Соціальна робота
5.5. Соціальна робота з інвалідами
Соціальна робота з інвалідами є однією із важливих і пріоритетних сфер соціальної роботи, в основі якої — правові основи соціального захисту населення, система державних і недержавних закладів і установ, форми, методи соціальної роботи, соціальні технології і технології соціальної роботи, зміст і специфіка яких визначається рівнем обмеження життєдіяльності людини, а також повноваженнями організацій соціальної сфери, рівнем кваліфікації працівників, досвідом роботи, фінансуванням, ресурсами тощо.
Міжнародні аспекти правового захисту інвалідів
Основу правового захисту людей з інвалідністю становлять міжнародні стандарти щодо забезпечення прав і гарантій соціального захисту дітей-інвалідів і дорослих людей, що відображені в документах Організації Об´єднаних Націй: Декларації прав дитини (1959 p.), Декларації соціального прогресу та розвитку (1969 p.), Декларації про права розумово відсталих осіб (1971 p.), Декларації про права інвалідів (1975 p.), Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів (1981 p.), Конвенції про права дитини (1989 p.), Всесвітній декларації щодо забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей (1990 p.), Принципах захисту психічно хворих і покращання психіатричної допомоги (1991 p.), Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів (1993 р.) та інших документах.
Проблеми, з якими стикаються інваліди вперше були висвітлені у Всесвітній програмі дій щодо інвалідів Організації Об´єднаних Націй, яка поставила перед державами-учасниця-ми такі завдання:
· планування, організація і фінансування соціальної допомоги інвалідам на кожному рівні;
· створення через законодавство необхідної правової, адміністративної основи для вжиття заходів;
· надання послуг з відновлення працездатності інвалідів, забезпечуючи допомогу в соціальній сфері, в галузі харчування, медицини, освіти, професійної підготовки, а також у забезпеченні інвалідів допоміжними та технічними засобами;
· мобілізація матеріальних і фінансових ресурсів відповідних державних і приватних підприємств з надання підтримки і здійснення глобальної стратегії;
· сприяння участі інвалідів та організацій інвалідів у прийнятті рішень, що стосуються глобальної стратегії.
Важливими у цьому процесі є такі оцінювальні показники: нове законодавство, що містить основні положення Всесвітньої програми; нові програми допомоги; додаткова кількість осіб, які користуються послугами; підвищення відповідних бюджетних асигнувань; додаткова кількість інвалідів, які мають регулярні заняття.
Визначення термінології
У 70-х pp. XX ст. з ініціативи ВООЗ розгорнулася дискусія щодо термінологічного апарату хвороб, порушень, патологічних станів, інвалідизації особистості. Зверталась особлива увага на розгалуження понять "вада", "інвалідність", "непрацездатність". Спеціальні дослідження довели, що хвороба перешкоджає здатності індивіда до виконання певних функцій та обов´язків; хвора людина не може стабільно виконувати свою звичну соціальну роль. Наслідки, які лежать в основі феномену хвороби, слугують продовженням процесу: хвороба — порушення функції — інвалідність — фізичні та інші вади. Порушення функцій та інвалідність можуть бути ледве помітними чи непомітними з першого погляду; тимчасовими чи постійними, прогресуючими чи регресуючими. Фізичні та інші вади не завжди виникають в результаті інвалідизації, іноді порушення функції викликне дефект одразу, без проміжних стадій інвалідності. Крім індивідуальних обмежень, які виникають внаслідок порушення функції (інвалідності), соціальні фактори і фактори навколишнього середовища можуть поглиблювати чи пом´якшувати умови, які призводять до фізичних та інших вад.
Перше офіційне визначення поняття "інвалід" дається в Декларації про права інвалідів (1975 p.): інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального і/чи соціального життя через ваду, вроджену або набуту, фізичні чи розумові здібності. Таким чином, змінилась структура поняття, з´явилися соціальні фактори (нормалізація і/чи соціалізація), вікові (з дитинства) і біологічні (фізичні та розумові здібності).
Медична модель інвалідності визначається у науковій літературі як медична патологія. "Нормальною" є людина, яка не має медичних патологій, а інвалід належить до пасивних пацієнтів, які потребують сторонньої допомоги і догляду. З огляду на це, індивід може вважатися нормальним, якщо він здатний брати участь у різних сферах життєдіяльності суспільства нарівні зі своїми однолітками і не потребує спеціальних умов чи сторонньої допомоги. Разом з тим, інвалід може досягти працездатності, тобто здатності виконувати певну роль, яка вважається для нього нормальною, але продовжує залишатись соціально неповноцінною людиною, якщо позбавленні, можливостей, якими користуються інші члени суспільства і необхідних елементів життя: сім´ї, освіти, зайнятості, житла, фінансової та особистої безпеки, участі у соціальних і політичних групах, релігійної діяльності, інтимних і статевих відносин, доступу до всіх видів громадського обслуговування, свободи пересування і загального способу повсякденного життя. Таким чином, в умовах сьогодення будь-яка вада розвитку може стати причиною непрацездатності людини, її соціальної неповноцінності. Але навіть і в цьому випадку такий стан набуває статусу інвалідності, якщо індивід не може виробити компенсаторні механізми діяльності. Така можливість залежить у свою чергу від толерантності суспільства та співчутливого ставлення людей до проблеми інвалідності, наявності у самого індивіда здібностей, які дають йому змогу здійснювати альтернативні форми поведінки, психологічної гнучкості особистості. Звідси можна зробити висновок, що кількість осіб з фізичними і психічними вадами значною мірою обумовлена соціальною структурою суспільства, особливо соціальними аттитюдами і соціальною організацією.
Термін "інвалідність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) охоплює значну кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових чи сенсорних дефектів, стану здоров´я чи психічних хвороб. Такі дефекти, стани чи захворювання за своїм характером можуть бути постійними або тимчасовими.
Термін "непрацездатність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) означає втрату чи обмеження можливостей участі в житті суспільства нарівні з іншими. Він зумовлює стосунки між інвалідом та його оточенням. Цей термін застосовується з тією метою, щоб підкреслити недоліки оточення і багатьох аспектів діяльності суспільства, зокрема в сфері інформації, зв´язку та освіти, які обмежують можливості інвалідів брати участь в житті суспільства нарівні з іншими.
Таким чином, термінологія, яка використовується в міжнародних правових документах, визнає необхідність розгляду як індивідуальних потреб особистості (реабілітація, надання допоміжних засобів тощо), так і соціальних проблем (різні перешкоди для участі в житті суспільства).
В основі провідних принципів розробки державних програм з проблем інвалідності знаходяться напрямки діяльності з забезпечення інвалідів рівними можливостями. Вперше поняття "створення рівних можливостей для інвалідів" визначається у Всесвітній програмі дій щодо інвалідів (ГА ООН, резолюції № 37/53 від 3 грудня 1982 p.). "Створення рівних можливостей для інвалідів" — "процес, завдяки якому такі загальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умови і транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров´я, доступ до освіти і праці, культурного і соціального життя, включаючи спорт і створення умов для відпочинку, робляться доступними для всіх" (п. 12).
Керівні принципи організації послуг в інтересах інвалідів із урахуванням завдань створення рівних можливостей визначаються таким чином:
а) інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах і вести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;
б) інваліди мають брати участь у прийнятті рішень на всіх рівнях, що стосуються, як загальних справ общини, так і всіх справ, які мають для них як людей з фізичними недоліками особливе значення;
в) інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в межах звичайних систем освіти, охорони здоров´я, соціальних служб тощо;
г) інваліди мають брати активну участь в загальному соціальному й економічному розвитку суспільства, а їхні потреби повинні враховуватися у
національних планах розвитку. Інвалідам повинна бути надана рівна можливість брати участь у національному розвитку.
Створення рівних можливостей означає також, що державна політика має використовувати "всі засоби таким чином, щоб кожний індивід мав рівні можливості для участі в житті суспільства. Після досягнення інвалідами рівних прав у них повинні бути також рівні обов´язки. У міру отримання інвалідами рівних прав суспільство вправі очікувати від них більшого. У рамках процесу забезпечення рівних можливостей необхідно створювати умови для надання допомоги інвалідам для того, щоб вони могли повною мірою виконувати свої обов´язки як члени суспільства" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів".)
Міжнародні концепції встановлення інвалідності
Медико-соціальна модель інвалідизації особистості відображена у "Міжнародній класифікації порушень, зниження працездатності та соціальної недостатності", основу якої становить таксономія порушень, обмеження життєдіяльності та соціальної недостатності. Відхилення від норми у біологічному стані людини позначається терміном "порушення". Порушення — це будь-яка втрата чи аномалія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури чи функції. Вважається, що цей термін місткіший, ніж "вада" і "розлад", тому що охоплює не тільки розлади і дефекти, але й інші аномалії —- втрату органа, кінцівок, частини тіла. У поняття "порушення" входять також аномалії розумової діяльності. Як один з його аспектів розглядається функціональне обмеження.
Обмеження життєдіяльності розуміється як будь-яке обмеження чи відсутність (в результаті порушення) здатності здійснювати діяльність способом, який вважається нормальним для людини. Обмеження життєдіяльності — це зниження здатностей у комунікації, самообслуговуванні, орієнтації у просторі й часі, контролю за своєю поведінкою, витривалості. Ступінь обмеження може бути тимчасовим чи постійним, оборотним чи необоротним, прогресивним і регресивним. Це процес, в результаті якого обмежуються функції організму і діяльності людини у повсякденному житті, тобто він є наслідком порушення чи психологічної реакції на нього. Відповідно до цього специфікація соціального втручання має бути узгодженою зі здібностями індивіда і його особливими потребами у безбар´єрній архітектурі, спеціальному навчанні, допоміжних пристроях і засобах, у температурному режимі, освітленні тощо.
Соціальну недостатність розглядають як такий недолік індивіда, який випливає із порушення чи обмеження життєдіяльності, за яких людина не може виконувати в повному обсязі звичну для її становища роль у житті (залежно від віку, статі, соціального і культурного стану). Соціальна недостатність характеризує невідповідність між потребами людини та її становищем і очікуваннями самого індивіда або соціальної групи, до якої він належить. Соціальна недостатність виникає в разі ізольованості індивіда від сім´ї, відсутності мобільності й фізичного доступу до об´єктів соціального оточення та засобів комунікації, фізичної залежності від інших людей, низького рівня комунікації, незадоволеності потреби у самореалізації. Тобто поняття "соціальна недостатність" означає порушення у соціальній сфері людини, відсутність умов для гармонізації та гуманізації відносин людини і оточення. Тому поняття "соціальна недостатність" протилежне поняттю "соціалізація" та відображає соціальні, економічні і культурні наслідки порушення функцій організму, що спричинюють інвалідизацію індивіда.
Очевидна відсутність чіткої робочої диференціації інвалідів призвела до змішування понять "дефект", "інвалідність", "непрацездатність", "соціальна недостатність". У минулому у багатьох країнах, а в Україні і до цього часу, засоби ідентифікації соціальної недостатності, як правило, залежали від встановлення рівня працездатності та ступеня важкості захворювання. Надання висновку про інвалідизацію особистості на основі вади розвитку і функціонального обмеження не позбавлене сенсу при важких формах психічних порушень, порушеннях опорно-рухового апарату і комбінованих формах патологічних станів. За інших умов цей підхід передбачає припущення про відсутність компенсаторних механізмів особистості чи її педагогічну занедбаність.
Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфіка надання допомоги інвалідам: лікування; догляд, нагляд; надання пенсій, пільг, грошової допомоги; спеціальне навчання і виховання. її кінцева мета — забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інваліда.
Одна з умов соціального захисту інвалідів — визнання того факту, що попри всі профілактичні заходи завжди будуть люди з інвалідністю. Це означає, що необхідно виявляти і ліквідовувати перешкоди до повної їх участі у житті суспільства. Зокрема, навчання має, по можливості, проходити у звичайній школі, інвалідам молодого віку необхідно надати можливість отримання освіти і роботи.
Це водночас підтверджує не тільки рівні права, але і рівні обов´язки інвалідів перед суспільством: виконання їх ролі у суспільстві та обов´язків дорослих громадян. Формування позитивного іміджу інваліда у суспільній свідомості є важливою умовою їх інтеграції, адже здорові люди бачать перш за все ознаки інвалідності: білу тростину, інвалідну коляску, милиці, слуховий апарат, але не бачать саму людину, особистість.
Сучасні стратегії забезпечення рівних можливостей для інвалідів
Нові прогресивні тенденції соціального захисту інвалідів відображені в документі ООН "Стандартні правила створення рівних можливостей для інвалідів". Цей документ має рекомендаційний характер і зумовлює прийняття державами моральних та політичних зобов´язань, а також передбачає реалізацію принципів, що стосуються відповідальності й співробітництва. Мета правил — забезпечити таке становище, коли дівчатка і хлопчики, чоловіки і жінки, які є інвалідами, мали б ті самі права й обов´язки, що й інші члени суспільства.
У "Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для інвалідів" визначаються цільові галузі для створення рівних можливостей: доступність, освіта, зайнятість, підтримка прибутків і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок і спорт, віросповідання. Одна з проблем — визначення принципу рівних можливостей у сфері освіти. Державам пропонується забезпечити навчання дітей-інвалідів в інтегрованих структурах. Навчання у звичайних школах зумовлює використання послуг перекладачів та належних допоміжних засобів (а також наявність доступних), що покликані задовольнити потреби дітей з різними нозологіями інвалідності. До процесу навчання на всіх рівнях слід залучати батьківські групи та організації інвалідів. Для створення інвалідам можливостей у галузі освіти країнам необхідно мати визначену політику, що розуміється і сприймається на всіх рівнях, забезпечити гнучкість програм, можливості варіювання навчальних планів. У випадках, коли система загальної шкільної освіти не задовольняє потреб усіх дітей-інвалідів, необхідно передбачити спеціальне навчання, що спрямоване на підготовку учнів до навчання у системі загальної шкільної освіти. Внаслідок особливих комунікативних потреб глухих і сліпоглухонімих дітей доцільно організовувати їх навчання у спеціальних закладах чи у спеціальних групах і класах у звичайних школах.
Перспективним є залучення інвалідів до культурних цінностей і художньо-естетичної діяльності. Озвучені книжки, друковані видання, написані простою мовою, чіткий формат і кольори для розумово відсталих, адаптовані теле- і театральні постанови для глухих — це великий крок у наданні інформації для тих, хто раніше такої можливості не мав. Заняття хореографією, музикою, літературою, театром сприяють виявленню та розвитку художнього і творчого потенціалу.
Не менш важлива проблема — організація дозвілля та відпочинку, що тісно пов´язана зі створенням механізмів полегшення пересування інвалідів до рекреаційних установ, моральною і фінансовою підтримкою персоналу, який здійснює соціальні програми, у тому числі проекти, що передбачають розробку методики забезпечення доступності.
Правові основи соціального захисту інвалідів в Україні Правові та організаційні засади щодо задоволення особливих потреб інвалідів у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у спеціальному й загальному законодавстві України. У спеціальному законодавстві права інвалідів урегульовані шляхом (рис. 5.1, 5.2, 5.3):
· прийняття окремого закону, що стосується виключно інвалідів (Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 p.; Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" від 16 листопада 2000 р. № 2019-11);
· включення питань, що стосуються інвалідів, до галузевих законів (Законів України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р., "Про державну допомогу сім´ям з дітьми" від 21 листопада 1992 р., "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р., "Про освіту" від 23 травня 1991 р., "Просприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" від 5 лютого 1993 p., Основ законодавства України про охорону здоров´я" від 19 листопада 1992 p., "Кодексу законів про працю та ін.);
· нормативно-правових документів, що регулюють механізм реалізації законів; типові положення, взірцеві положення, інструкції, укази, накази, розпорядження та ін.
Соціальний захист дітей-інвалідів
Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму "Діти України", закони України "Про охорону дитинства" і "Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства".
У Законі "Про охорону дитинства" дається визначення поняття "дитина-інвалід". Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.
У законі зазначається, що проведення державної політики спрямовано на реалізацію цільових програм з охорони дитинства і передбачає надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.
У Законі України "Про державну соціальну допомогу дітям - інвалідам та інвалідам з дитинства" встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.
Залежно від характеру захворювання визначаються соціально-медичні класифікації дітей-інвалідів. Соціальний аспект класифікації дітей-інвалідів знаходиться у правовій парадигмі, має юридичне підґрунтя і розглядається з погляду визначення категорій дітей із функціональними змінами і патологічними станами, які дають право на встановлення інвалідності на різні терміни (на 2 роки, на 5 років, до 16-річного віку) залежно від діагнозу.
В основі цієї класифікації — перелік медичних показань, що дають право на отримання соціальної пенсії дітям-інвалідам віком до 16 років, що затверджено наказом Міністерства охорони здоров´я України № 175 від 1992 р. Так, до переліку медичних показань, які дають право на отримання соціальної пенсії на термін до досягнення 16-річного віку входять такі патологічні стани, як: стійко виражені паралічі або глибокі парези однієї і більше кінцівок, стійкі генералізовані гіперкінези, виражені порушення координації; олігофренія або недоумство різного генезу, що відповідає ступеню ідіотії або імбіцильності; відсутність або сліпота одного ока; патологічні стани, які виникають при відсутності або вираженій недорозвиненості життєво важливих органів, що призводить до стійкого порушення функцій; виражені стійкі необоротні порушення опорно-рухового апарату; недостатність функцій залоз внутрішньої секреції; глухота та ін. (всього 23 назви).
Показанням для визначення інвалідності у дітей є патологічні стани, які виникають при уроджених спадкових, здобутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, пульмонологічне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, нефрологічне та ін.). Своє рішення спеціалісти фіксують у карті стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини(підлітка) - інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.
Категорія дитячої інвалідності зумовлює специфіку медичного патронажу: загальномедична допомога, догляд медичної сестри вдома, лікування у лікарні. Програми медичного страхування у багатьох країнах світу передбачають оплату ліків і різні медичні послуги. Програми соціально-медичної реабілітації забезпечують вибір і використання різнобічних допоміжних засобів:
· протезів (пристроїв, які повністю чи частково замінюють відсутні частини тіла і відновлюють, наскільки це можливо, порушену функцію);
· ортопедичних засобів (терапевтичних пристроїв, які не тільки пасивно підтримують певні суглоби, але також полегшують, поліпшують і контролюють функціональну роботу порушених органів);
· технічних засобів (пристроїв, які компенсують функції, що з різних причин більше не діють або діють ненормально внаслідок фізичних чи сенсорних порушень: спеціальних виделок, ложок, тарілок, чашок, туалетів, сходинок, пандусів та ін.; спеціальних апаратів для дітей з частковою втратою зору і слуху).
Допоміжні засоби і пристрої полегшують життя дитини, допомагають її інтеграції у середовище своїх однолітків.
Сім´ям дітей-інвалідів забезпечується право на грошову допомогу на догляд за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку обсягом у 100 % мінімальної заробітної платні, яке визначається в Законі "Про державну допомогу сім´ям з дітьми", соціальну пенсію дітям-інвалідам віком до 16 років, дітям-інвалідам — у разі втрати годувальника до 18 років — в Законі "Про пенсійне забезпечення".
Певні гарантії жінкам, які мають дитину-інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну платню і звільняти з роботи. Обов´язковим є працевлаштування цих жінок у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору (ст. 184).
Українське законодавство визначає норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей" яким встановлено інвалідність і які мають вади психофізичного розвитку. Найбільш важливими з них є захист прав дитини на освіту, охорону здоров´я, пенсійне забезпечення, матеріальну допомогу, соціальний патронаж, доступ до комунікації та об´єктів матеріального оточення.
Соціальний захист інвалідів всіх вікових груп
Основним законом України із соціального захисту інвалідів є Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 12 березня 1991 р. № 875-12. Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами.
У законі зазначається, що інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.
У законі визначаються цільові сфери створення умов для нормальної життєдіяльності інвалідів, такі як: діяльність державних органів влади, освіта, профорієнтація і працевлаштування, участь інвалідів у прийнятті рішень, матеріальне і соціальне оточення, фінансування соціальних проектів і програм із соціального захисту інвалідів. На виконання закону були прийняті ряд підзаконних і правових актів, національні програми, які регулюють механізм його реалізації.
У ст. 2 закону визначається поняття інвалід. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті.
У законі зазначається, що дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.
Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв´язку до особливостей інвалідів.
Порядок та умови визначення потреб у зв´язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здатностей інваліда до професійної і побутової діяльності. Види та обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації та адаптації.
Для проведення реабілітаційних заходів медичними закладами розробляється індивідуальна програма реабілітації, якає обов´язковою для виконання державними органами, підприємствами (об´єднаннями), установами та організаціями. Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.
Державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється Міністерством праці і соціальної політики України, Міністерством охорони здоров´я України та місцевими радами народних депутатів України. Представники республіканських громадських організацій інвалідів є членами колегій згаданих міністерств. Міністерство праці і соціальної політики України спільно з іншими міністерствами і відомствами, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів здійснює розробку й координацію довгострокових і короткострокових програм з реалізації державної політики щодо інвалідів та контролює їх виконання.
Групи інвалідності в Україні визначаються відповідно до Інструкції про встановлення груп інвалідності від 28 грудня 1991 р. № 16.01/20. Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя група інвалідності. Питання про встановлення груп інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення ґрунтується на оцінюванні комплексу клінічних, психологічних, соціально-побутових і професійних факторів. При цьому враховуються: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компенсаторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, можливість соціальної адаптації, потреба в різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, професійна підготовка, вік та ін.
При огляді у медико-соціальних експертних комісіях у кожному випадку, незалежно від захворювання чи дефекту, проводиться комплексне обслідування усіх систем організму хворого з метою об´єктивного оцінювання стану здоров´я і ступеня соціальної адаптації, використовуються дані функціональних і лабораторних методів дослідження, проводяться опитування хворого, аналіз необхідних документів. Звертається увага на особисті установки інваліда, можливість соціальної адаптації. Огляд ґрунтується на принципах медичної етики і деонтології.
При винесенні рішення про інвалідність складається індивідуальна програма реабілітації, що передбачає послідовність з проведеними раніше медико-соціальними заходами, розглядається питання про потребу в різних видах реабілітації, соціально-побутових послуг, матеріальної допомоги.
При нестійких, зворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму з метою спостереження за ефективністю лікування та проведення реабілітаційних заходів, станом здоров´я і ступенем соціальної адаптації проводиться періодичний огляд інвалідів через 1—3 роки.
При стійких, незворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості поліпшення перебігу захворювання і відновлення соціальної адаптації, внаслідок неефективності вжитих реабілітаційних заходів, інвалідність установлюється без зазначення строку переогляду.
Підставою для встановлення першої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до різко вираженої соціальної дезадаптації внаслідок неможливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересуванням, самообслуговуванням, участю у трудовій діяльності, якщо вказані порушення викликають потребу в постійному сторонньому догляді чи допомозі. При забезпеченні засобами компенсації анатомічних дефектів чи порушення функцій організму, створенні спеціальних умов праці на виробництві чи вдома можливе виконання різних видів праці.
Підставою для встановлення другої групи інвалідністі є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюванням, наслідками травм, уродженими дефектами, що не потребують постійного стороннього догляду чи допомоги, але призводять до вираженої соціальної дезадаптації внаслідок різко вираженого утруднення навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності або при неможливості працювати.
Підставою для встановлення третьої групи інвалідності є обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до значного зниження можливостей соціальної адаптації внаслідок вираженого утруднення навчання, спілкування, пересування, участі у трудовій діяльності (значне зменшення обсягу трудової діяльності, зниження кваліфікації, значні утруднення у виконанні професійної праці внаслідок анатомічних дефектів).
Сьогодні державна політика соціального захисту інвалідів здійснюється відповідно до Законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та інших законодавчих актів, норми яких визначають додаткові державні соціальні гарантії окремим категоріям інвалідів: інвалідам війни, інвалідам з числа осіб, котрі постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АБС, інвалідам з числа військовослужбовців тощо.
Пенсійне забезпечення інвалідів здійснюється згідно з законами України "Про пенсійне забезпечення", "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", а також іншими законодавчими актами, зокрема "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про службу в органах місцевого самоврядування".
Таке законодавче розмежування питань соціального захисту інвалідів унеможливлює реалізацію соціальної політики в єдиному напрямі для всіх категорій громадян.
Законом України "Про психіатричну допомогу", прийнятим Верховною Радою України 22 лютого 2002 p., визначено правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою на підставі пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлено обов´язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту особам, які страждають на психічні розлади.
З метою поліпшення соціального захисту дітей-інвалідів 16 листопада 2000 р. Верховною Радою України прийнято Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". Цим законом передбачені заходи, спрямовані на поліпшення матеріального забезпечення дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, зокрема цим категоріям інвалідів надається право на державну соціальну допомогу, яка виплачується замість пенсії.
Правові аспекти щодо освіти інвалідів містяться в Законах України "Про освіту", "Про дошкільне виховання", "Про загальну середню освіту" тощо. Значну увагу приділено вирішенню проблем дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку в Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347.
Законодавством України про працю передбачена система пільг для працюючих інвалідів, працівників, які мають дітей-інвалідів. Встановлення цих пільг спрямовано на створення умов для реалізації інвалідам повною мірою свого конституційного права на працю, на створення умов для продуктивної та безпечної праці інвалідів під час прийому на роботу та звільнення з неї.
Нормативно-правова база з питань соціального захисту інвалідів була значно розширена в останні роки. Протягом 2000—2001 p.p. до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" були внесені суттєві зміни і доповнення щодо оподаткування, створення належних умов для соціально-трудової та професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення умов для працевлаштування та ін.
Для поліпшення умов перевезення пасажирів з ураженням опорно-рухового апарату у вересні 2001 р. Кабінетом Міністрів України прийнято розпорядження "Про розробку та організацію серійного виробництва міських пасажирських автобусів і тролейбусів, переобладнаних або обладнаних спеціальними пристроями для перевезення інвалідів на візках". Передбачено серійний випуск уніфікованих вітчизняних транспортних засобів, які б забезпечували маломобільним групам населення і, насамперед, інвалідам на візках рівні з іншими громадянами можливості у користуванні міським пасажирським транспортом.
Соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями є одним із пріоритетних напрямів Стратегії подолання бідності, затвердженої Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637, оскільки інвалідність тісно пов´язана з бідністю.
Зроблені певні кроки зі створення правової бази у сфері реабілітації інвалідів. Указами Президента України затверджено Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001—2005 pp., створено Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, постановою Кабінету Міністрів України схвалено Концепцію ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні.
Побудова правової бази виходить із того, що не лише декларується той чи інший набір гарантій для осіб з обмеженими фізичними можливостями, а й законодавчо встановлюється процедура їх впровадження і контролю за реалізацією, яка здатна забезпечити втілення всієї сукупності соціальних пряв осіб з обмеженими фізичними можливостями в суспільному житті.
Державне управління системою соціального захисту інвалідів
Основу системи надання соціальних послуг інвалідам і системи соціального захисту становить мережа організацій та установ, підпорядкованих різним міністерствам і відомствам.
Міністерство праці і соціальної політики
Напрями діяльності міністерства у сфері надання соціальних послуг інвалідам реалізуються згідно з Положенням про Міністерство праці і соціальної політики України № 1319 від 1 грудня 1997 р.
їх зміст полягає у: розробці напрямів соціальної політики та проектів нормативно-законодавчих актів щодо організації соціального захисту; розробці цільових програм; забезпеченні спеціальними засобами пересування (виробництво, розподіл, контроль за реалізацією); забезпеченні інвалідів засобами протезування, індивідуальними механічними та електрифікованими засобами пересування і реабілітації; створенні спільно з Фондом соціального захисту інвалідів спільних підприємств для виготовлення згаданих вище засобів; забезпеченні інвалідів санаторно-курортним лікуванням; розвитку та зміцненні матеріально-технічної бази санаторіїв, упровадженні нових методів лікування; координації наукових досліджень з питань соціального захисту інвалідів, ветеранів війни і праці; організаційному забезпеченні працевлаштування та професійного навчання інвалідів, ветеранів війни та праці, створенні і розвитку відповідних спеціальних підприємств; координації діяльності органів соціального захисту населення з питань соціальної політики, надання методичної та практичної допомоги; контролі за наданням пільг населенню, передбачених чинним законодавством.
Соціальний захист осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи: здійснення заходів соціального захисту осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, розробка пропозицій про надання їм додаткових пільг та компенсацій; забезпечення виконання чинного законодавства та прийнятих урядом рішень стосовно соціального забезпечення і соціального захисту осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи; вивчення проблем, пов´язаних із пенсійним забезпеченням громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, надання їм пільг і компенсацій, надання необхідної методичної і практичної допомоги місцевим органам соціального захисту населення.
Соціальне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів установами соціального захисту: розробка напрямів соціальної політики та проектів нормативно-законодавчих актів щодо розвитку різних форм соціального обслуговування одиноких непрацездатних громадян, громадян похилого віку та інвалідів; координація роботи органів соціального захисту щодо організації матеріально-побутового, культурного та медичного обслуговування непрацездатних громадян; розробка заходів щодо розвитку мережі установ соціального обслуговування населення (будинків-інтернатів, територіальних центрів тощо, підсобних господарств та лікувально-виробничих майстерень); методична та практична допомога місцевим органам соціального захисту населення щодо створення спеціалізованих служб надання соціальних та інших послуг громадянам похилого віку та інвалідам.
Соціальний захист на обласному рівні здійснюють управління соціального захисту населення обласних державних адміністрацій. Основні функції їх визначаються Типовим положенням про управління соціального захисту населення обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1996 р. № 60, яким передбачено: розвиток соціального забезпечення з метою задоволення потреб соціально незахищених громадян; створення системи адресної соціальної допомоги і підтримки малозабезпечених громадян і сімей з дітьми, які відповідно до законодавства мають право на її отримання; сприяння працевлаштуванню інвалідів, здійснення заходів щодо їх професійного навчання, забезпечення матеріально-побутового обслуговування інвалідів та пенсіонерів; здійснення контролю за наданням пільг громадянам, які відповідно до законодавства мають право на їх отримання; розширення і зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту населення, розвиток мережі будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, підвищення рівня обслуговування громадян, які перебувають у закладах соціального захисту; здійснення разом з установами місцевого самоврядування, управліннями і відділами державних адміністрацій та громадськими організаціями комплексних цільових програм, спрямованих на поліпшення соціального захисту інвалідів, ветеранів війни та праці, поліпшення обслуговування самотніх непрацездатних людей, громадян похилого віку, розвиток мережі територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів і надомних форм обслуговування, будівництво спеціальних житлових будинків для цієї категорії населення; організація надання протезно-ортопедичної допомоги населенню і забезпечення інвалідів засобами пересування.
На районному рівні соціальний захист здійснюють управління соціального захисту населення районної державної адміністрації. Основні завдання та функції управлінь з роботи з інвалідами визначаються Типовим положенням про управління соціального захисту населення районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 1996 р. №461.
Напрями роботи: реалізація державної політики у сфері соціального захисту громадян на території району; правильне і своєчасне призначення і виплата встановлених законодавством державних пенсій і допомоги; забезпечення працевлаштування інвалідів, сприяння здобуттю ними освіти і кваліфікації, які відповідають їхнім здібностям і можливостям; здійснення разом з відповідними місцевими органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями комплексних програм поліпшення обслуговування інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, а також громадян похилого віку та всебічний розвиток надомних форм їх обслуговування, здійснення контролю за наданням послуг із соціального захисту.
Завдання і функції: вирішення питань соціального захисту, надання пільг, субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (у разі відсутності відповідного відділу державної адміністрації) ветеранам війни і праці та інвалідам; призначення державних пенсій та допомог, перерахунок раніше призначених пенсій та допомоги, видача пенсійних посвідчень; підготовка пропозицій місцевим радам щодо встановлення нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, разом з відповідними державними органами і громадськими організаціями здійснення працевлаштування інвалідів, сприяння створенню виробництв, цехів і дільниць, призначених для використання їхньої праці, професійно-технічного навчання та перекваліфікації інвалідів, перевірка на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності умов праці інвалідів і можливість використання їх на роботі згідно з трудовими рекомендаціями медично-соціальної експертної комісії, направлення інвалідів для навчання у навчальних закладах сфери соціального захисту населення; організація матеріально-побутового обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, ведення обліку і видання інвалідам та пенсіонерам путівок на санаторно-курортне лікування, забезпечення інвалідів транспортними засобами в установленому порядку; аналіз стану надання встановлених законодавством пільг соціально незахищеним громадянам, здійснення комплексних програм, заходів соціальної підтримки; створення мережі та організація роботи територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів, відділень денного і стаціонарного перебування та надання соціальної допомоги їм вдома, центрів соціальної реабілітації, магазинів, пунктів харчування малозабезпечених громадян та інших підприємств комунально-побутового обслуговування, у тому числі з наданням платних послуг, спеціальних житлових будинків з комплексом служб соціально-побутового і медичного призначення, контроль якості та своєчасності надання послуг щодо соціального захисту; ведення обліку осіб, які потребують влаштування до будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, оформлення необхідних документів для їх влаштування до цих закладів, надання допомоги в організації роботи будинків-інтернатів (пансіонатів), розташованих на території району; забезпечення надання адресної цільової грошової і натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам, а також допомоги сім´ям з дітьми; здійснення в установленому порядку компенсаційних виплат малозабезпеченим громадянам; внесення відповідно до чинного законодавства пропозицій щодо встановлення піклування над повнолітніми дієздатними особами, які за станом здоров´я потребують догляду; проведення обліку осіб, які потребують протезно-ортопедичної допомоги, і сприяння їм у протезуванні; сприяння громадським, релігійним організаціям, благодійним фондам, окремим громадянам у наданні соціальної допомоги ветеранам, інвалідам та громадянам похилого віку.
Установи соціального обслуговування інвалідів будинки-інтернати
Профілізація інтернатних установ: пансіонати для ветеранів війни та праці (14); будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів (57); спеціальні будинки-інтернати (3); психоневрологічні інтернати (145); дитячі будинки-інтернати (57).
Основною категорією інвалідів, які проживають в інтернатних установах системи соціального захисту, є інваліди з психічними захворюваннями. У системі на сьогодні діють 145 психоневрологічних інтернатів, в яких проживає 28 тис. інвалідів старших 18 років. В 57 дитячих будинках-інтернатах на повному державному утриманні перебуває 8 тис. дітей. До будинків-інтернатів приймають на повне державне забезпечення громадян похилого віку (жінок з 55 років, чоловіків з 60 років) та інвалідів І і II груп старших 18 років. Контингентом психоневрологічних інтернатів є інваліди І і II груп з психічними захворюваннями старші 18 років і психічно хворі громадяни похилого віку (жінки з 55 років, чоловіки з 60 років). До дитячих будинків-інтернатів приймають дітей віком від 4 до 18 років з аномаліями розумового і фізичного розвитку.
Типи дитячих будинків-інтернатів: для дітей з фізичними вадами і нормальним інтелектом шкільного і дошкільного віку, в яких значно утруднене або неможливе самостійне пересування і які частково себе обслуговують; для дітей-імбецилів, фізично здорових, шкільного та дошкільного віку, які можуть самостійно пересуватися, самообслуговуватися; для фізично здорових дітей з глибокою розумовою відсталістю в ступені ідіотії, які можуть самостійно пересуватися; для ліжково-хворих дітей різного ступеня розумової відсталості, які страждають важкими порушеннями нижніх та верхніх кінцівок, не можуть самообслуговуватись і самостійно пересуватися.
На думку укладачів державної доповіді "Про становище інвалідів в Україні та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами" (ст. 56) в Україні є необхідність переорієнтації діючої системи соціальних послуг з переважно інституційної моделі на модель послуг на рівні громади або вдома у клієнта. Не відкидаючи в цілому потреби в існуванні інституцій за умов складної економічної ситуації, необхідно сприяти забезпеченню права громадянина на вибір виду послуги. Хоча окремі моделі соціальних послуг за місцем проживання демонструють їх ефективність, наявність їх досі суттєво не вплинула на реформування соціальних послуг в Україні.
Підприємства Українського виробничого протезного концерну "Укрпротез"
Для надання протезно-ортопедичної допомоги населенню в Україні у складі Українського виробничого протезного концерну "Укрпротез" функціонують 14 державних експериментальних протезно-ортопедичних підприємств, 17 виробничих дільниць, 10 ательє з надання малоскладної протезно-ортопедичної допомоги, якими щорічно обслуговується 1 млн. осіб. Підприємства і дільниці розташовані в обласних центрах і великих промислових містах, таких як Київ, Вінниця, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, Харків та ін.
Протезно-ортопедичними підприємствами за індивідуальними замовленнями виготовляються протези верхніх і нижніх кінцівок, рати, тутори, ортези, корсети, ортопедичне взуття та специфічні засоби реабілітації. Наприклад, крісла-коляски для інвалідів різних типів можна придбати у Львівському підприємстві засобів пересування і протезування. Харківське протезно-ортопедичне підприємство виготовляє засоби реабілітації та малої механізації: манеж-ходунки різних модифікацій, стільці туалетні, підставки туалетні, столики приліжкові, умивальники пересувні та ін. Для придбання протезно-ортопедичних виробів, у тому числі за новими технологіями, ортопедичного взуття, інших засобів реабілітації інвалід має звернутися до медичного відділу одного з протезно-ортопедичних підприємств концерну "Укрпротез".
Одним з етапів процесу соціального обслуговування інвалідів є санаторно-курортне лікування. В Україні його потребують щороку близько 125 тис. інвалідів. У системі Міністерства праці та соціальної політики функціонують 5 спеціалізованих санаторіїв для оздоровлення та лікування близько 25 тис. інвалідів. Це Київський клінічний санаторій "Перемога", Одеський санаторій "Салют", Трускавецький санаторій "Батьківщина", Миргородський санаторій "Слава", Алуштинський санаторій "Ветеран". Крім цього, за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів на місцях здійснюється самостійне придбання путівок для інвалідів в інші санаторії України.
Місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються пансіонати, велика увага приділяється оздоровленню населення, яке постраждало внаслідок Чорнобильської катастрофи. Враховуючи обмеженість фінансування, пріоритет надається санаторно-курортному лікуванню осіб, І категорії (інвалідів), які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дітей-інвалідів, дітей-сиріт, дітей з хронічними захворюваннями, які проживають на забруднених радіонуклідами територіях. Так, на санаторно-курортне лікування дітей-інвалідів у 2003 р. було передбачено 15,2 млн. грн., що дало можливість оздоровити всіх бажаючих цієї категорії постраждалих.
Санаторно-курортний етап реабілітації дітей-інвалідів проводиться місцевими та дитячими санаторіями, підпорядкованими безпосередньо Міністерству охорони здоров´я, за такими спеціалізаціями: для дітей з дитячим церебральним паралічем, порушенням опорно-рухового апарату, хворих на туберкульоз.
Фонд соціального захисту інвалідів
Для фінансування державних соціальних програм підтримки і захисту інвалідів 18 липня 1991 р. Постановою Кабінету Міністрів України № 92 створено Фонд соціального захисту інвалідів. Згідно з Постановою уряду "Питання Фонду соціального захисту інвалідів" від 11 липня 2002 р. № 954 Фонд е урядовим органом державного управління у складі Міністерства праці та соціальної політики України. Головними завданнями його роботи є:
· фінансування пріоритетних загальнодержавних програм та інших заходів соціального захисту, соціально-трудової та медичної реабілітації інвалідів і залучення їх до суспільно корисної діяльності;
· акумуляція благодійних коштів та коштів, надходження яких передбачено з усіх можливих джерел, а також від підприємств (об´єднань), установ, організацій на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, та інші соціальні заходи;
· контроль за додержанням підприємствами (об´єднаннями), установами й організаціями робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів;
· участь у визначенні нормативів робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.
Від стану дохідної частини державного та місцевих бюджетів залежить надання інвалідам пільг та компенсацій, передбачених законодавством України, а також рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Соціальні служби для молоді
Поява у нашій державі системи соціальних служб для молоді зумовила необхідність створення умов для використання збереженого інтелектуального та фізичного потенціалу дітей та молоді, розробки і впровадження у практику соціальної допомоги нових форм і методів роботи з цією категорією осіб. При цьому специфіка діяльності ССМ розглядалася не як альтернативна наявній системі спеціального навчання, виховання і соціального захисту, а така, що є допоміжною, з метою інтеграції дітей-інвалідів та молодих інвалідів у суспільство, створення для них рівних можливостей.
Протягом кількох років діяльність соціальних служб для молоді у напрямі соціальної підтримки дітей-інвалідів і молодих інвалідів здійснювалася відповідно до положення ст. 6 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" і Програми організації діяльності ССМ щодо соціальної роботи з дітьми і молоддю з особливими потребами. Програма передбачала розробку, впровадження і реалізацію регіональних соціальних програм з питань соціальної реабілітації дітей-інвалідів, розробку комплексу взаємопов´язаних заходів з метою ефективної соціальної реабілітації дітей-інвалідів; визначення трьох основних напрямів діяльності соціальних служб: соціальної профілактики, соціального обслуговування, соціальної реабілітації.
Професійна та добровільна діяльність, спрямована на гармонізацію особистості інваліда у суспільстві, здійснюється у загальному контексті роботи соціальних служб. Специфіка соціальної роботи реалізується на рівні індивідуальної роботи, коли враховуються особливі потреби дитини або молодої людини, специфіка рівня життєдіяльності, психофізичних можливостей, розвитку духовної та інтелектуальної сфер людини.
Основу соціального обслуговування інвалідів п соціальних службах для молоді становить мобілізація джерел психологічної, соціально-педагогічної та правової соціальної допомоги інвалідам та членам їхніх сімей. Реалізація цього напрямку роботи здійснюється через проведення соціально-педагогічного патронажу сім´ї, яка виховує дитину-інваліда; соціальну допомогу молодим інвалідам, які мають потреби у лікуванні, догляді, фінансовій підтримці; соціальну допомогу дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків. Отже, зміст соціальної допомоги молодим інвалідам полягає:
· у наданні соціальних послуг у нагляді і догляді за непрацездатними інвалідами молодого віку, забезпеченні їх продуктами харчування, ліками, одягом, наданні їм допомоги у пересуванні, бібліотечному обслуговуванні з залученням добровільних помічників;
· наданні інформаційно-консультативних послуг з правових питань, організації культурно-дозвільневої діяльності, медичної реабілітації, працевлаштуванні;
· наданні допомоги у вирішенні проблем соціальної адаптації та реадаптації, відновленні соціального здоров´я, розв´язанні проблем соціального неблагополуччя та соціальних відхилень, які є наслідком інвалідності через проведення індивідуального психологічного консультування, тренінгів особистісного зростання, консультацій з правових питань та ін.;
· стимулюванні само- та взаємопідтримуючої діяльності шляхом створення груп взаємодопомоги.
Чимало молодих інвалідів не можуть забезпечити себе матеріально через непрацездатність. Тому для них організовується клубна робота, заняття художньою творчістю, плідною працею. З цією метою проводяться курси з плетіння ґерданів, мережива, виробів з бісеру, виготовлення іграшок і штучних квітів. Творчі заняття справляють психолого-педагогічний вплив на особистість, сприяють згуртуванню інвалідів, об´єднанню їх у неформальні групи. Для молоді, яка має функціональні обмеження та вади психічного розвитку, соціальні служби організовують центри праці, творчі лабораторії, реалізують проекти з надомної праці. Такі форми роботи поліпшують соціальне самопочуття інвалідів, сприяють їх інтеграції у суспільстві.
Недержавні організації та установи інвалідів (НДО)
На думку експертів ООН, забезпечення участі людей у прийнятті рішень, які безпосередньо зачіпають їхні інтереси, — найважливіший принцип демократії. У цьому плані організації інвалідів виражають потреби своїх членів. До країн з висок ©організованою політикою щодо інвалідів Україну зараховують за критерієм наявності, активності та ролі у прийнятті рішень неурядових організацій.
У нашій країні громадські організації мають багаторічну історію. Вони відіграють велику роль у наданні соціальної допомоги інвалідам. Діяльність неурядових організацій інвалідів є важливим фактором допомоги у розвитку культури, освіти, охорони здоров´я, вирішенні їхніх проблем, їх соціалізації і залучення до активного суспільного життя. Тому органи виконавчої влади соціального захисту повинні бути зорієнтовані на найкращу взаємодію з громадськими організаціями інвалідів та різними благодійними організаціями.
Із загальної кількості в українському суспільстві громадських об´єднань, яких налічується близько 18 тис, понад 900 організацій зосереджують свою діяльність на проблемах інвалідів. Окрім можливостей вияву громадянської активності, ці неприбуткові об´єднання забезпечують робочі місця для певного контингенту людей, надають соціально важливі послуги інвалідам, таким чином сприяючи створенню умов для забезпечення життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями. Саме через ці організації здебільшого внутрішні бізнесові структури та міжнародні донори надають кошти для здійснення в Україні соціальних проектів.
Міністерством юстиції України з 1990 до 2002 р. зареєстровано 38 організацій, які об´єднують інвалідів. Органами юстиції на місцях здійснюється легалізація таких громадських організацій.
Найбільш тривалий час в Україні діють Українське товариство сліпих (УТОС) та Українське товариство глухих (УТОГ). Метою заснування їх у 1933 р. було організаційне об´єднання громадян з вадами зору та слуху, надання їм всебічної допомоги у професійній, трудовій і соціальній реабілітації, підвищення їхнього загальноосвітнього та культурного рівня.
УТОС та УТОГ протягом всього періоду свого існування займаються практичним вирішенням питань реабілітації осіб з вадами зору та слуху, основними з яких є: організація навчання робітничим та іншим професіям, працевлаштування на підприємствах товариств і підприємствах інших форм власності; проведення реабілітаційної роботи; розв´язання проблем інформаційного забезпечення та інтеграції інвалідів у навколишнє середовище; організація розроблення та виготовлення допоміжних технічних пристроїв.
Для всебічного обслуговування інвалідів УТОС та УТОГ створили розгалужену мережу навчально-внробничих підприємств і непромислових організацій, які спеціально пристосовані для роботи з інвалідами.
Чисельним об´єднанням інвалідів с Всеукраїнська організація інвалідів "Союз організацій інвалідів України" (СОІУ). Метою діяльності організації є об´єднання інвалідів України в єдину структуру для ефективнішого розв´язання проблем осіб з обмеженими можливостями, створення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей, розвиток підприємницької діяльності як основи реабілітації, сприяння в працевлаштуванні інвалідів, розвиток мережі реабілітаційних центрів.
участь у розробленні законодавства з проблем інвалідів, а також здійснення міжнародної діяльності.
СОІУ складається з Кримського республіканського, 23 обласних, Київської, Севастопольської та Одеської міських, Ватутінського районного у м. Києві та 170 керівних осередків, які входять до його складу.
Членами СОІУ є 207 громадських об´єднань, зокрема, 7 всеукраїнських, 37 обласних, 120 міських та 43 районних. Всього ця організація інвалідів об´єднує близько одного мільйона інвалідів різних категорій.
Організація "Український конгрес інвалідів", зареєстрована Міністерством юстиції України 26 січня 1997 p., налічує чотири регіональних і сім міських відділень, 8 районних осередків у 17 областях України.
Основною метою їхньої діяльності є використання розумового і фізичного потенціалу людей з обмеженими функціональними можливостями для налагодження процесу особистої реабілітації, інтеграції інвалідів у суспільство, поступове забезпечення рівних можливостей для цієї категорії населення, сприяння захисту їхніх прав, створення умов для виконання людьми з обмеженими функціональними можливостями в повному обсязі своїх обов´язків як членів суспільства.
Активним учасником громадського руху інвалідів е Спілка шахтарів-інвалідів України, у складі якої налічується 300 тис. інвалідів. Основною метою її діяльності є соціальний захист зазначеної категорії осіб.
В Україні також діють ряд об´єднань інвалідів з числа військовослужбовців та ветеранів війни. Одним з них е Всеукраїнська організація інвалідів війни та Збройних Сил, легалізована 16 червня 1994 р. Міністерством юстиції України. Головною метою діяльності організації є сприяння органам державної влади та громадським організаціям у здійсненні заходів, спрямованих на охорону здоров´я та соціальний захист інвалідів з питань пенсійного забезпечення, матеріально-побутових умов життєдіяльності та сприяння підвищенню рівня їх добробуту.
До складу Всеукраїнської організації інвалідів війни та Збройних сил входять 10 обласних організацій, Київська, Севастопольська, 39 міських (на правах обласних), 89 районних організацій. Всеукраїнська організація інвалідів війни та Збройних Сил налічує у своєму складі 280 тис. інвалідів війни та вдів інвалідів.
Широкий громадський рух інвалідів в Україні забезпечує діяльність об´єднань інвалідів з числа осіб, потерпілих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Міністерство юстиції зареєструвало такі об´єднання, як Український національний фонд допомоги інвалідам Чорнобиля, Міжнародна конфедерація інвалідів Чорнобиля, Міжнародний фонд інвалідів Чорнобиля "Чорнобиль-Надія", Всеукраїнська громадська організація інвалідів Чорнобиля "Прип´ять", Всеукраїнське об´єднання інвалідів Чорнобиля та війни "Відродження України", Всеукраїнська громадська організація інвалідів "Допомога інвалідам Чорнобиля".
Всеукраїнське благодійне об´єднання інвалідів Чорнобиля та війни "Відродження України" засноване у 1994 p., з метою захисту та соціальної реабілітації інвалідів з числа ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС та інвалідів війни і нараховує понад 200 тис членів.
Ряд неурядових організацій майже всіх регіонів України захищають права дітей-інвалідів. В останні роки помітно активізувався жіночий рух в Україні. Жіночі організації підтримують жінок з фізичними вадами у нових соціально-економічних умовах, допомагають їм розкрити і реалізувати свій потенціал у суспільно-громадському житті.
Одночасно відбувається процес зміни організації діяльності громадських об´єднань інвалідів для розв´язання проблем інвалідів, що визначає новий характер взаємодії органів державної влади та громадських організацій.
За рішенням 15 всеукраїнських та 10 регіональних організацій у вересні 2001 р. створено Всеукраїнське громадсько-політичне об´єднання "Національна Асамблея інвалідів України". Метою діяльності Асамблеї є об´єднання громадських організацій інвалідів, узгодження дій та консолідація зусиль, спрямованих на поліпшення становища інвалідів в Україні, захист конституційних прав інвалідів, підвищення їх ролі та соціального статусу в суспільстві. Одним із головних завдань є представництво конституційних прав і законних інтересів інвалідів та їх організацій у Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України, інших органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських об´єднаннях.
Одним зі шляхів професіоналізації громадських організацій є їх участь у розробленні урядових програм, надання партнерських грантів для їх спільного виконання. Таким самим чином утверджується партнерство українських громадських організацій із західноєвропейськими (за сприяння Демократичної програми ТАСІС), канадськими (за сприяння Канадського агентства міжнародного розвитку), американськими (Каунтерпарт Альянс) та іншими організаціями.
Накопичений міжнародний і вітчизняний досвід свідчать про те, що ефективне вирішення тих чи інших проблем реальне лише в межах моделі, де органічно поєднана зацікавлена, цілеспрямована політика держави, її правові, економічні, організаційні й наукові можливості, з одного боку, та ініціатива, інтереси відповідної соціальної групи населення — з іншого.
Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" передбачає механізм соціального партнерства держави та громадських організацій інвалідів.
У загальнодержавному процесі розв´язання проблем інвалідів їх організації можуть і повинні виконувати специфічні функції, які державні інститути або просто не в змозі виконати, або виконують з набагато меншим ефектом. Саме на цьому поділі та взаємному доповненні функцій і має засновуватися соціальне партнерство держави та організацій інвалідів у розв´язанні соціальної проблематики інвалідів.
Освіта і професійна підготовка інвалідів
Важливим напрямом соціальної роботи є сприяння професійній підготовці інвалідів. У Конституції України та Законах України "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", інших документах державою забезпечується доступність і безоплатність освіти інвалідам у державних та комунальних навчальних закладах на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям, їхнім бажанням та інтересам, удосконалення наукової та професійної підготовки з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності.
Відповідно до міжнародних вимог до навчання і професійної підготовки інвалідів, які ґрунтуються на всезагальності освіти і принципі створення рівних можливостей, в Законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" в статтях 21—24 держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах. Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів проводиться з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.
При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти - інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах. За інших рівних умов інваліди мають переважне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Під час навчання пенсія і стипендія інвалідам виплачуються в повному обсязі.
Для практичної реалізації інвалідами права на освіту в Україні функціонують загальноосвітні заклади різного рівня, забезпечені спеціальними програмами, допоміжними технічними засобами, які дають змогу здійснювати спільне навчання здорових та інвалідів. Для дітей-інвалідів, стан здоров´я яких виключає можливість навчання і виховання в навчально-виховних закладах системи освіти на загальних підставах, створюються спеціальні дошкільні заклади освіти, школи-інтерна-ти, навчально-виховні комплекси, навчально-реабілітаційні центри, спеціальні класи при загальноосвітніх школах. У183 спеціальних дитячих садках та 391 спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті восьми типів навчається й виховується понад 60 тис. дітей з проблемами фізичного чи розумового розвитку, серед яких більшість діти-інваліди. Навчання в них здійснюється за окремими навчальними планами і програмами, розробленими і затвердженими Міністерством освіти і науки.
Відповідно до національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2002 р. № 347 здобуття освіти дітьми з особливостями психічного і фізичного розвитку забезпечується шляхом: створення для всіх дітей зазначеної категорії умов для здобуття безоплатної освіти в державних і комунальних навчальних закладах; своєчасного виявлення та проведення діагностики дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку, врахування цих даних під час формування мережі закладів корекційної та реабілітаційної допомоги; створення варіативності здобуття якісної базової або середньої освіти відповідно до здібностей та індивідуальних можливостей дітей, зорієнтованої на їхню інтеграцію у соціально-економічне становище; створення системи допомоги батькам у навчанні та вихованні дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку; розгортання регіональної мережі спеціальних навчальних закладів усіх рівнів освіти для громадян з особливостями психічного і фізичного розвитку, забезпечення їхньої інтеграції у загальний простір.
Інтеграція дітей-інвалідів в систему освіти є предметом уваги Міжгалузевої комплексної програми "Здоров´я нації" на 2002—2011 pp., яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14. У розд. VII "Кращі можливості для інвалідів" з метою забезпечення можливості жити повноцінним життям у соціальному, економічному та психічному аспектах передбачено: створити можливості для отримання дітьми-інвалідами повноцінної загальної середньої освіти, посилили контроль за повнотою та якістю виконання шкільної програми в умовах їхнього домашнього навчання і в загальноосвітніх школах з метою забезпечення їхньої соціальної адаптації; розширити можливості творчого і фізичного розвитку, сприяти позашкільному навчанню дітей-інвалідів, а також отриманню середньої і вищої освіти в загальних навчальних закладах за державним замовленням.
В Україні розроблено Комплексну програму освіти та фахової підготовки інвалідів, спрямовану на створення сприятливих педагогічних, психологічних, соціально-економічних, медичних, організаційних та правових умов і гарантій для реалізації прав інвалідів на отримання освіти відповідно до інтелектуальних, психологічних та фізичних можливостей особистості.
Основні завдання програми: забезпечення конституційних прав інвалідів на профорієнтацію, освіту, професійне навчання; широке сприяння інтеграції інвалідів у суспільство; створення сприятливих умов для фізичного, психічного і духовного розвитку дітей-інвалідів, забезпечення їх правового і соціального захисту; психологічна адаптація дітей-інвалідів у суспільстві та формування у населення позитивного ставлення до інвалідів; забезпечення освіти і фахової підготовки дітей-інвалідів з метою їхньої підготовки до трудової діяльності, самообслуговування, самозабезпечення і сімейного життя; розроблення і вдосконалення системи функціонування освітніх закладів різних форм власності з метою інтеграції інвалідів у навчальний процес; розроблення системи фінансової підтримки і кредитування освіти дітей-інвалідів та членів їхніх сімей; здійснення заходів щодо профілактики девіантних форм поведінки серед дітей-інвалідів; здійснення інформаційної! профілактичної роботи серед населення з метою запобігання інвалідності та процесам депопуляції; підтримка і реалізація наукових розробок, спрямованих на розв´язання актуальних проблем освіти інвалідів; забезпечення дітей-інвалідів підручниками, навчальними посібниками та іншими засобами навчання.
Система спеціалізованих шкіл-інтернатів доступна всім Інвалідам, що забезпечує охоплення усіх інвалідів системою неповної середньої освіти. Школи-інтернати пристосовані для інвалідів певного виду захворювання та мають спеціальні методики, навчальні матеріали та посібники. У школах працюють кваліфіковані педагоги та спеціальний персонал, які мають навички роботи з такими учнями.
В Україні налічується 128 дошкільних закладів для дітей з вадами опорно-рухового апарату, в яких навчаються більш як б тис. дітей, функціонує 101 група для дітей-інвалідів з дитячим церебральним паралічем (603 дитини). Понад 6 тис. учнів з вадами психічного розвитку навчаються у спеціальних класах загальноосвітніх шкіл. В усіх областях, містах Києві та Севастополі в професійно-технічних училищах відкрито групи для розумово відсталих випускників допоміжних шкіл. Третина спеціальних шкіл-інтернатів для дітей з вадами слуху, зору, опорно-рухового апарату перекваліфікована у заклади І—III ступеня, які надаватимуть випускникам середню освіту і професійну підготовку. У разі неможливості здійснення навчання і виховання дітей з обмеженими можливостями розвитку в дошкільних закладах, загальноосвітніх школах та спеціальних закладах системи освіти органи управління освітою за ініціативи батьків (осіб, які їх замінюють) або учнів організовують їхнє навчання відповідно до Положення про індивідуальне навчання учнів у системі загальної освіти.
Професійне навчання для інвалідів — це підвищення їхнього соціального статусу та можливість підвищення рівня доходів, розвиток навичок та вміння працювати. Для суспільства професійне навчання інвалідів — це зниження напруженості на ринку праці, підвищення суспільної продуктивності, розв´язання соціальних проблем інвалідів. Основна мета професійного навчання інвалідів — інтеграція їх у суспільство.
В Україні фахову підготовку інвалідів здійснюють навчальні заклади, підпорядковані міністерствам праці та соціальної політики, освіти і науки, центри професійної реабілітації інвалідів, підприємства громадських організацій інвалідів, державна служба зайнятості (для тих інвалідів, які звернулись до неї за допомогою у працевлаштуванні).
Професійне навчання є одним із заходів професійної реабілітації. Національною програмою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001—2005 pp. передбачено збільшити кількість спеціальних груп з навчання конкурентоспроможних професій та спеціальностей для осіб з обмеженими фізичними можливостями у вищих і професійно-технічних навчальних закладах відповідно до попиту, регіональних ринків з урахуванням особливих потреб таких осіб. У 2001 р. створено Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, у якому одночасно можуть проходити реабілітацію та навчатися 100—120 інвалідів.
31999 р. в м. Києві працює Київський міський центр роботи з інвалідами, створений за ініціативою державної адміністрації. Основним завданням Центру є виконання комплексу освітніх програм у галузі професійного навчання інвалідів, розроблення та впровадження системи заходів для соціально-трудової та професійної реабілітації інвалідів. У Центрі діють курси секретарів-референтів, операторів комп´ютерного набору, соціальних працівників, бухгалтерів-обліковців, курси англійської мови, комп´ютерного дизайну та ін. Більшість програм Центру фінансується за рахунок комплексної програми "Турбота", затвердженої Київською міською державною адміністрацією на 2001—2005 pp.
Згідно з законодавством професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється як за традиційними, так і альтернативними формами навчання.
В Україні у 2001 р. в професійно-технічних навчальних закладах навчалися 3,8 тис. осіб. Для розв´язання проблеми соціальної адаптації та залучення учнів з числа осіб з особливими потребами до суспільного життя у професійно-технічних навчальних закладах організовуються спеціальні групи (з урахуванням захворювання). Таких груп налічується більше ста. Професійно-технічні заклади також організовують спеціальні групи професійно-технічного навчання при спеціалізованих школах-інтернатах.
31997 р. в професійно-технічних навчальних закладах м. Києва розпочалося навчання дітей-інвалідів з числа випускників спеціалізованих шкіл-інтернатів за такими професіями: оператор електронно-обчислювальних машин (ПТУ № 1, б, 11), кухар-кондитер (ПТУ № 33), штукатур, лицювальник-плиточник, столяр, будівельник, паркетник (ВПУ № 26), швачка, кравець (ПТУ № 39, 46, 49) — для глухонімих дітей; оператор комп´ютерного набору (ВІТУ № 43) — для дітей з вадами зору; складальник взуття, взуттьовик з індивідуального пошиття взуття, слюсар-ремонтник взуттєвого виробництва (ПТУ № 12) — для дітей з вадами розумового розвитку та хворих на ДЦП.
Для підготовки фахівців з числа інвалідів у вищих навчальних закладах передбачено гарантії і пільги для інвалідів різних категорій і груп інвалідності. Під час навчання інвалідів у вищих навчальних закладах їм виплачується пенсія і стипендія у повному розмірі. Після закінчення навчального закладу їм надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або вільного працевлаштування (за бажанням). У 26 вищих навчальних закладах різних типів акредитації функціонують спеціальні групи для здобуття вищої освіти особами з вадами слуху і зору.
З метою максимального задоволення потреб інвалідів в освітніх послугах за рішенням Київської міської ради та за участю Київської міської державної адміністрації створено Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" недержавної форми власності, який має представництва та філії у 24 регіонах і здійснює підготовку з 34 спеціальностей за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра і спеціаліста. Нині в університеті та його територіально відокремлених структурних підрозділах навчається 1,1 тис. інвалідів, що становить 10 % загальної чисельності студентів університету. У Києві навчається 541 інвалід (23,2 % загальної чисельності студентів), оплату за навчання якого здійснює міська державна адміністрація.
У сфері управління Міністерства праці та соціальної політики функціонує 5 спеціалізованих навчально-виховних закладів інтернатного типу, призначених для професійної, фізичної та соціальної реабілітації, а також здобуття робітничих професій і спеціальностей найбільш незахищеною молоддю віком від 15 років, яка має I, II, III групу інвалідності. Це Кам´янець-Подільський планово-економічний технікум-інтернат, Харківський обліково-економічний техніку м-інтернат ім. Ф.Г. Ананченка, Житомирське вище професійно-технічне училище-інтернат, Чернігівський юридичний коледж, а також Луганське професійно-технічне училище-інтернат. Щороку до них вступає понад 500 інвалідів. Навчання студентів здійснюється за спеціальностями: "Бухгалтерський облік", "Економіка підприємств", "Соціальна робота", "Право" — та за робітничими професіями: кравець, закрійник, складальник верху взуття, оператор комп´ютерного набору та ін.
Важливим є застосування новітніх видів навчання (дистанційного та ін.). В університеті "Україна" започатковано програму "Перший комп´ютер для інваліда", метою якої є розширення можливостей молоді з обмеженими фізичними можливостями у набутті освіти, у соціальній реабілітації та спілкуванні з зовнішнім світом через встановлення в їхніх квартирах комп´ютерів, підключення їх до спеціалізованого сервера "ІНВАНЕТ" та інших зовнішніх інформаційних джерел.
Працевлаштування інвалідів
Невід´ємним правом інвалідів є право на працю, незважаючи на обмежену працездатність. Право інвалідів на працю встановлено законами України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та "Про зайнятість населення", які спрямовані на створення інвалідам реальних можливостей продуктивно працювати і передбачають конкретні механізми їх реалізації. У Законі України "Про зайнятість" і Кодексі про працю визначаються загальні засади зайнятості та працевлаштування населення.
У Законі "Про основи соціальної захищеності інвалідів" в розд. IV висвітлюється порядок працевлаштування, освіти і професійної підготовки інвалідів. У ст. 17 зазначається, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (в об´єднаннях), в установах і організаціях зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Держава захищає інвалідів від різних форм дискримінації. Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров´я перешкоджає виконанню професійних обов´язків, загрожує здоров´ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров´я.
Ст. 18 визначає органи влади, які здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю і несуть відповідальність за виконання законодавства. Працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці та соціальної політики, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, його професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об´єднання), установи та організації незалежно від форми власності й господарювання, які використовують працю інвалідів, зобов´язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
У ст.19 і 20 визначається норматив робочих місць для інвалідів. Для підприємств (об´єднань), установ та організацій незалежно від форми власності й господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працівників, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об´єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.
Підприємства (об´єднання), установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працівників-інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою ст. 19 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів", щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об´єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені із суми недоїмки за кожний день прострочення, включаючи день сплати, в розмірі, передбаченому законом. Сплату штрафних санкцій підприємства (об´єднання), установи та організації провадять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов´язкових платежів). У разі відсутності коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення стягнення на майно підприємства (об´єднання), установи та організації в порядку, передбаченому законом.
Важливою віхою у забезпеченні прав інвалідів у сфері працевлаштування є Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001—2005 роки, яку затверджено Указом Президента України від 13 липня 2001 р. № 519/2001. Програму прийнято з метою посилення соціального захисту осіб з обмеженими фізичними можливостями, створення сприятливих соціально-економічних, медичних, організаційних та правових умов для реалізації ними прав на освіту, професійну орієнтацію та добровільну посильну працю.
Метою програми є створення сприятливих соціально-економічних, медичних, психологічних, організаційних та правових умов і гарантій для реалізації прав осіб з обмеженими фізичними можливостями на професійну орієнтацію та підготовку, освіту, добровільну посильну працю.
Основними завданнями програми є забезпечення:
· реалізації державної політики у сфері професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, сприяння їх широкій інтеграції у суспільство;
· реалізації особами з обмеженими фізичними можливостями їх конституційних прав на професійну орієнтацію та навчання, освіту, зайнятість;
· розроблення економічного та організаційно-правового механізму створення нових і збереження існуючих робочих місць для зазначених осіб;
· створення сприятливих умов для співпраці громадських організацій інвалідів з роботодавцями, профспілками, органами виконавчої влади у сфері професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями;
· розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями у сільській місцевості.
Програма складається з 11 розділів, в яких визначаються напрямки фінансового забезпечення, організації та контролю за виконанням програми. Вона розрахована на період до 2005 р. і визначає конкретні заходи, виконання яких дасть змогу розв´язати невідкладні проблеми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Основні заходи програми:
· удосконалення організаційної структури та управління системою професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями;
· організація професійної орієнтації та психологічної підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями;
· професійне навчання осіб з обмеженими фізичними можливостями;
· створення звичайних, спеціалізованих і збереження наявних робочих місць для осіб з обмеженими фізичними можливостями;
· виробнича адаптація осіб з обмеженими фізичними можливостями у процесі трудової діяльності.
Важливою складовою створення необхідних умов трудової діяльності інвалідів є створення для них відповідних робочих місць. Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" від 3 травня 1995р. №314 затверджено Положення про робоче місце інваліда та про порядок добору інвалідів на зайняття визначеної посади, а також обладнання відповідного робочого місця. Цим Положенням визначено порядок атестації робочого місця для інваліда спеціальною комісією за участю представників зацікавлених організацій. Робоче місце вважається створеним у разі прийняття інваліда на роботу на постійній основі. Положення регламентує також функції місцевих органів праці та соціального захисту населення, громадських організацій інвалідів, служби зайнятості, регіональних відділень Фонду соціального захисту інвалідів, роботодавців.
У Державній доповіді "Про становище інвалідів в Україні та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами" за 2002 р. наводяться дані щодо працюючих інвалідів в Україні. їх у нашій країні 14,5 % від їх загальної чисельності, а у складі всього зайнятого населення вони становлять лише 1,6 %. Особливо низькою є зайнятість інвалідів І та II груп. Із кожних 100 інвалідів, постраждалих внаслідок трудового каліцтва та професійного захворювання трудовою діяльністю зайняті лише 6 осіб. З усієї чисельності інвалідів внаслідок катастрофи на ЧАБС працювали 17,8 %, а серед інвалідів війни цей показник становить 4,9 %.
Структура зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями: різні види захворювань (17,5 %); ураження опорно-рухового апарату (10,9 %); інваліди з порушенням зору (4,9 %); з психоневрологічними захворюваннями (3,4 %); інваліди з порушенням слуху (3,1 %); з туберкульозними захворюваннями (1,5 %). Переважну більшість серед працевлаштованих становлять інваліди III групи.
Професійна діяльність інвалідів здійснюється у звичайному (незахищеному) соціальному середовищі, яке мінімально або зовсім не пристосоване до обмежень у життєдіяльності; у спеціальному соціальному середовищі (захищеному), яке пристосоване до потреб інваліда та обмежень у життєдіяльності. За кордоном існує також транзитна (перехідна від спеціального до звичайного середовища) професійна фаза (період, етап), яка сприяє ефективній інтеграції осіб з особливими потребами у реальний трудовий ринок.
Робота у звичайному соціальному середовищі Із загальної чисельності інвалідів працевлаштовано на підприємства зі звичайними умовами їх виробництва 87,8 %. Виділяють позитивні та негативні сторони такого працевлаштування.
Робота на спеціалізованих робочих місцях Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію робочих місць та працевлаштування інвалідів" від 2 травня 1995 р. № 314 дається визначення спеціалізованих робочих місць інвалідів як таких, що обладнані спеціальним технічним устаткуванням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСБК), професійних навичок і знань
інваліда. Ці робочі місця можуть бути створені як на виробництві, так і вдома.
Спеціалізовані підприємства здебільшого призначені для певних категорій інвалідів зі значними втратами функцій організму (сліпі* з порушеннями розумового розвитку, опорно-рухового апарату). Проте працевлаштування інвалідів на спеціалізованих підприємствах не можна розглядати винятково як форму забезпечення зайнятості інвалідів чи як фундамент, на якому базується політика забезпечення зайнятості інвалідів. Працюючи на спеціалізованих підприємствах, інваліди існують у замкненій соціосистемі.
Найчисленішими з громадських організацій інвалідів, які займаються питаннями працевлаштування громадян з особливими потребами, є Українське товариство глухих, Українське товариство сліпих, Союз організацій інвалідів. Головна мета цих громадських організацій полягає у сприянні соціально-трудовій реабілітації інвалідів та їх інтеграції у суспільне виробництво й соціальне життя. Для цього ще за радянських часів були створені навчально-виробничі об´єднання, підприємства, що підпорядковані УТОСу та УТОГу.
Одним із основних напрямків функціонування організацій є виробнича діяльність. На підприємствах УТОС та У ТОГ проходять виробничу підготовку члени товариств, які не мають професій, працевлаштовуються члени товариств, які не можуть знайти роботу на підприємствах інших форм власності. За рахунок прибутку підприємств фінансується діяльність не промислових організацій та соціальної інфраструктури товариств.
Зокрема, у 2001 р. з 51,7 тис. інвалідів з порушенням зору, які перебували на обліку в УТОС, в 76 навчально-виробничих об´єднаннях і підприємствах та в 25 територіальних цехах, що підпорядковані цій громадській організації, працювали 12 тис. інвалідів. Основними видами продукції, що виробляють підприємства УТОС, є вироби електротехнічного призначення, таропакувальні та ін. За 2001 р. підприємства УТОС виготовили продукції на 120 млн. грн., що практично на чверть більше, ніж за 2000 р.
Із 56,6 тис. інвалідів з порушенням слуху, які перебували на обліку в УТОГ, на підприємствах, підпорядкованих цій громадській організації, працюють 17 тис. інвалідів.
Для працевлаштування глухих та навчання їх робітничих професій УТОГ у своєму складі має 41 навчально-виробниче підприємство, з яких 21 підприємство спеціалізується на виготовленні швейних та трикотажно-галантерейних виробів, 12 — на випуску металевих та електронних виробів, 8 — на виготовленні меблів. Проте перехід до ринкової економіки негативно вплинув на фінансове становище підприємств УТОСу та УТОГу через відсутність інвестицій у виробництво, труднощі реалізації продукції, зношеність обладнання.
СОІУ налічує майже 650 тис. інвалідів, з них на підприємствах, засновником яких є СОІУ, працює 2,5 тис. інвалідів, або 0,4 % від їх загальної кількості.
Таким чином, організація діяльності підприємств інвалідів має свої особливості, пов´язані з використанням праці осіб з обмеженими фізичними можливостями. Це ставить такі підприємства у нерівні умови з іншими суб´єктами господарської діяльності (нижча продуктивність праці, збільшення витрат на обслуговування робочих місць, висока собівартість продукції тощо).
Соціальні працівники сприяють активній адаптації інвалідів до професійної діяльності у звичайних трудових умовах, забезпечують створення нових робочих місць, захищають права інвалідів та ін.
Соціальна реабілітація інвалідів — це система заходів, орієнтованих на поліпшення життєдіяльності інвалідів, відновлення їх соціального статусу, досягнення матеріальної незалежності та всебічної інтеграції у суспільство. Принципи соціальної роботи з людьми, які мають обмежені можливості передбачають: ранній початок здійснення реабілітаційних заходів; безперервність і поетапність проведення соціальної роботи; комплексний характер реабілітаційних програм з урахуванням медичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, технічних аспектів; індивідуальний підхід до визначення характеру і спрямованості реабілітаційних заходів, що ґрунтується на координації роботи спеціалістів різного профілю (лікарів, педагогів, психологів, соціальних працівників, логопедів, терапевтів, реабілітологів, техніків із протезування, спеціалістів із профорієнтації). Програми реабілітації передбачають індивідуальну допомогу інвалідам для підтримання спроможності вести повноцінне соціальне життя: умови обслуговування і засоби, які б гарантували як фізичну, так і психологічну незалежність.