• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Політологія

Основні елементи теорії соціальних груп

Поряд з поняттями "влада", "політична система" одним із найголовніших понять у політології є поняття суспільної групи. Латинське слово socialis - означає суспільний, тому надалі вживатимемо слова соціальний і суспільний як тотожні. Поняття "група" взято з математики й у політології вживається в двох значеннях: широкому, при визначенні будь-якого зібрання людей, між якими виникають хоча б якісь суспільні відносини; вузькому, при визначенні об´єднання людей, що сполучені суспільними зв´язками, члени такої групи мусять бути свідомі своїх зв´язків у рамках групи або у відносинах з представниками інших груп. Дане поняття було впроваджено в науку в XX ст. Американський соціолог Ч.Г.Коолей поділив групи на первинні і вторинні. До первинних належать групи, що складаються з невеликої кількості людей, які безпосередньо контактують, мають особисті зв´язки, певну сталість буття. До вторинних належать великі групи людей, які не мають жодних особистих зв´язків, контактів. Отже, до первинних може належати сім´я, сусідські спільності, тимчасові групи відпочинку і т.д. До вторинних - співробітники на фабриці, політичні партії тощо. Вторинні групи виникли в період розпаду первісного суспільства, з початком формування наступних, більш складних і чисельних суспільств. З часом проходить подальша диференціація суспільства, крім первинних і вторинних, вирізняються формальні й неформальні групи. До формальних груп належать ті, хто об´єднаний будь-якими формальними зв´язками при виконанні суспільної ролі. До неформальних зараховуються ті, хто не є формальною групою, а також ті, кого об´єднують особисті зв´язки. Далі відбувається поділ на добровільні й недобровільні групи, зовнішні, внутрішні, групи натиску, референтні і т.п.

Людське суспільство складається з величезної кількості різноманітних груп. У політології панує погляд, що цю групову суспільну мозаїку можна впорядкувати з точки зору визначення суб´єктів політики. При тому можна скористатись спадком Ч.Г.Коолея й сказати, що існують первинні й вторинні суб´єкти політики. Але, вважається, що первинними суб´єктами політики є великі суспільні групи як організовані цілості, об´єднані спільністю інтересів і прагнень. Вторинними суб´єктами політики є різні сили - політичні інститути, їх органи, малі групи, певні об´єднання, які реалізують у кінцевому результаті інтереси і волю великих суспільних груп, відіграючи суттєву роль у політиці в залежності від своїх можливостей служити інтересам й політиці груп.

Первинні суб´єкти політики є вирішальними. Серед них розрізняються суб´єкти головні: нації, класи, верстви, та другорядні: групи маргінальні, малі групи. Все разом творить своєрідну суспільну політичну ієрархію, яка не є статичною, а перебуває в постійному русі. Серед вторинних суб´єктів можна виділити посередницькі суб´єкти (організації і інститути, які виражають інтереси великих суспільних груп) та безпосередні суб´єкти - малі групи, об´єднання і навіть особи, що діють як представники вищеназваних організацій, або діють самостійно.

В основі поділу суспільства на групи лежить той факт, що суспільні групи є рушіями суспільного поступу, адже без них, їх активності, дій суспільство припинить свій розвиток. Крім цього, від характеру самих суспільних груп залежать не лише динаміка суспільства, але і його статика, тобто якість функціонування всіх суспільних інститутів у той чи інший момент історичного розвитку. Залежно від того, з яких груп складається суспільство, хто з них панує, а хто підпорядковується, від реальної їх діяльності залежить і тип суспільства, його суспільно-політичний і державний лад. Отже, виходячи зі складної будови суспільства, його системної побудови, ми приходимо до висновку, що крім поділу суспільства на політичні, економічні та ін. системи, його можна вивчати під кутом зору діяльності різних суспільних великих і малих (макро- і мікро-груп). Для цього нам потрібно встановити, з яких соціальних груп складається суспільство, тобто встановити саму будову, структуру даного суспільства. Можна твердити, що соціальна структура - це сукупність соціальних груп, що розрізняються за своїм становищем у суспільстві.

Для структурного аналізу, як і взагалі для будь-якого аналізу, нам потрібно дотримуватися певних загальних засад, які є обов´язковими. Загальновизнаними імперативами кожного структурного аналізу є: а) предметом вивчення є всі, без винятку, суспільні групи; б) до їх аналізу, порівняння слід підходити з одними і тими ж критеріями; в) кількість критеріїв повинна бути достатньою для охоплення об´єкта, аналізу як кількісно, так і якісно.

Сучасна ідеологія й політологія користуються універсальним засобом для аналізу суспільства, що включає вищенаведені вимоги, ним є теорія соціальної стратифікації. Слово стратифікація (від лат. stratum - верства і fasio - роблю) взяте з геології, до нього додано означення "соціальне", що разом дало нам подвійне поняття: це і процес, який безперервно проходить у суспільстві, і результат цього процесу. Вперше в соціології дане поняття застосував американський соціолог Едвард А.Росс (1866-1951). Англомовні соціологічні словники розуміють під соціальною стратифікацією впорядкування елементів у групи, що розташовані на різних горизонтальних рівнях, впровадження соціальних станів, які відрізняються між собою як вище- і нижчерозташовані. Таким чином, це не лише метод виявлення й вивчення суспільних верств, але й своєрідний миттєвий в часі портрет даного суспільства. Зрозуміло, що можна отримати такі "знімки" кожного людського суспільства, бо суспільні верстви або групи існували й існуватимуть поки існуватимуть які-небудь відмінності між людьми. Причому, соціальна стратифікація означає не просто різне становище в суспільстві окремих осіб, сімей або цілих верств (страт, груп), а власне нерівне їх становище.

Для науки принципове значення має розроблена політологами К.Девісом, а особливо М.Тьюменом приблизна шкала політичних вартостей при оцінці тих чи інших страт. Критерієм шкали виступає принцип: хто виконує важливі функції для суспільства, що вимагають спеціальної підготовки, затрат, тому суспільство змушене компенсувати це більш широким доступом до дефіцитних благ. В свою чергу, таке становище змушує до конкуренції за право виконання важливих функцій, а суспільство отримує можливість вибору кращих. При оцінці важливості функціональних становищ треба враховувати два критерії: а) ступінь функціональної унікальності різних становищ; б) ступінь залежності даного становища від інших в певних питаннях. Опираючись на ці критерії, можна отримати певний порядок таких важливих становищ. Серед них можна виділити такі політичні поняття, як "влада", "роль", "статус", "посада", "професія", "ранг", "престиж". Серед них одне з найважливіших - становище. Воно складається з престижу, рангів, винагороди і т.д. Становище тісно пов´язане з владою. Влада - це головний критерій престижу, становища. Таким чином, дана теорія розглядає людину як працівника і споживача, бо вона враховує всі позиції в системі влади, які вона здатна мати в суспільстві. Тут і кількість, і якість засобів виробництва, предметів споживання, якими він в стані управляти, а також усі види і розміри благ, які він в стані отримати від суспільства.

Отже теорія стратифікації будує своєрідну піраміду влади даного суспільства, яка опирається на розміри, обсяг влади та розміри прибутків тих чи інших суспільних груп, верств, страт. Оскільки до останнього часу в СРСР не проводилися такі соціологічні дослідження, то сьогодні ми не в змозі зробити науковий стратифікаційний аналіз жодної із національно-державних утворень СРСР (для цього нам потрібно зробити порівняльний аналіз, а окремі соціологічні дослідження такого типу проводились ще у 20-х роках). Лише в останні два роки були проведені окремі дослідження, що дають змогу уявити лише окремі параметри піраміди влади в СРСР. Так, наприклад, якщо Держкомстат країни вже майже три роки повідомляє дані про грошові прибутки зайнятих в державному секторі, то він не повідомляє про те, як розподіляються прибутки серед панівних страт державно-адміністративного, партійного апарату, що робить фрагментарною картину і не дає змоги збудувати піраміду влади. Ще важче її побудувати з причини незнання соціальних умов походження панівних верств, рівня отримання освіти і т.д., хоча вже є значні зрушення в даному питанні. Проте вони охоплюють лише останні роки, тобто ми можемо отримати стратифікаційний портрет суспільства кінця 80-х років, який важко порівняти з минулим.

Керуючись імперативами структурного аналізу окремі соціологи будували свої схеми структури суспільства. Однією з поширених у Європі таких схем є концепція М. Вебера, який у ряді своїх праць, а головне в роботі "Господарство і суспільство" запропонував своє бачення суспільства. Основою поділу суспільства, вважав він, є диференціація його на три системи: систему, що опирається на ієрархію економічну, систему, що опирається на ієрархію участі в реалізації влади, і систему, що опирається на ієрархію суспільного престижу. Великі групи людей, які мають однакову економічну базу, М.Вебер називав класами, однак в суспільстві головним елементом його структури є станові групи, що розрізняються за рівнем престижу або його відсутності в суспільстві. Найбільш важливою характеристикою, за Вебером, станового рівня є осягнення тією чи іншою групою певного стилю життя. Класи, в його розумінні, є елементами економічної системи суспільства, а стани - елементами суспільної системи. Клас характеризують насамперед відносини обміну матеріальних багатств та рівень певної кваліфікації, що проявляється на товарному ринку. Тому первісні форми класів з´являються з становленням первісних форм товарного ринку, і, відповідно, класова боротьба точиться за споживацькі кредити, за засоби споживання, за доступ до ринку і за ціни. Таким чином, М.Вебер розглядав класовий поділ суспільства як ставлення певних розрядів людей до способу виробництва й отримання прибутків. Становий же поділ він виводив із відносин груп людей до способу споживання прибутків, добра, що проявляється насамперед у стилі життя. Станова ситуація людей є детермінована загальновизнаними критеріями престижу в даному суспільстві. Правда, самі ці критерії у М.Вебера сформульовані дуже загально.

Дещо близьким до веберівського є марксистський підхід до структури суспільства. Марксисти розглядають великі суспільні групи насамперед як класи, тобто як сукупність, групу як таку, що має спільні ознаки. Найбільш ґрунтовну характеристику класу дав В. І.Ленін у праці "Великий почин". Він визначив клас як велику групу людей, що відрізняється за місцем у певній історичній системі виробництва, що означало виділення їх за владою, або участю в реалізації влади у відношенні до засобів виробництва, тобто хто володіє, розпоряджається і використовує цю власність по розмірах і по способах отримання прибутків, тобто і по тому, чи вони можуть, чи не можуть привласнювати працю інших. Таким чином, дані ознаки синтетичні, загальні, але вони характеризуються явною економічною домінацією. В 30—70-і роки в СРСР ці ленінські ознаки використовувались при аналізі суспільства вульгарним сталінським підходом. Він полягав у тому, що, нехтуючи імперативами структурного аналізу, було довільно взято великі групи людей, зайнятих у промисловому виробництві та у сільському господарстві, й до їх характеристики застосовано лише другу ознаку, до всіх решта, яких названо прошарком інтелігенції, застосовано ознаки освіти та змісту праці. Отже аналіз структури не був однаковим для всіх груп і здійснювався за різними критеріями, що робило його в науковому відношенні безглуздим. Однак і до сьогодні цей підхід є ще панівним у нашій країні.

Нам залишається лише зупинитися на питанні формування суспільних груп як суб´єктів політичного процесу. В цілому виділяються такі фази формування групи як суб´єкта. Перша - це коли формування йде самовільно, стихійно; друга -коли члени груп усвідомлюють свою належність до даної групи; третя - коли члени групи доходять до усвідомлення необхідності діяльності (боротьби) за владу чи панування даної групи; четверта - це коли члени групи усвідомлюють необхідність своєї організації для завоювання й утримання влади.

Як вже зазначалось в попередніх лекціях, суть політичної влади полягає у тому, що її суб´єктом і носієм є пануюча суспільна група. Політична боротьба розгортається в процесі зіткнення інтересів соціальних груп і окремих осіб, між різноманітними етноконфесійними групами та між управителями і тими, ким управляють. Французький політолог М.Дюверже зводить політичну боротьбу до двох аспектів: з одного боку - між групами, класами і людьми, які борються за завоювання, розподіл або вплив на владу; з іншого - між владою, яка керує, і громадянами, які їй протидіють.

Характеризуючи політичну владу, маємо на увазі таку її важливу ознаку, як наявність певної спеціальної групи, соціальної верстви, що професійно займається управлінням. Традиційно такі управлінські групи називають бюрократією (фр. слово buredu - бюро і грець, kiatos - влада). У сучасній політології існує не менше трьох значень поняття бюрократичної групи. По-перше, це буквальне розуміння бюрократа як управлінця, що керує, сидячи за бюро (спеціальним конторським столом) і за допомогою державного апарату, його чиновників, які призначаються владою й залежать від неї. Така влада відповідає закону, але реалізує владу без участі громадян. По-друге, поширеним є розуміння бюрократії, яке сформулював М.Вебер. Він розумів бюрократію: а) як певну ієрархічну організацію чиновників, в якій є обов´язковими принципи компетенції, певного освітнього цензу; б) як визначений тип відносин між адміністрацією і рештою суспільства; тобто тут бюрократія виступає як група, що має певні привілеї, вона виступає як стан і, не підлягаючи дієвому контролю, монополізує функції управління; в) як певний тип поведінки і діяльності, який детермінується через організаційні структури сучасної адміністрації. Таким чином, М.Вебер розумів бюрократію як раціональну діяльність певних суспільних груп і організацій, на основі визначених правил і функцій, відповідно до яких здійснюється розподіл компетенції і відповідальності. Основним принципом діяльності бюрократії він вважав ієрархічність (досить суворо дотримувану), розмежування компетенції на різних регламентованих рівнях, рутинний характер рішень, що приймаються. По-третє, існує і досить поширене розуміння бюрократії, як відчуженого апарату влади, що характеризується насамперед бездушністю, консерватизмом, прямолінійністю, формалізмом і безвідповідальністю.

Більшість політологів відзначають, що головною тенденцією сучасних політичних процесів є зростання державного апарату, ріст чисельності чиновників. Цей ріст відбувається за зростаючою кривою. Таку тенденцію описав англійський політолог, письменник Сіріл Н.Паркінсон (1909 р.н.). В аксіоматичній формі перший закон Паркінсона проголошує: чиновник множить чиновників, але не суперників; чиновник працює один для іншого. Математично це виглядає так: у будь-якій адміністративній установі в мирний час приріст чиновників можна розрахувати за такою формулою: