Естетотерапія

2.8. Лекція: Українська фольклорна арттерапія

Естетико-терапевтичний потенціал української народної пісні.

Методика використання колискової пісні у роботі з вагітними жінками Ганни Хоткевич.

Синкретична природа народної пісні, її демократичність та доступність виконання.

В. Верховинець про психотерапевтичний вплив фольклору.

Методика фольклорної арттерапії за Л. Д. Назаровою.

Естетико-терапевтичний потенціал української народної пісні

Українська народна пісня — це особливий жанр народної творчості, який виступає надзвичайно ефективним засобом естетичного впливу на дитину: передбачає роботу самопізнання, розвиток особистісних якостей малечі та її психокорекцію. Дитячий музичний фольклор знаходиться біля витоків еволюції всієї людської культури. Він дійшов до нас з глибин століть, зберіг надзвичайно цінні компоненти народної мудрості. Саме поняття фольклор англійського походження: folk — народ та lore — знання, мудрість.

До жанру української народної дитячої пісні, як складової дитячого фольклору, належать всі зразки народної творчості, що відповідають дитячій психології ї побутують серед дітей (В. Г. Бойко). Сюди відносять народнопоетичні твори, розраховані на дітей, які або перейшли в дитячій репертуар з фольклору дорослих, або є власне дитячою творчістю. Особливістю української дитячої народної пісні є її відповідність психолого-фізіологічному розвиткові дитини. Вона узгоджується з діапазоном дитячого голосу, має досить чітку ритмічну основу, яка дає можливість пісні бути нерозривною частиною рухових забав та ігор (М. Верховинець, О. Суховерська, Г. Терлецький та ін.).

Виконання майже усіх дитячих народних пісень характеризується динамічністю. Метроритмічна та інтонаційна структура їх підпорядкована рухам-підскокам, гойданням, стрибкам, маршовості (Г. Довженок).

Виняткова мелодійність українських народних дитячих пісень нерідко будується на типових зворотах мовної інтонації. При цьому більшість пісень, за дослідженнями К. Луганської, має мажорний характер, лише незначна кількість зразків написана в мінорі.

Відома дослідниця українського музичного дитячого фольклору Г. Довженок зазначає, що нескладні завершені за формою, короткі музично-поетичні поспівки пов’язані з прадавньою виробничо-магічною діяльністю людини. Для них властива єдність слова, музики, танцю, причому першорядну роль у цій єдності дослідниця надає слову. В цьому стилі слово буквально виліплює наспів, визначає межі окремих мелодійних фраз, вибудовує свою схему ритміки.

Своїм поетичним змістом ці пісні виявляють дитячі уподобання і зацікавлення. Так, героями дитячих народних пісень можуть виступати відомі дітям тварини та рослини; досить широко представлені пісні про природні явища, які бачить дитина у своєму житті, та трудові процеси; часто пісенним сюжетом стають казки.

У народних українських дитячих піснях внаслідок багаторазової «перевірки на стійкість», шліфування музичної інтонації і поетичного тексту. викристалізувалася зразкова музично-поетична діада, вона здатна конкретно і виразно характеризувати внутрішній емоційно-психічний стан людини. Отже, синтетично-інтонаційна властивість українських народних дитячих пісень, котра проявляється в певній інтонаційній загальності між мовою та мелодією при збереженні єдиного художнього образу, дає ключ до розуміння специфіки музичної мови.

Слід зазначити, що типовим є відображення у поетичних текстах дитячих пісень характерного для українського народу світосприймання. Цей, суто український підхід, до навколишнього живого й неживого світу М. Костів описує так: «тут усе бачиться й сприймається крізь призму особливої теплоти й ніжності» («Українське дошкілля». — К., 1992).

За своєю суттю українська народна дитяча пісня є мистецтвом загальнолюдським, вона орієнтована на масове сприймання. В українському народному дитинознавстві дитяча пісня здавна використовується як дієвий засіб естетичного виховання маленької особистості, вона апелює до почуттів та переживань кожної дитини. Універсальність та легкість сприймання народної дитячої пісні музично непідготовленим слухачем, як бачимо, випливає з самої природи цього жанру.

Спів народної пісні дає можливість дитині через власне виконання пережити світ почуттів, емоцій, який відкривається у піснях, та визначити своє суб’єктивне ставлення до твору.

Дамо повне психолого-педагогічне визначення жанру української народної дитячої пісні:

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ДИТЯЧА ПІСНЯ — це найпростіший і найпоширеніший жанр народної творчості, який відповідає дитячій психології і побутує серед дітей, характеризується закінченою мелодією, що узгоджується із загальним змістом тексту, та існує у синкретичній єдності із танцем, грою, інструментальною музикою, обрядом тощо.

Проходячи своєрідний природний відбір, народні ритмо-інтонації позбавлені відкритої композиторської суб’єктивності. Це мова цілком об’єктивного, зрозумілого всім відображення людських почуттів та дійсності. В силу своєї зрозумілості вона здатна швидко й легко сприйматися навіть непідготовленим слухачем, створити психологічну атмосферу приємного, близького, рідного. Фольклор, на думку дослідниці Л. Назарової, це певний конгломерат, модель, у якій особистість окремої людини та «особистість народу» — єдине ціле, холістичне явище.

Холістичний походить від англійського whole, що означає ціле, усе. Крім того, цей термін використовується для позначення спеціальної системи лікування, у якій лікується не один окремий орган, а й увесь організм у цілому. Цей термін можна застосувати й до фольклору.

Аналогічну картину спостерігаємо й у змістовому компоненті впливу народнопісенного жанру: єдність загальних інтересів, потреб, переживань, спільність праці та розваг відбивалися в ритмах та інтонаціях пісень котрі складалися народом.

Наспіви народних пісень завжди були зрозумілими кожному члену соціального середовища, впливали на людину усією силою своєї емоційно-естетичної дії, формували найцінніші якості що були необхідними у процесі особистісного та духовного становлення людини. Саме народні пісні допомагали їй долати найскладніші кризові моменти життя. Пісня у народній педагогіці супроводжувала людину від моменту народження до смерті й була невід’ємним естетичним атрибутом упродовж усього її життя.

Методика використання колискової пісні у роботі з вагітними жінками Ганни Хоткевич

Цікавим є той факт, що практично з моменту дії на дитину першого музичного жанру — колискової пісні, спостерігаємо саме психотерапевтичний ефект впливу народної пісні — ефект заспокоєння, введення у світ гармонії та злагоди.

Широко відомим є досвід французької дослідниці українського походження Ганни Хоткевич, яка розробила та ефективно використовує у роботі з вагітними жінками народні колискові пісні. Основна мета таких занять — налагодження контакту між майбутньою мамою та ще не народженою дитиною.

Під час занять жінки вивчають та співають колискових пісень. Обов’язковою умовою виконання є відчуття майбутньою мамою внутрішнього комфорту, розслаблення, наснаги. Це відчуття, за законами психофізіологічних зв’язків між вагітною жінкою та плодом, обов’язково передається й дитині. Воно супроводжується звучанням маминого лагідного співу. Це перше, емоційно- естетичне спілкування між мамою та малям. Пізніше, після пологів, цей контакт зберігається. Коли дитина починає плакати, мама бере її на руки та тихесенько наспівує немовляті тих самих пісень, що їх вже чула колись дитинка, знаходячись у маминому животі, відчуваючи стан «комфорту ембріона». У такий спосіб немовля досить швидко заспокоюється.

Крім цього ефекту знаходження контактного тілесного та звукового комфорту біля матері, колискова пісня відіграє й загально-розвивальну функцію для ще не народженої дитини.

Якщо дитя, знаходячись в утробі матері, чує її співи, його не можна назвати пасивним слухачем, оскільки сприймаючи відповідні вібрації материнського організму, воно живе у пісні, співзвучне їй, стає її частиною. Крім звуків кишечнику, ударів серця, напруження та послаблення м’язів живота на плід помітний вплив здійснює мажорний або мінорний стан душі матері. Дитя починає певним чином співдіяти з матір’ю, реагувати на її стан.

За свідченням Ганни Хоткевич, найбільш сильне враження вагітні жінки різних європейських країн, різних націй відчували саме від українських колискових пісень, навіть за умови мовного бар’єру! Жінки говорили про особливе, сердечне, тепле відчуття, яке охоплювало їх під час слухання та виконання українських мелодій. Тому українським колисковим віддають європейські жінки перевагу під час проходження у Г. Хоткевич курсів майбутніх мам.

При музичному аналізі українських народних колискових пісень було здійснено цікаве відкриття: велика кількість пісень створена українцями у досить рідкому для музичних творів розмірі: 5/4. Цей розмір має такий рахунок: 1і-2і-3і-4і-5і, 1і-2і-3і-4і- 5і.... Саме цей метроритм супроводжує життя дитини, яка знаходиться в утробі матері й слухає биття сердець: свого та материнського. Сьогодні вчені встановили, що на два удари материнського серця припадає три удари серця плоду. Ось й слухає дитинка два сильних материнських та поміж ними — три своїх: Тук-тук-тук-тук-тук.

Залишається загадкою: звідки в ті прадавні часи наші пращури володіли цією інформацією, створюючи для дитини колисковою піснею найбільш природні умови (максимально наближені до позитивно-комфортних відчуттів ембріону в утробі матері) для стабілізації нервової системи та заспокоєння при засинанні?

Синкретична природа народної пісні, її демократичність та доступність виконання

При розробці ефективних естетотерапевтичних методик роботи з народнопісенним жанром для усунення у дітей стійких емоційно-чуттєвих дискомфортів та створенню умов щодо творчого самовираження малечі принципово важливим є вивчення характерної ознаки народної пісні — її синкретичної природи.

Виділення української народної дитячої пісні з синкретичного комплексу народної культури має умовний характер. Саме поняття синкретизм має давньогрецьке походження: sinkretismos — поєднання, нерозчленованість. Воно характеризує нерозривний стан певного явища, де складові ще не мають повної самостійності.

Художній синкретизм є характерною ознакою фольклору. «Синкретичний комплекс прамистецтва» (А. М. Сохор) зароджувався у сфері практичної діяльності і поєднував у собі одночасно елементи музики, поезії, хореографії, образотворчого мистецтва тощо. Музична мова пісенного фольклору має важливу ознаку: її повноцінне сприймання забезпечується різними матеріально-предметними вираженнями художнього образу (слово, танок, образотворча діяльність). Пізнання пісні не може обмежуватись лише співом або слуханням.

Засновник лінгвістики тексту, когнітивної теорії дискурсу, автор праць з питань розуміння та походження тексту, функціонування мови у системі масової інформації Т. А. Ван Дейк, говорячи про специфіку обробки людиною отриманої інформації, підкреслює той факт, що «ми розуміємо текст тільки тоді, коли ми розуміємо ситуацію, про яку йдеться». «Моделі ситуацій» необхідні нам як основа інтерпретації тексту та синкретичної природи народнопісенного жанру.

Закономірно визначити синкретичне моделювання описаного в пісні дійства як основу і метод естетотерапевтичного впливу.

Таке моделювання пов’язує окремі елементи мистецького поля пісні (поезія, вокал, драматизація обрядового дійства, музичний супровід, декораційо-художній елемент тощо) з творчим потенціалом кожної дитини, створюючи умови для самовираження особистості. Сферами такого художнього самовираження можуть стати таки види діяльності: складання віршів, гра-драматизація, гра на музичних інструментах, композиція, спів, образотворча діяльність, слухання.

Метод синкретичного моделювання пісні дає можливість дитині легко та природно відчути усі нюанси художньо-естетичного наповнення пісні та залучитися до процесу естетичного опанування музичного мистецтва кожною дитиною, використовуючи її індивідуальний інтерес та потреби.

В. Верховинець про психотерапевтичний вплив фольклору

Одним з найвагоміших вітчизняних здобутків у галузі вивчення естетотерапевтичного потенціалу української народної дитячої пісні є досвід видатного діяча української культури, педагога В.Верховинця, який знайшов своє відображення у відомому збірнику пісень та ігор для дітей «Весняночка».

Основною формою спілкування дитини з піснею вчений вважав музичну гру, як «найвідповіднішу форму руху для малечі», надаючи їй перш за все функції психотерапевтичного впливу. Необхідною й достатньою умовою повноцінного сприймання пісні вчений вважав стан повного внутрішнього комфорту, який обов’язково повинна відчувати дитина при спілкуванні з піснею.

У передмові до першого розділу «Про рухові ігри зі співами»

В. Верховинець дає обґрунтування ефективності впровадження рухової музичної гри у педагогічний процес на підставі таких показників:

  • максимальне урахування фізіологічних та психічних особливостей дитини, яке дозволяє їй легко та природно відчувати себе у такій грі: «найсильніше бажання дитини — це бажання руху», «в гру вона вкладає всю свою енергію», «зосереджує увагу», «гартується в терпінні», «це початок виховання сильної волі», «граючись, дитина легко схоплює, розуміє та запам’ятовує»;
  • адекватність виду діяльності віковому цензу дитини: «гра — це зміст життя дитини»;
  • наявність позитивного емоційного стану під час участі дитини у такій грі: «гра веселить, радує, а радість... конче необхідна для здорового розвитку душі й тіла» (В. Верховинець «Весняночка»).

Найвизначальнішу роль у цьому процесі естетотерапевтичної, розвивальної взаємодії дитини з музичним фольклорним твором вчений відводить педагогові, до якого ставить ряд вимог. Вони базуються на глибокому знанні природи малечі, її потреб, на турботі про щасливе, повноцінне майбутнє маленької людини. Головною метою цих вимог є якнайповніша забезпеченість позитивного контакту дитини з музичним твором. Вихідним положенням при цьому, на думку вченого, повинен стати психічний стан дитини «тут й зараз». Наведемо деякі з них:

  • вибрати гру, що відповідає дитячому вікові;
  • вгадати слушного для гри часу;
  • зацікавити дітей, для цього слід провести гру легко і якнайдоступніше для вихованців;
  • не придушувати дитячу радість;
  • не бути педантом у грі, вчасно вийти з кола, дати дітям можливість самореалізуватися (там же).

При цьому В. Верховинець визначає основний критерій, за яким вихователь може визначити правильність проведення заняття — «кожне зауваження дитини є ознакою того, що вона цікавиться грою, що її індивідуальні здібності розвиваються, не сплять».

Надаючи великого значення співу в музичній грі, В. Верховинець підкреслює ритмічну природу музичного мистецтва, яка відповідає фізіологічній потребі дитячого організму саме у ритмічному, гармонійному, узгодженому, «правильному» русі. Вчений підкреслює, що «педагогічну цінність (а втім й естетотерапевтичну!) мають лише ритмічно проведені ігри»(там же).

Форма проведення гри — коло, також відповідає психічним особливостям вихованців, їх специфічному естетичному сприйманню Всесвіту. Порівнюючи коло з різними природними явищами, що їх бачить дитина у своєму житті (картина небосхилу, зірок, місяця, сонця), вчений вказує на його гармонійність, закінченість, цілісність, що є природно дуже привабливим для дитини

Методика фольклорної Арттерапії за Л. Д. Назаровою

Л. Д. Назаровій (м. Орел, Росія) належить ідея використання пісенного фольклору як арттерапевтичного компоненту освіти.

Вона проводить майстер-класи з використанням багатьох «дитячих» вправ на заняттях з дорослими людьми (спостерігаємо аналогію з заняттями казкотерапією у Т. Д. Зинкевич-Евстигнеєвій), зауважуючи при цьому, що фактично арттерапія задіює праву півкулю кори головного мозку та впливає саме на «дитину у складі нашої особистості» (Є. Берн).

Вважає фольклор суттєвим досвідом людства на рівні філософсько-космічного розуміння сутності та призначення людської душі. «Поєднуючи у собі три іпостасі — навчання, виховання та психотерапію,... фольклор звертається до тих, прихованих від свідомості глибин, торкання до яких може дати відповіді на багато питань нашого існування».

На основі усіх елементів фольклору — музики, вокалу, танцю, драми та текстів пісень, кольорів та малюнків костюму, виділяє елементи психокорекційної роботи, а також роботи по самопізнанню та розвитку особистісних якостей дитини.

Підтримує інтегративний підхід в арттерапії, підкреслює при цьому, що вже сама сутність фольклору представлена внутрішньою єдністю.

Виділяє такі напрями арттерапевтичної роботи з використанням пісенного фольклору:

  • діагностика;
  • розвиток комунікативної сфери (підтримка у групі);
  • корекція небажаних рис особистості;
  • дихальна практика та здоров’я;
  • лікування звуком та вокалом;
  • емоційні скиди;
  • танцювально-рухова терапія;
  • тілесна терапія;
  • драмотерапія;
  • кольоротерапія;
  • костюмотерапія;
  • лікування пізнанням тайни.

Література

1. Верховинець В. М. Весняночка: Ігри з піснями для дітей дошк. і мол. шк. віку. — 5-те вид. — К.: Муз. Україна, 1989. — 343 с.

2. Верховинець В. М. Теорія українського народного танцю. — 5-те вид., доп. — К.: Муз. Україна, 1990. — 150 с.

3. Іваницький А. І. Українська народна музична творчість: Посібник для вищ. та серед. учб. закладів. — К.: Муз. Україна, 1990. — 336 с.

4. Каган М. С. Морфология искусства. — Л.: Искусство, 1972. — 440 с.

5. Лоуэн А. Психология тела: биоэнегретический анализ тела / Пер. с англ. С. Коледа. — М.: Институт Общегуманитарных Исследований, 2000.

6. Назарова Л. Д. Фольклорная арт-терапия. — СПб.: «Речь», 2002. — 240 с.

7. Суховерська О. Рухливі забави й гри з мелодіями й примівками. У 2-х ч. — Львів, 1924 — ч. 1. — 1924. — 16 с., ч. 2. — 1924. — 16 с. / Ре- прентне вид.

8. Теплов Б. М. Избранные труды: В 2 т. — М.: Педагогика, 1985. — Т. 1. — 328 с.

9. Українське дошкілля. — К.: Муз. Україна, 1992. — 142 с.

10. Формирование восприятия дошкольников / Епод ред. А. В. Запорожца и Л. А. Венгера. — М.: Просвещение, 1967. — 280 с.

11. Шушарджан С. Здоровье по нотам. Практикум пути к духовному совершенству и бодрому долголетию. — М.: Восток-Запад: синтез, 1994.

12. Maslow A. Y. Motivation and Personality. — N. Y., 1954.