Естетотерапія

2.10. Лекція: Теорія ігрової терапії

Зміст поняття «гра».

Соціально-психологічні основи ігротерапії.

Ідея виникнення та історія ігрової терапії.

Основні напрямки ігрової терапії.

Принципи відносин з дітьми у ігровій терапії (за Г. Лєндретом).

Зміст поняття «гра»

Сучасні педагоги та психологи називають гру як «Її Величність», вона прекрасна, давня та незбагненна. Велику таємницю гри багато віків вивчають філософи, літературознавці, педагоги, психологи, юристи.

ООН визнала гру універсальним та невід’ємним правом дитини.

У народознавстві дитинство розуміють як час підготовки до життя та гри.

У самому дитячому розумінні «грати» означає «дружити». Діти часто саме так висловлюють власне незадоволення іншими дітьми: «Я не хочу з тобою гратися!», що звучить у значенні: «Я не хочу з тобою дружити!».

На жаль, як свідчать дослідження психологів, педагогів, сучасні батьки вважають гру неактуальною та застарілою формою організації дитячої діяльності, мотивують таке ставлення впливом на життя дитини сучасних технологій, темпу та ритму життя. Сьогодні перевага надається «розумним» комп’ютерним іграм, елітним спортивним заняттям, переважно східного спрямування тощо. Грі відводиться роль розваги та відпочинку, а не важкій, кропіткій, цілющий душу та тіло праці!

У різні часи вчені намагалися пояснити власне бачення гри, як феномену розвитку людини:

ПЛАТОН: «Гра — джерело задоволення»!

АРИСТОТЕЛЬ: «...в ідеальній державі люди здатні віддаватися найчудовішим іграм».

Ж.-Ж. РУССО: «... для того, щоб пізнати та зрозуміти дитину, необхідно поспостерігати за її грою».

Ф. ШИЛЛЕР: «... гра та краса врівноважують, доповнюють один одного, гра — це вільне, самостійне розкриття усіх сил людини, її сутності».

Отже, гра може допомогти дитині у накопчені духовного матеріалу, сформувати уявлення про життя.

Е. БЕРН у своїй праці «Ігри, в які грають люди» робить висновок: «Увесь процес виховання дитини ми розглядаємо як навчання тому, в які ігри слід грати, та як у них грати».

Д. Б. ЕЛЬКОНІН, доводячи соціальну природу дитячої гри, стверджує, що

✓ «гра — це діяльність, це форма розвитку психічних функцій, засіб пізнання дитиною світу дорослих»;

✓ «гра — це перш за все робота фантазії»;

✓ «гра — це психологічний захист».

С. А. ШМАКОВ. (у роботі: Игры учащихся — феномен культуры. — М., 1994):»дитяча гра здійснює важливий вплив на оптимістичне відчуття дитини у сьогоденні».

І. КОН: «... я не знаю жодного повного визначення гри. Чому б не уявити її як механізм самоорганізації, самонавчання?».

Отже:

ГРА — це універсальна сфера «самості» дитини, яка включає самоперевірку, самовизначення, самовираження, самореабілітацію.

Соціально-психологічні основи ігротерапії

Сучасні дослідження у галузі психології та педагогіки підтверджують думку багатьох вчених щодо надзвичайного значення періоду ДИТИНСТВА у житті людини. Так, науковці доводять пряму залежність між комфортним, радісним дитинством та психологічним здоров’ям суспільства.

Психічні травми, пережиті у дитинстві, непомітно для дитини формують її дорослу долю. Деякі сучасні вчені намагаються трактувати історію цілих народів як наслідок базової структури характеру, який складається під впливом родинного виховання.

Наприклад, виникнення фашизму у Німеччині частково пояснюють стилем родинних стосунків, які спостерігала вдома дитина: авторитарний батько, який принижує та ображає хлопця (виховує таким чином «справжнього чоловіка»), та слабка мати, яка не спроможна захистити власну дитину, — як наслідок формувався садистський, жорстокий та водночас сентиментальний характер арійця.

Вчені підкреслюють, що у дитини закладений найрізноманітніший потенціал: від шляхетного до потворного.

А зовнішнє середовище викликає його до життя. Повністю «скерувати» та «спланувати» дитячу душу неможливо. Хоча існує досить ефективний шлях педагогічно — корекційного впливу на дитячу особистість — це проникнення у дитинство через ГРУ, з метою актуалізації у малечі гармонійного позитивного світосприймання. У цьому контексті доцільно розглянути гру як конкретний самовираз дитини та засіб її пристосування до власного світу.

Більшість нормальних дітей стикається у житті з проблемами, які здаються їм досить складними. Такими, які не можна вирішити. Внаслідок цього діти отримують стійки дискомфортні або стресові стани.

В. Екслайн розглядає гру як процес, у якому дитина програє СВОЇ почуття, набуває ВЛАСНОГО досвіду! Ось чому часто наші бесіди «не гріють дитячу душу» (хоча і зрозумілі для неї) — це не їх власний досвід. Ми ніби пропонуємо дитині понюхати зрізані квіти, не даючи їй можливості самій виростити цю красу!

ІГРОВА ТЕРАПІЯ вважається одним з найефективніших засобів допомоги тим, хто живе у світі уяви та фантазії, та ще не засвоїв цінностей та правил світу дорослої людини.

ІГРОВА ТЕРАПІЯ (за Г. Лендрєт) — динамічна система міжособистісних стосунків між дитиною та терапевтом.

При цьому дорослий, ознайомлений із процедурою ігрової терапії, забезпечує дитину ігровим матеріалом, сприяє тому, щоб дитина якомога повніше виразила та дослідила власне Я (почуття, вчинки, думки...) за допомогою гри.

ІГРОВА Терапія (за Т. Д. Зінкевич-Євстігнеєвою та Т. М. Грабенко) — процес спільного з дитиною проживання й осмислення будь-якої життєвої ситуації, що подана в ігровій формі: це процес співтворчості, співдіі.

Г. Лендрет з 25-річного досвіду роботи у ігровій терапії стверджує: «Очевидно, що іграшки для дитини — це слова, а гра — мовлення. Якщо є терапія словом, то, чому б не бути терапії за допомогою гри?» Для дітей словами висловити власні переживання важче, ніж продемонструвати їх у діях (в грі).

Через гру, яка будується достатньо легко, природно дорослий може зрозуміти «ландшафт дитячої душі» (Т. Д. Зінкевич-Євстігнєева).

Висновок: гра дає дитині унікальну можливість реорганізувати, перетворити власний досвід, власний світ!

Ідея виникнення та історія ігрової терапії

Однією з перших ігрову терапію дитини почала використовувати Анна Фрейд у своїй роботі з дітьми, які пережили бомбардування у Лондоні під час Другої світової війни.

Донькою видатного психоаналітика було на практиці доведено, що, якщо дитина мала можливість виразити у грі свої хвилювання, вона звільнялася від страхів і уникала розвитку в собі психічної травми.

Адже дітям від природи притаманне прагнення до морального комфорту, піклування про самого себе. Діти надзвичайно життєздатні. Тобто, у порівнянні із дорослою людиною, вони мають здатність виживати навіть у найнесприятливіших, стресогенних умовах.

Прикладом такої життєздатності може стати історія, що сталася із півторарічною Джесікою Маклюр, яка впала у шахту і залишалася там дві доби наодинці. Коли рятувальники знайшли дівчинку, Джесіка тихесенько у повній темряві наспівувала пісню.

Таким чином, сама природа дитини сприяє корекції або психічній стабілізації її емоційно-чуттєвого стану з боку дорослої людини.

Основні напрямки ігрової терапії

У виникненні ігрової терапії як способу допомоги дітям, можна виділити 5 основних напрямків (див. табл. 2.8).

Таблиця 2.8. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ІГРОВОЇ ТЕРАПІЇ

Назва напрямку	Автор	Загальна характеристика
Дитячий психоаналіз	З.Фрейд, 1909р.	перший досвід-ідея спостереження за дитячою грою в психоаналітичній терапії;
Дитячий психоаналіз	Герміна Хаг-Хельмут, 1921 р.	перший терапевт, яка стверджувала, що саме гра є найвідповідальнішим моментом у психоаналізі;
Ігрова терапія відреагування	Девід Леви (30- ти роки ХХ ст.	гра надає можливість дитині відреагувати негативні переживання, терапевт створює такі обставини, щоб спеціально підібрані іграшки допомогли дитині відтворити той досвід, який викликав у неї реакцію занепокоєння;
Ігрова терапія побудови відносин	Отто Ранк (1936)	розвиток відносин «терапевт — клієнт», акцент на тому, що відбувається безпосередньо «тут та зараз»;
Ігрова терапія побудови відносин	Фредерік Ален (1934) та Джессі Тафт (1933)	необхідність ставлення до дитини як до особистості, яка володіє внутрішньою силою та здатна конструктивно змінювати власну поведінку;
Недирективна ігрова терапія	Карл Роджерс (1942), Вірджинія Екслайн (1947)	— терапія, центрована на клієнті; — не треба скеровувати дитину, або змінювати її: сама поведінка дитини спрямовується прагненням до найбільш повної самореалізації. — ігровий досвід сам по собі терапевтичний;
Ігрова терапія в умовах школи	60-ті роки ХХ ст. Діммік та Хафф (1970)	— це своєрідне доповнення до навчального середовища; до тих пір, доки дитина не навчиться легко та вміло здійснювати вербальне спілкування, зуміє повно та ефективно повідомити про свої почуття іншим, для встановлення контакту між дитиною та психологом бажано використовувати ігрові матеріали.

Усі школи багато у чому повторюють одна одну: дитина грає у спеціально обладнаній ігровій кімнаті, де є необхідний іграшковий матеріал, психотерапевт присутній у кімнаті та певним чином реагує на дії дитини, він не втручається у гру, не спрямовує її — ДИТИНА ГРАЄ ВІЛЬНО!

Різні школи по-різному інтерпретують зміст гри.

Наприклад: хлопчисько з рушниці стріляє у лева:

психоаналітик пояснює так: «хлопчик відчуває агресію до батька, для дитини важливо «там і тоді»;
терапевт школи відреагування стверджує: «хлопчик відчуває агресію до себе, для нього важливо «тут і зараз»;
терапевт, який вивчає відносини, зазначає: «хлопчикові необхідно відреагувати агресію, яку не можна відреагувати у житті»;
представник недирективної терапії констатує: «хлопчик відчуває почуття саме зараз».

Всі школи вважають, що вільна гра — цілюща для дитини. Ігрова терапія створює та підтримує умови для вільної гри.

Принципи відносин з дітьми у ігровій терапії (за Г. Лендрєтом)

Особливе значення у проведенні ігрової терапії отримує професійна підготовка терапевта. Тому Гаррі Лендрєт формулює основні закони-правила поведінки дорослого при ігротерапії. Ці принципи мають філософський характер трактування особливого стану «розуміння дітей серцем», «обережного торкання до їхнього світу»:

Я не всезнайко.

Тому я не буду намагатися бути ним.

Я хочу, щоб мене любили.

Тому я буду відкритий дітям, що мене люблять.

Я хочу більше приймати у собі дитину.

Тому я із зацікавленням та прихильністю дозволю дітям освітлювати мій світ.

Я так мало знаю про складні лабіринти дитинства.

Тому я дозволю дітям вчити мене.

Я краще за все засвоюю знання, що їх отримав у результаті власних зусиль. Тому я об’єднаю власні зусилля із зусиллями дитини.

Іноді мені потрібна схованка.

Тому я дам схованку дітям.

Я люблю, коли мене приймають таким, яким я є насправді.

Тому я буду прагнути співчувати дитині та цінувати її.

Я роблю помилки. Вони свідчать про те, який Я — людяний та схильний помилятися.

Тому я буду терплячим до людської сутності дитини.

Я реагую емоційно та виразно на світ власної реальності.

Тому я намагатимуся послабити свою хватку та увійти у світ дитини.

Приємно відчувати себе володарем та знати відповіді на всі запитання. Тому мені слід багато працювати над тим, щоб захистити від себе дітей.

Я — це я, і тим повніше, чим у більшій безпеці я себе відчуваю.

Тому я буду послідовним у взаємодії з дітьми.

Я — єдиний, хто здатний прожити моє життя.

Тому я не прагнутиму до керування життям дитини.

Я навчився майже усьому, що я знаю, на власному досвіді.

Тому я дозволятиму дітям набувати власного досвіду.

Я черпаю надію та волю до життя всередині себе.

Тому я буду визнавати та підтверджувати почуття самості у дитини.

Я не можу зробити так, щоб страх, біль, розчарування та стреси дитини щезли. Тому я старатимуся пом’якшити удар.

Я відчуваю страх, коли я беззахисний.

Тому я торкатимуся внутрішнього світу беззахисної дитини із добром, ласкою та ніжністю.

Література

1. Зинкевич-Евстигнеева Т. Д., Грабенко Т. М. Практикум по креативной терапии. — СПб: «Речь», 2001. — С. 191—276.

2. Калинина Р. Р.Тренинг развития личности дошкольника: занятия, игры, упражнения. — 2-е изд. — СПб.: «Речь», 2001. — 160 с.

3. Лэндрет Гарри. Игровая терапия: искусство отношений: Пер. с англ. — М.: ВЛАДОС, 2001. — 160 с.

4. Медведева И., Шишова Т. Книга для трудных родителей. — М.: «Роман-газета»,1994. — 269 с.

5. Чурилова Э. Г. Методика и организация театрализованной деятельности дошкольников и младших школьников. — Программа и репертуар. — М.: ВЛАДОС, 2001 — 160 с.