управління. У республіці, на його думку, повинні управляти загальнообов´язкові закони, а реформи покликані сприяти перетворенню деспотизму на правове громадянське управління. Правові управлінські відносини він вважав важливим результатом діяльності людського розуму, здорового глузду.
У поглядах Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831) на державу та управлінські процеси в ній важливою є думка про наявність зворотного зв´язку в управлінні, тобто про те, що управління має здійснюватися не лише зверху і з центру. Знизу також повинні надходити пропозиції, які уряд мусить враховувати й поважати.
Погляди Карла Маркса (1818—1883) — основоположника так званого наукового комунізму, автора теорії і тактики класової боротьби та диктатури пролетаріату — базувалися на вирішальній ролі народних мас як творця історичного прогресу. Він вважав, що особа у суспільстві відіграє прогресивну роль за умови реалізації життєвих потреб народу. Незважаючи на класові суперечності, пріоритетними, за Марксом, є не вузькокласові, а загальнолюдські інтереси. Панівний в економіці клас, на його думку, формує у суспільстві свою ідеологію і цінності.
Позиції Маркса знайшли продовження в теоретичній і практичній діяльності Володимира Леніна (1870— 1924), зокрема в його поглядах на оновлення суспільства через соціалістичну революцію, метою якої було завоювання і зміцнення влади. В. Ленін наголошував на ролі суб´єктивного чинника в оновленні суспільства, який повинен компенсувати недостатність для цього матеріальних умов. У реалізації державного будівництва, у зміцненні суспільства, за його переконанням, потрібно спиратися на думку і творчість мас.
Концепція марксизму стосовно державотворення недооцінювала історичних процесів у суспільстві, а також людської природи, прагнення народу до особистої свободи, духовного самовираження. Вона також не враховувала ролі національного чинника, потягу народу до релігії, що призвело до кризи марксистської доктрини.
Представник російської філософської думки, державний діяч, організатор гірничої справи Василь Татищев (1686—1 750) був прихильником теорії природного права та суспільного договору у сфері державотворення. Форми правління, на його думку, залежать від ряду об´єктивних умов: місця розташування, території, становища населення. Демократія можлива лише в невеликій за своєю територією державі. Великі держави “не можуть інакше управлятися як само власно”. Одним із перших ідеологів російської буржуазії був Іван Посошков (1682—1726). Усі надії він покладав на царя, на тотальну державну регламентацію виробництва, праці, багатьох аспектів життя. Михайло Ломоносов (1711 — 1765) — вчений, мислитель, поет, громадський діяч XVIII ст. — прославляв у своїй творчості державний устрій Петра Першого, застерігав державних мужів від порушення законів, вказував на порядні стосунки з підданими, чиї вади потрібно виправляти навчанням, терплячістю й працею. М. Ломоносову імпонувала “велика праця Петра”, його намагання піднести країну, відкрити її іншим державам, науці, культурі. Саме тому вчений ставив його як видатного керівника за приклад іншим.
Як і М. Ломоносов, Олександр Сумароков (1717— 1777) також вбачав у літературі засіб формування громадської думки щодо держави та взаємин між людьми. Він захищав дворянство, надавав йому перевагу в суспільстві, закликав постійно виправдовувати свій високий стан благородними справами, вважав, що чим вищий статус займає людина в соціальній ієрархії, тим вищі моральні та інтелектуальні якості вона повинна мати. Благополуччя людей у державі залежить, на думку мислителя, від усвідомлення монархами покладеної на них відповідальності. За О. Сумароковим, тільки у служінні обов´язку особистість може самоутвердитися, тільки в підкоренні індивіда інтересам держави можливе гармонійне співвідношення суспільного і особистісного.
Російський державний і громадський діяч епохи Катерини II, поет Денис Фонвізін (1744—1792) був переконаний у тому, що тільки освічене правління дасть реальну можливість здійснити необхідні реформи. Свої просвітницькі ідеали конкретизував у творах, у політичній програмі, в якій необмежену владу вважав причиною занепаду націй. Тільки обов´язковий як для підданих, так і для монарха закон, на думку Д. Фонвізіна, може бути надійним захистом від деспотії. У пошуках практичних способів зміни самодержавного устрою він прийшов до обмеженої законом монархії як прогресивної форми управління державою, що базується на освіті й вихованні. Ці пошуки передували республіканським ідеям Олександра Радищева (1749—1802), чия громадська і літературна творчість пов´язана з традиціями Просвітництва. Ідеали епохи Просвітництва близькі йому своїм гуманізмом. У центрі уваги автора “Подорожі із Петербурга до Москви” — людина з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю. Однак особу правителя і найбільш справедливу форму управління в державі О. Радищев розглядає з позицій вдумливого аналізу досвіду історії. Визнаючи заслуги Петра Першого, він не ідеалізує його як монарха і ставить питання про особисту свободу людини, яке в той час набуло гострого політичного змісту. Саме тому закономірним є інтерес письменника до взаємин окремого індивіда з іншими представниками суспільства. Психологічний аналіз, вивчення і філософське осмислення суспільних зв´язків людини, стосунків деспотичного правителя зі своїми підданими дало Радищеву підстави стверджувати, що їх слід будувати на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.
Традиції російського дворянського Просвітництва продовжили декабристи. Державно-політичні погляди вони поєднали з романтичними устремліннями свого часу. Одне з центральних місць у політичній програмі декабристів займає проблема осмислення історії свого народу і своєї країни, поведінки людей у певних умовах, зокрема в умовах соціального конфлікту.
Погляди російських філософів, політичних і громадських діячів кінця XIX — початку XX ст. також були спрямовані на пошук нового шляху для Росії, нової форми правління — від оновлення на релігійній основі до революції, від анархічного неприйняття дійсності до соціал-демократичних виступів.
Проблеми державотворення, управління державою, ролі людини в її розбудові завжди привертали увагу українських мислителів. Вже в Київській Русі (X—XII ст.) відбувалося становлення і формування системи управління не тільки всередині країни, але й на міжнародному рівні, під час її економічних і культурних контактів з Візантією та іншими європейськими державами. Перші пам´ятки (“Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, “Слово в новий тиждень після Пасхи”, “Притча про людську душу і про тіло” оратора і мислителя Кирила Турівського, “Повість минулих літ” літописця Нестора, “Повчання” Володимира Мономаха та ін.) містять цікаві відомості про соціальні відносини, економічне і політичне життя, організацію спільної діяльності, психологічні особливості взаємодії й спілкування людей, про їх творчі здібності, вольові якості. Більшість творів пронизує ідея добра і зла, справедливості й свободи, єдності й незалежності Київської держави. Зокрема, в “Повчаннях” Володимира Мономаха йдеться про роль і місце керівника (князя) в суспільстві, про його владні, особистісні якості й здібності, взаємодію з підданими. Князь не тільки сам не повинен чинити беззаконня, а й “служивим” заборонити це робити; не заздрити тим, хто творить беззаконня, бути гуманним, справедливим у стосунках з іншими, дбати про державу, її славу і могутність; він повинен мати душу чисту і непорочну, говорити лагідно, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою. Так Володимир Мономах уявляв собі ідеал князя — політика, державного діяча, управлінця, умілого правителя державою і підданими.
У формуванні й розвитку традицій управління державою вагомою є роль Данила Галицького (1200— 1264). Сформована його стараннями у Галицько-Волинському князівстві модель державного управління за своїми параметрами не поступалася кращим європейським взірцям.
Суспільно-політичні погляди вчених-філософів Києво-Могилянської академії С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського та ін. також зробили значний внесок в осмислення проблем взаємодії людей у різних спільнотах.
Феофану Прокоповичу (1681 —1736) належить спроба створення в умовах російської держави теорії освіченого абсолютизму, яка не допускала ніякого опору різних верств населення державній владі, обстоювала підпорядкування церкви державі, ставила верховного носія державної влади над усіма громадянськими законами, виправдовувала будь-які його дії, якщо їх метою є загальнонародна користь. Але для цього, вважав філософ, необхідно, щоб верховний носій державної влади (абсолютний монарх) був освіченим володарем.
Система поглядів філософа, гуманіста-просвітника Степана Климовського на стосунки монарха з підданими заперечувала абсолютну монархію, вимагала обмеження влади монарха, оскільки базувалася на ідеї рівності усіх людей від природи. Він керувався тим, що право є в державі основним регулятором суспільних, політичних, державно-управлінських відносин. С. Климовський, виступаючи за обмеження влади монарха, намагався обґрунтувати місце і роль правди та істини в системі управління державою. Правда, вважав він, є найчистішою доброчесністю, основним критерієм оцінювання всіх дій людини. Правитель, який відходить від правди, не має права управляти державою.
Серед філософів-просвітників, котрі переймалися проблемами державотворення та управління, особлива роль належить Григорію Сковороді (1722—1794). На його думку, шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її самовиховання, мораль, творчу працю. Запорука людського щастя — у самопізнанні, виявленні своїх здібностей, природних нахилів. На цій основі формується відповідний спосіб життя. Надзвичайно важливими для пізнання сутності людини, її психології, місця у суспільному житті, зокрема і для системи управління, є соціальні висновки Г. Сковороди, які він зробив, беручи за основу ідею “сродної праці”. Згідно з цією ідеєю природа визначила людині її “сродність” — природний нахил до певного виду діяльності. Щасливою людина буде лише тоді, коли обрана сфера діяльності відповідатиме її задаткам. Суспільні негаразди і нещастя породжені тим, що люди беруться не за свою справу, за працю, до якої “не лежить серце”, немає здібностей і нахилів. При цьому Г. Сковорода палко відстоював рівність між людьми незалежно від соціального становища. Ідеальною вважав державу, позбавлену зла, користолюбства, наживи, зажерливості.
Українські філософи епохи Просвітництва Василь Каразін (1773—1842), Петро Лодій (1764—1829), Яків Ковельський (1 729 — після 1793), Іван Римський (1 761—1811) в управлінні державою також сповідували принципи гуманізму та демократизму, суспільного Договору. Вирішальним чинником державно-управлінських відносин вони вважали закони, метою яких є загальне благо, а суспільний ідеал вбачали у здійсненні ідеї свободи, рівності й права на власність. Так, П. Лодій підкреслював, що громадянська свобода — це визначення самого себе у діяльності, незалежність від влади законодавців, дія, яка сприяє досягненню власної мети і не суперечить меті держави. Оптимальною формою правління П. Лодій і Я. Козельський вважали республіку, адже в ній спільна користь є основою всіх добрих людських намірів і законодавства. Я. Козельський виступав за соціальну рівність, за справедливе законодавство. Суспільство і державу він розглядав через призму їх відповідності природній сутності людини. Серед моральних якостей людини на перше місце ставив доброчесність, засуджував принцип “людина людині — вовк”, сповідував гуманні стосунки між людьми. В. Каразін державним ідеалом вважав монархію, в якій діють закони, що гарантують людям право на життя. Однак рівності між людьми, на його думку, бути не може, бо її немає в природі. І. Рижський одним із перших в українській філософській думці розробив філософсько-лінгвістичні проблеми, зокрема виникнення і розвитку мови, взаємовідношення мови і мислення, ролі мови в пізнавальній діяльності. Він стверджував, що мова перебуває в нерозривній єдності з мисленням, виникає в процесі становлення людини, своїм джерелом має відображення речей; рівень розвитку мови і мислення залежить від глибини пізнання явищ, від рівня суспільного життя. Спілкування в освіченому суспільстві має бути осмисленим, тобто йому повинне передувати пізнання речей, пізнання суті того, про що потрібно говорити. Ці думки є надзвичайно актуальними для ділового спілкування і нині.
У XIX ст. в Україні активно поширювалася західноєвропейська філософія, яка відчутно вплинула на формування вітчизняної соціальної думки. Зокрема, під впливом філософії Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775—1854) формувалися погляди етнографа й історика Михайла Максимовича (1804—1873), який віддав багато праці обґрунтуванню особистої волі, яка, на його думку, є свободою совісті, слова, підприємницької діяльності, приватної ініціативи. Він розрізняв свободу політичну і свободу особисту. Громадяни античних держав знали лише політичну свободу і тому підкорялися державному регулюванню приватного життя. Сучасні ж народи віддають багато сил промисловості, торгівлі і тому не мають змоги належно займатися питаннями управління. Вони надзвичайно хворобливо реагують на втручання держави в особисті справи і свободу. Отже, особиста свобода індивідів має бути незалежною від державної влади.
Український філософ Йосип Міхневич (1800—1885), послідовник і прихильник Гегеля, Канта, значну увагу приділяв проблемам розвитку держави, прав людини, її ролі й місця в соціальному суспільному житті. В управлінні державою він вважав важливим принцип “узгодженого і гармонійного діяння”. Держава, на його думку, існує тільки задля погодження різноманітних суспільних інтересів, яке здійснюється через закони, владу та мудрість правителів.
Проблеми державного управлінння турбували і представників Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін., які чітко відстоювали ідеали свободи, рівності, відкидали усі форми поневолення, заперечували гноблення. Так, Микола Костомаров (1817—1885) стверджував, що людське життя та існування будь-якого суспільства підкоряється Божим законам. Народи, які утверджували віру в Бога і жили в умовах рівності й свободи, досягали успіху. А занепадали народи, що мали вельмож і панів, які забули про Бога. Об´єднує націю в державу, за його концепцією, народний характер — незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народну масу можна розглядати як одну особу. Такою “єдиною особою” М. Костомаров вважав український народ. Пантелеймон Куліш, (1819—1897) сприймав людину, суспільство, світ через призму “внутрішнього” і “зовнішнього”, де “внутрішнє” — це “серце”, а “зовнішнє” — “голова”. На протиставленні цих двох складових ґрунтуються такі антитези, як жінка — чоловік, хутір — місто, сучасне — минуле тощо. В його інтерпретації хутір — це своєрідний символ української національної свідомості, духовно-етнічний комплекс, антипод цивілізації, яка негативно впливає на народні звичаї, традиції, культуру. Основу його так званої хутірної філософії становить пріоритет національної культури, відбудови національної держави, що є важливою умовою історичного прогресу народу. Тарас Шевченко (1814—1861) розумів державу та її Устрій не як абстрактне поняття, а як такий суспільний лад, за якого добро переможе зло, люди стануть вільними, і між ними запанують гуманні відносини.
Серед українських філософів другої половини XIX — початку XX ст., які становили важливий осередок національно-культурного життя України, вивчали суспільні процеси, що відбуваються в ній, були М. Драгоманов, І. Франко, В. Вернадський, В. Винниченко, М. Хвильовий, С Подолинський, М. Грушевський, В. Липинський, Д. Донцов, О. Потебня та ін.
Михайло Драгоманов (1841 — 1895) розглядав проблеми суспільства з діалектичних позицій. Його погляди на управління державою пройняті ідеями свободи і децентралізації, громадянського суспільства, тобто добровільної організації гармонійно розвинених особистостей, громад, товариств, країв на засадах автономії й федералізму. В державній централізації він убачав причину зла, насильства над людиною та інших негараздів. Принцип федералізму вважав засобом переходу від імперського способу правління до європейських демократичних форм державності, де кожен вільний у союзі вільних громад, де відкритий шлях до соціальних свобод, до активного спілкування націй між собою.
Ідеал Сергія Подолинського (1850—1891) — суспільство, де народ сам управляє всіма сферами свого буття: організовує діяльність, планує роботу, контролює її виконання тощо. Він перебував на позиціях автономно-федеративного централізованого управління суспільно-політичним життям. Вважав, що в такій державі державно-адміністративний апарат не возвишуватиметься над народом, не діятиме всупереч йому. Оскільки народ обиратиме керівників різних рангів, йому належатиме вирішальне слово в усіх справах.
Погляди філософа і письменника Івана Франка (1856—1916) на управління державою формувалися на підставі його аналізу способів життя людей у спільнотах, в організованих групах, у спілках, які “держалися купи”. Він особливо захищав і відстоював свободу та автономію громад, які можуть управляти своїм господарством, як самі схочуть. Був переконаний у тому, що відносини між особою і громадою мають базуватися на громадсько-федеративному принципі. Дещо пізніше стверджував, що федерація може бути плідною лише за умови самостійності держав. На його думку, державну владу визначають потреби розвитку народу, людства, і вона повинна діяти відповідно до цих потреб, забезпечуючи поступ і суспільний прогрес.
Філолог-славіст Олександр Потебня (1835—1891) дав філософське обґрунтування виникненню, розвитку мови та її ролі в суспільних відносинах. Мова, стверджував він, — не тільки засіб висловлення думки, спілкування, а й засіб творення свідомості, удосконалення думки. З нею пов´язані прогрес у пізнанні, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися.
Відомий учений, історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що суспільно-політичний прогрес однаково зумовлюють біологічні, економічні та психологічні чинники. Його погляди на державу та форми правління в ній органічно поєднані з проблемою народу і героя в історії. М. Грушевський обґрунтував ідею демократичної держави як форми правління, що забезпечує свободу особи як складової частини маси. При цьому на перший план ставив народ, а не особу. Спершу у своїй політичній практиці він підтримував ідею української автономії на чесній справедливій федерації з Росією, згодом під впливом подій був одним з ініціаторів проголошення національної незалежності та суверенітету України. В´ячеслав Липинський (1882—1931) ідеологію української держави будував на давніх народних традиціях, зокрема на державному досвіді гетьмансько-козацьких часів і високій етнічній культурі хліборобської спільноти. На його думку, для створення держави потрібна сильна влада в руках одноосібного правителя. Ідеальною формою правління в Україні вважав спадкову монархію на чолі з гетьманом, владу якого повинен обмежувати закон. У такій державі, за В. Липинським, обов´язково має бути активна меншість — аристократія з найдостойніших за своїми здібностями, духом, активною діяльністю представників народу. Хоча концепція В. Липинського виявилася безперспективною, багато з його ідей щодо незалежності України дотепер зберегли своє значення.
Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагачують і управлінську науку. І хоча філософські вчення не належать до психології управління, однак у них порушено проблеми цієї дисципліни: форми реорганізації суспільних відносин, соціальна природа і функції демократичних інститутів, соціально-психологічні особливості ділових відносин та ін.
Розроблення проблем психології управління в межах соціології
Виокремлення соціології в окрему самостійну науку в середині XIX ст. сприяло появі в ній психологічних шкіл. Тобто одночасно з розвитком соціології відбувається поширення соціальних і психологічних досліджень різних сфер суспільного життя, у тому числі і сфери управління.
Один із основоположників концепції “психологія натовпу”, французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841—1931) стверджував вплив расових чинників на розвиток цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуально творчої еліти. Він виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтіснення її від участі в історичному процесі, оскільки, на його думку, це могло призвести до загибелі цивілізації. Розвиток промисловості, урбанізації, посилення впливу засобів масової інформації сприяють зростанню ролі мас в історичному процесі. У концепції масового суспільства Лебон ототожнює масу з натовпом, характеризуючи його як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють під владу догматизму, нетерпимості, тому що ними управляє закон “духовної єдності народу”.
Розвиток концепції масового суспільства продовжив представник психологічного напряму в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард (1843—1904). Досліджуючи у своїй основній праці “Закони наслідування” індивіда та його роль у суспільстві, він підкреслив, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів, основу якої становить асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Тард стверджував, що сформульована ним теорія наслідування (повторення різних форм соціального буття) повинна сприяти подоланню суперечностей між індивідом і реальністю.
Науковий інтерес американського соціолога Чарльза-Хортпена Кулі (1864—1929) був прикутий до соціально-психологічних механізмів, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством. Суспільство він вважав психологічним організмом, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. На його думку, взаємодія зумовлена психічною природою людини, а суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємного оцінювання людини людиною. Ч.-Х. Кулі є творцем важливого для психології управління вчення про первинну групу, причиною формування якої є стосунки між індивідами. Суть цього вчення полягає у визнанні первинних груп основою суспільства, адже саме тут відбувається соціалізація індивіда, формування його світосприйняття, соціального досвіду, пізнання соціальної дійсності, ідеалів, цінностей. Він першим запровадив у науковий обіг поняття “ комунікація”, вважаючи позначуване ним явище важливим механізмом існування та розвитку людських відносин.
Російський соціолог Микола Кареєв (1850—1931) у своїх дослідженнях поєднував теоретичну соціологію з філософією та психологією, зокрема соціальною психологією. Психології він надавав важливого значення у поясненні суспільних явищ, котрі, на його думку, мають психологічну основу, оскільки вони є продуктом діяльності людей. У суспільному житті одну з провідних ролей відводив інтелектуальному, емоційному та вольовому аспектам духовного світу людини, а суспільство тлумачив як систему психічних і практичних взаємодій між людьми. З цих позицій він осмислював відносини особистості та суспільства, розподіл праці, обмін послугами тощо.
Значний внесок у пошук способів ефективного управління організаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920). Досліджуючи проблеми організацій, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Бюрократію (чиновництво) він розглядав як систему управління на основі точного виконання індивідами певних правил і процедур. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважаючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дій працівників гарантує передбачуване виконання завдань. Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організацій. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов´язковими для всіх співробітників.
А щоб організація не залежала від конкретних людей, встановлені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням. Особливо важливі вони щодо непередбачуваних співробітників. Великого значення М. Вебер надавав ієрархічному просуванню співробітника, вважаючи його впливовим чинником професійного росту працівника, формуванню почуття лояльності до організації. Саме тому приділяв значну увагу чинникам, котрі впливають на мотивацію робітників. Концепція бюрократичного управління М. Вебера охоплює такі принципи:
— неухильне дотримання правил і розпоряджень, що забезпечує координацію керівниками вищої ланки зусиль керівників середнього рівня, зміцнює дисципліну, гарантує виконання процедур незалежно від бажань співробітника або керівника, створює формальну мережу відносин між спеціальними ланками та організаціями;
— неупередженість правил та розпоряджень, що захищає робітників від суб´єктивних дій керівників;
— розподіл праці, що дає змогу виконувати розпорядження на основі власної спеціалізації та досвіду.
Усі ці чинники, на думку М. Вебера, сприяють розвитку виробництва, дотриманню чіткої ієрархічної структури і структури повноважень (права прийняття рішення різного ступеня важливості), використанню найефективніших засобів, спрямованих на реалізацію завдань організації. Позитивним аспектом концепції бюрократичного управління є формулювання правил добору кадрів і кар´єрного росту, усунення суб´єктивних рішень, об´єктивність оцінювання результатів роботи і професійного росту. Недоліки її проявляються у зайвій регламентації процесу праці, ігноруванні міжособистісних стосунків і значення персоналу, обмеженій гнучкості в прийнятті управлінських рішень.
Отже, сформульовані в лоні філософських, політичних, соціологічних, економічних знань ранні концепції управління, попри суттєві відмінності, мали й спільні ознаки, оскільки стосувалися переважно керівництва державою, хоч певною мірою переносились і на виробничу сферу, підприємницьку діяльність. Не будучи ще сформованими в систему, вони акумулювали різноманітні знання, роздуми про психологічні особливості організованої спільної діяльності людей, які згодом стали підґрунтям перших психологічних концепцій управління.