• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Землеробство

7.2.2. Ведення землеробства в Лісостепу

Агрокліматична характеристика

Зона Лісостепу протягається смугою понад 1 тис. км від Карпат до східних кордонів України. Загальна площа її становить понад 20,1 млн. га, або 33,6% території держави. До неї входять Черкаська, Полтавська, Вінницька, Тернопільська, більша частина Хмельницької й Сумської, східні райони Львівської, Івано-Франківської й Чернівецької, південні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської, північні райони Кіровоградської, Одеської, Миколаївської та Харківської областей. Порівняно м´яка зима, помірно вологе й тепле літо та родючі ґрунти створюють найсприятливіші в Україні умови для одержання високих і сталих урожаїв майже всіх тепло- і вологолюбних культур.

У Лісостепу сконцентровано 37,5% площі посіву зернових, 34,2 - озимих пшениці, 41 - ярого ячменю, 27,4 - кукурудзи, 81 - цукрових буряків, 35,5% овочевих культур.

Перетинаючи широкою случаю із заходу на схід територію республіки між Поліссям на півночі і Степом на півдні, зона відзначається неоднорідністю ґрунтово-кліматичних і погодних умов.

При плануванні й проведені заходів по дальшому розвитку та інтенсифікації сільського господарства необхідно враховувати агрокліматичні умови території. Це дасть змогу максимально використовувати природні ресурси та послабити вплив несприятливих метеорологічних умов на сільськогосподарські культури.

Ґрунти Лісостепу та їх сільськогосподарське використання. Лісостепова зона - це природна зона помірного поясу, для якої характерне чергування лісової та степової рослинності. Ґрунти формуються за умов несталого зволоження, за яких підзолистий процес ґрунтоутворення поєднується з дерновим. Найпоширенішими ґрунтами в зоні є чорноземи та сірі опідзолені. Маючи високу природну родючість, вони є основними об´єктом сільськогосподарського використання. Ґрунти інших типів (солонцюваті, болотні і підзолисті) займають незначні площі. Чорноземи характеризуються диференціацією профілю, сприятливою для розвитку рослин, слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового розчину, добрими фізичними властивостями, високим вмістом поживних речовин.

За вмістом гумусу чорноземні ґрунти поділяють на малогумусні (3-5%) і серед-ньогумусні (понад 6%). У південній смузі переважають чорноземи типові. Чим важчий гранулометричний склад ґрунту, тим вищий вміст гумусу. Тому характерною ознакою чорноземних ґрунтів, є нагромадження в них великої кількості стійких гумусових сполук. У метровому шарі ґрунту їх міститься 400-600 т/га. Вміст валового азоту в чорноземах становить 0,2-0,5%, Р₂О₅ - 0,15-0,30 і К₂О - близько 2,0-2,5%. Глибокий гумусовий горизонт із зернисто-грудкуватою структурою зумовлює сприятливі водно-повітряні властивості чорноземних ґрунтів: добру водопроникність, високу вологоємність і аерацію. Ці ґрунти мають також високу вбирну здатність - 30-40 мг.-екв/100 г ґрунту.

Чорноземи типові мало- і середньогумусні достатньо насичені кальцієм і магнієм, реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної (рН 6,0-6,7), в карбонатних рН 6,8-7,0. У вилугованих відмінах кислотність водної витяжки дещо вища.

За гранулометричним складом чорноземи поділяють на супіщані, легко-, серед-ньо- і важкосуглинкові. Залежно від характеру ґрунтоутворювальних порід їх поділяють на чорноземи на лесах і на лесовидних суглинках. Гранулометричний склад чорноземів, що залягають у північному Лісостепу, легший. За ступенем окультурення вони бувають слабко-, середньо- і добреокультурені. Такий умовний поділ за окультуренням здійснено на підставі агрохімічних, фізичних та фізико-хімічних властивостей.

Чорноземи типові поділяють на мало- і середньогумусні. Ці ґрунти добре окультурені, насичені гідроксидами кальцію і магнію. Реакція ґрунтового розчину нейтральна або слабокисла. Гумусовий шар досягає 85-100 см. Чорноземи вилуговані є малоструктурними і за гранулометричним складом переважно крупнопилувато-легкосуглинковими. Вони залягають на знижених елементах рельєфу, де сильніше промиваються і вилуговуються. У зв´язку з цим погіршуються їхні фізичні та біологічні властивості, що перешкоджає нормальному розвитку рослин. У чорноземах вилугованих зменшується вміст гумусу, зростає кислотність ґрунтового розчину через вимивання карбонатів і зміну іонів Са²+ і Мg²⁺ на іони Н+.

Чорноземи є головною ґрунтовою відміною Лівобережного Лісостепу України, а в Правобережному більші площі займають сірі лісові ґрунти з кислою реакцією. Серед них поширені світло-сірі, темно-сірі і чорноземи опідзолені.

Сірі опідзолені ґрунти поширені в Лісостепу і на Поліссі. За ступенем опідзо-лення їх поділяють на слабко- середньо- і сильноопідзолені. Через низьку структурність і несприятливі водно-повітряні властивості при оранці утворюються брили. Вони швидко осідають після обробітку і легко запливають. Глибина гумусового горизонту становить 25-30 см. Нижче розміщені ущільнений ілювіальний горизонт і ґрунтоутворювальна порода. Глибина залягання карбонатів становить 80-170 см. За гранулометричним складом ці ґрунти суглинкові. Вміст гумусу в середньому становить 1,2-2,4%, рН сольової витяжки близько 5,5, гідролітична кислотність 1,7-2,8 мг.-екв/100 г ґрунту, сума увібраних основ 4,0-17,3 мг.-екв/100 г ґрунту, ступінь насиченості основами 70-88%.

Вміст поживних речовин у цих ґрунтах невисокий. Азоту недостатньо, кількість його залежить від вмісту гумусу. Ступінь забезпеченості ґрунтів фосфором і калієм середній.

У темно-сірих опідзолених ґрунтах гумусо-елювіальний горизонт становить 5060 см, карбонати залягають на глибині 110-150 см. За гранулометричним складом вони легко- і середньосуглинкові. Вміст гумусу становить 2,3-3,5%, сума увібраних основ 10-25 мг.-екв/100 г ґрунту, ступінь насиченості основами 75-90%, реакція ґрунтового розчину слабокисла (рН 5,5-6,5). Ступінь забезпеченості ґрунтів поживними речовинами середній.

Реградовані ґрунти. В Лісостепу поширені реградовані темно-сірі опідзолені ґрунти, чорноземи опідзолені. Серед них переважають легко- і середньосуглинкові. Внаслідок процесу реградації в цих ґрунтах підвищилась лінія залягання карбонатів, пухкішим став ілювіальний горизонт, збільшився вміст гумусу, підвищилося насичення основами порівняно з темно-сірими та опідзоленими чорноземами.

Лучні ґрунти. Вони поширені переважно в зниженнях з високим рівнем підґрунтових вод. За гранулометричним складом переважають середньо- і легкосуглинкові ґрунти. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної або слаболужної. Забезпечення лучних ґрунтів азотом добре і помірне, фосфором - помірне, калієм - добре і помірне.

Застосування органічних добрив значно підвищує врожайність сільськогосподарських культур на всіх ґрунтах Лісостепу. На чорноземах опідзолених і сірих лісових ґрунтах з підвищеною кислотністю внесення добрив слід поєднувати з вапнуванням, а на солончаках, солонцях і солонцюватих ґрунтах - із гіпсуванням. Важливим завданням сільськогосподарського виробництва є максимальне використання запасів потенційної родючості чорноземних ґрунтів. Основні шляхи його вирішення - раціональні способи обробітку, нагромадження і правильне використання вологи, внесення добрив, поліпшення структури, використання високоврожайних культур.

Ефективність гною знижується від чорноземів Лісостепу до південних чорноземів Степу внаслідок погіршення умов зволоження. Тому в чорноземній зоні з вираженим дефіцитом вологи (звичайні і південні чорноземи) для підвищення ефективності органічних добрив їх використовують у добре розкладеному стані.

Раціональне використання родючості чорноземних ґрунтів потребує активізації мікробіологічних процесів, ефективного обробітку ґрунту в поєднанні із заходами поліпшення водного режиму.

Сонячна радіація - незамінний обов´язковий екологічний фактор існування рослин і біосфери в цілому. У великому циклічному кругообігу головним джерелом енергії для біологічних і ґрунтових процесів є сонячна радіація. Вся поверхня Землі одержує за рік від Сонця, за наближеними оцінками, 21 х 1020 Дж тепла. Основна частина цієї енергії витрачається на формування клімату та океанічних течій, турбулентний обмін між підстилаючими поверхнями й атмосферою, випарування води з поверхні суші та океану, поглинання рослинним покривом Землі. Рослини в процесі фотосинтезу засвоюють тільки 0,5 -5% сонячної енергії.

Сонячна радіація є основним енергетичним ресурсом Землі. Радіаційний фактор визначається надходженням тепла від Сонця і залежить від тривалості дня та висоти стояння Сонця над горизонтом, а також від хмарності, прозорості атмосфери, стану земної поверхні. Сумарна радіація в зоні Лісостепу за рік становить 95-107 кКал на 1 см². Протягом року на території України полуденна висота стояння Сонця змінюється в широких межах. У зв´язку з цим надходження сумарної сонячної радіації становить взимку від 250 на півночі до 230 на півдні, влітку - відповідно від 600 до 680 кКал на 1 см². Тривалість дня коливається відповідно взимку від 7,4 до 8,6, влітку - від 15,3 до 16,5 год.

Надходження ФАР (фотосинтетичної активної радіації) в різних регіонах України неоднакове. Тому оцінюють роботу в рослинництві за допомогою коефіцієнта корисної дії ФАР у посіві. Встановлено, що для накопичення органічної маси рослинами необхідна така кількість радіації, яка перевищувала б певне значення, що називається компенсаційною точкою. Для багатьох теплолюбних рослин, до яких належать сільськогосподарські, це значення перебуває в межах 20-35 Вт/м². При нижчих значеннях інтенсивніше відбувається дихання і зменшується накопичення органічної маси.

Підвищенню рівня використання сонячної енергії можуть помітно сприяти агротехнічні заходи, спрямовані на краще забезпечення рослин вологою, поживними речовинами, освітленням та іншими факторами з метою прискорення росту рослин і утворення оптимальної асимілюючої поверхні.

Температурні умови. У найхолоднішому місяці - січні середня температура повітря коливається від -7 + -8°С на сході зони до -4°С на заході. Середня температура в лютому така сама, як і в січні. Абсолютний мінімум температури перебуває в межах -33 -38°С і бувають не частіше як один раз на 50-60 років. Мінімальна температура -20°С і нижча буває щороку.

Зима характеризується тривалими й інтенсивними відлигами з підвищенням температури в окремі роки до 12-14°С. Характерною рисою термічного режиму взимку є порівняно невеликі зміни температури з місяця в місяць. Найбільше підвищення температури по всій зоні спостерігається в періоди березень-квітень та квітень-травень. Дальше підвищення температури протікає значно повільніше.

Літній період відзначається високими й сталими температурами без значних змін по території зони. В найтеплішому місяці - липні середня температура становить 20°С на сході зони, знижуючись до 18°С на заході. Температура серпня відрізняється від температури липня на 1-2°С. Абсолютні максимуми досягають 39-40°С. Найін-тенсивніші зниження температури відбуваються протягом жовтня-листопада.

Перехід до середніх плюсових температур спостерігається в західних районах у першій або на початку другої декади, в центральних - у кінці другої і в східних у третій декаді березня. Перехід до середніх мінусових температур восени на заході відбувається в кінці, а на сході - в середині листопада. Отже, теплий період у Лісостепу триває 230-265 днів.

Початок безморозного періоду припадає на третю декаду квітня. Лише в крайніх східних районах Харківської та Сумської областей останні весняні заморозки в повітрі в середньому припадають на початок травня, а в південних районах Вінницької області - на другу декаду квітня. У повітрі перші осінні заморозки бувають у середньому в першій декаді, і лише в південно-західних районах зони вони припадають на другу декаду жовтня. Проте в окремі роки в Лісостепу останні весняні заморозки в повітрі спостерігаються навіть у другій половині травня, а перші осінні - у вересні.

На поверхні ґрунту заморозки навесні закінчуються пізніше, а восени починаються на 10-20 днів раніше, ніж у повітрі. На розподіл мінімальних температур по території дуже впливає мікрорельєф. На знижених ділянках заморозки навесні можуть закінчуватися пізніше, а восени починатись раніше порівняно з підвищеними формами рельєфу.

Період активної вегетації починається в третій декаді квітня майже одночасно з безморозним періодом у повітрі. Закінчення цього періоду теж майже збігається з початком перших осінніх заморозків у повітрі, тобто в першій декаді жовтня. Отже, тривалість усього періоду в межах зони, залежно від місцевих умов, коливається в межах 155-170 днів.

У період активної вегетації в зоні Лісостепу заморозків у повітрі майже не буває. Однак на поверхні ґрунту в цей період вони можливі. Тривалість періоду від дати переходу середньодобової температури через 10°С до закінчення заморозків на поверхні ґрунту визначає ступінь небезпеки останніх. При більшій тривалості цього періоду заморозки закінчуються пізніше і можуть пошкодити рослини.

Для більшості районів тривалість морозонебезпечного періоду навесні становить 11-20 днів.

Середня добова температура вище 15°С, що визначає початок періоду найінтен-сивнішої вегетації, настає в південних та південно-східних районах зони всередині, а в західних - наприкінці травня. Найдовше цей період триває в південних та південно-східних районах (115-120 днів); у західних тривалість його становить близько 100 днів.

Теплозабезпеченість сільськогосподарських культур визначається сумою активних температур, тобто сумами середніх добових температур, вищих за 10°С. Середні багаторічні суми активних температур у західному Лісостепу перебувають у межах 2300-2500°С, центральному - 2500-2700°С і східному - 2600-2900°С. По всій території зони тепла цілком вистачає для достигання не лише озимих та ярих зернових культур, а й овочів, картоплі, цукрових буряків, соняшнику та ін.

Забезпеченість опадами та посушливі явища. У Лісостепу розподіл опадів як за окремими районами зони, так і за часом випадання їх характеризуються великою нерівномірністю. Найкраще забезпечена ними західна частина: середня річна кількість опадів тут становить 600-650 мм і більше. На крайньому сході зони їх випадає не більше як 500 мм. Кількість опадів в окремі роки може помітно змінюватися. Так, на крайньому заході Лісостепу іноді випадає понад 1000 мм, а на сході - до 750 мм. Найменша річна кількість опадів становила до 300 мм на заході і близько 250 мм на решті території. Протягом зими опадів буває небагато: в західних районах 173-200, у центральних та східних 150-175 мм. Від весни до літа кількість їх збільшується.

Опади теплого періоду (квітень-жовтень) мають особливе значення для сільського господарства. Кількість їх у середньому становить 350-400 мм, а на крайньому заході зони - понад 500 мм. Літні опади нерідко випадають у вигляді сильних злив, які завдають великої шкоди сільському господарству. У середньому за рік кількість днів з опадами становить на півночі зони 160-135 днів, а з опадами не менше 5 мм 30-40 днів.

У період вегетації по всій зоні майже щорічно спостерігаються бездощові періоди. Тривалість окремих бездощових періодів у західних районах досягає 18-20, а в південних та східних - 25 днів. Загальна кількість посушливих днів протягом вегетаційного періоду дуже нестійка. Вона змінюється з року в рік залежно від характеру переважаючих циркуляційних процесів.

Майже по всій території Лісостепу спостерігаються суховії. Особливо часто, причому досить тривалі (понад 15 днів), вони бувають у східних та південних районах, у західній частині зони із суховіями в середньому буває близько 4 днів. Суховії майже завжди спостерігаються при тривалому бездощів´ї, коли відносна вологість повітря знижується до 30% і нижче, температура його підвищується до 25°С і більше, а швидкість вітру становить не менше ніж 5 м/с. Ступінь шкідливості цього явища визначається його інтенсивністю та станом розвитку рослин. У центральних та східних районах зони в окремі роки спостерігаються пилові бурі тривалістю в середньому до 5 днів.

Вологозабезпеченість основних сільськогосподарських культур. Вологозабезпеченість рослин в основному визначається відношенням кількість вологи, яка є в ґрунті, до тієї кількості, яка потрібна для нормального розвитку рослин. Установлено, що запаси продуктивної вологи незалежно від ґрунтово-кліматичних умов до 5 мм в орному шарі ґрунту під час сівби не дають сходів, при запасах 10 мм сходи з´являються, проте вони починають частково засихати і стають дуже зрідженими. При запасах 11-20 мм умови для появи сходів задовільні, а при запасах понад 20 мм завжди з´являються дружні сходи.

Показники запасів продуктивної вологи свідчать, що в західних районах Лісостепу в орному шарі ґрунту їх завжди достатньо в період сівби озимої пшениці. В центральних та східних районах зони кожні два роки з десяти запаси вологи в цей період бувають незадовільними. Осінньо-зимові опади збільшують запаси вологи під пшеницею, але по-різному, залежно від водно-фізичних властивостей ґрунтів. Навесні після відновлення вегетації озима пшениця, маючи на цей час досить розвинену кореневу систему, використовує воду в метровому шарі ґрунту.

Можливість запасів продуктивної вологи в метровому шарі ґрунту в кількості 90-150 мм у західному Лісостепу становить 90-100%, у центральному та східному - 65-80%. Виняток становлять південно-східні райони Лісостепу, де імовірність воло-гозапасів становить менше ніж 50% років.

Для зернових достатніми запасами вологи в метровому шарі ґрунту для періоду цвітіння - воскова стиглість є не менше 80 мм, задовільними 40-80, незадовільними 30-40 мм. Надмірне зволоження (понад 150 мм у шарі 0-100 см) призводить до по-лягання хлібів і розвитку хвороб. Можливість достатніх та задовільних вологозапасів під озимою пшеницею в цей період у західному Лісостепу становить 100%, центральному - 95, східному - 90%.

На період сівби ранніх зернових культур вологозапаси орного шару ґрунту майже не бувають нижчі від 30 мм. Для доброго розвитку ярих культур у період третій - четвертий листок досить понад 20 мм продуктивної вологи в орному шарі. У західних та центральних районах зони такі запаси вологи бувають щорічно, а в східних - у дев´ять років з десяти. Після укорінення ярих зернових культур у період вихід у трубку - колосіння при запасах вологи 0_100 см у шарі менше ніж 45 мм стан рослин погіршується, а при запасах 45_65 мм залишається без змін, понад 80 мм - покращується. У західних районах запаси продуктивної вологи понад 80 мм забезпечені щорічно, а в центральних і східних майже щорічно запаси її становлять понад 45 мм.

У районах недостатнього зволоження озимі культури, добре розвиваючися з осені, більш продуктивно, ніж ярі, використовують ранні весняні запаси вологи в метровому шарі ґрунту.

Ще менш продуктивно використовує весняні запаси вологи кукурудза, строк сівби якої за умовами теплозабезпеченості настає пізніше. За час до сівби цієї культури волога на полях випаровується непродуктивно. В результаті в період найбільшого використання її (викидання волоті - цвітіння) запаси продуктивної вологи в метровому шарі під кукурудзою лише в західних районах відповідають її нормативним вимогам.

Однією з основних культур у зоні Лісостепу є цукрові буряки. Ця культура вологолюбна, але завдяки добре розвинутій кореневій системі здатна використовувати вологу з глибоких горизонтів і порівняно стійка до посухи. Наявність в орному шарі ґрунту вологи близько 30_40 мм забезпечує дружні сходи буряків. Найбільшу кількість води вони використовують у липні-серпні. Для одержання максимального врожаю за цей період потрібно 300_320 мм вологи, а за весь період вегетації - близького 450_500 мм. Зменшення запасів вологи на 3_5 мм знижує врожай на 1_3 ц/га. Найкращий стан рослин спостерігається при запасах вологи 140_160 мм у метровому шарі ґрунту. Якщо її менше 90 мм, то врожай знижується приблизно вдвічі порівняно з максимальним його значенням.

Агрометеорологічна характеристика весняних польових робіт. Основні весняні польові роботи починаються при настанні спілості ґрунту, що в середньому припадає в південній частині зони на 1_5 квітня, а в північній - на 5_10 квітня. Супіщані ґрунти підсихають на 5_10 днів раніше, ніж середньосуглинкові, а важкосуглинкові, навпаки, на 5 днів пізніше. Строки настання спілості ґрунту в західних та східних районах мало відрізняються, лише в південній частині Сумської області і північних районах Харківської вони затягуються до початку другої декади квітня.

При визначенні строків сівби, крім стану вологості ґрунту, слід враховувати і його температурний режим. Порівнюючи середні дати сталого прогрівання ґрунту на 5, 10 і 15°С на глибині 10 см з датами настання фізичної спілості ґрунту, можна помітити, що в північній частині зони перехід температури через 5°С настає на 2_4 дні пізніше від спілості ґрунту, при якому умови для польових робіт помітно погіршуються, а сходи затримуються. У зв´язку з цим при сівбі теплолюбних культур не завжди доцільно чекати встановлення оптимальних температур, щоб не втратити вологу з ґрунту.

Отже, сівбу ранніх ярих зернових культур та цукрових буряків вісім років з десяти доцільно проводити в східних лісостепових районах Харківської, Полтавської та Київської областей у другій декаді квітня, а в західних областях, де вологість ґрунту завжди достатня, краще сіяти в пізніші строки, а саме - в третій декаді квітня.

Агрокліматичні умови для післяжнивних та післяукісних культур. Після збирання озимих та ранніх ярих зернових культур до кінця вегетаційного періоду в зоні Лісостепу залишаються ще значні теплові ресурси. В західних районах суми невикористаних активних температур становлять 1100-1200°С, а в центральних та східних - 1300-1400°С. Тривалість періоду від закінчення збирання озимих та ярих культур до дати переходу середньої добової температури через 10°С восени становить в межах зони 60-80 днів, а період вегетації холодостійких культур - близько 100 днів.

Протягом цього періоду тепла цілком достатньо для визрівання найбільш скоростиглих сортів вівса, ячменю, гречки, гороху, а також для розвитку рослин до стану кормової стиглості (фаза цвітіння) середньостиглих сортів цих культур. Достатньо його і для вирощування деяких овочевих культур.

Ступінь вологозабезпеченості в період сівби післяжнивних культур теж не може бути перешкодою для їх вирощування. Проте необхідно враховувати, що умови вологозабезпеченості після ярих зернових гірші ніж після озимини.

Теплозабезпеченість післяукісних культур, які сіють після збирання на зелений корм кукурудзи, озимого жита, вико-вівса та інших, краща, бо строки їх сівби настають значно раніше, ніж строки сівби післяжнивних культур.

Вцілому в лісостеповій зоні України ресурси тепла і вологи цілком достатні для вирощування післяжнивних і особливо післяукісних культур, що є одним з важливих засобів повного використання агрокліматичних факторів зони. Набір післяжнивних і післяукісних культур та їх чергування залежить від зони, спеціалізації господарства, рівня агротехніки, а також погодних умов року.

Система сівозмін

Неоднорідність природних умов Лісостепу зумовлює особливості складу і чергування культур у сівозмінах різних районів зони, тому до побудови сівозмін слід підходити диференційовано.

Науковими установами доведено, що найбільш рентабельні сівозміни з багаторічними травами, насиченими зерновими до 50-60%, в тому числі озимою пшеницею 20-30%, ячменем, горохом, кукурудзою по 10%, просапними - до 40%, зокрема по 20% цукрових буряків та кукурудзи.

Сівозміни з такою структурою посівних площ забезпечують можливий збір з 1 га сівозмінної площі 98-102 ц кормових одиниць, 28-29 ц зерна, 93-96 ц коренеплодів при відносно низькій їхній собівартості. Вони будуть доцільними в багатогалузевих господарствах різних форм власності.

У господарствах з виробництва свинини доцільні плодозмінні польові сівозміни з конюшиною (5-10%), насичені зерновими до 60-75%, зокрема озимою пшеницею 20-30%, ячменем 10-20%, горохом, кукурудзою на зерно 10-20%, вівсом до 10%, просапними 30-35%, у тому числі цукрових буряків 15-20% та кукурудзи 10-20%.

За такої сівозміни з 1 га збирають 31-36 ц зерна, 90 ц коренеплодів, 90-103 ц кормових одиниць.

У господарствах з виробництва молока та яловичини в польових плодозмінних сівозмінах насиченість зерновими рекомендована до 39-45%, зокрема озимою пшеницею 10-20%, горохом, ячменя, кукурудзою по 10%.

Вихід з 1 га сівозмінної площі при цьому становитиме до 101 ц кормових одиниць і 9-10 ц перетравного протеїну.

Структура посівних площ фермерських господарств визначається прийнятою спеціалізацією та ґрунтово-кліматичними умовами (табл. 49).

У підзоні достатнього зволоження для господарств зерно-буряково-тваринниць-кого напряму в польових сівозмінах можливі такі чергування культур:

I. 1 - конюшина на 2 укоси; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - горох; 5 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 6 - кукурудза на силос; 7 - озима пшениця; 8 - цукрові буряки, картопля; гречка; 9 - кукурудза на зерно; 10 - ячмінь + конюшина.

II. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на силос; 5 - кукурудза на зерно, цукрові буряки; 7 - горох; 8 - озима пшениця; 9 - цукрові буряки; 10 - ячмінь + конюшина.

III. 1 - горох; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - ячмінь + конюшина; 5 - конюшина; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки; 8 - горох; 9 - озима пшениця; 10 - кукурудза, просо, гречка.

IV. 1 - пар зайнятий; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - ячмінь + конюшина; 5, 6 - багаторічні трави; 7 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 8 - кукурудза, картопля, кормові коренеплоди; 9 - зернобобові, однорічні трави; 10 - озима пшениця.

V. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на зерно і силос; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки; 8 - ячмінь + конюшина.

VI. 1 - багаторічні і однорічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - горох; 5 - озима пшениця; 6 - цукрові буряки; 7 - ячмінь + багаторічні трави, кукурудза.

Таблиця 49

Оптимальні параметри продуктивності сівозмін для основних виробничих типів сільськогосподарських підприємств різної форми власності та господарювання в зоні Лісостепу (за даними П. І. Бойка)

Для фермерських господарств, які здебільшого вузькоспеціалізовані, варіанти схем польових сівозмін можуть бути такими:

I. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на зерно, гречка; 5 - ярі + конюшина.

II. 1 - багаторічні трави, горох, гречка; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки, кукурудза; 4 - ячмінь + багаторічні трави.

III. 1, 2 - конюшина в сумішці з тимофіївкою; 3 - озима пшениця + післяжнивні та озимі проміжні; 4 - кукурудза, кормові коренеплоди; 5 - ячмінь + конюшина з тимофіївкою.

IV. 1, 2 - багаторічні трави; 3 - озимий ріпак, горох із вівсом і гірчиця біла; 4 - вика з вівсом і райграсом однорічним; 5 - озиме жито на зелений корм + багаторічні трави.

Для господарств спеціалізованих на виробництві свинини, рекомендуються такі схеми сівозмін:

I. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + пожнивні посіви; 3 - кукурудза на зерно; 4 - картопля; 5 - ячмінь + конюшина.

II. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + пожнивні посіви; 3 - кукурудза на зерно, горох; 4 - картопля; 5 - ячмінь + багаторічні трави.

Можлива схема чергування культур у сівозміні для господарства, яке спеціалізується на виробництві птиці:

1 - озиме жито (з випасанням восени і весною) + поукісні посіви однорічних трав із підсівом конюшини з люцерною; 2 - конюшина з люцерною (для випасання і заготівлі трав´янистого борошна); 3 - кукурудза на зерно; 4 - ячмінь.

Господарства, які займаються вирощуванням ріпаку на зерно з подальшого переробкою його на олію, рекомендуються такі орієнтовні схеми сівозмін:

I. 1 - горох чи конюшина або кукурудза на зелений корм; 2 - озимий ріпак; 3 - озима пшениця; 4 - кукурудза на зерно; 5 - гречка або ячмінь з підсівом конюшини.

II. 1 - багаторічні трави або горох; 2 - озимий ріпак; 3 - озима пшениця; 4 - цукрові буряки; 5 - кукурудза; 6 - ячмінь + багаторічні трави.

III. 1 - горох; 2 - озима пшениця + пожнивні посіви; 3 - ячмінь; 4 - ярий ріпак; 5 - овес.

IV. 1 - конюшина; 2 - озимий ячмінь; 3 - озимий ріпак; 4 - озима пшениця; 5 - кукурудза на силос; 6 - ячмінь + конюшина.

V. 1 - чорний або ранній чистий пар; 2 - озимий ріпак; 3 - озима пшениця + післяжнивні культури; 4 - кукурудза на зерно; 5 - гречка або ячмінь.

Для підзони нестійкого зволоження зерно-буряково-тваринницької спеціалізації орієнтовними схемами польових сівозмін можуть бути:

I. 1 - пар зайняти (озимі та однорічні культури на зелений корм і ранній силос), горох; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - ярі зернові + багаторічні трави; 5 - багаторічні трави на один укіс; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки; 8 - зернобобові; 9 - озима пшениця, озиме жито; 10 - збірне поле (кукурудза на зерно і силос, соняшник, гречка).

II. 1 - багаторічні і однорічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на зерно; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки, соняшник, картопля; 8 - кукурудза на силос, гречка (після цукрових буряків); 9 - озима пшениця, жито, ячмінь + післяжнивні; 10 - ячмінь, овес + багаторічні трави.

III. 1 - багаторічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - горох; 5 - озима пшениця; 6 - цукрові буряки; 7 - кукурудза на силос та зелений корм, гречка; 8 - озима пшениця; 9 - цукрові буряки; 10 - ячмінь, овес + багаторічні трави.

IV. 1 - багаторічні або однорічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на зерна і силос; 5 - горох, гречка; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки; 8 - ячмінь + багаторічні трави.

V. 1 - багаторічні трави (0,5 поля), просо, овес; 2 - багаторічні трави (0,5 поля), гречка; 3 - озима пшениця; 4 - цукрові буряки, картопля, кормові буряки; 5 - кукурудза на зерно; 6 - горох; 7 - озима пшениця; 8 - цукрові буряки; 9 - кукурудза на силос і зелений корм; 10 - ячмінь, овес із підсівом багаторічних трав, озима пшениця + пожнивні посіви.

Підзона недостатнього зволоження. У господарствах з багатогалузевим тваринництвом і часткою цукрових буряків 10% застосовують таке чергування культур: 1 - чорний пар; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряків; 4 - горох; 5 - озимі пшениця та жито; 6 - кукурудза на зерно; 7 - ячмінь, овес + багаторічні трави, кукурудза на зерно; 8 - багаторічні трави на один укіс, однорічні трави; 9 - озима пшениця; 10 - цукрові буряки, соняшник, кукурудза на зерно і силос.

Напрям спеціалізації - виробництво свинини і продукції птахівництва:

I. 1 - багаторічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на зерно; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - цукрові буряки, кукурудза на зерно, кормові коренеплоди, просо, картопля; 8 - однорічні трави на корм і силос; 9 - озима пшениця + пожнивні посіви; 10 - ячмінь + багаторічні трави.

II. 1 - багаторічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки, кормові коренеплоди; 4 - кукурудза на зерно і силос; 5 - кукурудза на зерно; 6 - горох (чина); 7 - озима пшениця; 8 - озиме жито, просо, овес, гречка; 9 - ячмінь + багаторічні трави.

Для дрібнотоварних фермерських господарств можуть бути такі схеми сівозмін:

I. 1 - багаторічні трави; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза; 5 - ячмінь + багаторічні трави.

II. 1- горох; 2 - озима пшениця; 3 - кукурудза на зерно; 4 - ячмінь.

III. 1- кукурудза на силос; 2 - озима пшениця; 3 - кукурудза; 4 - кукурудза.

IV. 1- горох; 2 - кукурудза; 3 - кукурудза; 4 - ячмінь.

V. 1- горох; 2 - озима пшениця; 3 - гречка; 4 - ячмінь. V! 1- соя, горох; 2 - кукурудза; 3 - кукурудза; 4 - ячмінь.

Ґрунтозахисні сівозміни розміщують на середньо- та сильнозмитих ґрунтах, що мають невисоку родючість, на схилах, що перевищують 5°. Для них підбирають культури, які сприяють продуктивнішому використанню цих земель та підвищенню їхньої родючості.

У сівозмінах, де передбачене використання трав, доцільніше висівати бобові трави (конюшину і люцерну), які забезпечують більше, ніж злакові сумішки, урожай зеленої маси, а також зерна наступної озимої пшениці.

У цій зоні з однорічних культур в ґрунтозахисних сівозмінах найпродуктивнішими є озима пшениця, озиме жито, просо, однорічні трави (вико-вівсяна сумішка). З просапних - високоврожайна кукурудза.

Рекомендовані такі ґрунтозахисні сівозміни:

I. 1, 2 - багаторічні трави; 3 - озима пшениця; 4 - горох; 5 - озима пшениця; 6 - ячмінь + багаторічні трави.

II. 1,2,3 - багаторічні трави; 4 - кукурудза на зерно; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - ярі зернові + багаторічні трави.

III. На дуже змитих ґрунтах: 1, 2, 3, 4 - багаторічні трави; 5 - кукурудза на зелений корм; 6 - озима пшениця або жито; 7 - ярі + багаторічні трави.

Обробіток ґрунту у сівозміні. У Лісостепу найбільшу ефективність забезпечує комбінований обробіток ґрунту, який передбачає поєднання способів полицевого, безполицевого, роторного і комбінованого заходів основного та поверхневого механічного обробітку ґрунту на різну глибину (табл. 50).

Таблиця 50

Система обробітку сірого лісового крупнопилувато-легкосуглиннового ґрунту в зерно просапній сівозміні північного Лісостепу (Інститут землеробства УААН)

Продовження табл. 50

У Лівобережному Лісостепу рекомендовано:

- під озимі культури після всіх попередників обробіток дисковими знаряддями (до 8 см) або плоскорізними (на 10-12 см) знаряддями;

- під ярі колосові і зернобобові після просапних попередників обробіток безпо-лицевими знаряддями на глибину 20-22 см, а на полях, чистих від багаторічних бур´янів, - до 12-14 см;

- під просапні культури поліпшений зяблевий обробіток, який включає одно-три лущення на глибину від 6-8 до 10-12 см плоскорізами або важкими дисковими боронами. Під цукрові буряки оранка на глибину 30-32 см, кукурудзу і соняшник - на 25-27 см; вносять гній і проводять зяблеву оранку в першій половині жовтня (табл. 51).

Таблиця 51

Схема обробітку чорнозему типового крупно кислувато-легкосуглинкового в зерно просапній сівозміні лівобережного Лісостепу (Інститут землеробства УААН)

На чорноземах типових середньосуглинкових у типовій зернопросапній сівозміні із таким чергуванням культур: 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - цукрові буряки; 4 - кукурудза на силос; 5 - озима пшениця; 6 - кукурудза на зерно; 7 - горох; 8 - озима пшениця; 9 - цукрові буряки; 10 - ячмінь з підсівом конюшини - вчені Національного аграрного університету (професор Ґудзь В. П.) рекомендують полицево-плоскорізний та полицево-чизельний обробіток. Полицево-плоскорізний обробіток включає дві оранки ярусними плугами ПНЯ-4-40 під цукрові буряки, два поверхневих обробітки важкими дисковими боронами під озиму пшеницю після гороху і кукурудзи на силос та обробіток плоскорізами типу КПГ-250 під решту культур сівозміни. Система полицево-чизельного обробітку аналогічна полицево-плоскорізному, але замість плоскорізу пропонується використовувати чизель.

За даними Черкаської державної сільськогосподарської дослідної станції, на чорноземах реградованих найдоцільнішою і сприятливою для швидкого впровадження у виробництво є диференційована полицево-безполицева система різноглибинного основного обробітку з використанням побічної продукції (солома озимих і стебла кукурудзи) як органічного добрива. У зернопросапній сівозміні рекомендується: під горох - плоскорізний обробіток або дискування на глибину 8-10 см + поглиблення плоскорізом-щілювачем ПЩН-2,5 на 45 см; під озиму пшеницю - дисковий або плоскорізний обробіток на 8-10 см; під кукурудзу - чизельний обробіток на 25-27 см або плоскорізом-щілювачем на 8-10 та 45 см; під цукрові буряки - оранка на 30-32 см; під ячмінь - плоскорізний обробіток на 20-22 см.

Система удобрення

Гній як основний вид органічних добрив найбільший ефект дає протягом 3-4 років, тому в польових сівозмінах його вносять 2-4 рази за ротацію під високопродуктивні просапні культури - цукрові буряки, кукурудзу, картоплю, коноплі або їх попередник - озиму пшеницю в ланці з чорними і зайнятими парами. Норми застосування гною в кожному полі повинні бути не менша ніж 25-30 т/га. Органічні добрива найефективніше вносити під обробіток ґрунту плугами.

Повне мінеральне добриво на неугноєних полях діє, як правило, сильніше, ніж на угноєних. Тому гній у сівозмінах можна вносити під одні, мінеральні добрива - під інші культури, поєднуючи їх застосування в сівозміні в цілому. Для одержання найвищих урожаїв основних культур, вирощуваних за інтенсивними технологіями, їх треба забезпечити обома видами добрив і в цьому разі змішувати їх не слід.

За інтенсивних технологій вирощування цих культур передбачається внесення добрив у декілька строків згідно з біологічними потребами рослин: фосфорно-калійних переважно в основне допосівне удобрення й часткове застосування в основне удобрення азотних (під цукрові буряки, кукурудзу та інші ярі культури), а також внесення невеликими дозами (^_0-15Р_10-15К_-15 або Р_10-15) у припосівне удобрення та дво-триразове застосування азоту в підживлення (на озимих зернових культурах).

На опідзолених ґрунтах, а також на вилугованих чорноземах та чорноземах опід-золених у сівозмінах із широким набором культур, що потребують нейтральної реакції, вапно вносять під попередники або передпопередники культур, які найкраще реагують на вапнування. Для високобуферних чорноземів і сірих лісових ґрунтів, які містять понад 3% гумусу, дозу СаСО₃ встановлюють за гідролітичною кислотністю.

Постійне застосування доз мінеральних добрив підсилює процес підкислення ґрунтів, тому до рекомендованих доз внесення вапна необхідно вносити поправки на нейтралізацію фізіологічної кислотності. Для нейтралізації центнера мінеральних добрив потрібна така кількість карбонату кальцію: хлористого амонію - 1,4 ц; сульфат амонію - 1,2; аміачної селітри - 0,75; карбаміду - 0,8; аміачної води - 0,4; аміаку безводного - 1,5 ц.

Гіпсування ефективне в районах з достатньою кількістю опадів понад 400 мм на рік на ґрунтах содового типу засолення. Гіпс краще вносити в парове поле або після посівів просапних культур, де проводили часті розпушування, що сприяє контакту меліоранта з ґрунтом.

Ефективність хімічної меліорації значно підвищується при поєднанні її з внесенням на солонцях 30 т/га гною.

Оптимальні рівні живлення для розвитку сільськогосподарських культур за вмістом рухомого фосфору та обмінного калію на лісових ґрунтах та чорноземах опідзо-лених становлять відповідно 11-16 і 16-19 мг і на засолених ґрунтах - 3 та 5 мг на 100 г ґрунту. Залежно від типу ґрунту і його гранулометричного складу можна підвищити вміст рухомого фосфору та обмінного калію на 1 мг у 100 г ґрунту при внесенні 60-120 кг/га діючої речовини фосфорних і 80-100 кг/га калійних добрив на фоні до 40 т/га гною. Для підвищення загального гумусу на 0,1% слід вносити не менше ніж 4-5 т/га сівозмінної площі підстилкового гною.

При плануванні основного внесення добрив необхідно виходити з погодних умов. Після посушливої другої половини літа і помірно вологої осені слід очікувати меншого винесення поживних речовин із ґрунту, що дає змогу розрахувати потреби фосфорних та калійних добрив у помірних нормах. При різких виражених посушливих умовах виходять з того, що частина поживних речовин ґрунту та добрив залишалась невикористаною і є перехідним фондом для врожаю наступного року. Тому можна зменшити розрахункову норму добрив приблизно на 20%. При одержанні високих врожаїв або перезволоженні в цей період треба очікувати зменшення кількості засвоюваних поживних речовин, тому розрахункову норму фосфорних та калійних добрив можна підвищити на 10-15%.

За кількістю опадів в осінньо-зимовий період (серпень-березень) визначають розміри ранньовесняних підживлень озимих азотними добривами. При сумі опадів за вказаний період до 170 мм (50-60% багаторічної норми) підживлення неефективні, в разі 240 мм (80% норми) -доцільні невисокі дози азоту, 280-320 мм - потреба в азотних добривах зростає і вони високоефективні.

Застосування підстилкового гною безпосередньо під озимі та ярі зернові, зернобобові, круп´яні культури в ланці сівозміни менш ефективне, ніж внесення його під просапні попередники цих культур.

В умовах центрального і східного Лісостепу при вирощуванні озимої пшениці загальна доза азоту не повинна перевищувати М_90-120 незалежно від попередника і типу ґрунту. Найбільш економічно обґрунтованою для застосування під озиму пшеницю виявилася доза фосфорних добрив у кількості 40-60 кг/га з можливими збільшеннями її до 90 кг/га, з метою отримання врожаїв зерна 60-70 ц/га. Застосування калійних добрив у дозі понад 60 кг/га діючої речовини під озиму пшеницю після основних попередників економічно і екологічно недоцільне при середній забезпеченості ґрунтів калієм.

Азотні добрива потрібно вносити диференційовано, в основному в період весняно-літньої вегетації. Якщо в орному шарі міститься менше ніж 30 кг/га мінерального азоту (таке спостерігається на бідних ґрунтах після непарових попередників, які звільняють поле менш ніж за 25 днів до сівби), то частину азотних добрив (не більше ніж 30 кг/га) треба вносити до сівби озимини.

Перше підживлення азотними добривами проводять під час весняного лущення, щоб забезпечити озиму пшеницю азотом при переході рослин на третій етап органогенезу, коли диференціюються конус росту та закладаються основні параметри колосу. Норму азотних добрив розраховують як різницю нормативної витрати азоту та валовими запасами мінеральних форм його в шарі ґрунту 0-40 см на період осіннього припинення або весняного відновлення вегетації. Якщо норма першого підживлення перевищує 60 кг/га, то її ділять на дві частини і підживлюють у кінці другого (весняне відновлення вегетації) та на четвертому етапі органогенезу (перед виходом у трубку).

На надмірно розкущених посівах з великою кількістю стебел (понад 1200 штук на 1 м²) підживлення азотними добривами переносять на пізніші строки.

На полях після кращих попередників, де висіяні цінні та сильні сорти озимої пшениці, потрібне ще одне підживлення азотними добривами. Його проводять у середині сьомого (колос у піхві листка набух, але ще не з´явився) - до кінця дев´ятого (цвітіння пшениці) етапу органогенезу. Норма азоту в цей період становить близько 50 кг/га.

За ранньої весни підживлення краще проводити пізніше, щоб не стимулювати наростання вегетативної маси, і навпаки, в роки з пізньою весною - у раніші строки. Найефективніше рослини озимої пшениці використовують азот добрив, внесених на ІІІ, IV та VIII етапах органогенезу, особливо за сприятливих умов зволоження та на посівах, оброблених пестицидами та ретардантами. За узагальненими даними, в перше підживлення найкраще використовувати 30% норми азоту, у друге - 50, у третє - 20%.

Оптимальні за густотою посіву (500-550 рослин на 1 м² і 1,0-1,5 синхроннороз-винених з осені пагонів для сортів Поліська 70, Іллічівська, Миронівська ювілейна, Киянка; 350-400 рослин на 1 м² - два пагони для Миронівської 808) рослини озимої пшениці після добрих попередників і на родючих ґрунтах не потребують ранньовесняного підживлення азотом. При кількості рослин 250-350 на 1 м² посіву для сортів типу Миронівської 808 і 380-450 для сортів, у яких коефіцієнт кущення менший, слід підживлювати азотом у дозі 20-30 кг/га. Сорти інтенсивного типу нового покоління (Поліська 90, Мирлебен, Миронівська 61, Скіф´янка, Спартанка та ін.) обов´язково слід підживлювати, як тільки вони вийшли із зими у фазі 2-3 листків або коли вони мають менше 1000 стебел на 1 м² площі посіву. За нормального або надлишкового кущення перше підживлення треба починати на V-VI етапі органогенезу.

За умов недостатнього зволоження потрібне внесення азоту щодо етапів органогенезу озимої пшениці не має практично ніякої переваги перед одноразовим його застосуванням перед сівбою або внесенням перед сівбою в поєднанні з ранньовесняним підживленням. В умовах різкої нестачі вологи навесні, у період кущення - виходу у трубку, що часто спостерігається у східній частині та центральному Лісостепу, підживлення азотом на і VIII етапах органогенезу не має позитивного впливу на продуктивність рослин. За цих умов доцільне одноразове внесення азотних добрив восени до сівби або до сівби навесні по мерзлоталому ґрунту чи в прикореневому живленні. Проте слід мати на увазі, що чим гірший попередник, тим вища ефективність роздрібного внесення азотних добрив під озиму пшеницю.

Щоб одержати 30-40 ц/га зерна озимого жита на чорноземах типових треба вносити орієнтовно М₄₀Р₄₀К₄₀ і сірих лісових ґрунтах - М₆₀Р₆₀К₆₀.

Усю норму фосфорних і калійних добрив під озиме жито слід вносити до сівби під оранку або під передпосівну культивацію. Азотні добрива найбільш ефективно діють при внесенні в кілька строків протягом вегетації. Восени в більшості випадків для жита достатньо внести 20-30 кг/га азоту, а решту норми перенести на весняні підживлення. На початку вегетації залежно від густоти рослин, їх розвитку, запасів азоту в ґрунті вносять 30-50 кг/га. У фазі виходу в трубку роблять друге підживлення в нормі 30-60 кг/га, а у фазі колосіння - третє в нормі 20-40 кг/га.

При вирощуванні кукурудзи за інтенсивною технологією на чорноземах типових і чорноземах реградованих вносять М_60-90 Р₆₀К₆₀, чорноземах опідзолених і темно-сірих лісових ґрунтах - Н_60-90 Р_60-90К₆₀, сірих лісових ґрунтах - Н,_0-120Р₆₀К_60-90. Для одержання урожаїв зерна до 70 ц/га норми мінеральних добрив на чорноземах опідзо-лених і темно-сірих лісових ґрунтах Н^^Р^К^^^, а сірих лісових - Н₁₂₀Р₉₀К_150-180. На фоні гною норму фосфорно-калійних добрив можна зменшити на 20-0%. Якщо основне добриво під кукурудзу не внесено, доцільно невелику кількість туків дати в рядки під час сівби (НРК)₁₅. На ґрунтах, де вміст рухомого фосфору становить 12-15 мг на 100 г ґрунту, основне фосфорне добриво застосовувати не обов´язково. У цьому випадку можна обмежитись лише рядковим внесенням. Перенесення частини добрив з основного удобрення в припосівне або в підживлення порівняно з одноразовим внесенням дає негативні результати. На легких ґрунтах, бідних на мінеральні форми азоту, перенесення частини азотних добрив (М_30-60) з основного внесення в підживлення, особливо в умовах доброго вологозабезпечення, дає додатковий приріст урожаю.

Під ячмінь на чорноземах після удобрених просапних культур нераціонально підвищувати норму азотних добрив понад 40 кг/га азоту в усіх агроґрунтових провінціях Лісостепу, а після неудобрених та стерньових попередників треба збільшувати до 60 кг/га. Ефективність дії фосфорних добрив нижча, ніж азотних.

Оптимальна норма калійних добрив на чорноземах типових становить 40 кг/га, на опідзолених їх можна підвищувати до 60-90 кг/га залежно від забезпечення ґрунтів рухомими формами калію.

Після неудобрених попередників для одержання врожаю зерна ячменю 30-40 ц/га основне добриво доцільно вносити в нормі М_40-60Р_40-60К₄₀ на чорноземах типових, М_40-60 Р_60-90К₆₀ на чорноземах опідзолених і темно-сірих лісових ґрунтах та Н_60-90Р_60-90К_60-90 на сірих лісових. Під пивоварні сорти норму азоту зменшують на 30-50%.

Якщо основне мінеральне добриво не внесено, то застосування його в рядки під час сівби на опідзолених ґрунтах по 10-15 кг/га НРК, а на чорноземах типових Р або Н₁₀Р₁₀ забезпечить їх високу ефективність. Після достатньо удобрених попередників (цукрових буряків, картоплі, кукурудзи), особливо в західному Лісостепу, під ячмінь раціонально вносити добриво в рядки у вищезазначених нормах.

Під овес гній вносити економічно невигідно. Ця культура добре використовує післядію гною, внесеного під просапні культури.

Овес добре використовує і післядію мінеральних добрив. Тому при розміщенні його після удобрених попередників можна обмежитися внесенням добрив лише в рядки (Н_10-20Р_10-20К_10-20). При вирощуванні вівса за інтенсивною технологією рядкове удобрення обов´язкове і при удобренні його до сівби.

Просо добре реагує на безпосереднє внесення органічних та мінеральних добрив і на добрива, внесені під попередник. Орієнтовно потрібно вносити не більше ніж 20 т/га напівперепрілого гною. На більшості ґрунтів вносять під просо (НРК)_40-60.

Без основного внесення добрив туки доцільно застосовувати в рядки під час сівби. На чорноземах опідзолених, темно-сірих та сірих лісових ґрунтах це повинно бути повне мінеральне добриво Н₁₀Р_10-15К₁₀, на чорноземах типових - Н₁₀Р_10-15 або Р_10-15. При розміщенні проса після удобрених попередників, наприклад, цукрових буряків, добрива можна вносити лише при сівбі в рядки.

Неудобрені широкорядні посіви проса одночасно з першим обробітком міжрядь за умов достатньої вологості ґрунту можна підживити туками з розрахунку М₂₀Р₂₀К₂₀.

Під гречку гній не вносять, враховуючи, що вона позитивно реагує на його післядію. При розміщенні цієї культури після неудобреного попередника під неї вносять

^N30-45^Р45-60 ^К30-60^{, а після удобреного - лише в рядки} ^^-К¹^

При інтенсивній технології вирощування гречки рекомендується вносити такі норми добрив: у західному Лісостепу - ^_0-45Р_40-50К₃₀, у центральному та лівобережному Лісостепу - N_0-45Р_45-60 К_30-45 (менша норма після угноєних попередників, більша - після неугноєних).

Під час сівби в рядки вносять ^₀Р_10-15К₁₀ у вигляді складних добрив. На широкорядних посівах під час другого міжрядного обробітку на початку цвітіння за необхідності гречку підживлюють повним мінеральним добривом у нормі ^РК)_15-.

Під зернобобові культури орієнтовна норма основного добрива становить N₀Р_40-60К_40-60. На чорноземах типових після удобрених попередників під горох, квасолю, чину, сочевицю азотні добрива можна не вносити, але насіння перед сівбою треба обробляти ризоторфіном. На чорноземах опідзолених, темно-сірих і сірих лісових ґрунтах рекомендується обов´язково вносити азот, оскільки на цих ґрунтах за рахунок азотфіксації можна задовольнити лише половину або три четверті загальної потреби рослин в азоті. Повне мінеральне добриво застосовують на всіх ґрунтах зони під кормові боби та сою.

За інтенсивної технології вирощування гороху і квасолі норми внесення мінеральних добрив становлять відповідно в західному Лісостепу N_0-30Р_30-60К_30-60 і ^N30-45^Р30-45^К50-60, у центральному та Лівобережному Лісоступу - N_20-30Р_40-60К_40-60 і N_30-45Р_30-40К_45-60.

У підзоні достатнього зволоження гній (40 т/га) рекомендується вносити безпосередньо під цукрові буряки в усіх ланках сівозміни. У підзонах нестійкого та недостатнього зволоження гній (30 т/га) необхідно застосовувати також під цукрові буряки, що вирощуються в ланках з багаторічними травами та горохом. Додаткове внесення (20 т/га) під цукрові буряки в ланці сівозміни із зайнятим паром теж доцільне, особливо якщо планують одержати високий (400-500 ц/га) урожай. Рідкий гній можна вносити під оранку і по оранці, не збільшуючи норми його понад 250 кг/ га з розрахунку на азот.

У західних областях на чорноземах глибоких на фоні 30 га гною в ланці з паром, зайнятим кукурудзою, оптимальна норма основного мінерального удобрення становить 120 кг/га, а в ланці з травами - 80-120 кг/га. У підзоні нестійкого зволоження на чорноземах опідзолених у ланці із зайнятим паром під цукрові буряки основне удобрення вносять у нормі N₉₀P₁₂₀К₁₀₅ у а в ланці з багаторічними травами - N₆₀Р₈₀К₇₀.

На чорноземах опідзолених і типових у Лісостепу під цукрові буряки оптимальною дозою азотних добрив є N₂₀. Внесення N_50-240 в окремих випадках призводить до незначного підвищення врожаїв, але знижує якість коренеплодів та окупність добрив.

Якщо планують одержати врожаї коренеплодів цукрових буряків у кількості 300-350 ц/га, дози застосування фосфорних добрив на чорноземах опідзолених не повинні перевищувати 60 кг/га, а при 350-400 ц/га - 90 кг/га Р₂О₅. Внесення калійних добрив під цукрові буряки на чорноземах типових забезпечило практично однакові прирости врожаїв коренеплодів при підвищенні дози К₂О від 60 до 240 кг/га. На чорноземах опідзолених найвищі прирости врожаю коренеплодів одержують у разі внесення 120 кг/га К₂О.