Естетотерапія
3.1. Православна психотерапія
ПРАВОСЛАВНА ПСИХОТЕРАПІЯ (за Б. Д. Карвасарським) — це сукупність форм та підходів до лікування душі.
Православна психотерапія — специфічне світосприйняття, що базується на православній вірі, духовному, аскетичному та літературному досвіді Єдиної Соборної та Апостольської Церкви (конфесійно визнаної як Православна). її підґрунтям є емпірико- теоретичні знання православної антропології про духовне життя, про пристрасті, як джерело хвороб, а також багатовіковий позитивний досвід Церкви у справі благодійництва та її розуміння християнського обов’язку у дусі Святого Євангелія (див. мал. 2.24). Знання про людину подвижників християнського благочестя, вчителів Церкви знайшли своє відображення у формі слів, бесід та повчань. Православна психотерапія у своїх основах близька до особистісно орієнтованої психотерапії — вона орієнтована на бачення людини, яка створена за образом та подобієм Божим.
У розумінні особистості християнство дало найбільш повне розкриття закладеного у людині неповторного начала. Епіскоп Варнава (Беляев), автор монографії «Основы искусства святости» (1995—1997), зауважував, що священики, вивчають духовне життя у трьох зрізах (духовне, душевне та плотське). Зовнішня, внутрішня та досконала Людина — це свого рода життєва сходинка (А. Позов, Н. Носов та ін.).
Своєрідність православної психотерапії полягає й у тому, що вона існує у двох формах:
- власно церковній (констатація факта психотерапевтичного впливу практики церковного порятунку душі через таїнства, обряди, дисципліну);
- науково-практичній (усі види допомоги: консультування, діагностика, профілактика та лікування, які здійснюються професійними лікарями та психологами у діапазоні психотерапевтичних та загально-медичних заходів. Вони не підміняють дію церковних таїнств та обрядів, проте, акумулюють глибинні знання як богословських так й природних наук. Інакше кажучи, це особистісне входження психотерапевта у світ православної духовності, що реалізується у його професійній діяльності.
Якщо богослужіння розглядати тільки як храмове дійство у відриві від його містичної сутності, то воно є синтезом багатьох мистецтв — образотворчого, словесно-поетичного, музичного. Психотерапевтичний ефект кожного з них, ритмічна структура всієї служби, участь у ній пєвчих та народу, емоційна насиченість — все підпорядковується єдиній меті — розрядці негативних ефектів, катарсису. Російський філософ, священик Павло Флоренський розглядав ритм, темп та інтонацію як найдревнішу та сутнісну частину богослужіння. У цьому контексті можна говорити про елементи музикотерапії, та бібліотерапії, терапії спілкуванням.
Дві форми існування православної психотерапії мають й дві можливі позиції в оцінці її ефективності та значення:
- позиції офіційної медицини та православного психотерапевта, його практика є основною в здійсненні допомоги, а Церква, з її службою, таїнствами та досвідом духовного врятування людини, стає реабілітаційним етапом після основного лікування.
- позиції Церкви та лікаря, як православної людини, сама психотерапевтична практика є катехізаторською, проповідницькою, першою сходинкою перед воцерковленням співрозмовника-пацієнта, становленням на шлях порятунку (другою сходинкою сходження буде власне життя у Христі).
3 часів існування первісного суспільства медицина та релігія були тісно пов’язані між собою, оскільки багато у чому саме страждання формувало у людини релігійне почуття, думки про Бога. Посередником між людиною та Богом був шаман, жрець (пізніше священик), який, по-суті, виконував функції сучасного психотерапевта, лікаря та педагога (заспокоєння, зняття стресових станів, хвороби, вирішення питань соціалізації людини у суспільстві, соціальне навчання та виховання тощо).
У ритуальних релігійних дійствах простежуються елементи групової психотерапії, релаксації, катарсису та інше. Причому, якщо мета психотерапії — це зцілення душі, то метою релігії стає її врятування (див. рис. 2.9).
Рис. 2.9. Зв’язок впливу на людську особистість релігії та естетотерапії
Питання співвідношення психотерапії та релігії розглядали багато відомих вчених-дослідників: К. Г. Юнг, Р. Мей, В. Франкл та інші. Так, К. Юнг в одній з своєї праць висловив думку про те, що усі релігії є не що інше, як системи зцілення психічних хвороб. На думку цих вчених, релігія — це один з феноменів, з яким стикається психотерапія. Релігію у психотерапії слід враховувати за таких обставин: логос у логотерапії, по Франклу, передбачає смисл. Людське існування завжди прагнуло за межі самої людини, завжди було націлено на смисл. Отже, головним для людського існування є здійснення смислу. Якщо психотерапія буде розглядати феномен віри не тільки як віру у Бога, а й як віру у смисл, то, в принципі, вона вправі включати феномен віри у сферу своїх наукових інтересів.
Християнські традиції психологічної допомоги мають глибокі коріння, ґрунтовну наукову, технологічну базу та практичну основу. Підкреслюючи надзвичайну цінність та своєчасність використання у процесі формування й корекції людської особистості величезного потенціалу християнської релігії авторка Духовної скарбниці (Святе Письмо про сучасність і майбутнє світу. — К., 2004) схимонахиня Катерина (Київська) стверджує: «...незмірні втрати на полі духовному — і в сфері традицій народного життя, і в сфері творення культури, — що їх зазнавали українці протягом багатьох століть, спонукають нас більш обережно, тверезо, розсудливо користуватися численними джерелами нашої духовності, черпати тільки із цілющих, брати в майбутнє тільки «чисте золото правди», будувати правову демократичну Україну на міцному камені істинної віри і Любові до Бога і до ближнього...» [3, с. 76].
У своїй праці «Системи психотерапії» американські вчені Дж. Прохазка та Дж. Норкросс створюють певний прогноз розвитку усіх різновидів психотерапії у майбутньому. Вчені вважають, що самі системи (близько 30 самостійних напрямків) психотерапії поступово «втрачатимуть своє обличчя, проте обритатимуть свою душу» [2, с. 382]. Підкреслюється й загальна тенденція синтезу науки та релігії: після багаторічних спроб узаконити дисципліну та уникнути будь-яких зв’язків з питаннями моралі, психотерапевти сьогодні все частіше привносять у лікування духовний й моральний зміст.
Причому, релігійність та духовність підключаються до естетотерапевтичного процесу у різні моменти ти різними шляхами.
Так, терапію може проводити священик, або вона може відбуватися у контексті співбесіди із духовним наставником. Духовна терапія може здійснюватися психотерапевтом, який відкрито заявляє про свою релігійну належність. У будь якому випадку багато хто у майбутньому використовуватимуть власні духовні та релігійні переконання при спробі подолати стресові стани або емоційні проблеми.
Усвідомлення багатьма вченими психотерапевтами у 1970— 1980-х рр.. того факту, що терапія вимагає невід’ємного ціннісно- го навантаження, обумовило увагу до релігійного у роботі з клієнтами. В багатьох зарубіжних виданнях з’явилися ідеї включення духовності у психотерапію: Kelly,1995; Miller,1999; Rictards and Bergin, 2000; Shafranske, 1996.
У певному розумінні психотерапія завжди була формою «духовної терапії», проте у майбутньому релігія та духовність ставатимуть частиною терапії у більш специфічній манері. 3 часом релігія та духовність ставатимуть стандартним параметром клінічної оцінки та потенційним джерелом сили й соціальної підтримки людини. Особливої ефективності релігійно-акомадовані форми терапії набуватимуть у роботі з глибоко релігійними людьми, що відповідатиме їхньої світоглядної сутності.
Однією з актуальних проблем сьогодення православної психотерапії є формулювання її термінології, розумне, виважене вивчення глибинного релігійного досвіду й можливе співвіднесення наукових та церковно-релігійних понять та категорій.
Література
1. Карвасарский Б. Д. Психотерапевтическая энциклопедия — СПб.: «Питер», 1999. — 752 с.: С. 366—374 (ст. Православная психотерапия);
2. Дж. Прохазка, Дж. Норкросс. Системы психотерапии. Пособие для специалистов в области психотерапии та психологии. — СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2005. — 384 с.
3. Духовна скарбниця. Святе Письмо про сучасність і майбутнє світу / Уклала схимонахиня Єкатерина (Київська). — К.: «Криниця», 2004. — 96 с.
4. Бондаренко А. Христанская психотерапия в современном англоязычном мире // Журнал практикующего психолога. — 1995. — № 1. — С. 42—50.
5. Варнава (Беляев) епископ. Основы искусства святости. Т. 1—3. — Нижний Новгород, 1995—1997.