• Мова художньої літератури як інша мова.
  • Алогізм поетичного тексту.
  • Логіка художнього образу.
  • Поезія Б.- І. Антонича: шифр і його дешифрування.

Іншою мовою є не лише мова науки, а й мова мистецтва. Це легко зрозуміти, пригадавши, як можна навчитись грі на музичному інструменті: треба спочатку навчитись мові нот, знати нотну грамоту. Але коли йдеться про художню літературу, нам здається, що тут ніякої спеціальної мови нема і не може бути. Навпаки, письменник ніби зобов´язаний користуватись усім зрозумілою мовою, бо інакше хто ж його читатиме? Коли ми беремо до рук художню книгу, розгортаємо її і читаємо в будь-якому місці, ми знаходимо там здебільшого знайомі, загальновживані слова. Але все одно часто буває так, що ми не розуміємо прочитаного. Як правило, ми пояснюємо це надмірною складністю змісту: мовляв, це філософія, а не художня література, от і незрозуміло. Але насправді причина незрозумілості твору криється зовсім не у філософський чи проблемній ускладненості. Ось, для прикладу, початок вірша Богда-на-Ігора Антони-ча «Знак Лева»: «Умерлих квітів царство — спить / пустиня / в піску сорочці золото-червоній. / Малюк осот — рослинне чортовиння / екстазу сонця й блискавок погоні». Тут наче нема ні філософії, ні спеціальних понять. Навпаки, слова «квіти», «пустиня», «сонце» свідчать про те, що перед нами замальовка природи, тобто пейзаж. Однак уявити цей пейзаж дуже важко. Про ще йдеться? Про квіти чи про пустиню? про осот (де він росте? у пустині?), про сонце чи блискавки? чи про природний феномен — разом сонце і блискавки? Подальший текст не внесе ясності в зображення: «Живі свічки понад землі труною, / жорсткий бур´ян нараз кущем горючим. / Немов кущі розхилені рукою, / розхиляться бездонн кручі». Ми бачимо — знайома панорама краєвиду так і не виникає перед нашим оком. Усі атрибути роди наче висмикнуті зі звичного виміру, вони ніби повисають у безкіннечності, без часу і простору. Аби дошукатись сенсу цих рядків, треба залишити звичну логіку, скористатись іншою. Коли ми, слідом за поетом, малюємо в уяві пейзаж, ми користуємось власним досвідом, компонуємо елементи знайомого, десь колись баченого, впорядковуємо світ за звичною логікою: небо має бути вгорі, озеро чи річка — внизу, дерева — по берегу річки тощо. З точки зору звичної логіки текст наскрізь алогічний, можна навіть використати слово абсурдний. Так, дуже світ, змальований поетом, здається нам абсурдним.

До речі, маленькі діти не бояться абсурдного в мистецтві — вони залюбки вигадують самі та сприймають у художніх текстах різні нісенітниці. Їм весело, коли будинок перевертається догори дном, коли річка тече в інший бік, а риби розгулюють по берегу з парасольками. Пригадайте власне дитинство! Оту тарабарську мову, якою ви розмовляли із друзями, тішачись, що ніхто більше вас не розуміє, вірші-перевертні, дражнилки, лічилки, скоромовки - скільки там звичайної веселої гри зі звуками, і дуже мало серйозного (дорослого) сенсу. Поети дуже часто відчувають світ, як діти.

Недарма Антонич про себе сказав: «Я все — п´яний дітвак із сонцем у кишені» («Автобіографія»).

Отож, треба звикнути до думки, що справжня поезія часто алогічна вона послугується іншою логікою (йдеться не лише про вірші, а художнє слово загалом). І зрозуміти її часом означає повернутись у дитинство. Придивимось, після зроблених зауваг, до початку вірша Антонича «Знак Лева». Пустеля в перших двох рядках визначена як «умерлих квітів царство». Це дивно, бо ми звикли сприймати пустиню як місце, де нічого не росте. Якщо там були квіти (хоч і умерлі), хіба ж це пустеля? Але варто зупинитись і подумати: а чи є вічні пустелі? Місця, де завжди, відколи існує земля, нічого не росло? Той, хто вчив географію, пам´ятає — пустині, як і все на землі, мають свій вік. Часто пустеля утворюється на місці квітучих садів і лугів. Крім того, випалене сонцем мертве місце часом оживає і вкривається квітами після кожного, хай нечастого, дощу. Отже, назвавши пустиню царством умерлих квітів, поет трохи пом´якшив враження від неї. Саме по собі слово пустиня непривітне — чи не так? Вслухайтесь у його звучання: п-у-сти-и-ня... Відразу наче потягнуло чимось неприємним, незатишним, недобрим. А в Антонича пустиня раптом стає чарівним царством — вона спить (відразу згадується казкове сонне царство сплячої красуні), пригадуючи колишнє квітування, гарна, прибрана в сорочку та ще й золото-червону. Золото-червоний колір піску, мабуть, і наводить на думку про квіти: колись, можливо, квіти забарвлювали краєвид у яскраві кольори і вдягали землю у квітучу сорочку. Загалом поети часто кажуть: земля вдяглась у зелені шати, у царський одяг осіннього листя, у біле вбрання зими. Це усталені образи, які частково втратили свою поетичність, бо стали звичними, часто вживаються в мові й не лише поетами. В Антонича інакше, несподівано: про пустиню завжди кажуть, що вона гола, адже на ній нема рослин, а в Антонича — пустиня вдягнена, та ще й так гарно, святково.

А й справді, поміркувавши, погоджуєшся: пісок схожий на одяг, він сипучий, рухливий, його може піднести вітер. Отже, поет не протиставляє пустиню землі родючій, вкритій рослинами. Навпаки, він бачить, що пустиня — це та ж земля, тільки сонна, царство колишніх і, можливо, майбутніх (хто спить, може прокинутись) квітів. Про зимову землю теж кажуть, що вона спить. У Антонича пустиня спить. Він викликає у нас привабливий образ пустині, у якому є щось чарівне, таємниче, обіцяючи. Крім того, поет розширює наші обрії: ми сприймаємо пустиню у трьох її формах існування: колись царство квітів, тепер сон, попереду пробудження. Значить перед нами ніби зринає вічность, але не холодна своєю безкінечністю, а наче затишна, обжита. Справді, наш здогад невдовзі пітвердить сам поет, почавши третю строфу словами «І бачиш вічність». Виявляється, у кількох словах можна вмістити так багато цікавого, несподіваного! Це – магія поетичного слова, яке містить у собі дуже багато незвіданих і звіданих таємниць.

Розглянуті рядки можна проаналізувати і з точки зору чисто технічної: як це зроблено? По-перше, перед нами вірш, віршована, тобто впорядкована мова, а отже, можна відшукати порядок (що і як впорядковано). По-друге, перед нами образна мова. Весь вірш складається з різноманітних образів, він насичений їх різновидами — епітетами, порівняннями, метафорами, символами, алегоріями тощо. По-третє, перед нами емоційно забарвлена, або ж експресивна, мова, і у вірші ми знайдемо багато засобів звукопису, риторичних фігур тощо, які посилюють експресію твору. Але поки що вичленування всіх елементів вірша не допоможе нам, а швидше утруднить наше сприйняття, адже ми ще не усвідомили всіх цих понять з необхідною глибиною.

Питання для самоконтролю:

  1. Чому художній твір може здаватись незрозумілим?
  2. Як визначити сенс поетичного рядка?
  3. Чи треба поетичний твір перекладати на звичну мову?
  4. В чому сенс образного зображення?
  5. Що таке мовні образи?

Рекомендована література:

  1. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К.,1998.
  2. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. Деякі принципи аналізу художньої мови. — К., 1965.
  3. Сидоренко Г. Як читати і розуміти художній твір. — К.,1988.
  4. Фролова К. Цікаве літературознавство. — К., 1991.
  5. Фролова К. Субстанції незримої вогонь... (Про поетику художнього твору). — К.,1983.
  6. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори: У 50 т.— К.,1981. -Т.31.
  7. Рубчак Б. Богдан Ігор Антонич // Українське слово. Хрест. Кн. 2. — К., 1994.