Землеробство
7.1. Поняття про системи землеробства та їх історичний розвиток
Система землеробства - історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами використання земельних, рослинних, агрокліматич-них та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства - це сукупність взаємопов´язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного характеру із використанням землі на певній території за землевпорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продукції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність систем організації території і здійснення виробничого процесу вирощування рослинної продукції за такими провідними ланками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захисту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології. Одним із принципів упорядкування систем землеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класифікація систем землеробства.
Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов´язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих відносин.
У другій половині XVIII ст. перші російські вчені агрономи А. Т. Болотов, І. М. Комов, В. О. Левшин присвятили свої дослідження вивченню систем землеробства. Болотов, зокрема, писав: "Належне співвідношення між скотарством і хліборобством є головною увагою в сільському господарстві". Своїм баченням він визначив концепцію інтегрованого землеробства, рослинництва і тваринництва.
В основу назв систем землеробства бралися переважаючий характер використання землі або спосіб відновлення родючості ґрунту (переліг, пар) та найбільш поширені в посівах культурні рослини. А тому систему землеробства спочатку трактували переважно як спосіб розведення культурних рослин на полях і називали її способом нивоведення, системою рільництва, системою хліборобства тощо.
У примітивних системах землеробства - залежній, перелоговій, підсічно-вогневій та лісопильній - в обробітку знаходилася частина орнопридатних земель. Ці системи відповідали рівню розвитку виробничих сил того історичного часу.
Розвиток науки про системи землеробства пов´язаний з іменами відомих російських економістів О. П. Людоговського, О. С. Єрмолова, І. О. Стебута та О. І. Сквор-цова. На їхню думку, основними складовими системи землеробства є співвідношення між земельними угіддями (ріллею та природними луками) і різними групами культур, а також спосіб підтримання родючості ґрунту. Їх вчення зайняло належне місце в торговому землеробстві, яке розвивалося, та спеціалізації господарства. Виникло поняття "система господарства", яке мало ширший, насамперед економічний, зміст з включенням виробничого напряму та системи землеробства. Системи господарства розрізняли за головними видами сільськогосподарської продукції, від якої одержували основний прибуток.
Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства зробив видатний вчений - агроном і економіст у кінці XVIII ст. Іван Михайлович Комов.
Вихованець Московської слов´яно-греко-латинської академії тривалий час у складі експедиції Академії наук вивчав стан сільського господарства європейської частини Росії, а вже скоро знайомився із сільським господарством Англії. Маючи великий фактичний науковий матеріал, професор землеробства І. М. Комов у 1785 р. випустив у світ свою капітальну працю "О земледельньгх орудиях", а в 1788 р. - "О земледелии", що стало подією в сільськогосподарській літературі. В цих працях він узагальнив досвід світової агрономічної науки і практики, опираючись на передові природнонаукові та економічні ідеї свого часу, зробив глибокі наукові висновки.
На відміну від А. Т. Болотова, який стояв ближче до мінеральної теорії живлення рослин, Комов обґрунтував "гумусову" теорію живлення рослин та визначив найважливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Він також рекомендував перехід від трипільної сівозміни парової системи до розробленої семипільної сівозміни, як більш інтенсивної плодозмінної системи землеробства.
Проте, як і А. Т. Болотов, професор І. М. Комов піддавав критиці недоліки парової системи і обґрунтував нову, досконалішу систему землеробства - по співвідношенню між хліборобством і скотарством, між зерновими і кормовими культурами, що визначає не лише економічний, а й агротехнічний бік системи землеробства. Комов вчиняв правильно, коли від аналізу співвідношення між скотарством і землеробством ішов до агротехнічних заходів і навпаки - від агротехнічних заходів до визначення співвідношення культур у господарстві, їх урожайності й прибутковості господарства, що й зараз є найбільш актуальним.
І. М. Комов уже в той час виступав за необхідність перетворення одноманітного польового господарства в багатогалузеве розвинуте господарство. Він поставив на наукову основу питання спеціалізації землеробства з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов держави. Проте агрономічна наука того часу тільки почала вивчати можливість та доцільність вирощування тих або інших сільськогосподарських культур відповідно до ґрунтово-кліматичних та економічних умов їх вирощування.
Вчені-аграрники Болотов та Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підвищення родючості ґрунту, а як і засіб одержання прибутку, розрізняючи дві сторони системи землеробства - агрономічну (збереження і підвищення родючості землі) і економічну (співвідношення між культурами). За цими сторонами системи землеробства слід розглядати як початок вчення про системи сільського господарства.
Як наслідок, у кінці XVIII - початку XIX ст. прогресивні російські вчені-агрономи і практики сільського господарства наполегливо займалися проблемою підвищення врожайності хлібів, яка тоді повністю залежала від рівня розвитку скотарства. В розробку перших наукових методів вирішення цієї проблеми помітний вклад внесли А. Т. Болотов і І. М. Комов, а слідом за ними - В. О. Левшин, Д. М. Полторацький та І. І. Самарін. Їх цінні досліди з удосконалення сівозмін і польового травосіяння визначили шляхи усунення недостачі кормів - основи для розвитку скотарства і удобрення полів гноєм. Левшина справедливо вважають піонером дослідного травосіяння в Росії і творцем паро-зернової системи землеробства з чотирипільною сівозміною, а Д. М. Полторацького, який вперше застосував плодозмінну сівозміну, та І. І. Самаріна - засновниками польового травосіяння на великих площах.
Ці та інші факти з історії формування вчення про системи землеробства на терені Росії переконливо засвідчують пріоритет російської сільськогосподарської науки перед німецькою. Доведено, що наша вітчизняна сільськогосподарська наука має свою самостійну історію, яка виникла ще в XVIII ст., що першість у створенні основ вчення про системи землеробства належать виключно вітчизняним агрономам-економістам. Класична праця І. М. Комова "О земледелии" вийшла в світ за 21 рік, а відома праця А. Т. Болотова "О разделении полей" - за 37 років до публікації першого тому "Основы рационального сельского хозяйства" Теєра.
Сучасні поняття щодо сутності системи ведення сільського господарства зводяться до наукового обґрунтування організаційних, економічних і технологічних принципів побудови та управління сільськогосподарським виробництвом з головним завданням задоволення потреб суспільства в продуктах харчування. Складовою основою системи ведення господарства, безперечно, є система землеробства.
Проте агрономи-економісти першої половини ХІХ ст. не створили та і не могли ще створити чіткого науково послідовного вчення про системи сільського господарства. Систему сільського господарства вони ще змішували із системою землеробства або вважали її частиною - економічною стороною системи землеробства. Під агрономічною стороною системи землеробства розумілось забезпечення родючості ґрунту. В цілому систему землеробства вони трактували як спосіб розведення культурних рослин на полях заради прибутку.
З розвитком і зміною економічних умов і способів виробництва суспільство і час поставили перед вченими питання спеціалізації та географічного розміщення галузей сільського господарства.
Помітний вклад у зв´язку з новими вимогами часу внесли агрономи О. В. Совє-тов і О. М. Енгельгард, професори О. П. Людоговський, І. О. Стебут, О. С. Єрмолов та О. І. Скворцов.
Основний внесок у цю важливу справу належить відомому вченому професорові Петровської академії І. О. Стебуту. У своїх лекціях про основи польових культур і заходах їх покращення він вперше ставив і вирішував ряд злободенних і ключових питань. Серед них були такі: з яких елементів і частин складається система сільського господарства; які головні системи сільського господарства в державі; яка залежність системи сільського господарства від економічних і ґрунтово-кліматичних умов місцевості; який взаємозв´язок між різними елементами системи сільського господарства?
Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов´язаних між собою частини:
- виробниче спрямування господарства;
- система землеробства відповідна до спрямованості господарства та природним умовам;
- сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробнича спрямованість господарства і яка в той же час є основною ланкою системи землеробства.
Видатний вчений, послідовник В. В. Докучаєва, П. А. Костичева та К. А. Тіміря-зева - академік Д. М. Прянішніков системою рільництва, або землеробства, називав спосіб використання землі різними культурами. Вона, на його думку, залежить від системи господарства і визначається співвідношенням площ під кормовими, технічними та зерновими культурами або ж рослинами, які більше чи менше накопичують органічних решток в ґрунті.
Д. М. Прянішніков був переконаним противником монокультури, за винятком сівозміни. Сівозміну він вважав об´єктивною необхідністю і однією з вирішальних умов підвищення врожайності і продуктивності полів. Різні ґрунтово-кліматичні умови, на думку вченого, зумовлюють необхідність застосовувати різні сівозміни і заходи щодо вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш прогресивними він вважав плодозмінні сівозміни, що передбачають чергування трьох головних типів культур: хлібних, просапних і кормових трав, головним чином бобових, здатних вільно фіксувати азот повітря і збагачувати на нього ґрунт. Плодозмінні сівозміни йому вважалися радикальним засобом швидкого і одночасного підвищення зернового господарства і тваринництва, а також виробництва технічних культур. Основним шляхом інтенсифікації і підвищення продуктивності вітчизняного землеробства він вбачав у його хімізації.
В. Р. Вільямс вніс вагомий вклад в агрономічну науку, розробив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, закономірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, дрібногрудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, відновлення структури ґрунту введенням сівозміни посіву багаторічних бобових і злакових трав. Він дослідив, які саме біологічні та фізико-хімічні процеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрунту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.
Академіку В. Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономічне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на відновлення, підтримку і постійне підвищення родючості ґрунтів.
На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших напрямів сільськогосподарської науки В. Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів по відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною системою землеробства. У ній він вимагав: 1) раціональну організацію і використання усієї території господарства із системою двох сівозмін - польової та кормової; 2) правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами; 3) правильну систему добрив; 4) систему насінництва та посів відбірним насінням, пристосованих до місцевих умов високоврожайних сортів; 5) систему меліорації - зрошувальну в районах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надлишкового зволоження; 6) насадження полезахисних лісових смуг.
Перевага травопільної системи виявляється при зіставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зернова, перелогова, поліпшена паро-зернова, багатопільна трав´яна, плодозмінна. Ні про одну з них не можна сказати, хто їх створив. Усі вони з´являлися стихійно в міру розвитку суспільних відносин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видозмінювали залежно від умов місця і часу.
Травопільна система землеробства була наслідком історичного розвитку сільськогосподарської науки і насамперед - агрономічного ґрунтознавства. Вона відображала практичні рекомендації щодо піднесення землеробства, ґрунтуючись на природно-наукових основах. Проте В. Р. Вільяме помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирішення як зернової, так і тваринницької проблеми зразу на всій території країни з обов´язковим упровадженням травопільних сівозмін. Вчений помилково вважав, що в межах існуючих виробничих відносин система землеробства мало або ж зовсім не залежить від природно-економічних особливостей різних регіонів країни, і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. Це був певний крок назад до поглядів агрономів-економістів О. В. Совєтова і І. О. Стебута, запереченням усієї попередньої історії землеробства та історії науки про системи землеробства. У визначенні В. Р. Вільямса зневажалась економічна сторона системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь і структури посівних площ, а основне те, що надто вузько бачилися шляхи підвищення родючості ґрунту. Травосіяння і травопільні сівозміни за всіх умов він вважав головним, найбільш надійним засобом відновлення і підтримання ґрунтової родючості. Категорично стверджував, що однорічні рослини в усіх випадках призводять до неминучого погіршення структури, а тому і зниження рівня родючості ґрунту.
З наступним розвитком науки та економіки для виправлення допущених помилок у травопільній системі землеробства потрібно було розробити такий комплекс заходів, які забезпечували б, поряд з раціональним і високопродуктивним використанням землі, підвищення її родючості. Це зумовить одержання в окремих природних і економічних умовах найбільшої кількості високоякісної сільськогосподарської продукції з кожного гектара за найменших затрат праці і коштів на одиницю продукції. Саме ці принципи і стали визначальними під час розроблення і впровадження адаптивних систем землеробства в різних за природно-кліматичними умовами та економічним розвитком окремих зонах країни.
За твердженням професора В. П. Нарцисова, в сучасному розумінні науково обґрунтована система землеробства повинна стосуватися не тільки землі, яка обробляється, а також і тієї іншої частини, яка придатна для використання в сільськогосподарських цілях. Це лучні та пасовищні угіддя, заболочені і порушені землі, а також ті, що заросли чагарниками, але за певних умов можуть бути окультурені.
Сучасна система землеробства повинна вирішувати проблеми боротьби з посухою, охорони навколишнього природного середовища від забруднення пестицидами, мінеральними та органічними добривами, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарських культур, життя і діяльності людей.
Раціональні сучасні системи землеробства передбачають широке застосування досягнень науки і техніки - хімізації, селекції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, що забезпечують отримання сталих, високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.
Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша, потребує всебічного врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Виходячи з цієї основовизначальної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою, придатною для всієї країни, не можливий.
Будь-яка без винятку система землеробства повинна характеризуватись наявністю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посівних площ і найбільш доцільним комплексом підтримування і підвищення родючості ґрунту. Ці основні фактори визначають раціональність та інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов´язані між собою, оскільки суттєве порушення їх обов´язково ведуть до зміни основних способів підвищення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.
Значення відповідності сучасних систем землеробства географічним умовам у цей історичний період людської цивілізації істотно зросло внаслідок вагомих досягнень агрономічної науки в цілому та окремих її напрямів зокрема, і вони повинні бути враховані при розробленні основ кожної конкретної системи землеробства.
Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва забезпечує високу агротехнічну та економічну ефективність кожної ланки і всієї системи землеробства в цілому.
Вони не можуть декретуватися адміністративними заходами, тому що за своєю суттю народжуються самим життям як закономірний наслідок їхніх внутрішніх можливостей і особливостей розвитку виробництва. Надумані штучні, відірвані від реальних природних умов рекомендації не витримують перевірки часом і часто завдають великих збитків суспільству. Так було з просапною, травопільною та системою землеробства Фолькнера і Овсіневого.
Необхідності повного врахування різноманітних особливостей землеробства як під час розроблення теорій, так і в процесі впровадження в практику далеко не завжди дотримуються.
Сутність безперервного вдосконалення методів раціонального використання землі регулюється істиною про безперервний розвиток землеробства, оскільки з досягненням прогресу настає якийсь наступний лімітуючий фактор. Вивчення обмежувального фактора в конкретних умовах є одним з найважливіших завдань як науковців, так і фахівців сільськогосподарського виробництва.
Причини, внаслідок яких знижуються урожайність сільськогосподарських культур та їхня якість, бувають різними. Із зовнішніх причин це найчастіше є особливості клімату в конкретному районі, зокрема недостатність або надлишкова кількість опадів чи їх несприятливій розподіл у часі, малосніжні зими з низькими температурами, заморозки рано восени та пізно навесні, суховії, різкі коливання температур, зливи, градобої та ін.
Особливо важливе значення продуктивності землеробської галузі є причини, що зумовлюються відмінностями ґрунтового покриву, станом родючості та окультуре-ності ґрунтів. Серед комплексу складових ґрунтового середовища для культурних рослин є гранулометричний склад і структура, наявність гумусу і доступних елементів мінерального живлення рослин, несприятлива реакція ґрунтового розчину, рівень підґрунтових вод та характер рельєфу.
Причина низької родючості ґрунтів визначаються не тільки природними умовами, а часто рівнем культури землеробства. Збіднення ґрунту на окремі елементи живлення, підкисленість та засоленість, еродованість, велика засміченість насінням і вегетативними органами розмноження бур´янів, погіршений агрофізичний та фітоса-нітарний стан - усе це дуже часто є наслідком неправильного антропогенного впливу як наслідок безгосподарської діяльності землероба. Порушення при визначенні використання землі, опрацюванні раціональної структури посівних площ, застосуванні технології вирощування районованих культур та сортів значною мірою визначають ефективність загального комплексу в системі землеробства.
Завершеною система землеробства і її складові можуть бути стосовно певного часу, рівня розвитку науки і техніки та інтенсивності ведення сільського господарства. Від складових системи господарювання та умов, які змінюються, заходи землеробства набувають різного значення і повинні адекватно змінюватися.
Системи землеробства мають бути характерні і адаптовані для ґрунтово-кліматичних зон або їхні частин, які набагато не відрізняються за ґрунтовими, кліматичними та економічними умовами. Ці адаптовані системи схожі в цих умовах структурою посівних площ, комплексом основних заходів до реалізації кожної зі складових їх ланок та в цілому вирішенням основної цілі - найбільш продуктивного використання землі при одночасному вирішенні головних завдань підвищення врожайності вирощуваних культур та розширеному зростанню рівня родючості ґрунтів.
Землеробство як галузь сільського господарства тисячоліттями накопичувало досвід практики і передавало досягнуте від одного покоління до іншого, не маючи будь-яких теоретичних викладок. Тривалий час багато систем землеробства не мали спеціальних назв і лише через століття отримали їх.
В основу визначення назви системи землеробства був узятий головний спосіб використання землі (вогнева, лісопильна та ін.), найбільш поширені культури (зернова, просапна, травопільна). Проте здебільшого назву системи землеробства пов´язували зі способом забезпечення підвищення родючості ґрунту та ефективності всієї системи (перелогова, парова, сидеральна, плодозмінна та ін).
За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем землеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.
До примітивної системи землеробства віднесені: підсічно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова. Вони відображали низький рівень розвитку продуктивних сил суспільства - первіснообщинний, рабовласницький та феодальний.
У цей період розвитку суспільства на території, яку заселяли люди, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали і освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з часом відновлювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали рослинність, ґрунтова біота та інші чинники.
За цих систем землеробства оброблялась і засівалася незначна частина придатних для обробітку земель - у межах 20-25% від можливого. Як правило, ці площі використовували під зернові культури. Використану протягом 3-4 років ріллю залишали в переліг. Однією з головних причин при цьому було не стільки виснаження ґрунту, як усе більше засмічення посівів культурних рослин бур´янами, розпилення верхнього шару ґрунту і внаслідок цього погіршення його водних властивостей.
За час перебування площ під перелогом, внаслідок зміни однорічної трав´яної рослинності на багаторічну, ґрунт очищувався від бур´янів, у ньому збільшувався вміст гумусу і азоту та поліпшувався структурно-агрегатний склад ґрунту.
Для цього історичного відрізка розвитку рільництва характерними були низька примітивна агротехніка, відсутність добрив та тяглової сили. Використання сил природи було головним і єдино можливим засобом підвищення родючості ґрунту. Саме такі можливості і визначали екстенсивний і малопродуктивний рівень сільського господарства.
Історичний час застосування примітивних систем землеробства в різних частинах світу і окремих країнах був неоднаковим.
На території Російської імперії примітивні системи землеробства зберігалися аж до XVI ст., а в північних губерніях європейської частини та в Сибіру вони лишалися до кінця ХІХ ст. На території сучасної України примітивні системи землеробства мали місце в XVII та XVIII ст.
Підсічно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність підсічно-вогневої полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалювання залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, переважно зернові, вирощували протягом 2-5 років. Після цього ріллю залишали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур´яненість посівів.
В основі лісопильної примітивної системи землеробства лежало використання для вирощування сільськогосподарських культур площ після розкорчовування лісу, що вже колись були в сільськогосподарському виробництві. Використовувалась у заліснених районах і була аналогом перелогової системи в степовій зоні. Родючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та з допомогою спалювання решток лісу.
До цього способу освоєння нових земель люди дійшли в результаті спостережень за природною рослинністю, що з´являється на ділянках, звільнених після лісових пожеж. На цих ділянках землі буйно розвивалася природна трав´яна рослинність.
Внаслідок спалювання лісу ґрунт збагачувався на елементи мінерального живлення за рахунок золи. Разом з тим зола сприяла нейтралізації кислої реакції цих ґрунтів. Азотне живлення наступних культур формується при цьому за рахунок розкладу лісової підстилки, решток трав´яної рослинності, а також життєдіяльності азо-тофіксувальних мікроорганізмів.
Протягом 2-3-х років на цих ділянках після спалювання лісової рослинності отримували непогані врожаї з наступним різким зниженням у зв´язку з примітивними заходами вирощування. Для наступного продовження використання освоєних із-під лісу ділянок землі в ряді випадків залишали площі на рік-два без посіву і вносили на них мізерні кількості гною. На цих ділянках дозволялося слаборозвинуте тваринництво.
Лісопильна система землеробства прийшла на зміну підсічно-вогневій. Причин до її виникнення було декілька. По-перше, в цей час уже з´явилася приватна власність на землю, що обмежувала територіальне переміщення селян; по-друге, збільшилась потреба в зерні, а наявних площ для його виробництва уже в достатній кількості не вистачало; по-третє, зросла потреба в лісоматеріалах; по-четверте, зросли пошуки можливостей для підвищення врожаїв.
Для поліпшення властивостей ґрунту за цієї системи землеробства намагалися більше використовувати гній, а кращі лісоматеріали не спалювали як раніше, а використовували для господарських потреб.
В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрунтами використовувалися залежна та перелогова системи землеробства.
Суть їх полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав´яної рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогосподарських культур проводили протягом 6-8, інколи 10 років, а потім після виснаження і засмічення ґрунту такі землі залишалися на 20-30 років і переходили на нові цілинні ділянки.
Із зростанням потреб населення в продукції сільського господарства, розвитком знарядь виробництва і торгівлі гостро постало питання раціонального і продуктивного використання землі. Залежна система землеробства при цьому вже стала гальмувати розвиток продуктивних сил суспільства через те, що ще за рабовласницького ладу земля перейшла у приватну власність рабовласника і вільне пересування хлібороба на нові місця стало нездійсненним. Коли були розорані всі цілинні землі, селянин вимушений був повернутися до обробітку земель, які раніше вже використовувалися, але були покинуті у свій час як виснажені, що втратили родючість.
Якраз саме так залежна система землеробства поступилася перелоговій. Проте різкої межі між цими системами було дуже мало. Основною відмінністю є те, що при залежній системі, як правило, не поверталися до залишених раніше оброблюваних ділянок. Освоювалися нові, ніколи не оброблювані землі.
За перелогової системи земельний масив розбивали на декілька ділянок. Частину з них використовували під хлібні злаки, інша тривалий час, до 10-20 років і більше, перебувала під перелогом. Зрештою перелоги знову брали до обробітку для вирощування сільськогосподарських культур. Починаючи з цього часу, оранку ґрунту стали проводити ґрунтообробними знаряддями на живій тязі.
Саме ці дві системи землеробства характеризуються найпримітивнішими способами відновлення родючості ґрунту. Вони мали місце за умов наявності великих нео-своєних земельних масивів. За таких умов процес відновлення показників родючості ґрунту проходив без антропогенної дії і лише за допомогою природи. Тому чим довше землі перебували під перелогом, тим більше природна трав´яна рослинність на них за своїм складом наближалася до флори цілинних степів, тим повніше відновлювалася родючість ґрунту.
Працями А. А. Костичева і В. Р. Вільямса доведено, що в природних умовах процес відновлення родючості ґрунту відбувається під впливом зміни природної рослинності, або рослинних формацій.
Земельна ділянка, що залишена без обробітку, вже в перший рік суцільно заростає однорічними і дворічними бур´янами. Рілля переходить у стадію бур´янового перелогу.
Навесні та восени переліг насичується водою на велику глибину через порожнини, утворені в ґрунті, при відмиранні кореневої системи однорічних бур´янів. На цих ділянках землі в ґрунті переважає аеробний процес, за якого безперервно утворюються зольні елементи та азот внаслідок мінералізації кореневих систем рослинності.
На другий рік переліг переходить у пирійний, що може бути використаний як сіножать з потенційною можливістю до 50-60 і більше центнерів сіна з гектара.
Як відомо, відповідно до біологічних особливостей кореневища пирію розміщуються у верхньому шарі ґрунту на глибині 8-10 см. Густа сітка кореневищ, пронизуючи ґрунт у різних напрямках, ущільнює стінки утворених нею порожнин. При цьому ґрунт має можливість добре пропускати в себе воду. Ґрунтова вода міцно утримується органічною речовиною, що набрякає. Ця речовина, на думку професора Я. Я. Вер-біна, утворюється в результаті безперервного процесу щорічного відмирання вегетативних органів пирію на початку зими і утворення нових кореневищ рано навесні.
За час пирійного перелогу в ґрунті нагромаджуються великі запаси органічної речовини, які забезпечують скріплення розпилених частинок ґрунту в окремі структурні грудочки, водотривкість яких з роками зростає. При дальшому розвитку пирійного перелогу в ґрунті збільшується вміст органічної речовини. У зв´язку з цим аеробні умови поступово змінюються на анаеробні.
Через 7-10 років пирій починає зріджуватись і урожай його поступово знижується. Не чекаючи різкого його зниження, пирійний переліг іноді орють на 4-5-й рік після появи пирію. У цьому випадку його називають м´яким перелогом.
У разі якщо переліг не оброблюють, після зрідження пирію його заміщають нещіль-нокущові злаки, більш пристосовані до нових умов ґрунтового середовища, з переважанням анаеробіозу. Такий переліг називається клерійовим. До нього належать злаки, що слабко вкриті листям, а саме - тимофіївка степова, стоколос прямий та житняк.
Цей вид перелогу менш продуктивний за врожаєм наземної маси, ніж пирійний, а тому його частіше використовують як пасовище.
У період клерійового перелогу нагромадження органічної речовини відбувається більш уповільненими темпами і може тривати до 15 років. При цьому запас елементів ґрунтового живлення переходить в органічну форму, недоступну для засвоєння її не-щільнокущовими злаками. Внаслідок таких умов ґрунтового середовища нещільно-кущові злаки змінюються на щільнокущові типчаки, а келерія випадає. Тобто настає типчаковий, або твердий, переліг, який прийшов на зміну клерійовому.
Навесні на твердих перелогах з´являться багато ефемерів, які добре використовують вологу та зольні елементи поживи верхнього шару ґрунту. Серед бобових значне місце в травостої займає астрагал, що має глибоко проникаючу кореневу систему. Наявність бобових на типчаковому перелозі сприяє нагромадженню в ґрунті великої кількості азоту.
При такій зміні рослинної формації стадія перелогів закінчується і настає ковиловий степ. Він за травостоєм менш однорідний. У ньому трапляються окремі кущі типчаків, полину, астрагалу та ін. Ковиловий степ, на відміну від перелогів, називається цілинним. Ґрунт характеризується тут водотривковою агрономічно цінною структурою з великими запасами органічної речовини, яка є потенціалом азотного та зольного живлення для рослин.
За перелогової системи землеробства значна частина земель не засівалася, перебуваючи тривалий час під різними стадіями перелогу.
Така система землеробства була можлива у віддаленому часі, коли завдяки великим просторам придатної для обробітку землі можна було використовувати під посіви не більше половини або навіть однієї третини орних земель.
У міру помітного зменшення кількості вільних площ земель і зростаючих потреб у продуктах землеробства виснажені ділянки стали залишати в переліг на 8-15 років. Повернення до розорювання раніше оброблюваних, а потім залишених ділянок землі призвело до еволюції залежної системи в перелогову, за якої ґрунт під ріллею виснажувався ще швидше.
З розвитком природничих наук, особливо теорії живлення рослин, змінювалося і обґрунтування обох систем землеробства. Виходячи з гумусової теорії живлення рослин за Теєром, підвищення родючості ґрунту під природною трав´яною рослинністю пояснювали нагромадженням гумусу. Такої наукової точки зору дотримувались і вітчизняні вчені І. М. Комов та М. Г. Павлов.
Відповідно до відкритої теорії мінерального живлення рослин мінеральними речовинами, зниження врожайності зернових при їх розміщенні протягом ряду років на одному місці після освоєння цілини вчені стали пояснювати збідненням ґрунту на фосфор та інші поживні речовини. У міру з´ясування процесів азотного живлення рослин підвищення родючості уже оброблюваних, а потім залишених під переліг або цілину земель пояснювали відновленням у них запасів азоту.
В. Р. Вільямс пояснював падіння врожаїв і причини залишення земель під переліг втратою водотривкої структури під впливом вирощування однорічних злакових культур. Після залишення таких земель у переліг на них під дією трав´яної рослинності відновлюється водотривка структура ґрунту. Професор А. А. Костичев пов´язував падіння врожаїв при тривалому беззмінному вирощуванні зернових культур їх забур´яненням.
Незважаючи на те, що скорочення строку перелогу не забезпечувало ні очищення полів від бур´янів, ні відновлення водотривкої ґрунтової структури, під впливом господарсько-економічних умов строк перелогу все більше зменшувався, внаслідок чого скорочувалась і тривалість використання розораного перелогу під посівами сільськогосподарських культур.
Для знищення бур´янів і раціонального використання землі під посіви стали впроваджувати паровий обробіток ґрунту. Саме тому між посівами зернових вводилось парове поле. Внаслідок цього перелогова система перейшла в перехідну паро-перелогову форму, а в більшості - в парову.
На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи землеробства, до яких віднесені, зокрема, паро-перелогова, парова і багатопільна трав´яна або вигінна.
Однією з причин їх виникнення було зростання кількості населення і обмежена земельна територія, що не дозволяло розширювати площу під посівами культурних рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з-під лісу. Удосконалення знарядь обробітку ґрунту від сабана, багатозубової сохи до появи плуга були передумовою на перехід до парової системи. Однією з головних причин, що визначили перехід селян царської Росії до нових форм землекористування, були соціально-економічні - кріпацтво і приватна власність на землю. Із розвитком крі-пацтьва права обмежувалося переміщення селян. Основна маса землеробів стала працювати на постійних ділянках.
При екстенсивних системах землеробства більша частина придатних для обробітку земель використовувалися під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.
У непростих умовах існування, опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво шляхом покращення системи відновлення природної родючості землі, періодично залишаючи її під паром.
Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в одному виробничому циклі, систематичний її "відпочинок" характеризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію рільництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу. Тогочасне пасивне присвоєння природної сили землі на підсічках і перелогах набуло активної організованої форми забезпечення тривалої родючості землі. Організовано збереження і відновлення природних ресурсів ґрунтів у паровому полі стало переломною віхою в історії розвитку хліборобства. Застосування пару при вирощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело існування людства, беручи до уваги усвідомлення необхідності цього важливого процесу. Землеробство завдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.
Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тільки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція - оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазовому обробітку з метою покращення структури ґрунту, максимально можливого знищення бур´янів тощо.
На паровому двопіллі вирощували переважно зернові культури. Найбільш поширеною була форма, при якій висівали в перший рік озимі (жито), потім цьому полю давали відпочити, щоб на ньому вирощувати інші зернові. Найбільш продуктивно використовувалось парове поле двопільної системи, коли його було поділено ще на дві частини, де на них відповідно висівали озимі і ярі культури. Такий варіант двопілля мав місце на Хмельниччині в Чемеровецькому районі, де все поле ділили на толоко-пасовищну і орну частини. На одному полі смугами висівали озимі і ярі культури. Отже, поле було розчленоване на три неоднакові ділянки, в чому можна вбачати поступ до парового трипілля. Скорочення площі найбільшого за розміром поля, привело до трипільної системи.
У центральній частині України, як і в багатьох інших місцевостях етнічної території, у ХІХ - на початку ХХ ст. у селянських господарствах панувало класичне трипілля для вирощування виключно зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему частину поля, розташовану в безпосередній близькості до осель. На Київщині, зокрема, все орне поле ділилось на три частини з такою умовою, що парове поле ("толока") залишалось для громадського випасу худоби. Аналогічний спосіб користування орними площами був на Черкащині, Кіровоградщині та в інших областях. Здебільшого в тому чи іншому селі чи в певному регіоні з подібними природно-кліматичними умовами переважала якась одна сівозміна парової системи землеробства. Так, на Полтавщині в 1900 р. зафіксовано 66% селянських господарств з трипільною і 20% - з однопільною системою.
Парова система землеробства, як уже відмічалось, була поширена серед багатьох хліборобських народів, але зі своїми помітними особливостями. Дотримуючись послідовності в чергуванні озимих і ярих культур, в озимий чи ярий клин замість традиційних жита і ячменю вводиться культура, характерна для певної місцевості або господарсько необхідна. Подекуди в Росії на полях у ярій зміні висівали просо, інколи садили картоплю. У Білорусії в середині ХІХ ст. існувала своєрідна сівозміна, коли через одну ротацію у ярому клині висівали льон.
При паровій системі землеробства чергування сільськогосподарських культур у сівозміні було переважною у вигляді двопілля: 1 - пар, 2 - кукурудза, а також 1 - пар, 2 - озимина, або у вигляді трипілля: 1 - пар, 2 - озимина, 3 - ярі зернові. При сильному забур´яненні полів трипілля було з двома полями пару: 1 - пар, 2 - пар, 3 - овес або ячмінь. Таке чергування було поширено на початку ХІХ ст. в Німеччині та Франції. У США широко запроваджувалося чотирипілля: 1 - пар, 2 - бавовник, 3 - пар, 4 - кукурудза.
Перехід до парової системи дав змогу різко розширити площі посівів і збільшити виробництво зерна. На тій самій площі, що й при залежній або перелоговій системі стало можливим мати площу посівів у 3-4 рази більшу. Саме з цього часу в Росії і з´явилося товарне зерно, оскільки зросло його виробництво, хоча величина врожаю фактично не змінилася.
За умов правильного і своєчасного парового обробітку кожного поля (один раз на 2-3 роки) ґрунт дійсно очищався до певної міри від бур´янів, а при регулярному внесенні гною дещо підвищувалася і його родючість. Оскільки парування ґрунту було головним засобом підвищення його родючості, логічним стала і назва системи - парова.
Мета парової системи була скрізь одна й та сама - забезпечити головним чином умови для виробництва зернових культур.
У нашій країні ще з часів стародавньої Русі аж до початку ХХ ст. існувала парова система землеробства з трипільною сівозміною. При паровому трипіллі одне поле відводили під пар, друге - під озиме жито, а на півдні - під озиму пшеницю, третє - під "сірі" ярі хліба: ячмінь, овес, гречку.
З ліквідацією багаторічного перелогу насамперед чітко проявилась негативна риса парової системи землеробства, як різке погіршення якості вирощеної продукції. Тверді ярі пшениці, що давали високі врожаї на цілинних землях і перелогах, почали втрачати свою основну ознаку - скловидність зерна і знижували вміст клейковини при вирощуванні їх на розпушених землях. Найцінніші за вмістом білка в зерні твердої пшениці поступалися місцем менш цінним, м´яким. Крупнозерне пластове високоврожайне просо змінилося на дрібнозерне, менш урожайне. Якість продукції землеробства знижувалась через те, що в урожаї знаходилось багато щуплого, недорозвиненого зерна з домішками великої кількості насіння бур´янів.
За умов парової системи землеробства були знищені продуктивні пасовища з їх багаторічною трав´янистою рослинністю.
Отже, при паровій системі землеробства порівняно з перелоговою значно збільшувалось виробництво зерна, але зменшувалось виробництво кормів для худоби. Це призвело до скорочення поголів´я худоби і зниження її продуктивності. Відношення всіх луків до ріллі в Росії становило лише 34,7%.
Історія землеробства показала, що пар без добрив (крім того, ще й пізній, оскільки на ньому пасли худобу) не став засобом відновлення родючості ґрунту і очищення його від бур´янів. Гній на добриво в Росії, як правило, не використовували до кінця ХІХ ст., а якщо й використовували, то рідко - один раз на 6-9 років і невеликими дозами. Внаслідок цих причин середня врожайність зернових культур за парової системи була низькою і нестійкою. Як у Росії, так і в країнах Західної Європи в ХVIII ст. вона знаходилась в межах 5-7 ц/ га. У тих небагатьох господарствах, де гній вносили регулярно - раз на три роки, пари орали рано, дотримувались інших елементарних агротехнічних вимог, і за парової системи землеробства отримували добрі для того часу врожаї. Вони в 2-3 рази перевищували врожаї за тієї самої системи землеробства тих господарств, які не застосовували гною, пізно і неправильно обробляли ґрунт.
Проте навіть при дотримуванні агротехнічних вимог парова система мала такі великі недоліки: пари займали багато ріллі (до 1/3-1/2 від загальної площі) і не було посівів кормових культур.
При перелоговій системі землеробства втрачена ґрунтом родючість відновлювалась багаторічною рослинністю перелогів у природних умовах. Цей ефективний, але надзвичайно тривалий захід відновлення родючості ґрунту виявився абсолютно несумісним з умовами парової системи землеробства при зерновому трипіллі.
Мілка оранка і безперервна культура хлібних злаків, що тривала з року в рік, сприяли в ряді районів розвиткові вітрової та водної ерозії.
Розвиток ерозійних процесів на розпилених степових ґрунтах призвів до посилення чорних бур, коли великі маси дуже дрібних частинок ґрунту видувалися і зносилися з полів.
Невеликі норми гною, які вносились тоді, не могли істотно позитивно позначитися на підвищенні родючості. Внаслідок цього за парової системи землеробства дерново-підзолисті ґрунти з кожним роком втрачали природну родючість, а врожаї знижувалися.
Парова система землеробства із зерновим трипіллям, яка існувала тривалий час, у своїй основі не тільки не забезпечувала щорічного збільшення врожаїв з одиниці площі, а й не могла утримати сталої продуктивності хлібних злаків на якомусь певному рівні. Навпаки, врожаї за цієї системи землеробства були стихійними, вони цілком залежали від метеорологічних умов, а також від фітосанітарного стану полів.
У XVII і XVIII ст. в ряді країн Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робляться спроби покращати парову систему землеробства. Зростання кількості населення, розвиток торгівлі, загарбницькі війни вимагали від сільського господарства більше різноманітної продукції. Наслідком стала поступова зміна структури посівів, впровадження нових культур - багаторічних трав, коренеплодів і картоплі. Скорочувались площі під чистим паром, розорювалися малопродуктивні луки.
У зв´язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільно-трав´яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сіно і випас. На решті площ вирощували зернові культури. Для підвищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки життя використовували на зелену масу і сіно, а потім - як вигін для худоби.
Прикладом вигінної системи може бути мекленбурська система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утримання достатнього поголів´я худоби, а отже, і отримання необхідної кількості гною. Тому трипільні зернові сівозміни були перетворені на багатопільні, наприклад: 1-е поле - пар; 2 - озимі; 3 - ярі; 4 - пар; 5 - озимі; 6 - ярі; 7-9 - вигін.
У чорноземній смузі Росії багатопільно-трав´яні сівозміни виникли із залежної та перелогової систем і розглядались як перехідна форма від примітивних систем до інтенсивних. При цьому прикладом багатопільної сівозміни для центральних чорноземних губерній була така: 1-е поле - просо або яра пшениця; 2 - яра пшениця або просо; 3 - пар, інколи удобрений; 4 - озима пшениця; 5 - горох, ячмінь або овес; 6 - пар або гречка; 7 - жито, інколи з тимофіївкою; 8 - тимофіївка або овес з тимофіївкою; 9-15 - тимофіївка на укіс або вигін.
Запроваджували вигінну систему землеробства і в деяких господарствах нечорноземної смуги Росії. Прикладом типової сівозміни багатопільно-трав´яної системи землеробства може бути сівозміна О. М. Енгельгарда, впроваджена в маєтку Батище-во Смоленської губернії: 1-6-е поля - багаторічні трави; 7 - льон; 8 - пар; 9 - озиме жито; 10 - ярі зернові; 11 - пар; 12 - озиме жито; 13 - ярі зернові; 14 - пар; 15 - озиме жито.
Із застосуванням добрив багатопільно-трав´яні сівозміни переходили в більш інтенсивні шляхом скорочення трав´яного періоду і збільшення посівів зернових культур. На цьому вигінна система цілком зливається з поліпшеною зерновою, яка виникла з парової зернової.
У нашій країні вигінна система землеробства не мала поширення в чистому вигляді, але окремі елементи, як багатопільно-трав´яні та ґрунтозахисні сівозміни, застосовувалися в поєднанні із сівозмінами інших систем.
Таким чином, парова і вигінна системи землеробства за інтенсивністю значно ефективніші від примітивних форм. Більшу частину придатних для обробітку земель у них займала рілля, проте значні площі були і під чистими парами. У посівах переважали зернові культури або багаторічні трави, високопродуктивних кормових і технічних культур не було або вони займали незначні площі. Родючість ґрунту визначалася природними факторами, які певною мірою спрямовувались людиною (обробіток парів, сівба трав) і менше - засобами виробництва, які постачала промисловість.
При перехідних системах землеробства - поліпшеній зерновій, сидеральній, плодозмінній і травопільній - використовують усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.
Поліпшені зернові системи землеробства виникли внаслідок удосконалення парової і багатопільно-трав´яної систем землеробства. Сівозміни поліпшених зернових систем землеробства являють собою зернове трипілля, доповнене полем багаторічних трав. Таке наприклад: 1-е поле - пар; 2 - озимі з підсівом конюшини; 3 - конюшина; 4 - ярі зернові. Або ж існувала восьмипільна: 1-е поле - пар; 2 - озимі з підсівом тимофіївки і конюшини; 3, 4 - конюшина з тимофіївкою; 5 - льон; 6 - пар; 7 - озимі; 8 - ярі зернові.
У Росії заміна парової системи землеробства проходила в районах, де розвивалося молочне скотарство або впроваджувалися посіви технічних культур, переважно в поміщицьких господарствах. Тут виникли різноманітні форми інтенсивного землеробства із застосуванням польового травосіяння.
У зерно-трав´яних сівозмінах зернові культури займали від половини до 2/3 ріллі, 15-25% її відводилось під чисті пари і 20-30% - під багаторічні трави. Просапних і зернобобових культур не було або вони займали незначні площі.
Родючість ґрунту підтримувалась вирощуванням багаторічних трав, паровим обробітком і застосуванням добрив, переважно гною.
Подальший розвиток цієї системи землеробства йшов шляхом скорочення площі чистих парів і заміни зайнятими, а також введення в сівозміни просапних культур і переходу до плодозмінної системи.
Широкого розповсюдження набуло паро-просапне п´ятипілля, де по пару висівалися дві зернові культури, причому в Сибіру і Казахстані - ярі, на півдні України - озимі, на південному сході - озимі і ярі, а потім просапні і ярі.
У паро-просапних сівозмінах під зернові культури відводили від 50 до 70% ріллі, під просапні, зернобобові і круп´яні - 15-20, чисті пари - 15-25%. Підтримання і підвищення родючості ґрунтів здійснювалось інтенсивним обробітком парових і просапних полів, внесенням добрив, заходами щодо збереження і нагромадження вологи. Головну роль у боротьбі з бур´янами тут відігравали парові і просапні поля.
Поліпшені зернові сівозміни з багаторічними травами послужили прообразом польових травопільних сівозмін. Тому травопільна система землеробства, запроваджена академіком В. Р. Вільямсом, також належить до перехідних.
Сидеральна система землеробства - це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар замінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунту сидеральні рослини повністю заорюють. Спочатку в нашій країні для цього використовували озиме жито і гірчицю, пізніше як більш ефективні - сераделу, люпин та інші бобові рослини. Цю систему землеробства застосовували в районах з великою кількістю опадів і з малородючими ґрунтами. Зараз її використовують у ряді районів нечорноземної зони і в Прибалтійських країнах.
З виведенням безалкалоїдного кормового люпину його почали використовувати як кормову рослину. На зелене добриво стали висівати люпин або іншу культуру післяпожнивно чи післяукісно, тобто після збирання основної культури. Разом з тим сидеральна система в переважній більшості районів втратила свою самостійність, оскільки за довільної системи можна вирощувати проміжні посіви, зокрема і на зелене добриво.
У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, зростання чисельності міського населення, а, отже, і зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від залежної і парової зернової систем землеробства до більш інтенсивних систем здійснювався значно швидше, ніж у Росії. Найбільше площі займала плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства.
Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (в сучасному географічному вимірі) в XVI і XVII ст. Вона швидко поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше - до Німеччини (ХІХ ст.).
Основними ознаками плодозмінної системи землеробства вважалися: розорювання природних кормових угідь і перетворення їх у ріллю, за винятком частини високопродуктивних луків; вирощування кормових, найбільш продуктивних культур на полях; ліквідація чистих парів і заміна їх на бобові трави, чергування зернових культур з бобовими і просапними.
Перехід до цієї системи землеробства означав, що чисте зернове господарство поступилося своїм місцем господарству з розвинутим тваринництвом і посівами технічних культур (цукрові буряки, соняшник) та просапних культур (картопля, кукурудза та ін.). Розвиток тваринництва спонукав розширити посівні площі під багаторічними бобовими травами та іншими бобовими і кормовими коренеплодами.
У багатьох районах Англії було впроваджено відому норфолську сівозміну з таким чергуванням культур: 1-е поле - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - кормові коренеплоди; 4 - ячмінь з підсівом конюшини. У цій сівозміні відобразилось найбільш типове для плодозмінної системи землеробства співвідношення площ посіву груп сільськогосподарських культур: зернові - 50%, просапні - 25 і бобові - 25%. Обов´язкове дотримування порядку чергування культур у сівозміні забезпечило захист посівів від пошкодження багатьма шкідниками і ураження хворобами, створювалися добрі умови для очищення ґрунту від бур´янів та рівномірне використання з нього поживних речовин.
Включення до сівозміни конюшини, люцерни та однорічних бобових сприяло помітному поповненню ґрунту запасами зв´язного азоту і гумусу, а вирощування просапних культур стало фактором покращення фізичних властивостей верхнього шару ґрунту і дало змогу краще очищати його від насіння бур´янів без чистого пару.
Під впливом введеної плодозмінної системи, яка передбачала глибший і ретельніший механічний обробіток у сівозміні, більші норми систематичного внесення добрив, не лише підвищувало родючість ґрунтів, а й сприяло загальному підвищенню окульту-реності полів, урожайності сільськогосподарських культур у районах Західної Європи.
В Англії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині за 70-80 років освоєння плодозміни врожаї зерна більше ніж подвоїлися, досягнувши в середньому 16-17 ц/ га. В наступному столітті (1860-1970) після широкомасштабного застосування мінеральних добрив, впровадження нових, більш продуктивних сортів і гібридів, удосконалення механічного обробітку ґрунту та багатьох інших заходів агротехніки, а в ряді випадків після освоєння зрошення врожаї зерна ще раз подвоїлись, досягнувши 35-43 ц/ га. За таких умов помітно зросло виробництво концентрованих, соковитих і грубих кормів, що створило умови для розвитку високопродуктивного тваринництва.
У Західній Європі можна було легко усунути або скоротити чисельність парових полів. При її кліматичних умовах завжди є можливість добре підготувати ґрунт до настання оптимальних строків сівби (вересень) після збирання конюшини, льону, картоплі, бобів. Крім того, в Бельгії, Голландії і на значній території Англії та Франції ґрунт узимку не замерзає і його можна орати.
Зокрема, за твердженням багатьох дослідників, озимі в Англії збирають у першій половині липня, поле відразу ж лущать, вносять гній і орють. Протягом 4-х місяців, до середини листопада, поле по суті знаходиться в "чистому пару". Внаслідок таких умов тут відмовились від весняно-літнього пару на користь літньо-осінній час пару. Крім того, м´яка розтягнута весна допускає тут повторні передпосівні обробітки поля. Нарешті, після збирання коренеплодів до сівби ярих залишається великий проміжок часу під час якого ґрунт доглядають по системі напівпару.
Включення до сівозміни цукрових буряків, кормових коренеплодів і картоплі як культур, вимогливих до більш глибокого розпушення ґрунту, змушувало проводити і більш глибоку оранку, а на ґрунтах з неглибоким орним шаром плугами з ґрунтопоглиблювачами. Гній вносили під просапну культуру, яка найбільш високо оплачувала це добриво, разом з тим післядія гною справляла позитивний вплив і на решту культур сівозміни.
Основні наукові положення плодозмінної системи землеробства були сформульовані лише в другій половині XVIII ст. А. Юнгом, А. Теєром та іншими відомими агрономами того часу. Із російських вчених вагомий внесок у розвиток вчення про плодозміну зробили А. Т. Болотов і І. М. Комов.
Суть плодозмінної системи зводилась до дотримання таких вимог. Усі сільськогосподарські угіддя займають посівами (відмова від чистого пару): вирощують, крім зернових, що виснажують ґрунт, і просапні та багаторічні бобові трави (збагачують ґрунт на органіку та азот) у рівній пропорції; неприпустимий повторний посів на одному полю культур однієї групи навіть два роки підряд; щорічне чергування культур, що збіднюють та збагачують ґрунт; раціональне використання непродуктивних природних кормових угідь під ріллю, де може бути організоване виробництво кормів.
Обмеження пасовищ для випасання селянської худоби, зменшення земельних наділів зумовили перегляд традиційних, установлених сівозмін, у тому числі й трипілля. У ХІХ ст. в Україні все частіше до ярих зернових підсівають насіння трав, і тоді парове поле перетворюється на випас для худоби, але це вже стає окультурене пасовище. Внаслідок таких дій підвищується продуктивність поля, покращується поживний потенціал та структурний стан ґрунту. Отже, із введенням у сівозміну травосіяння замість чистого пару започаткувалася плодозмінна система землеробства.
Фундаментальний розвиток агрономічної науки в Росії у XVIII-XIX ст., її теоретичні та експериментально-практичні аспекти торкнулися лише незначної кількості великих поміщицьких господарств. У більшості випадків сільськогосподарське виробництво велось патріархальним застійним методом. Тодішні виробничі відносини гальмували прогрес хліборобства.
Закономірність феодальних виробничих відносин і відповідних їм продуктивних сил виявлялися на фоні аграрної культури у слов´янських народів, про рівень розвитку якої можна судити на прикладі систем землеробства.
Елементи плодозмінної системи закладалися в паровій системі із введенням травосіяння, яке позитивно впливало на стабільність агрофізики ґрунту, удосконалювало існуючу парову систему. Перехід від парової до плодозмінної системи землеробства став можливим при введенні в сівозміну просапних і бобових культур, тобто за наявності таких ознак: вирощування кормових рослин у сівозміні, заміна чистих парів на зайняті, переважно бобові чи просапні, а також чергування зернових культур з бобовими і просапними. Плодозміна являла собою ефективний агротехнічний захід покращення родючості ґрунтів і одночасне підвищення продуктивності ріллі.
Наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст., у період загальної кризи феодальних виробничих відносин у Росії, яка охопила ті території України, що входили до її складу, зародження капіталістичних форм виробництва, поширених і на сільське господарство, стала і економічною кризою для існуючих традиційних систем землеробства.
Виникнення агрономічних центрів у Росії, а також в Україні, опрацювання наукових основ продуктивних систем привело до диференціації господарств з традиційними системами. Це здебільшого бідніша частина та господарства великих землевласників, які запроваджували інтенсивні науково-обґрунтовані системи. Тобто одна категорія господарств вела польове хліборобство, застосовуючи в основному екстенсивні системи землеробства - парове двопілля, трипілля чи багатопілля, або ще примітивніші: підсічну і навіть переліг, лише спорадично більш інтенсивні - паропросапну і плодозмінну системи. Інша частина переходила до інтенсивного землеробства - плодозміни, впроваджувала поліпшену зернову систему із травосіянням.
Помітний внесок у теоретичному та практичному значенні для сільського господарства тих часів, а їх значення в більшості невичерпане й зараз, була активна праця А. Т. Болотова, І. М. Комова, М. В. Вороніна, Д. М. Полторацького, І. І. Самаріна, Д. П. Шелехова та інших вчених країни.
Для розвитку польового травосіяння, зокрема культури конюшини, великий вклад зробив К.А. Тімірязєв. Про значення конюшини було відомо ще задовго до нього. Проте він широко і повно, з використанням останніх глибоких наукових досліджень розкрив положення про те, що бобові рослини не виснажують, а, навпаки, покращують і збагачують ґрунт на органіку та азот.
Обґрунтовуючи значення польового травосіяння, О. В. Совєтов указував, що цей новий агротехнічний захід відновлення родючості ґрунту потребує вести сільське господарство на науковій основі при обов´язковому поєднанні рослинництва з тваринництвом.
І. О. Стебут звернув увагу на непридатність зайнятих парів у посушливих районах. Цим самим вчений підкреслив непримиренність вимог плодозміни - повсюдної ліквідації чистих парів, так необхідних у посушливій степовій зоні.
При запровадженні і практичному веденні сівозмін плодозмінної системи в різних ґрунтово-кліматичних умовах колишньої Росії почала виявлятися деяка невідповідність між умовами та вимогами класичної сівозміни. У посушливих умовах не можна було обійтися без чистих парів. У багатьох районах багаторічні трави доцільно було використовувати не один рік, а протягом 2-3 років. Неприйнятною виявилася вимога класичної плодозміни не висівати одну культуру протягом 2-х років підряд на одному полі. У степових районах, наприклад, було доцільним висівати пшеницю повторно (особливо після чорних удобрених парів). Сільське господарство того часу не було спроможне забезпечити вирощування просапних культур на четвертій частині орної землі. Цьому також заважали і більш суворі природні умови, які створювали додаткові труднощі в землеробстві, - вимерзання та загибель від посух конюшини, озимої пшениці тощо.
Плодозмінна система землеробства успішно освоювалася в Прибалтиці, західних районах України та Білорусі.
Активними пропагандистами плодозмінної системи на терені тодішньої Росії були В. О. Левшин, А. М. Рознатовський, Д. М. Полторацький, І. І. Самарін, М. Г. Павлов, О. В. Советов, А. Т. Болотов, П. М. Преображенський, С. М. Усов, О. М. Енгельгардт та ін. Проте в більшості випадків пропаганда плодозміни не досягала цілі. Наявність кріпацтва, підневільна селянська праця були перешкодою до істотного покращення землеробства. Проте мало що дало і звільнення в 1861 р. селян від кріпацької залежності без достатньої кількості землі з великими викупними платежами, відробітками і общинним землекористуванням.
За умов низької агротехніки, поступового зниження родючості ґрунтів та інших недоліків, що супроводжували освоєння парової системи землеробства в царській Росії, різкий негативний вплив на врожай справляли несприятливі погодні умови і насамперед травнево-червневі посухи, які приводили до недородів і голоду.
Повсюдно спостерігалася помітна залежність землеробства від незначних коливань погоди і нездатність протистояти навіть короткочасним посухам. Особливо різко падала продуктивність полів у роки суворих посух (1891, 1901, 1903, 1906 та інші роки).
Настійливі спроби встановити причини невдач у землеробстві того часу і розробити пропозиції щодо їх усунення здійснювали вчені і громадські діячі другої половини ХІХ століття: О. В. Совєтов, К. А. Тімірязєв, Д. І. Менделєєв, В. В. Докучаєв, П. А. Костичев, І. О. Стебут, О. О. Ізмаїльський та ін.
У результаті таких досліджень В. В. Докучаєв, П. А. Костичев та О. О. Ізмаїльський установили, що вирішальне значення в регулюванні водного режиму на чорноземах, а отже, в боротьбі за врожай має дрібногрудочкувата водотривка структура ґрунту. Було доведено, що несталість урожаїв і їх різке падіння в посушливі роки пояснювалося, як правило, не абсолютною недостатньою кількістю опадів протягом року, а нездатністю розпиленого ґрунту нагромадити і зберегти воду для ефективного використання посівами протягом вегетаційного періоду.
Враховуючи це, В. В. Докучаєв писав: "Наша задача создать агрономию, указывающую основные черты и приемы сельской экономики, специально приспособленную к нашим условиям. Прежде всего следует решить две основные проблемы: 1) восстановить физическую структуру почв, измененную небрежной и неграмотной обработкой; 2) максимально использовать недостаточную и нерегулярно выпадающую влагу".
Висловлені В. В. Докучаєвим і П. А. Костичевим та іншими видатними науковцями думки, а також власні багаторічні дослідження ролі ґрунтової структури дали змогу академіку В. Р. Вільямсу в 30-х роках ХХ ст. сформулювати основні положення нової системи, названої ним травопільною.
Травопільна система землеробства потребує розроблення конкретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винятку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю територію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевості (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися самостійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.
Травопільна система потребує, щоб ділянки вододілів і крутих схилів були заліснені. Друга вимога травопільної системи: дві групи угідь - долини і схили повинні бути розмежовані. На них слід розміщувати свої типи сівозмін. На пологих схилах і плато - польові сівозміни, а в низинах і лощинах вводити кормові сівозміни.
У польових сівозмінах для відновлення водотривкої структури ґрунту рекомендувалося дворічне використання багаторічних трав. При цьому за першу ротацію сівозміна проходить обов´язково з дворічним використанням трав (для відновлення структури), а наступні ротації - з однорічним їх використанням.
Травопільна система обов´язково потребувала, щоб травостій багаторічних трав польової сівозміни складався з однакової кількості стебел бобових і злакових рослин. Для цього рекомендувалося на кожні 2/3 вагової норми насіння бобових 1/3 злаків, причому в північних районах тимофіївку і конюшину лучну, а на півдні та південному сході - житняк і люцерну жовту та гібридну. Ніякого обмеження стосовно вибору покривних культур для багаторічних трав травопільна система не робила.
В. Р. Вільямс стверджував, що після багаторічних трав повинна обов´язково висіватись яра, але ні в якому разі озима пшениця, а оранка трав´яного поля обов´язково проводитись глибокою осінню, коли в ґрунті є достатні запаси вологи. На його думку, лише за умов пізньої оранки, коли органічна маса багаторічних трав буде розкладатися навесні анаеробним шляхом (внаслідок максимальної вологості ґрунту), буде відбуватись нагромадження перегною і покращення водотривкої структури ґрунту. Тривка структура, на думку вченого, забезпечить високий і стійкий урожай усіх культур сівозміни до наступного (через 6-7 років) повернення на поле багаторічних трав.
Головним заходом зяблевого обробітку ґрунту вважалася культурна оранка, навіть у посушливих умовах південного сходу. Давалася негативна оцінка деяким ґрунтообробним знаряддям (дисковим), а зубові борони і котки дозволялось застосовувати лише під час догляду за посівами. У системі зяблевого і передпосівного обробітку ґрунту застосовували волокуші і гвоздівки, а в системі парового обробітку - багатокорпусний лущильник.
Система зяблевого обробітку ґрунту передбачала обов´язкове лущення стерні дисковими знаряддями, одночасно із збиранням урожаю, на глибину не більше ніж 5 см і наступну зяблеву оранку плугами з передплужниками на глибину не менше ніж 20-22 см. Рекомендувався систематичний пошаровий обробіток чорних парів. Передпосівна культивація мала проводитись на глибину загортання насіння.
Травопільна система передбачає, щоб площі під кормовими угіддями були чітко узгоджені з потребами господарства. Луки дозволяється використовувати доти, поки вони достатньо продуктивні. Після цього луки переорюються і протягом 7-8 років використовуються під посіви зернових, зернобобових, технічних та овочевих культур.
У польовій сівозміні рекомендувалося 2-річне, а в кормовій 7-8-річне використання багаторічних трав. Найкращий період використання луків вважається 7-8 років.
На думку вченого, польові однорічні рослини не здатні нагромаджувати в ґрунті органічної речовини. Їх вирощування призводить до зменшення в ґрунті достатньої кількості органічної речовини, а отже, перегною і водотривких структурних ґрунтових агрегатів. Багаторічні ж трави завжди нагромаджують значну масу органічної речовини в ґрунті, причому це відбувається інтенсивно з прогресивним її збільшенням. Рослини луків нагромаджують величезну кількість органічної речовини завдяки анаеробному процесу під їх покровом у ґрунті.
За травопільної системи землеробства трав´яне поле суміші бобових і злакових багаторічних трав вирішує системне завдання відновлення міцної агрономічно цінної структури ґрунту з достатнім накопиченням у ньому азоту в різних його формах. Тому змінювалось відношення до використання гною. Його значення як джерела органічної речовини зменшується за умов травопільної системи і його вагомість зводиться як до джерела мінеральних та азотних добрив. Використання його за умов такого збагачення передбачалося лише в перепрілому вигляді.
За основу науково обґрунтованого комплексу агротехнічних заходів В. Р. Віль-ямс вважав повне освоєння травопільної системи землеробства, яка передбачає: 1) поєднання польових та кормових травопільних сівозмін з використанням у них сумішок бобових і злакових трав та чорних парів; 2) застосування прогресивних систем обробітку ґрунту і удобрення сільськогосподарських культур; 3) планове проведення лісонасаджень, будівництво ставків та інших водойм, організація робіт по полезахисному лісовому насадженню; 4) раціональна організація сільськогосподарської території на основі планового розміщення сільськогосподарських культур у сівозмінах, лісів та полезахисних лісосмуг залежно від умов рельєфу місцевості.
Як завершальний комплекс у масовому масштабі ця система землеробства не була сприйнята сільськогосподарським виробництвом країни. Причиною цього було ряд помилок, допущених при розробленні травопільної системи.
Слід відмітити при всьому іншому, що В. Р. Вільямс опрацював теорію відновлення структури ґрунту шляхом насичення сівозміни багаторічними бобовими та злаковими травосумішками і підняв роль травосіяння як одного з важливих заходів підтримання і підвищення родючості ґрунту та забезпечення міцної кормової бази для тваринництва; розроблена вченим система обробітку ґрунту є вагомим внеском в агрономічну науку.
Проте В. Р. Вільямс, не враховуючи окремих природно-економічних умов різних зон країни, пропонував іноді неперевірені виробництвом заходи, що призвело до великих збитків у сільському господарстві. Зокрема, помилковим виявилося твердження про те, що озимі хліба, незалежно від різних кліматичних умов країни, є показником технічної відсталості господарства, його стихійності і що врожаї озимих культур, є обмеженою величиною.
Вчений допустився серйозної помилки, рекомендуючи оранку трав´яного поля проводити пізно восени. Це виключало можливість використовувати багаторічні трави під посіви озимих культур, тим часом як у більшості районів України й інших республік колишнього Радянського Союзу озимі по скибі багаторічних трав набагато продуктивніші, ніж ярі зернові культури.
Необґрунтованими виявились і рекомендації щодо застосування в польових сівозмінах північної частини країни травосумішок з конюшини і тимофіївки, а для південних - з люцерни та житняку. Життя показало незадовільний ріст цих трав у багатьох районах.
Особливо хибним у вченні В. Р. Вільямса вважається положення про те, що мінеральні добрива треба застосовувати тільки на структурних ґрунтах і в кормових сівозмінах. Наукою та досвідом виробництва доведено, що мінеральні добрива доцільно застосовувати і на безструктурних та староорних землях.
Неправильним виявилось і твердження академіка та його послідовників про недоцільність застосування борін як знаряддя механічного обробітку ґрунту, а в ряді випадів, особливо в умовах України, і котків.
Безпідставним положенням у працях В. Р. Вільямса було й те, що він не надавав будь-якого значення органічних добрив для поліпшення структури ґрунту і відновлення його родючості. Він рекомендував вносити в травопільних сівозмінах тільки добре перепрілий гній у вигляді перегною-сипцю, що теж було помилкою.
Вчений явно перебільшував значення структури ґрунту в підтримуванні його родючості. Увесь комплекс агротехнічних заходів спрямовував на підтримання ґрунту в структурному стані, без урахування решти показників родючості ґрунту.
У боротьбі за підвищення ґрунтової родючості В. Р. Вільямс перебільшував значення біологічних факторів і не дооцінював виробничого впливу людини на родючість ґрунту.
Незважаючи на помилковість цілого ряду положень травопільної системи землеробства, неприпустимо відкидати все викладене в ній. І в сучасних умовах приведення ґрунтів до структурного стану має велике значення, проте вирішення цього питання не можна обмежити тільки травосіянням. Агротехнічне і господарське значення багаторічних трав там, де вони успішно ростуть, безперечне, і вони повинні бути в структурі посівних площ. Роль травосіяння в загальному окультуренні ґрунту безперечна.
Родючість ґрунту, за визначенням В. Р. Вільямса, - це найважливіша властивість ґрунту, що стала центром, навколо якого зосереджена вся увага агрономічної науки, названої ним агрономічним ґрунтознавством. Він підкреслював, що родючість - особлива якість, яка відрізняє ґрунт від усіх інших природних утворень. Родючість ґрунту вимірюється рівнем урожаю різних культур, а врожай завжди визначає ступінь продуктивності праці в сільському господарстві.
Академік В. Р. Вільямс на підставі узагальнення досвіду історії землеробства й науки про ґрунт та проведеної великої науково-експериментальної роботи в галузі агрономічного ґрунтознавства дійшов висновку, що родючістю ґрунту треба вважати властивість його одночасно безперервно задовольняти біологічні потреби рослин на весь час їх розвитку потрібною кількістю води та елементів живлення в доступній для них формі. Вчений довів головне, що основні фактори родючості - вода і пожива - досягають найбільш ефективного впливу на рослини за умов водотривкої структури ґрунту. Останній є тим культурним засобом землеробства, який може гарантувати ефективність усіх інших агрономічних заходів - обробітку ґрунту, добрив, зрошення, сортів та ін.
В. Р. Вільямс один із перших, слідом за П. А. Костичевим, довів, що в будь-якому ґрунті можна створити умови найвищої родючості, попередньо дослідивши їх. Він дав глибокий аналіз водного і поживного режимів на структурних та безструктурних ґрунтах, однак припустився помилки, коли стверджував, що тільки на структурних ґрунтах можуть бути досягнуті високі і сталі врожаї. Проте наука і практика довели, що й на безструктурних ґрунтах такі заходи агротехніки, як обробіток і удобрення, досить ефективні.
Травопільна система землеробства охоплює всі галузі сільськогосподарського виробництва - рільництво, овочівництво, луківництво, кормовиробництво, тваринництво, садівництво, лісівництво, що є позитивною структурою цього вчення.
Широка за розмахом і глибока за змістом концепція вченого про біологічні процеси життєдіяльності макро- і мікроорганізмів ґрунту в їхньому співжитті з рослинами та взаємодії з ґрунтом відкрила суть ґрунтоутворення і родючості ґрунту, характерною ознакою якої, як наслідок біологічних процесів, є біохімічні й фізико-хімічні процеси, нерозривно пов´язані з усією системою ґрунтознавства. Доведено, що роль органічної речовини при цьому є вирішальною.
Вчення В. Р. Вільямса, незважаючи на його недоліки, хибні положення, помилкові підходи, відігравало позитивну роль у розвитку агрономічної науки і землеробства зокрема.
До інтенсивних і сучасних систем землеробства відносять просапну, зернопро-сапну, зернопарову, зернопаропросапну, зернотрав´яну, плодозмінну та ін.
Інтенсивні системи землеробства - це сучасні системи, які забезпечують зростання урожайності культурних рослин, відновлення, збереження і підвищення родючості ґрунту за рахунок факторів інтенсифікації землеробства - застосування добрив, меліорації, зрошення, механізації, автоматизації, ґрунтозахисних, ресурсозберігаль-них та екологічно чистих технологій, вдосконалення знарядь тощо з урахуванням найновіших досягнень сільськогосподарської науки і передового досвіду. Вони передбачають високопродуктивне використання придатних земель для вирощування районованих високопродуктивних культур, сортів і гібридів. Співвідношення між окремими культурами в сівозміні за інтенсивної системами землеробства встановлюється з урахуванням державних та власних потреб у різних сільськогосподарських продуктах, спеціалізації господарства і природних умов. Сучасна інтенсивна система землеробства спрямована на ефективне використання землі та інших ресурсів з метою одержання в конкретних природних і економічних умовах максимальної кількості сільськогосподарської продукції найвищої якості з найменшими затратами. Спрямована вона також на боротьбу з посухою, ерозією ґрунтів та забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища. Ця система ґрунтується переважно на плодозмінних сівозмінах.
За сучасних інтенсивних систем землеробства майже всі орні землі зайняті посівами, причому посівна площа часто перевищує площу ріллі, широко застосовуються посіви просапних і проміжних культур. Ці системи характеризуються активною дією на ґрунт з метою підвищення його родючості за допомогою засобів, які випускає промисловість.
Просапна, або промислово-заводська, система землеробства є найбільш інтенсивною і енергоємною. Понад 50% площі ріллі за цієї системи відводиться під інтенсивні просапні культури, які потребують застосування високих норм органічних (5060 т/га) і мінеральних (до 1 т/га) добрив, пестицидів, доброї вологозарядки ґрунту. Крім того, застосовуються повторні і проміжні посіви. Вона забезпечує високий рівень продукції з 1 га сівозмінної площі, супроводжується великими виносами з ґрунту поживних речовин і фізичними навантаженнями на нього внаслідок інтенсивного механічного обробітку. Ця система потребує обов´язкового застосування агротехнічних заходів щодо запобігання деградації ґрунту і захисту його від ерозії. Родючість фрунту підтримується за рахунок внесення великих норм органічних і мінеральних добрив. У господарствах передбачається вирощування високопродуктивних просапних культур - цукрових буряків, соняшнику, кукурудзи на зерно, рицини, картоплі тощо.
У 50-60-ті роки минулого сторіччя просапна система землеробства широко пропагувалась, але внаслідок недостатньої технічної оснащеності окремих господарств, відсутності необхідної кількості добрив, пестицидів, а також великої різноманітності ґрунтово-кліматичних умов та інших причин вона не отримала широкого розповсюдження, за винятком районів вирощування цукрових буряків, овочевих культур і картоплі.
За зернопарової системи землеробства переважають зернові продовольчі (озима та яра пшениця) і фуражні (ячмінь, овес та ін.) культури. Значні площі (5-25%) відведені під чисті пари. Ця система забезпечує високий вихід зерна з 1 га сівозмінної площі. Родючість ґрунту підтримується і підвищується шляхом внесення органічних та мінеральних добрив, застосування ґрунтозахисних заходів, вологонагромадження і очищення ґрунту від бур´янів у пару, відповідної системи механічного обробітку
ґрунту.
За умов зернопросапної системи землеробства зернові і просапні культури займають основну частину ріллі. Цей вид систем землеробства більш інтенсивний, ніж зернопарова, і сприяє найбільшому виходу рослинницької продукції з 1 га сівозмінної площі, що супроводжується високим виносом елементів живлення із ґрунту. Родючість ґрунту підтримується застосуванням високих норм органічних і мінеральних добрив, а також раціональним ґрунтозахисним обробітком ґрунту. Відсутність у сівозмінах чистого пару за цієї системи викликає потребу застосування гербіцидів.
Введення зернопаропросапної системи землеробства передбачає використання більшої частини ріллі під зернові і просапні культури та чистий пар. За ступенем інтенсивності ця система поступається зернопросапній, але перевищує зернопарову систему. Вона забезпечує високий вихід зерна, кормів та іншої рослинницької продукції з 1 га сівозмінної площі. Винос поживних речовин із ґрунту високий. Родючість ґрунту вирішується застосуванням високих норм органічних і мінеральних добрив та ґрунтозахисних заходів. Наявність у сівозміні чистих парів зменшує обсяг застосування гербіцидів.
Зернотрав´яна система землеробства передбачає наявність близько 50% під посівами зернових та фуражних культур у поєднанні з посівами багаторічних трав. Чисті пари відсутні. Ця система землеробства забезпечує середній вихід зерна з 1 га сівозмінної площі і високий вихід соковитих та грубих трав´яних кормів. У посушливих районах ця система може призвести до значного зниження продуктивності ріллі. Система має високу ґрунтозахисну ефективність за рахунок великої частки багаторічних трав і зернових суцільного способу сівби. Відтворення родючості ґрунту забезпечується вирощуванням багаторічних трав, застосуванням органічних та мінеральних добрив.
За плодозмінної системи землеробства зернові культури займають не більше половини площі ріллі, а на решті площі розміщують просапні та бобові культури. Ця система забезпечує високий вихід рослинницької продукції з одного гектара сівозмінної площі, що супроводжується значним винесенням поживних речовин з ґрунту. Система передбачає внесення високих норм органічних і мінеральних добрив та застосування пестицидів. Родючість ґрунту підтримується та підвищується за рахунок плодозміни - чергування зернових, бобових і просапних культур, застосування добрив і ґрунтозахисних заходів.
Враховуючи ґрунтово-кліматичні умови, розробляють зональні або адаптивні системи землеробства, які передбачають ефективне використання не тільки ріллі, а й усіх без винятку сільськогосподарських угідь. Ланки адаптивної системи землеробства повинні передбачати врахування та реалізацію ґрунтово-кліматичних, матеріально-технічних і трудових ресурсів у конкретних умовах зони і господарств.