Порівняльне літературознавство
2.2. Міфологічна школа
Особливо помітним стало зацікавлення культурою і літературою інших країн у XIX ст. На початку віку Й.-В. Ґете задекларував свою концепцію Weltliteratur, брати Шлеґелі пропагували романтичний критерій самобутності літератур різних епох і народів, а мадам де Сталь своєю книжкою «Про Німеччину» ("De l´Allemagne" 1810) захоплено знайомила співвітчизників і всю Європу з німецькою літературою «Бурі й натиску». Відтак виникають перші університетські кафедри порівняльного літературознавства: спершу - і це справді подиву гідний факт - у слов´янському світі, в Польщі (1818 р. у Варшавському університеті), а потім у Швейцарії (1850 р. в Лозанні, 1859 р. в Женеві), Італії (1861 р. в Неаполі) та інших країнах. Зароджувалася нова галузь на ґрунті інтенсивних міжлітературних взаємин у XIX ст., чинниками яких І. Франко вважав
...розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі.
Початковим методологічним етапом порівняльного літературознавства можна вважати міфологічну теорію, яку називають ще порівняльно-міфологічною, або арійською. Згідно з романтичним принципом універсалізму, німецький учений Якоб Ґрімм (1785-1863) та його прихильники (Ф. Бопп, А. Шлейхер) вважали міф за первісну форму, що зародилася ще в часи індоєвропейської спільності: арійці (тобто народи, що належать до індоєвропейської мовної сім´ї) на своїй прабатьківщині Індії володіли запасом знання про природу, що трансформувалося в антропоморфічні образи богів і героїв, а згодом ці міфи, які вони понесли з собою під час розселення, набували своєрідних рис і перетворювались у казку та легенду. Успадковані індоєвропейцями міфи продовжували функціонувати серед кожного новоутвореного народу, поступово втрачаючи первісний міфічний характер. Таким чином, зі спільної міфологічної спадщини шляхом успадкування і наслідування, традиції та еволюції вийшла вся епічна казково-леґендарна поезія теперішніх індоєвропейських народів.
Отож подібність фольклорних фабул у різних арійських народів представники міфологічної школи пояснювали їхньою прадавньою спорідненістю і шукали в них передовсім спільні елементи, на основі яких намагалися реконструювати міфологічний світогляд індоєвропейців. Так чинив у «Німецькій міфології» (1835, 1844) Я. Ґрімм, зіставляючи німецькі, скандинавські, романські, слов´янські та інші вірування, де сліди найдавніших міфів затерті пізнішими історичними подіями.
Порівняльно-історичний метод мав великий вплив на українську літературознавчу думку. Саме в той час романтики І. Срезневський, М. Максимович, М. Шашкевич, М. Костомаров, П. Куліш творили концепцію рідного письменства - національно повноцінного, заснованого на великій уснопоетичній традиції, живій багатющій мові, покликаного відновити у свідомості сучасників питому духовність у цілісному й неспотвореному вигляді. Романтики проголосили вищою мистецькою цінністю не риторичну майстерність чи наслідувальну вірність космополітичному і позачасовому взірцю, а оригінальне вираження живої авторської індивідуальності, самобутнього народного «духу», неповторного історичного колориту епохи.
На тому загальнолітературному романтичному тлі порівняльні студії в міфологічному напрямі інтенсивно розвивали М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров. Притім українські вчені не просто популяризували здобутки західноєвропейських літературознавців, а збагачували порівняльно-історичну методологію новими думками, виходячи з особливостей розвитку української літератури, її традицій. Зокрема, в їхніх працях більше акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичного підходу.
Так, Михайло Максимович (1804-1873) у передмові до першого видання українських народних пісень (1827) дав розгорнуту порівняльну характеристику українських та російських пісень:
Істотна відмінність між ними полягає ось у чому. У московських піснях виявляється дух покірності своїй долі і послуху її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя, бо він заприятелював з природою і любить її зображувати часто підмальованою, тому що тут його душа може почувати себе вільною. Він не силкується передати в пісні обставини дійсного життя, зате бажає немов відділитися від усього, що існує, й, затуливши рукою вуха, хоче начебто забутися в звукові. Через те московські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям, якимсь розмахом і плавною протяжністю. В українських - менше такої розкоші (за винятком обрядових пісень, де часто вони збігаються з московськими та ін.) [...] і протяжності; вони виявляють боротьбу духу з долею, відзначаються поривами пристрасті, стислою твердістю й силою почуття, а також природністю вислову. В них бачимо не забуття і безнадійний сум, а більше невдоволеність і тугу; в них більше дії
Порівняльним методом М. Максимович керувався і в праці про «Слово о полку Ігоревім», вважаючи близькість цієї пам´ятки до народних пісень вагомим арґументом на користь її автентичності.
Професор Дерптського (тепер Тартуський університет, Естонія), а потім Київського університету Олександр Котляревський (1837-1881) висунув тріаду «міф - переказ - історія» і доводив, що чим далі в глибину віків, тим менше відмінностей у національних міфах. Він різко виступив у журналі «Основа» проти тверджень М. Погодіна, що, мовляв, сучасні українці прибули у Київську землю з-за Карпат у XIV ст. замість великоросів, яких начебто витіснили із середньовічної Київської Русі татаро-монголи. Єдиний шлях пізнання правди - це порівняння, заявив О. Котляревський і довів на багатому порівняльному матеріалі той беззаперечний факт, що українці на своїй території є споконвічними мешканцями. Народність, наголосив учений, є настільки вроджена властивість нації, наскільки й результат її історії.
«Основа» видрукувала і етнопсихологічну працю Миколи Костомарова «Дві руські народності» (1861), у якій учений порівняв самобутні риси національної вдачі та світогляду українців і росіян.