Прикладна етика
1.1. У витоків етики як практичної філософії
Розуміннявсезагальності певних духовно-етичнихнастанов формується в давніх цивілізаціях як Сходу, так і Заходу. Постулювання наявності деяких загальних імперативів, що стосуються всіх людей, є характерним як для релігійної, так і для філософської думки. До них можна віднести уявлення продоброчинність, благо, правильність, гідність, справедливість, честь, мужністьта ін. Обґрунтування їх здійснювалось у широкому діапазоні від посилань на божественну волю до природних законів.
Сучасний дослідник А Макінтайр акцентує увагу на тому, що практика тоді призводить до набуття внутрішніх благ, а не лише до зовнішніх, коли в ході такої діяльності формуються людські доброчинності (справедливість, хоробрість, чесність тощо). Він дає таке визначення доброчинності, яка є "... набутою людською якістю, володіння і вияви якої дозволяють досягнути тих благ, які є внутрішніми стосовно практики і відсутність яких ефективно перешкоджає досягненню будь-яких таких благ"*.
Таким чином, можна зробити висновок, що без формування ціннісного універсуму людини практична діяльність не є корисною для неї. Перехід мислення у більш масштабний вимір відбувається на основі ціннісних орієнтирів, які визначально постають над практикою як ідеал (добро, краса, істина).
Вторинною моральною рефлексією є процес індивідуальної і колективної оціночної діяльності на базі таких орієнтирів і його результати є моральним освоєнням дійсності та мораллю конкретного суспільства. разом з ціннісно-ідеальними орієнтирами моральної свідомості (героїзм, любов, свобода) існує ціннісне поняття "корисне", яке узагальнює позитивне значення будь-чого стосовно до інтересів людини.
Змістовний діапазон "корисного для людини" є надзвичайно широким, у нього входить і задоволення вищих потреб. На відміну від "вигоди" і "користі" у вузькому значенні цих слів, "корисним для людини" є задоволення інтересу, який не здійснюється за рахунок нехтування інтересами інших людей. У капіталістичному суспільстві корисне стає пріоритетною цінністю, ключовим принципом підприємницької свідомості, що обумовило його розробку і застосування в етичній теорії праксеологічної спрямованості. В ній переважає завдання досягнення практично-поведінкового результату суб´єктом моральної самореалізації.
Широка поширеність моральних норм, приписів, категорій та принципів, їх збіг по суті і розходження за зовнішньою формою сприймається як культурно-антропологічний факт.
Певна вразливість такої позиції полягає в ототожненні універсальності та загальної поширеності моральних норм. До невирішених проблем належить і те, що в сучасному світі співіснує величезна кількість цінностей, які важко узгодити між собою, що створює загрозу такій оптимальній концепції глобалізації, як сталий розвиток. Світова технологічна і соціальна політики не можуть не включатись до вирішення цього питання. Вагомі технологічні впливи пронизують всі частини такого унікального і складного феномена як людське життя.
У видатногофілософа І. Кантаморальнісний закон виступає як примус людської волі, як необхідність діяти усупереч багатоманітним впливам, які ця воля відчуває. Цей моральнісний закон набуває форми примусовогобоління- імперативу. Якщо уявити досконалу добру волю, або святу волю, то для неї моральнісний закон є єдиним принципом дії, а тому не виступав би як імператив.
Імперативи- це формули відношення об´єктивного моральнісного закону до недосконалої волі людини. Всі імперативи людської поведінки поділяються Кантом на два великі класи: одні з них наказують гіпотетично, інші - категорично. У першому випадку, наприклад, поради лікаря є гарними для людини, що бажає турбуватись про своє здоров´я. Категоричний імператив приписує вчинки, які є гарні самі по собі, без урахування наслідків, безвідносно до якоїсь іншої цілі. Тільки категоричний імператив можна назвати імперативом моральності. І навпаки, тільки імператив моральності може бути категоричним.
У працях Канта є три основні формулювання категоричного імперативу, хоч при цьому це один, єдиний, закон. Його різні втілення пов´язані з основними параметрами людських вчинків - змістом, ціллю і причинами. Кант показує, що за цими основними критеріями категоричний імператив є безумовним, загальнозначущий з точки зору змісту, бо не приписує жодних вчинків, а стосується лише максим волі. Категоричний імператив є абсолютним з позицій цілей, бо орієнтований на абсолютну ціль, мету саму по собі. Також він є безумовним з точки зору причини, бо його причиною є сама воля розумної істоти.
Різні формулювання категоричного імперативу являють собою різні способи демонстрації його універсальності і загальнообов´язковості.
Найбільш знаною є така формула категоричного імперативу: "вчиняй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом"*.
Другий варіант категорично імперативну перефразовано так: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу"*.
Третє уточнення передбачає, що воля кожної розумної істоти може бути моральнісно законодавчою. Ця формула категоричного імперативу називалась Кантом принципом автономії волі: "Принцип волі кожної людини як волі, що всіма своїми максимами установлює всезагальні закони".
Етика Канта веде нас не до міфологічного минулого, а в етичне майбутнє. Кант виключав два розповсюджених шляхи пошуку визначального закону для моральнісної сфери життя як у почуттєвій, фантазійній, мрійливій формі, так і в емпіричній. Кант вважав, що за межами морального закону у внутрішньому світі діючої практично особистості немає необхідності нічого шукати.
Моральний закон в нас, переконаний Кант, сам по собі є достатнім і навіть не дозволяє шукати нам визначальну основу поза ним. Надмірне теоретизування з цього приводу є, власне, маренням і ні до чого реального привести не може, бо будь-яке зображення моральності поза практичним розумом може виявитись тільки негативним. Там, де закінчується знання, починається віра морального розуму, який виходить із свободи і, відштовхуючись від неї, вимагає переконання в наявності Бога і безсмертя. Кант стверджував, що в понятті Бога не може бути дано нове і більш міцне обґрунтування свободи, ніж те, яке входить до свідомості у вигляді моральнісного закону.
При доведенні можливості вищого блага як кращого світу людей одночасно підтверджується дійсність вищого вихідного блага, а саме - існування Бога. Це припущення не є необхідним для моральності, але стає необхідним за допомогою неї. В ідеї безсмертя Кант вбачав можливості безкінечного розвитку моральнісного суб´єкта.
Кант - видатна особистість, бо органічно поєднав могутні моральнісні переконання з надзвичайно суворим логічним мисленням і волею, сповненою ентузіазму. Заслугою Канта можна вважати те, що він вивів мораль із розслабленого, рабського, стану, в який вона потрапила завдяки розрахунку тільки на щастя. Саме через так званий "формалізм" кантівська етика виявила свій плідний і дієвий характер, справляє свій надзвичайний культурний вплив і в наш час.
Важливою для всебічного розгляду критерію універсальності є критика Г.В.Ф. Гегелем його безумовності. При розгляді вихідної тези стосовно того, що людина по природі є доброю, Гегель уточнював: "Сказати, що людина по природі є доброю - отже, людина в собі є дух, розумність, створена за образом і подобою до Бога, - Бог є добро, а людина як дух є дзеркалом Бога, вона є добром у собі"*.
Однак у подальшому викладі Гегель чітко розрізняв потенціал людини як істоти духовної і в собі доброї та доброї людиною в дійсності. Як діяльний суб´єкт людина розкриває цю свою добру природу у вигляді "для-себе-буття" добра як свідомий і особистісно важливий вчинок.
Діалектичний аналіз співвідношення добра і зла у природі людини дозволяє розглядати цю роздвоєність не метафізично і без протиставлення, бо, на думку Гегеля: "... людина не повинна залишатись такою, якою вона є у своїй безпосередності, вона повинна вийти за її межі, - це і є поняття духу". Цей вихід за межі своєї природності, свого "в-собі-буття" і є те, що спочатку породжує роздвоєність, чим безпосередньо роздвоєність покладається. Без цього людина не є в дійсності доброю: "... говорячи про людину, забувають, що освіта і виховання людей відбувається за допомогою укладу життя, законів і т. д. Кажуть: адже люди не такі вже й злі, ти тільки поглянь навколо себе: проте це вже Моральнісно, морально освічені люди, вже реконструйовані, приведені до примирення".