Порівняльне літературознавство
1.3. Взаємини із суміжними галузями
Порівняльне літературознавство, за загальним визнанням, стає сьогодні, у час зближення культур, однією з найперспективніших галузей науки про літературу. Безперечно, компаративістика тісно зв´язана з історією національного письменства та світової літератури і теорією літератури, займаючи проміжне, опосередковане місце між цими спорідненими галузями.
Обопільним є, наприклад, зв´язок компаративістики з історією й теорією літератури, адже дослідження внутрішньо- і міжлітературних закономірностей дає матеріал для теоретичних узагальнень, а теоретико-літературні категорії служать аналітичним інструментарієм для компаративних студій. У цьому плані порівняльне літературознавство найближче підходить до завдань, які стоять перед теорією літератури: не раз важливі теоретичні поняття й концепції народжуються і відточуються в царині компаративістики (як-от поняття стилю, інтертекстуальності тощо).
Важливими є стосунки компаративістики з історією світової літератури. Обидві дисципліни між собою тісно пов´язані, та все ж кожна має власне окреслення. Поняття світова література утвердилося в XIX ст. Ужив його вперше Йоганн-Вольфґанґ Ґете, задекларувавши у 1827 р., що на перший план висувається тепер саме «світова література» (Weltliteratur):
Уже протягом тривалого часу зусилля найкращих поетів і тих, хто пише на естетичні теми, з усією очевидністю скеровуються на загальнолюдське. В кожному окремому явищі - історичному, міфологічному чи легендарному, цілком чи частково витвореному свавільною уявою, можемо спостерігали, як оце загальне дедалі помітніше просвічує і проступає через національне й особисте
Однак великий митець мав на увазі не злиття національних літератур у якусь «одну всесвітню» (саме таку утопічну ідею в «Маніфесті Комуністичної партії» 1845 р. виснували Маркс і Енґельс із реальних процесів посилення міжнаціональних зв´язків), а навпаки - піклувався про налагодження міжкультурного спілкування задля кращого взаєморозуміння і духовного збагачення народів:
Нам треба спізнати особливості кожної нації, щоб визнати її право на них, щоб саме завдяки їм спілкуватися з нею; адже особливі риси, притаманні нації, подібно до її мови й карбованих нею монет, полегшують спілкування, навіть більше: тільки вони й роблять його по-справжньому можливим. Воістину загальної терпимості найпевніше можна добитися тоді, коли ми полишимо кожному індивідові й кожній народності їхні особливості, однак при цьому ні на крок не відступимося від переконання, що істинною заслугою є лише та, котра належить усьому людству.
Твердження Ґете засвідчило, що в цей час, тобто на початку XIX ст., відбувається обмін духовними цінностями, зокрема цінностями європейської та інших світових культур (свідченням того стала поетична книжка «Західно-східний диван» самого Ґете). Поява категорії світової літератури започаткувала новий етап у розвитку письменства в тому сенсі, що це поняття констатувало певну універсалізацію мистецького мислення. Відтоді кожну національну літературу критики почали розглядати не лише у власних рамках, а й у більш чи менш широкому міжлітературному контексті: дослідження літературних напрямів, жанрів, образів, сюжетів переступило національні кордони, поширювалося в літературному просторі й часі і, мандруючи від одного літературного контексту до іншого, збагачувало уявлення про рідне письменство.
Отже, світова література не заперечує національних літератур і не протистоїть їм. Вона включає у своє річище не тільки літератури великих, а й менш чисельних націй, які ще не мали значних історичних традицій. Універсальне чи інтернаціональне аж ніяк не безнаціональне, воно виражається через національні характери, образи, типи. Суть у тому, щоб ці національні особливості підняти до рівня загальнолюдських ідей.
З-поміж численних спроб осягнути і сформулювати цю непросту «діалектику» й сьогодні привертає увагу образне, але влучне окреслення Івана Франка:
Кождий чільний сучасний писатель - чи він слов´янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, - являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якмога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільш відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та ориґінально-національна їх форма (візьмемо для прикладу твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка
Отож між обома спорідненими галузями - історією світового письменства і літературною компаративістикою - спостерігаємо певні відмінності, а саме:
Історія світово ї літератури
- розглядає типологічні збіги як вияв подібності (магічний реалізм і сміхова культура);
- трактує національну своєрідність як один із аспектів універсальності (романтизм у німецькій, французькій, англійській, іспанській, польській, українській літературах);
- вивчає вершинні, класичні твори переважно тих літератур, які здобули статус «світових»;
- досліджує літературні явища в межах красного письменства;
Порівняльне літературознавство
- акцентує на відмінних способах, які реалізують це сміхове начало (магічний реалізм - химерна проза);
- з´ясовує національні прикмети (європейський романтизм зорієнтований на універсальні категорії, а слов´янський торкається ще й проблем національної самосвідомості);
- зіставляє будь-які явища найрізноманітніших літератур, в тому числі й «маргінальних»;
- висвітлює взаємини літератури з іншими мистецтвами, фольклором, філософією тощо.
Окрім літературознавчих галузей, компаративістичні дослідження зв´язані з іншими гуманітарними царинами, зокрема культурологією, бо ж відкривають доступ до виявлення тих внутрішніх і зовнішніх зв´язків національної літератури, які формують самототожність нації та її культури. Порівняння процесів, що розгортаються в рідній літературі, з процесами, які відбуваються в іншій, дає можливість виявити спільне й відмінне, побачити власне обличчя у, так би мовити, чужому дзеркалі.
Одним із завдань сучасної компаративістики, - пише Марія Делапер´є, - є пошуки відповіді на питання [...] про культурну самототожність. [...] Сьогодні вже відомо, що вирішення питання «ким я є» змушує вийти за межі власного «я», піддати його порівняльним процедурам. Отже, висунути тезу, що пошуки власної самототожності рівнозначні пошукам власної відмінності
З культурологією та історією національних культур споріднені постколоніальні студії, які зруйнували китайський мур європоцентризму (переважного зосередження дослідницької уваги на літературі Заходу) і впровадили в поле компаративного дослідження проблематику «малих народів», міжлітературних взаємин постколоніальних та ексімперських культур, мультикультуралізму тощо.