Естетотерапія

3.3. Гештальттерапія

ГЕШТАЛЬТТЕРАПІЯ — метод, створений американським психологом та психотерапевтом Ф. Перлсом, у ньому підкреслюється важливість та необхідність усвідомлення пацієнтом теперішнього та важливість безпосереднього емоційного переживання людини з метою її стабілізації та самоорганізації. Являє собою поєднання ідей гештальтпсихології, екзистенціоналізму та психоаналізу.

Головний принцип гештальттерапії:

безумовне прийняття людиною себе, інших людей та усього світу такими, які вони є; сприйняття та оцінка теперішнього стану людини як досконалого, та такого, що не вимагає зміни або покращення.

Ф. Перлс переніс закономірності створення фігури, що встановлені гештальтпсихологією у сфері сприймання, у галузь мотивації людської поведінки. Виникнення та задоволення потреб він розглядав як ритм формування та завершення гештальтів. Функціонування мотиваційної сфери здійснюється за принципом саморегуляції організму.

Людина має знаходитися у рівновазі із самою собою та навколишнім її світом. Для збереження гармонії слід довіритися «мудрості тіла», дослухатися до потреб організму та не заважати їх реалізації. Шлях гармонійної, здорової особистості — здійснювати своє Я, бути самою собою, реалізовувати свої потреби, схильності.

Отже, хвора людина, за екзистенціально-гуманістичною психологією, — це людина, яка хронічно перешкоджає задоволенню власних потреб, відмовляється від реалізації свого Я, погоджується на нав’язування поведінки ззовні.

У гештатьттерапії виділяють такі механізми порушення процесу саморегуляції:

інтроекція (людина засвоює почуття, погляди, переконання, оцінки, норми, зразки поведінки інших людей, які не властиві її власному досвіду і є чужою часткою її особистості; найбільш ранні інтроекти — батьківські повчання);
проекція (пряма протилежність інтроекції, коли людина відчужує властиві її якості);
ретрофлексія («поворот на себе» — спостерігається коли якість особистісні потреби блокуються соціальним середовищем, енергія спрямовується на самого себе, часто — це агресивні почуття (як незавершений гештальт);
дефлексія (ухилення від реального контакту: балакучість, ритуальність, умовність поведінки, блюзнірство тощо);
конфлуенція (або злиття, виявляється у стиранні меж між Я та оточенням; такі люди важко відрізняють власні думки та почуття від чужих).

Усі п’ять механізмів — це своєрідні захисні механізми, через які індивід відмовляється від свого справжнього Я.

Важливим теоретичним принципом гештальттерапії є положення про те, що здатність індивіда до саморегуляції не може бути нічим адекватно замінена! Тому особливу увагу приділяють розвитку в індивіда готовності приймати рішення та робити вибір.

Оскільки саморегуляція здійснюється у теперішньому часі, гештальт виникає у «даний момент», тому й психотерапевтична робота проводиться в ситуації «зараз». Особливу увагу приділяють «мові тіла», яка є більш інформаційно насиченою, ніж вербальна мова, якою часто користуються для раціоналізації та ухилення від рішень проблеми. Тому в гештальттерапії акцент зміщується з питання «чому?» на питання «що та як?». Фрагментування особистості часто встановлюється за неузгодженістю між вербальними та невербальними проявами.

Основними принципами у гештальттерапії є:

Принцип «зараз» — це функціональна концепція того, що та як робить індивід у даний момент.
Принцип «я-ти» передбачає прагнення до відкритого та безпосереднього контакту між людьми. Адже пряма конфронтація мобілізує афект та живість переживання.
Принцип суб’єктивізації висловлювань.
Континуум свідомості — концентрація на спонтанному потоці змісту переживань, метод підведення індивіда до безпосереднього переживання та відмови від вербалізацій та інтерпретацій, одне з центральних понять гештальттерапії. Пацієнт має постійно усвідомлювати те, що відбувається з ним у даний момент, помічати найменші зміни у функціонуванні організму. Усвідомлення почуттів, тілесних відчуттів та спостереження за рухами тіла (розуміння «мови тіла») сприяє орієнтації людини у самому собі та у своїх зв’язках з оточенням.

Технічні процедури в гештальттерапії називаються іграми. Це різноманітні дії, які виконує пацієнт за пропозицією психотерапевта. Ці ігри дають можливість експериментування із самим собою та іншими учасниками групи.

Найбільш відомими є такі ігри:

Діалог між частинами власної особистості (наприклад, з почуттями страху та тривожністю). Техніка гри така: навпроти стільця, який займає пацієнт(«гарячий стілець»), розташовують порожній стілець, на який «саджають» уявного «співрозмовника». Пацієнт по черзі міняє стільці та програє діалог, намагаючись при цьому максимально ототожнювати себе з іншими частинами власної особистості.

Здійснення кругів. Пацієнт проходить по кругу та звертається до кожного учасника з питанням, що його хвилює, наприклад, з’ясовує, як його оцінюють інші, що про нього думають, або сам висловлює власні почуття по відношенню до інших членів групи.

Незавершена справа. Будь який незавершений гештальт — це незавершена справа, яка вимагає завершення. По суті, уся гештальт-терапія зводиться до завершення незавершених справ. У більшості людей є багато недовершених питань, пов’язаних з їх родичами, батьками, друзями тощо. Часто це невисловлені претензії, скарги. Пацієнту пропонується за допомогою прийому порожнього стільця висловити свої почуття до уявного співрозмовника або звернутися безпосередньо до того учасника психотерапевтичної групи, який має відношення до незавершеної справи. Як правило, найчастіше повторюється почуття образи на когось.

Проективна гра. Коли пацієнт заявляє, що інша людина має якесь почуття або рису характеру, його просять перевірити, і не є це його проекцією. Пропонується «розіграти проекцію», тобто примірити на самого себе це почуття або рису характеру. Поступово входячи у роль, людина розкриває себе сама, при цьому може відбутися інтеграція тих рис характеру, які раніше людина відчужувала.

Виявлення протилежного (реверсія). Поведінка людини часто носить захисний характер, що приховує протилежні тенденції. Для усвідомлення пацієнтом прихованих бажань йому пропонується розіграти роль протилежну тій, яку він демонструє у групі. Наприклад, пацієнтці з манерами «душечки» пропонується розіграти роль агресивної зухвалої жінки. Такий прийом дозволяє досягти більш повного з’єднання з тими сторонами своєї особистості, які раніше були приховані.

Вправи на уяву. Ілюструють процес проекції та допомагають учасникам групи ідентифікуватися із відчуженими аспектами особистості. Найбільш популярною є гра «Старий покинутий магазин». Пацієнтові пропонується прикрити очі, розслабитися, потім уявити, що пізно вночі він проходить маленькою вуличкою біля старого покинутого магазину. Його вікна брудні, проте якщо зазирнути, можна помітити якийсь предмет. Пацієнту пропонують уважно його роздивитися, потім відійти від покинутого магазину та описати предмет. Потім — уявити себе цим предметом, та, говорячи від першої особи, описати власні почуття, відповісти на запитання, чому він залишений у старому магазині, на що схоже його існування у образі цього предмета. Ідентифікуючись із предметом, пацієнт проектує на нього свої власні аспекти.

Гештальттерапію рекомендують застосовувати у роботі із неврозами у достатньо тривалий термін та обережно.

Література

1. Карвасарский Б. Д. Психотерапевтическая энциклопедия — СПб: Питер, 1999. — 752 с.: С. 78—82.

2. Словарь по социальной педагогике: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев. — М.: Академия, 2001. — 368 с.: С. 51.

3. Шоттенлоэр Г. Рисунок и образ в гештальттерапии. Пер с нем. / СПб.: Издательство Пирожкова. (Серия «Новый импульс»), 2001. — 256 с.

4. Перлз Ф., Гудмен П., Хефферлин Р. Практикум по гештальттерапии. — Пер с англ. — М.: Изд-во института Психотерапии, 2001. — 240 с.

Дж. Прохазка, Дж. Норкросс. Системы психотерапии. Пособие для специалистов в области психотерапии та психологии. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2005. — 384 с.: С. 127—152.