Соціальна робота
3.4. Актуальні методи соціальної роботи
Загальновизнаними у практиці соціальної роботи є індивідуальна, групова соціальна робота, соціальна робота в спільноті, що визначаються як сучасні методи соціальної роботи, на яких засновані зарубіжні підходи діяльності соціальних служб. Часто індивідуальна, групова соціальна робота і соціальна робота в спільноті пояснюється як форми соціальної роботи відповідно не до її змісту, а до чисельності залучених клієнтів у процес допомоги і взаємодопомоги.
Актуальними методами соціальної роботи, які проводяться спеціалістами організацій та установ соціальної сфери у багатьох країнах світу є: командна соціальна робота, волонтерська, телефонне консультування, соціальна робота в спільноті, фостеринг, самокерована групова робота, мобільна соціальна робота, соціально-культурна анімація та ін.
Найбільш поширеним методом групової роботи є міждисциплінарна групова робота фахівців соціальної сфери, які включені у процес соціальної підтримки особистості, наприклад ведення випадку "мультидисциплінарою" командою, яка складається із соціального працівника і психолога. До такої команди можуть включатися як спеціалісти одного профілю, так і фахівці з суміжних сфер знання і соціальної практики.
Команда спеціалістів — це невелика група фахівців з комплементарними навичками, об´єднаними загальною метою, загальним підходом і взаємною відповідальністю для реалізації поставлених завдань. Важливою передумовою забезпечення узгодженості роботи спеціалістів, взаєморозуміння і взаємодопомоги є співвіднесення мети, завдання, функцій соціальної роботи серед спеціалістів.
Виділяють три основні взаємопов´язані моделі командної роботи: мультидисциплінарна, міждисциплінарна (міжпрофесійна) і трансдисциплінарна.
Мультидисциплінарна — сукупність незалежних експертів з різних дисциплінарних сфер, робота яких керується окремим планом розвитку і визначенням напрямків роботи. Внутрішні взаємозв´язки між спеціалістами порівнюються із взаємовідносинами між дітьми: пліч-о-пліч, однак окремо.
Міждисциплінарна — міжпрофесійний напрямок роботи спеціалістів, який характеризується більш довготривалими і стійкими взаємовідносинами спеціалістів у команді, більш високим рівнем професійного взаєморозуміння й узгодженості роботи. Це забезпечується на основі організації І підтримки регулярних зустрічей, на яких обговорюються нюанси професійної взаємодії з клієнтами у рамках індивідуальної роботи з випадком. Така робота дає змогу позбутися ефекту психологічної втоми, професійного вигоряння. Клієнти зустрічаються із усією командою чи окремими ЇЇ представниками. Консультації, які проводять спеціалісти, побудовані за принципом співробітництва, тобто практично всі етани і стадії роботи Із клієнтом обговорюються і закріпляються контрактом, який визначає, які послуги і на яких підставах будуть надаватися. Наявність різних спеціалістів дає змогу проводити більш точне експертне оцінювання ситуації клієнта, пропонувати ширший спектр соціальних послуг, знімати міжвідомчі бар´єри. Команда, застосовуючи інтерактивний підхід, для надання більш якісних послуг взаємодіє з іншими соціальними службами, чи передає їм роль лідера у наданні цільових послуг.
Етапи роботи міждисциплінарної групи:
1) розгляд випадку;
2) обмін думками;
3) розподіл обов´язків між членами групи;
4) оцінювання ситуації і планування роботи;
5) аналіз роботи;
6) завершення роботи.
Різні групи дотримуються певних стратегій роботи з групами. Серед них виділяють загальні стратегії.
1. Стратегія паралельних дій: члени команди мають власну стратегію, яка координується групою.
2. Стратегія "поштового ящика". Група збирається на зустріч з ініціативи лідера команди, який отримав запит від клієнта. У подальшому соціальну роботу з клієнтом проводить група чи один із професіоналів.
3. Стратегія прийому і розподілу. Команда спільними зусиллями виробляє рішення щодо клієнта і переадресовує його одному із професіоналів.
4. Стратегія прийому, обстеження і розподілу. Перед тим, як приймати рішення щодо індивідуального випадку, з яким стикається клієнт, група проводить обстеження ситуації.
5. Стратегія прийому, обстеження, розподілу і аналізу. Після етапу інтервенції включається етап аналізу проблеми, з яким знайомить членів групи один із професіоналів: результати роботи, рівень задоволення потреб, вирішення проблем клієнта, рекомендації на майбутнє, рішення щодо подальшої роботи чи її припинення.
6. Змішана паралельна модель. Взаємодія членів міждисциплінарної команди та незалежних професіоналів, які можуть включатися в роботу групи.
Робота міждисциплінарної групи спирається на принципи членства, інтеграції, колективної відповідальності.
Принцип членства міждисциплінарної групи визначається наявністю в команді різних професіоналів (соціального працівника, педагога, психолога, інспектора, юриста, менеджера, психотерапевта та ін.) незалежно від того, чи є ця робота основною для них.
Принцип інтеграції зумовлює роботу в ній різних професіоналів, які здійснюють соціальну допомогу в межах своєї компетенції. Відповідно до рівня інтеграції спеціалістів розрізняють групи, які створюють спеціально для роботи з індивідуальним випадком; групи, які створюються для вирішення схожих проблем. Це може бути також міждисциплінарна групова робота, яка ґрунтується на постійній основі для вирішення різних соціальних проблем, з якими стикаються клієнти.
Відповідно до принципу колективної відповідальності кожен член команди несе персональну відповідальність за вирішення проблеми клієнта.
Міждисциплінарні групи використовуються для обміну думками щодо розв´язання професійних питань, для взаємодопомоги і взаємопідтримки у найбільш складних випадках, в ситуаціях емоційного виснаження, великої психологічної напруги, професійного вигоряння, з метою попередження професійних деформацій і професійних ризиків.
У нашій країні робота міждисциплінарних груп — це співпраця спеціалістів у межах колективу закладу чи установи соціальної сфери. Як правило, її робота координується і спрямовується керівниками підрозділів соціальних служб чи одним зі спеціалістів — лідерів певного підрозділу.
За кордоном є різні типи міждисциплінарних груп, які формуються відповідно до організаційних завдань, які визначають їх діяльність.
Більшість груп створюється саме на постійному місці роботи фахівців, і їхньою роботою керують керівники установ. У США, Австралії створюються команди, які очолює один керівник. У Великій Британії зовнішній координатор діяльності команди та її лідер розподіляють між собою завдання з організації команди. Інші групи формуються на основі контракту між спеціалістами і лідером команди. Змішана управлінська структура ґрунтується на організації роботи менеджера і членів команди.
Ефективність роботи команди спеціалістів зумовлена спільністю поглядів, професійної підготовки, досвідом роботи, терміном спільної діяльності, творчою атмосферою, психологічною сумісністю тощо.
Волонтерська робота
Волонтерська допомога — один із важливих методів добровільної соціальної роботи. Основні підходи до неї сформульовані у Загальній декларації волонтерів, яку прийнято на IX Конгресі Міжнародної асоціації волонтерів (Франція, 14 вересня 1990 p.).
Волонтерство — інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку. Це добровільна, непрофесійна соціальна робота, яка сприяє поліпшенню якості життя особистості, особистісному зростання, поглибленню почуття солідарності, задоволенню потреб людини.
Волонтерами є:
· діти середнього шкільного віку, старші школярі, студенти вищих навчальних закладів;
· громадяни середнього і пенсійного віку;
· клієнти соціальних служб, які є учасниками програм самодопомоги і взаємодопомоги;
· родичі клієнтів соціальних служб;
· професіонали, які приділяють вільний від роботи час добровільній допомозі.
Волонтерство — це організований і керований процес участі людей у діяльності державних уповноважених органів влади в різних недержавних організаціях і установах третього сектору. Перш ніж стати волонтером кандидат проходить спеціальну підготовку в соціальній службі (крім фахівців). Процес підготовки волонтерів складається з кількох етапів:
1. Проведення агітації, залучення громадян до волонтерської роботи (рекретування). З цією метою соціальна служба через засоби масової інформації, листівки, оголошення, рекламну продукцію запрошує бажаючих до участі у волонтерських програмах.
2. Проведення співбесіди, інтерв´ю з кандидатом, під час яких відбувається знайомство із соціальними працівниками, соціальною службою, програмою соціальної допомоги, до якої залучається кандидат, отримується основна інформація про нього, з´ясовуються мотиви участі у волонтерській роботі. Під час співбесіди встановлюються рівень психолого-педагогічної готовності до такої роботи, комунікації, емпатійності, а також інтереси, ціннісні орієнтації та ін.
3. Підготовка до волонтерської роботи. Проведення курсів, тренінгів, семінарів, на яких волонтери отримують основні знання, оволодівають основними уміннями і навичками соціальної роботи з різними цільовими групами і категоріями населення. Термін проведення навчання, зміст навчальних програм, їх інформаційна насиченість залежать від віку кандидатів, їхньої участі в інших волонтерських програмах, загально-культурного рівня. Навчання волонтерів в соціальних службах для молоді здійснюється у таких напрямках: соціально-реабілітаційна робота, попередження та подолання негативних явищ у молодіжному середовищі (робота з молоддю та підлітками, котрі перебувають у кризовому стані чи схильні до суїциду; робота з молоддю, схильною до девіантної поведінки; підтримка та розвиток соціально дезадаптованої молоді; профілактика вживання алкогольних напоїв і наркотичних речовин; підтримка дітей та молоді, які постраждали від насильства); соціальна опіка і соціальний захист соціально незахищених груп молоді (підтримка і розвиток творчих здібностей інвалідів; соціальна допомога молодим сім´ям; соціальна допомога самотнім матерям і неповним сім´ям; робота з групами ризику; волонтерські програми соціальної опіки); соціальний розвиток молоді та її інтеграція у суспільство (формування інтересів, потреб, цінностей та пріоритетів життя; сприяння самовихованню, самовизначенню, самовдосконаленню; розвиток та підтримка творчого потенціалу талановитої молоді; формування світогляду молодої людини засобами соціальної реклами).
4. Організація волонтерських груп, реалізація волонтерської роботи. На цьому етапі вона здійснюється відповідно до певної соціальної програми, плану роботи у групі, графіка волонтерської допомоги. Волонтерська робота може бути постійною у тому випадку, коли волонтер згідно з графіком роботи працює певний час у визначені дні в соціальній службі чи організації третього сектору; тимчасовою — за викликом соціальної служби за попередньою домовленістю про вільний час, який волонтер може присвятити такій роботі. Взаємовідносини із соціальною службою визначаються на основі контракту (усного або письмового) чи угоди. Керує роботою волонтерів соціальний працівник чи супервізор. Його завдання — спостерігати за роботою волонтерів, надавати консультації, поради, рекомендації щодо поводження у різних ситуаціях, проводити наради, збори тощо.
5. У разі припинення роботи волонтерської програми — припинення участі волонтерів у добровільній допомозі чи їх переведення в інші програми.
Ефективність роботи волонтерів залежить від рівня їх мотивації, який підтримується соціальною службою шляхом здійснення різних заходів: підтримки професійної мотивації студентів, які навчаються на відділеннях чи факультетах соціальної роботи вищих навчальних закладів, оформлення навчальної і виробничої практики на основі волонтерської допомоги; різних матеріальних заохочень у вигляді спеціальних стипендій, проїзних квитків та ін. Волонтери, які самі звернулися у соціальну службу, встановлюють межі для своєї роботи, визначають її тривалість, прилаштовуючи свій час та енергію так, щоб досягти максимально успішного результату від роботи. Вони прагнуть виконувати будь-яке доручення, намагаючись зробити все необхідне, щоб їхні зусилля виявилися дієвими. Мотивацією для такого типу волонтерів є як "досягнення", так і "приєднання", що часто має вигляд чудової можливості залучитися до роботи та проявити себе у справі. Багато з утворюваних організацій покладаються на таких волонтерів, які працюють тривалий час, створюють робочі місця, що потребують постійного витрачання часу впродовж тривалого періоду. Мотивація волонтерів, які працюють тимчасово, — це не відчуття себе у групі, а лише визнання власних досягнень. Визнання є для них мірою вдячності з боку організації, що дає їм змогу просуватися вперед.
Найбільший досвід волонтерської роботи набуто в практиці діяльності соціальних служб для молоді. Найпоширенішим напрямком добровільної допомоги є соціальна допомога інвалідам, сиротам, дітям, які залишилися без піклування батьків, дітям вулиці, особам, схильним до наркоманії та алкоголізму та ін. З цією метою реалізуються такі програми, як "Діти вулиці", "Книжки для дітей-інвалідів", "Друзі по телефону", "Ігротеки для дітей-інвалідів", "Сторінки, які ожили", "Разом заради розвитку", "Сучасне розуміння життя та здорового способу життя" тощо. Всього в соціальних службах у 58 програмах бере участь 4390 волонтерів. Практично всі програми, особливо на первинному рівні, реалізуються шляхом залучення волонтерів та громадських організацій. У 2000 р. за програмами соціальних служб працювало понад 70 громадських організацій м. Києва.
У багатьох розвинутих країнах світу волонтерський рух є основою системи саморегуляції у суспільстві. Вважають, що саме залучення широких кіл громадськості до розв´язання суспільних проблем на волонтерських засадах може створити передумови для формування такої системи саморегуляції у суспільстві, коли проблеми, що виникають, можуть бути вирішені за рахунок внутрішнього потенціалу цього суспільства. Зокрема, поширену традицію має волонтерство в американській історії, воно є вагомою складовою сучасної американської культури. Впродовж 80—90 років XX ст. волонтерство в Америці охоплювало майже половину дорослого населення. Близько 40 % населення бере участь у волонтерській діяльності у Канаді. Найбільше зростання інтересу до волонтерської діяльності спостерігається серед 2б-річних осіб. Подібними до наведених прикладів є й волонтерство у Європі. В Англії майже половина її населення бере участь у волонтерській діяльності. Високий рейтинг волонтерство має у таких європейських країнах, як Франція (19 %), Нідерланди (36 %), Данія (25 %) та Ірландія (39%).
Телефонне консультування
Телефонне консультування як метод соціальної роботи зародилося у США у 1960-ті роки XX ст. (в окремих виданнях називається точна дата — 2 жовтня 1953 р.), у той час, коли відчувалася потреба як в соціальних службах, так і в службах психіатричної і психологічної допомоги, що сприяло спонтанному розвитку волонтерського руху на місцевому рівні. За свідченням Мері Френсіс Сілі, причиною цьому виявилася нездатність національних державних органів задовольнити потреби населення у різних видах допомоги. Місцеві адміністрації відмовляли в реєстрації відповідних служб на основі вигаданих ними обмежень на види допомоги населенню чи існування у суспільстві певних забобонів щодо різних проблем. У результаті почали створюватись і набули розвитку служби, агенції і заклади, які ставили за мету задоволення потреб людей всіх вікових груп. Одними з перших у цьому ряду з´явилися кризові гарячі лінії, які почали займатися такими проблемами, як профілактика самогубств і кризова інтервенція, консультування, надання довідок (referrals), інформації та інших спеціалізованих послуг.
Серед різновидів телефонного консультування виділяються спеціалізовані гарячі лінії і загальні гарячі лінії. Спеціалізовані гарячі лінії — телефонні служби, діяльність яких спрямована на певну мету. Наприклад, превенції суїцидів, основною метою яких є попередження самогубств. Однак ця служба може здійснювати консультування, надавати довідки та інформацію, простежувати віддалені результати консультативної допомоги і співпрацювати з мережею інших суспільних служб підтримки.
Загальні гарячі лінії мають ширші програми, які пропонують населенню різні послуги. До них належать: консультування, надання довідок та інформації, простеження віддалених результатів консультативної допомоги, превенція самогубств, емоційна підтримка людей похилого віку, які знаходяться без догляду близьких людей, направлення за викликом бригад допомоги у кризових ситуаціях (кризова інтервенція), допомога жінкам і дітям, які зазнали насильства, відповіді у нічний час і у вихідні дні на звернення у місцеві заклади соціального захисту та ін. Ці лінії зазвичай працюють протягом доби і без вихідних.
Визначають такі психотехнічні аспекти телефонного консультування: психологія активного слухання, психологія телефонної розмови, мова телефонного діалогу, телефонний діалог і прості еріксонівські техніки, психологія регулярних ("зависаючих") абонентів, психологія вербальної агресії, бесіда з агресивним і маніпулятивним абонентом, помилки телефонного діалогу і мистецтво його завершення, механізми психологічного захисту і телефонна допомога.
В Україні найбільш поширеними є лінії "Телефон довіри", які працюють при соціальних службах для молоді, різних соціальних закладах і установах, лікарнях та ін. Основні проблеми, з якими звертаються клієнти до ліній телефонного консультування: екзистенціальні, вікові, сімейні конфлікти, кризові стани (психологія важкого горя, втрати близької людини; екстремальні ситуації; хвороба чи вмирання; консультування дітей та підлітків, жертв сексуального насильства), с у їци дальня поведінка (в історичній перспективі, загальні риси та особливості суїцидальної поведінки, чинники, які спричинюють її, превенція, біоетика і самогубство), проблеми аддикції (алкоголізм, вживання психоактивних речовин, ігрова залежність, комп´ютерна залежність, релігійні та духовні проблеми), сексуальні, спілкування із душевнохворими.
Невідкладна телефонна допомога започаткована у країнах СНД тільки в останні роки, тому важливою проблемою є підготовка кваліфікованих кадрів.
Соціальна робота в спільноті {общині, ком´юніті, на місцевому рівні, в мікрорайоні, громаді). Соціальна робота в громаді відображає американський і європейські підходи до соціальної роботи у мікросоціумі, що пояснює розходження у термінології, яка відображає специфічні національні традиції системи соціального захисту і допомоги. В Україні цей метод соціальної роботи розвивається і більш відомий як метод соціальної роботи в мікрорайоні.
Соціальна робота в спільноті — метод, в основі якого лежить аналіз життєвого рівня громади з метою розв´язання соціальних проблем, підвищення рівня надання послуг та активізації членів громади через проведення різних акцій та заходів. Соціальна робота в громаді передбачає інтеграцію всіх інших методів, зокрема, використання моделі, орієнтованої на постановку такого завдання, яке дає змогу клієнтові зрозуміти взаємозалежність і взаємообумовленість особистих і суспільних проблем, а також брати активну участь у солідарних діях, спрямованих на розв´язання конфліктних ситуацій.
Соціальна робота в громаді сфокусована на роз´яснювальній роботі й на створенні структур, здатних розширити можливості громадян. Відносини будуються за принципом "знизу-вгору" на відміну від бюрократичної — "згори-донизу".
На основі результатів вивчення соціальної роботи на місцевому рівні в країнах ЄС були зроблені висновки щодо її основних напрямків і підходів (Гебріел Чейнен). Основу її в європейських країнах становить соціальна робота з місцевими групами. Виділяють такі категорії місцевих груп:
· автономні місцеві громадські групи, які контролюються безпосередньо мешканцями певної місцевості;
· керовані ззовні ініціативи — проекти, запроваджені місцевою владою або керованими національними волонтерськими організаціями, церквами, профспілками, товариствами взаємодопомоги;
· напіватономні групи, де партнерами виступають мешканці та офіційні агенції або зовнішні структури.
Діяльність місцевої громади — це будь-які колективні, державні чи квазідержавні зусилля, що включають активну безоплатну участь мешканців, спрямовану на задоволення певних потреб громадян.
Основні характеристики діяльності місцевої громади:
· Постійна участь місцевих жителів у заходах, що мають на меті поліпшення їх ситуації, розв´язання сімейних проблем через взаємодію з різними організаціями, установами, об´єднаннями.
· Задоволення повсякденних потреб населення, таких, як догляд за дітьми, літніми людьми, інвалідами.
· Постійний характер соціальної допомоги на основі системи взаємодопомоги мешканців і короткостроковий — шляхом втручання влади у вирішення проблем громадян.
· Місцеві групи та об´єднання громадян влада розглядає як своїх помічників у наданні різноманітних соціальних послуг.
· Стимулювання владою підтримки та проведення акцій на місцевому рівні.
· Діяльність місцевої громади розглядається як основа волонтерської допомоги.
· Робота місцевих громад розглядається як важливий аспект соціального та економічного розвитку.
Є три головні джерела діяльності місцевої громади:
· самостійна діяльність місцевих жителі в;
· діяльність, очолювана органами державної влади;
· діяльність, організована іншими структурами, а саме: національними організаціями волонтерів, підприємствами, які розташовані на певній території, профспілками і церквою.
1. Соціальна робота в громаді має кількаскладових, які визначаються також як партнери місцевої діяльності, що мають певні переваги перед іншими методами і напрямками соціальної допомоги.
2. Незалежна діяльність громадян: прямий вияв потреб громадян, гнучкість у наданні соціальних послуг, індивідуальний підхід до особистості, врахування близькості до неофіційної мережі надання соціальних послуг, мобілізація активного волонтерства, перспективне бачення інтересів місцевості, безготівкова економіка.
3. Органи влади та інші державні організації та установи (агенції): наявність основних ресурсів, головні обов´язки та повноваження, демократична законність, обізнаність і поінформованість, заощадливість у витратах.
4. Наявність муніципалітетів: близькість до місцевих органів влади, демократична законність, ресурси.
5. Національні або фахові організації волонтерів або доб родійні організації: перерозподіл фінансів, національні мережі та інформація, обізнаність та поінформованість, мобілізація допоміжного волонтерства, незалежність від уряду.
6. Соціальні партнери (бізнес, профспілки та Ін,): основні ресурси та потенціал, приклади успішного залучення до соціальної допомоги, незалежність від уряду, провідна роль у навчанні та на ринку робочої сили.
Професіонали, які працюють у місцевій громаді: вміле сприяння діяльності громадян, розуміння політичних колізій на місцевому рівні, ціннісні орієнтації клієнтів соціальних служб.
Соціальний працівник, який працює в громаді, вивчає, досліджує соціальні умови життя громадян, виявляє соціальні проблеми, потреби у послугах, складає статистичні дані, банк даних щодо соціальної стратифікації району чи певної місцевості, наявності місцевих груп, об´єднань громадян за інтересами чи соціальними потребами. На основі отриманих даних виявляються найбільш важливі, гострі, найболючіші проблеми різних соціальних груп і прошарків населення. Спираючись на ініціативу місцевої громади, формує програму діяльності.
Залежно від компетенції соціальної служби (агенції) визначається зміст соціальної роботи з громадою: дітьми (вулична соціальна робота, гурткова соціальна робота, превентивні заходи щодо попередження дезадаптованості дітей та протиправної поведінки); молоддю (попередження негативних явищ у молодіжному середовищі шляхом проведення просвітницької роботи, культурно-мистецьких заходів; надання гуманітарної допомоги молодим інвалідам (соціальної допомоги із нагляду та догляду за ними, залучення їх до надомної праці тощо); людям похилого віку (соціальна допомога з догляду і нагляду, залучення гуманітарної допомоги, організація дозвілля) та ін.
Д. Ротман виділяє три моделі соціальної роботи в мікросоціумі: модель локального розвитку, модель соціального планування, модель соціальних акцій.
Модель локального розвитку: організація самодопомоги, інтеграція; розв´язання екзистенціальних проблем; збереження демократичних взаємовідносин, традицій; вирішення широкого спектра соціальних проблем; організація групових дискусій і взаємодії груп із зацікавленими особами; виконання ролі координатора, вчителя соціальних умінь; використання маніпулятивних технік соціальної роботи; створення груп, орієнтованих на вирішення завдання; дотримання концепції раціоналізму; залучення клієнтів до вирішення проблемних ситуацій.
Модель соціального планування: розгляд проблемно-орієнтованих завдань; вирішення соціальних проблем і проблем, пов´язаних із психічним і фізичним здоров´ям; накопичення фактів і раціональне розв´язання проблем; в основі тактики і техніки діяльності — консенсус-конфлікт; виконання ролі фасілітатора, аналітика, виконавця програм; маніпуляції формальною організацією і даними; як концепція роботи використовується ідеалізм; клієнти розглядаються як споживачі соціальних послуг.
Модель соціальних акцій: врегулювання взаємовідносин і ресурсів, інституційний обмін; вирішення питань соціальної несправедливості і депривації; організація об´єднань, спрямованих на подолання негативних явищ; в основі тактики і техніки діяльності — конфлікт, соціальні конфронтації, директивні акції; соціальний працівник виступає у ролі адвоката, агітатора, брокера; маніпуляції організацією мас і політичними процесами; в основі концепції роботи — теорії реалізму; клієнти розглядаються як жертви соціальних обставин.
Мікросоціальне середовище зумовлює специфічні вимоги до професійної компетенції. Серед них — вміння проводити наукові дослідження на основі соціальних, психологічних, демографічних, статистичних даних; вміння правильно аналізувати й інтерпретувати отриману інформацію, щоб адекватно представляти ситуацію розвитку співдружності та її проблеми.
Оперативна соціальна допомога чи втручання потребують компетенції, яка виходить за межі соціальної роботи, тому що потребує залучення до спільної діяльності спеціалістів з різних сфер суспільного життя. Команда, яка включає юристів, лікарів, психологів, соціальних працівників, здійснює різні напрямки соціальної роботи, які мають на меті подолання і вирішення різних проблем споживачів соціальних послуг. Допомога у цьому випадку має синтезуючий характер, оскільки кожен спеціаліст привносить у загальний процес соціальної роботи свої знання та уміння, використовуючи свої повноваження і компетенцію.
Таким чином, соціальна робота в громаді спирається на соціальну ініціативу громадян з метою розв´язання їхніх соціальних проблем, задоволення потреб, захисту прав, розвитку системи само- та взаємодопомоги, формування просоціальної поведінки, сприяння соціальній адаптації та реабілітації, попередження несприятливих умов соціалізації, а також використання підходів невідкладної соціально-психологічної допомоги і підтримки у розв´язанні проблем індивідуальної соціальної роботи.
Фостеринг
Фостеринг — метод соціальної роботи, який сформувався на основі деінституалізації державних закладів утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування і створення прийомних сімей.
В Україні законодавчо встановлені такі форми утримання дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення (як пріоритетна форма); опіка і піклування над дитиною з боку фізичної особи (опікуна, піклувальника); державні заклади для дітей, позбавлених батьківського піклування; дитячі будинки сімейного типу.
Усиновлення (удочеріння) — це оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім´ю неповнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Законодавчо процедура усиновлення регламентується Кодексом про шлюб та сім´ю України та Порядком передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам затвердженого постановою Кабінету Міністрів у 1996 р. про здійснення контролю за умовами проживання у сім´ях усиновителів.
Для безпосереднього здійснення опіки і піклування призначається опікун чи піклувальник, переважно з осіб, близьких підопічному, або з числа осіб, виділених громадською організацією, або з числа інших осіб з урахуванням їхніх можливостей виконувати опікунські обов´язки і підтримувати стосунки між опікуном (піклувальником) і особою, над якою встановлюється опіка (піклування). Опікун (до 16-річного віку) чи піклувальник (до 18 років) призначаються тільки з їхньої згоди. Над повнолітніми дієздатними особами, які не можуть за станом здоров´я самостійно захищати свої права і виконувати свої обов´язки, піклувальник може бути призначений тільки на прохання цих осіб.
З метою надання притулку дітям, позбавленим батьківського піклування, створюються притулки для неповнолітніх, служби у справах неповнолітніх, основним завданням яких є соціальний захист дітей, створення належних житлово-побутових та психолого-педагогічних умов для їхнього життя на період визначення місця постійного влаштування. Влаштуванням дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються виключно органи опіки та піклування.
У діяльності установ соціальної підтримки і соціальної роботи в Україні використовується досвід соціального захисту соціальних сиріт у Великій Британії. З цією метою створюються прийомні сім´ї, здійснюється їх соціальний супровід.
Прийомна сім´я — це сім´я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт та з числа дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей для виховання та спільного проживання.
Напрями і підходи соціального супроводу дітей-сиріт запозичені із зарубіжних систем опікування і допомоги вразливим верствам населення. Цей досвід свідчить про те, що системи соціального супроводу створюються не тільки для біологічних і соціальних сиріт, але і для дітей, які проживають у неблагополучній сім´ї. Так, у випадку виявлення не благополучно ! сім´ї, в якій не створені належні умови для нормального розвитку дитини, де, більше того, її ображають, карають чи взагалі не звертають уваги на неї що негативно позначається на поведінці дитини, її тимчасово вилучають із сім´ї.
Найбільш поширеними заходами в таких випадках є фостеринг і "mainstay" — догляд за чужою дитиною, особливий вид опікунства. Фостеринг передбачає перебування в чужій сім´ї протягом тривалого часу, як правило, до повноліття, однак контакти з біологічними батьками зберігаються, і як тільки умови в сім´ї стають більш сприятливими для виховання дитини, вона знову повертається до своїх батьків.
"Mainstay" — передбачає догляд за дітьми віком до 17 років на коротший період, найчастіше це всього кілька місяців, у зв´язку з тимчасовими труднощами в сім´ї дитини. Якщо ці труднощі зникають, дитина повертається в сім´ю, якщо ж сім´я продовжує переживати важкий період, то оформляється фостеринг.
Крім того, є ще й інший вид догляду за дітьми із неблагополучних сімей — "emergency care" — догляд у надзвичайних (критичних) ситуаціях. Він має місце тоді, коли виникає необхідність негайно ізолювати дитину від негативного впливу сім´ї, яка потрапила в екстремальну ситуацію. У таких випадках дитина передається для догляду в іншу сім´ю на кілька днів чи тижнів для остаточного вирішення питання про її подальшу долю. Люди, які в будь-який час дня чи ночі готові прийняти в свою сім´ю чужу дитину, називаються "carers" — той, хто турбується, доглядач. Такими людьми можуть бути сімейні та одинокі люди, яким виповнилося 25 років і які виявили бажання виховувати чужих дітей.
У Великій Британії вважається, що нормальний розвиток дитини забезпечується в сім´ї. І тому тут віддається перевага вихованню дітей в сім´ї, ніж у дитячих будинках та інтернатах. Сімей, які бажають взяти на виховання чужих дітей, дуже багато. Можливо, одна з причин цього полягає в особливостях менталітету цієї країни, бо тут вважається престижним, почесним, гуманним виховання дитини з не благополучно !" сім´ї, як і виховання дітей з фізичними і розумовими вадами розвитку. Така праця оплачується. Наприклад, людина, яка здійснює догляд за чужою дитиною, отримує платню. На утримання такої дитини передбачається щотижнева оплата, додаткові кошти виділяються на дозвілля дитини, її лікування. Все це свідчить про реальну турботу про майбутнє дітей з неблагополучних сімей і, як показує практика, значною мірою сприяє запобіганню відхилень у поведінці неповнолітніх.
За своїм змістом соціальний супровід виходить за межі індивідуальної або групової соціальної роботи. Теоретичною основою соціального супроводу прийомних сімей є "ведення випадку" (care management), що широко застосовується у західних країнах.
В Україні згідно з Положенням про фінансування на утримання дітей у прийомній сім´ї гарантоване державою і здійснюється з місцевого бюджету: щомісяця надаються кошти на харчування прийомних дітей на підставі натуральних норм його забезпечення, на придбання одягу, взуття, медикаментів, предметів особистої гігієни, іграшок, книжок, інвентарю та обладнання, на проведення культурно-масової роботи, а також кошти на оплату комунальних послуг за нормами і тарифами, що діють у певній місцевості, пропорційно до кількості прийомних дітей.
Соціально-психологічні аспекти функціонування прийомних сімей особливі. З одного боку, вони представлені усім спектром проблем звичайної багатодітної сім´ї, а з іншого — перед такою сім´єю постають додаткові завдання зі здійснення корекції та компенсації вад розвитку, відставання та занедбаності здоров´я дитини, а також з подолання наслідків психологічних травм.
Інститут прийомної сім´ї має передбачати не тільки виховання дитини до повноліття, але і здійснення тимчасової опіки над нею (на короткий, обумовлений термін — від кількох тижнів до повноліття дитини або на час перебування її кровних батьків в ув´язненні чи на лікуванні). Саме цим можна забезпечити соціальний захист дитини, тимчасово позбавленої батьківського піклування, та її прав.
Принципова відмінність прийомних сімей від інших форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні, полягає в тому, що прийомна сім´я має соціальний супровід, який забезпечується соціальним педагогом або соціальним працівником.
За кордоном з прийомною сім´єю, як правило, працюють два соціальні працівники: окремо з сім´єю і окремо з прийомною дитиною. Практика, яка склалася в Україні, передбачає одного соціального працівника, який має супроводити прийомну сім´ю. Його основною функцією є захист прав дитини у широкому розумінні цього слова. Таким чином, соціальний працівник у своїй діяльності має поєднувати соціальну допомогу із соціальним контролем за процесом соціалізації у прийомній сім´ї.
Функціонування прийомних сімей потребує психологічної та професійної підготовки прийомних батьків, орієнтації їхньої діяльності на забезпечення реалізації інтересів саме дитини, а не на розв´язання власних проблем. У такій сім´ї мають якнайповніше гармонійно поєднуватися мотивація батьків стосовно створення прийомної сім´ї та інтереси прийомної дитини.
При забезпеченні функціонування прийомної сім´ї виникає потреба у створенні спеціальної служби для надання необхідної медичної, психологічної та соціальної допомоги і підтримки прийомних батьків. Завдання цієї служби — забезпечення комплексної роботи (медичної, психологічної, педагогічної та соціальної), залучення спеціалістів (психоневролога, дитячого психіатра, логопеда та інших), надання психологічної допомоги конкретним дітям, батькам чи сім´ї в цілому.
Прийомна сім´я є найбільш бажаною формою опіки та піклування і для дітей, які виховуються в інтернатних закладах. Згідно з опитуванням кожна п´ята дитина, яка виховується в державних закладах інтернатного типу, хотіла б жити в прийомній сім´ї, кожна четверта — погодилася б жити у прийомній сім´ї у тому випадку, якщо б це їй сподобалося, ще кожна п´ята дитина погодилася б перейти в прийомну сім´ю разом з братом чи сестрою.
Основні психолого-педагогічні проблеми, які доводиться вирішувати кожній прийомній сім´ї, пов´язані з труднощами у вихованні, розвитку та соціалізації дітей (корекція та компенсація недорозвитку, запущеність здоров´я дитини, подолання психологічних травм).
Принциповою відмінністю прийомних сімей від дитячих будинків сімейного типу є те, що дитина не повинна змінювати свого усталеного сімейного порядку, звичок у зв´язку з приходом прийомної дитини. Сім´я, на базі якої створюється дитячий будинок сімейного типу, часто змушена змінити місце постійного проживання (надається нова житлова площа з урахуванням збільшення кількості членів сім´ї), пережити досить складний дискомфорт (зразу з´являється як мінімум п´ять нових членів сім´ї) тощо. Прийомна сім´я, зберігаючи сталі сімейні стосунки, приймає до свого складу, як правило, одну дитину-сироту (можна до чотирьох). Дитина приходить у вже сформований мікросоціум і вчиться жити в ньому.
Робота прийомних батьків відрізняється від роботи педагогів інтернатних закладів тим, що вона здійснюється безперервно (цілодобово), і тому соціальним інститутам і соціальним працівникам слід розробити систему психологічного розвантаження прийомних батьків.
Перебування дитини у прийомній сім´ї передбачає адаптацію не тільки до сімейного життя, а ще й до соціального оточення сім´ї. Дуже важливо створити при цьому умови для адаптації дитини у школі або дитячому колективі, де вона перебуватиме (дитячий садок, колектив позашкільного закладу), а також і до сусідів. ,
Вивчення та аналіз життєдіяльності сімейних форм виховання переконують, що ця форма реабілітації та соціалізації дітей є найпрогресивнішою. Однак подальший їх розвиток залежить від того, наскільки держава зможе пом´якшити вплив економічної нестабільності на такі сім´ї, допомогти їм здійснювати своє високе покликання.
Самокерована групова робота
Це метод соціальної роботи, спрямований на стимуляцію соціальної активності особистості, реалізацію її потенційних можливостей шляхом впливу групової роботи, в основі якої — соціальна активність її членів. Самокерована діяльність заснована на колективній силі людей, організованих разом з метою досягнення суттєвих змін у поліпшенні становища особистостей (Одрі Мюллендер, Дейв Ворд).
Самокерована групова робота спирається на п´ять практичних принципів.
1. Соціальні працівники повинні дотримуватися щодо людей, з якими працюють, такої позиції яка не тільки відкидає будь-які негативні "ярлики" стосовно людей, а й визнає, що всі люди володіють певними навичками, вміннями, інтелектом та здібностями.
2. Люди мають право бути почутими і право контролю над своїм власним життям. Це також означає, що вони мають право самі вибирати форму втручання у своє життя. Користувачам соціальних послуг має завжди надаватися право вирішувати самим ступінь їхньої участі в роботі самокерованої групи, визначати коло питань та діяти згідно з ними.
3. Проблеми користувачів соціальних послуг дуже складні і у відповідях-реакціях на них це має враховуватися. Проблеми людей ніколи не будуть зрозумілими, якщо вони розглядатимуться тільки як результат особистої неповноцінності. Питання, пов´язані з такими явищами, як пригноблення, соціальна політика, довкілля та економіка, часто відіграють у житті користувачів соціальних послуг величезну роль.
4. Практика може бути ефективно побудованою, якщо ґрунтуватиметься на розумінні того, що люди, які діють разом, стають сильнішими. Люди, які не мають влади, можуть здобути її, працюючи у групах разом.
5. Практикуй те, що проповідуєш. Методи роботи мають відображати не елітарні принципи: працівники не очолюють групу, а допомагають її членам самостійно приймати рішення і контролювати їх результати, незважаючи на те, що використовуються спеціальні вміння і знання, це не дає працівникам ніяких привілеїв; уся робота має бути спрямована проти гноблення, націленого на расу, стать, вік, сексуальну орієнтацію, клас, інвалідність або будь-яку іншу форму соціальної диференціації, на яких історично будувалися (і продовжують будуватися) фальшиві почуття переваги та неповноцінності.
Самокерована групова робота відрізняється від інших підходів у груповій роботі, орієнтованих в основному на слабкі місця соціального становища особистості, її психологічного стану, емоційного самопочуття, тим, що має показати, якими сильними, здібними і мислячими є користувачі соціальних послуг, та чого вони можуть досягти для себе. Для клієнтів дуже важливим є "знайти" свій власний голос, відповіді на різноманітні питання, які допоможуть їм зрозуміти та усвідомити шляхи розв´язання особистих проблем, перейти на рівень суб´єкт-суб´єктних взаємовідносин, які основані на взаємодопомозі та взаємопідтримці.
Модель самокерованої групової роботи складається з кількох стадій.
Стадія А. Підготовка працівників. Ця стадія передує безпосереднім контактам з користувачами соціальних послуг, її метою є підготовка спеціалістів для самокерованої групової роботи, планування групи. З цією метою відбувається ретельний добір команди співпрацівників, пошуки належної консультаційної підтримки, з´ясовують та узгоджують принципи імпаурменту (спосіб надання соціальних послуг чи допомоги; правильне усвідомлення особистості, її внутрішнього світу, можливостей, потенціалу, адекватна інтерпретація поведінки тощо).
Стадія Б. Створення груп. Працівники спільно з користувачами створюють групу, керуючись принципом "відкритого планування". Це стимулює стиль роботи, за якого користувачі соціальних послуг самі встановлюють групові норми, визначають та аналізують коло проблем, ухвалюють завдання та цілі.
Стадія В. Група готується до дій. На цій стадії група відповідає на запитання: Що? Чому? Яким чином? Як вирішується та чи інша проблема, проблемна ситуація, які виходи з них? Працівники допомагають групі виробити свій власний план — порядок денний. Питання "що це за проблеми, які ми маємо вирішити?" — працівники допомагають групі з´ясувати причини виникнення цих проблем. Питання — "чому існують ці проблеми?" — працівники допомагають групі вирішити, яких заходів слід ужити, визначити головні цілі та встановити завдання: — питання "яким чином ми можемо досягти змін?"
Стадія Г. Дії групи. Учасники переходять від обговорення до дій: діють згідно з ухваленим планом. Етапи визначення проблем і дії згідно з ухваленим планом можуть повторюватися кілька разів, перш ніж зросте впевненість учасників і група перейде до дій.
Стадія Д. Група діє самостійно. Група продовжує встановлювати взаємозв´язки між запитаннями "Що? Чому? Яким чином?". Іншими словами, учасники приділяють увагу ширшим питанням та широкомасштабним акціям. Тепер працівники відходять на задній план і можуть взагалі залишити групу. На цій стадії учасники вчаться контролювати власне життя, те, як їх сприймають інші, зростаюча самооцінка вказує їм, що вони мають на це право. На цій стадії група аналізує те, чого вона досягла; визначає коло нових питань, які треба розглянути — з´являється нове формулювання "що?". Група оцінює взаємозв´язки між різними, вже розглянутими питаннями — нове формулювання "чому?". Група вирішує, яких заходів слід вживати надалі — нове формулювання "яким чином?". Етапи цієї стадії повторюються впродовж усього існування групи.
Самокерована групова робота виявилася ефективним методом соціальної роботи з дітьми, молоддю, інвалідами, жінками, родичами клієнтів соціальних служб. Часто самокерована групова діяльність стимулювала її учасників до виходу на новий рівень взаємодопомоги — створення недержавної організації, об´єднання, асоціації, фонду з метою відстоювання своїх прав та інтересів в органах влади. В Україні метод самокерованої соціальної роботи використовується в рамках проекту Міжнародного дитячого фонду ЮНІСЕФ "Деінституалізація системи утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", "Молодь за здоровий спосіб життя" та ін.
Мобільна соціальна робота
Мобільна соціальна робота — інноваційний метод соціальної роботи, суть якого полягає в тому, що соціальні служби не очікують звернення клієнтів, а виходять зі своїми послугами на вулиці, які стали місцем перебування значної кількості людей, що потребують допомоги. Появу мобільної соціальної роботи пов´язують із загостренням в молодіжному середовищі таких соціальних проблем, як бездомність, безпритульність, наркоманія, правопорушення, прояви агресивності серед представників окремих субкультур. Зародившись в середовищі ентузіастів соціальної роботи в США, вона поширилася в Європі, зберігаючи при цьому англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — "стрітворк" (streetwork). В українській мові можна також зустріти вживання прямої кальки з англійської — вулична соціальна робота. Перший досвід мобільної соціальної роботи в Україні отримано в рамках реалізації проекту ЮНІСБФ "Діти вулиці". Цей проект впроваджує соціальна служба для молоді Київської міської держадміністрації серед безпритульних та бездоглядних дітей столиці. Окремі її елементи використовують різні соціальні установи. До завдань мобільної соціальної роботи входить: створення довірливих відносин з клієнтами, роздавання їжі та одягу, перша медична допомога, консультування, надання порад, інформація про існуючі служби допомоги. Критерієм ефективності мобільної соціальної роботи є добровільне повторне звертання клієнтів за допомогою, прихід у соціальні служби, повернення з вулиці додому.