Порівняльне літературознавство
2.5. Культурно-історична школа
Становлення літературної компаративістики як наукової дисципліни пов´язане і з розвитком таких історико-літературних методологічних напрямів, як біографічний метод Шарля Огюстена Сент-Бева (1804- 1869) та культурно-історична школа Іпполіта Тена (1828-1893).
Біографічний метод виник у добу Романтизму як спосіб вивчення красного письменства за допомогою з´ясування його зв´язків із особою митця, його життєвим і творчим характером, світоглядом та естетичними уподобаннями. А культурно-історична школа розвивалася під впливом позитивізму в літературознавстві другої половини XIX ст. І. ´Ген, В. Шерер, М. Дашкевич, Ґ. Лансон та інші представники школи сповідували такі основні методологічні засади, як сцієнтизм (уподібнення літературознавчої методології до методів природничих наук), генетизм (з´ясування культурологічних, біографічних та літературних джерел тексту), історизм (інтерпретація літературного твору як історичної пам´ятки), еволюціонізм (висвітлення поступовості літературного розвитку), соціологізм (обстоювання критерію популярності під час вибору корпусу літературних творів) тощо.
Ці школи доповнювали одна одну, бо коли Сент-Бев зосереджував увагу на творчій індивідуальності митця, то Тен основну увагу звертав на закономірності літературного процесу і їхню зумовленість суспільними обставинами, характером народу, політичним моментом, у рамках яких велися порівняльні студії. Сент-Бев не забував зазначати впливи на того чи іншого письменника, а Тен порівнював літературу за параметрами своєї відомої тріади раса, середовище, момент.
На відміну від історико-порівняльної (міграційної) школи з її надмірним акцентуванням запозичень, культурно-історична школа трактувала дихотомію «вплив - опір» діалектично:
кожна нація відчуває потребу освіжуватись інгаляцією впливу з одночасним опором йому. За культурно-історичною концепцією, у художньому процесі автохтонні елементи переважають над запозиченими, а «привозні» трансформуються на новому ґрунті, націоналізуються, «одомашнюються»
Варто назвати серед представників культурно-історичної інтерпретації данського дослідника Ґеорґа Брандеса (1842-1927), котрий у своїй шеститомній праці «Основні течії в європейській літературі XIX ст.», що була перекладена німецькою та іншими мовами, подав панораму літературного процесу XIX ст., окресливши розвиток французького, німецького, данського романтизму в порівняльному аспекті.
Провідником німецьких компаративістів був відомий літературознавець Вільгельм Шерер (1841-1886). Такі його концепції, як «метафізика історичної еволюції», теорія літературних поколінь, чергування «чоловічих» і «жіночих» епох у літературному розвитку, були досить далекими від канонів ортодоксального позитивізму.
Осердям новаторського підходу до історії літератури батька російського компаративізму Александра Веселовського (1838-1906) було поняття історичної поетики, яка ґрунтується на широкій порівняльній базі. За А. Веселовським, якщо подібність мотивів (метасюжетів) можна пояснити самозародженням, виходячи із загальних рис людської психіки (антропологічна школа Е. Тайлора), то подібність їхніх комбінацій уже випливає з безпосередніх контактів. Важливе значення має його теза про зустрічні течії як передумову контактних міжлітературних зв´язків, оскільки запозичення, на його переконання, передбачає підготовлене до рецепції середовище з мотивами та сюжетами, схожими з тими, які проникали ззовні. Учений ствердив активний характер освоєння «чужого» досвіду: запозичення викликає відповідний творчий відгук, стимулює мистецькі процеси в літературі-сприймачеві - «зустрічні течії, подібний напрям мислення, аналогічні образи, фантазії» («Лоренські казки», 1887).
Учений прийшов до переконання, що «епос кожного історичного народу є міжнародним», а кожна нова епоха зводиться до нових комбінацій старих образів під впливом нових історичних обставин. Цікава праця Веселовського «Сказаніє о Соломоні і Китоврасі», де висловлено здогад про українське походження билин. Це було не лише наукове, а й політичне питання. Оскільки билини збереглися тільки на півночі Росії, російський вчений Михаїл Погодін стверджував, що колись територія давнього Києва була заселена росіянами, які під натиском татаро-монголів одійшли на північ і перенесли з собою билини. Натомість О. Веселовський доводив, що хоча в Україні билини не збереглися як жанр, але в українських казках і піснях залишилися імена героїв билин, мотиви тощо. Події в билині про Дюка Степановича відбувалися в Галичі. Отже, вони там були. Мотиви цих переказів учений порівнював з мотивами сюжетів візантійських і вважав, що деякі билини увібрали візантійські елементи.
Запеклим супротивником міфологічної теорії виступив український компаративіст Михайло Драгоманов (1842-1895), запропонувавши натомість міграційний, а згодом порівняльно-історичний метод, що його Л. Білецький назвав соціологічним, а сучасні дослідники означують, як культурно-історичну методологію Ті методологічні принципи вчений застосував у таких компаративістичних працях, як «Байка Богдана Хмельницького» (1885), «Два українські "фабльо" та їх джерела» (1887), «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях» (1887) та ін.
Одна з основних його статей - «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях». Історичний Буняк - це вождь половців, які в 1096 р. напали на Галичину, що зафіксовано в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ». Цей напад справив велике враження, залишився у народній пам´яті й обріс фантастичними елементами. Драгоманов поставив завдання з´ясувати: чи оповідання про Буняку розвинулося самостійно під впливом історичного факту, чи за допомогою оповідань інших народів? Учений дійшов висновку, що оповідання про Буняку в Йоаникія Галятовського («Небо нове») та «Крайовій Галицькій табулі» (польський твір XVII ст.) не мають нічого історичного, але містять відгук церковної легенди про перемогу Романа Мстиславича над половцями і Бунякою. А легенда про втечу відрубаної голови Буняки перегукується з легендами про паризьких мучеників за віру св. Віктора та Маврикія, а також Меркурія Смоленського. Генеалогію легенди про княжну Олену, яка мишею втекла від Буняки і сховалася в землю, де виросли гори, вчений виводить з іранських оповідань про Ормузда і Арімана - Ормузд (добро) теж утік від Арімана (зла), сховавшись у землю.
Микола Сумцов (1854-1922) теж досліджував українську словесність (народну поезію і письменство) у її зв´язках з культурою інших слов´ян, європейських та азійських народів, але на відміну від Драгоманова, в якого переважав мандрівний елемент, він виходив з національної основи, місцевих історичних та політичних обставин, відображених у творах Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Івана Величковського.
Друга половина XIX ст. позначена знаменними віхами становлення компаративістики як професіональної галузі. 1886 р. вийшла книжка англійця Гатчесона Маколея Поснетта «Порівняльне літературознавство» - праця, у якій не лише в заголовку фігурує назва цієї дисципліни, а й міжлітературні зв´язки та аналогії висвітлено крізь призму еволюційного методу на широкому матеріалі світового письменства: європейська (передовсім греко-римська) література, культура мексиканських ацтеків, словесність Індії й Китаю. Тоді ж у Німеччині Макс Кох розпочав випуск першого спеціального періодичного видання «Zeitschrift für vergleichende Literaturgeschichte» (1886-1910). Згодом французький дослідник Жозе Текст запропонував спробу порівняльної історії літератури, а відтак з´явилися й перші бібліографії молодої галузі.