Естетотерапія

2.3. Лекція: Зарубіжні технології естетизації педагогічного процесу

Зарубіжні концепції´ естетичного виховання (П. Еббс, Р. Гібон, Р.Кемпбелл та ін.).

Драматизація в естетотерапевтичній роботі педагога.

Мистецтво як засіб психотерапевтичного впливу на особистість з вадами розвитку (зарубіжний досвід).

Зарубіжні концепції естетичного виховання

Досвід естетичного виховання Великобританії, Канади, США (розвинута система прийомів та методів естетичного виховання дітей).

Концептуальні положення:

Естетичне виховання є обов’язковим для кожної особистості незалежно від рівня художньої обдарованості та професії.
Інтеграція мистецтвознавчих та інших навчальних дисциплін у єдиний педагогічний процес.
Використання мистецтва з метою психотерапевтичної дії.
На першому плані — людська особистість з її унікальним творчим потенціалом.

Своєрідний синтез педагогічної думки (Великобританія, США, Канада) — праці професора П. Еббса (Великобританія): викладає курси.

«Мистецтво виховання», «Мистецтво мовлення».

Основні положення системи П. Еббса:

Естетичні почуття — фундаментальна властивість людини;
Кожен вид мистецтва має своє естетичне поле, яке базується на певній традиції.
Художня діяльність активізує естетичне поле;
Процес сприймання мистецтва об’єднує пізнання з насолодою!
У добре збалансованій педагогічній системі естетичне поле забезпечує гармонійне виховання творчої особистості!
Уміння виробляти оригінальні ідеї у різноманітних сферах діяльності становить особливий інтерес для педагога!
Творчість нерозривно пов’язана з умінням мріяти та фантазувати;
Ця якість притаманна кожній людині!
Стверджує неадекватність між рівнем освіченості особистості та її творчою реалізацією.

Викладач Кембріджського університету Р. Гібсон стверджує що в сучасній британській системі освіти існує певне засилля доцільності над чуттєвістю. Вчений виступає проти інструментально-раціональної педагогіки (для неї найголовнішим є контроль, успішність, оцінка, а не сама дитина!). Прямим результатом нехтування почуттями людини Р. Гібсон вважає численні трагічні випадки у студентському середовищі (самогубства, неврози, стреси у зв’язку з порушенням чуттєво- емоційного балансу).

Р. Гібсон розвиває теорію почуттів та дає їм такі характеристики:

почуття універсальні і повсюдні;
почуття рівноправні: педагог повинен пам’ятати, що почуття. яке від переживає, так само властиве його учневі!
почуття не підлягають вимірюванню (навіть на вербальному рівні);
почуття рідко виникають безвідносно, як правило, фокусуються на певному об’єкті. Вони предметні: наприклад, переживаємо за... іспит, сумуємо за .коханою/ним);
почуття динамічні.

ВИСНОВОК: почуття можна виховувати!

Система «активного естетичного виховання» (за Р. Гібсоном):

Програма, побудована на даній системі, пройшла експериментальну апробацію в національному проекті «Шекспір і школа», директором якого є Рекс Гіббсон.

Надання вихователеві можливості виявити власні почуття (через вивчення різних видів мистецтв).

Виховання почуттів — у центрі уваги будь-якого предмету.

Виховання емпатії (мистецтва співпереживання).

Створення атмосфери співчуття, взаєморозуміння.

Формування уміння контролювати власні емоції.

Зарубіжні спеціалісти визначають 4 шляхи естетизації педагогічного процесу:

Розробка інтеграційного мистецтвознавчого курсу 1/6 програмного часу.
Доповнення кожної навчальної дисципліни естетичним компонентом (естетика математики, естетика природознавства тощо).
Тематичні заняття — блоки: усі дисципліни інтегруються навколо спільних понять.
Мистецтво — як базова основа загальної освіти (Над: «Музика і фізика», «Хореографія і література» тощо).

Росс Кемпбелл у своїй праці «Як насправді любити дітей» виділяє три основних правила прояву любові до дитини:

контакт очей;
контакт фізичний;
повна увага до дитячої проблеми.

Він формулює тезис про обов’язкову дисципліну та вимогливість у прояві позитивного відношення до дитини з боку дорослого (батьків, вчителів тощо).

Драматизація у естетотерапевтичній роботі педагога

Курс драми є обов’язковим на більшості факультетів англо- американської системи освіти, що готує фахівців педагогічних професій. Незважаючи на різноманітність підходів при підготовці спеціалістів спільною є установка на виховання естетичного сприймання театрального мистецтва та вивчення методик використання драматизації у соціально-педагогічному процесі. Існують універсальні вимоги до організації занять з драми. Учитель повинен вміти грамотно провести основні етапи драматичного уроку.

1 етап: підготовчий.

Створюється необхідна для заняття атмосфера шляхом проведення релаксаційних і тренувальних вправ.

Релаксаційні вправи треба добирати так, щоб учні могли відчути себе готовими експресивно рухатись і говорити.

Головна мета: концентрувати увагу на уявних об’єктах, які обумовлюють м’язову релаксацію.

Наприклад,

Вправа «Лялька» — уявіть собі, що ви перетворилися на м’яку ляльку. Поступово випрямляйтеся, залишаючись повністю розслабленим.
Вправа «Свічка» — уявіть себе запаленою свічкою, яка поступово згорає, перетворюючись у калюжку розплавленого воску.
Вправа «Айсберг» — уявіть себе айсбергом, що поволі занурюється в теплу воду і поступово в ній тане.
Вправа «Квітка» — уявіть себе квіткою, яка поволі в’яне.

Серед можливих психологічних прийомів підготовки до занять з драми, зарубіжні фахівці пропонують слухання із закритими очами спеціально підібраної музики.

2 етап: планування.

Пов’язаний з першим і передбачає використання педагогом певних форм стимулювання, визначення цілей, завдань заняття, а також спільне з учнями планування пізнавальної діяльності

3 етап: оволодіння різними видами театральної діяльності та специфікою їх використання у навчально-виховному процесі:

професійна пантоміма (відтворення типових для представників різних ремесел й занять рухів);
образна пантоміма — за допомогою експресивних рухів відтворити стан людини (Наприклад, ковбой, який намагається накинути ласо, людина фарбує паркан, дивиться футбол.. Особливу увагу звертають на міміку, жести, внутрішні переживання);
драматична пантоміма — інсценізація цілих історій. Використовують навчальний матеріал, який учні засвоїли на уроках літератури, історії, музики, природознавства тощо (Наприклад, марафон у стародавньої Греції, вбивство Цезаря, відкриття пеніциліну тощо).

Імпровізаційна драматизація — як найвищий ступінь оволодіння мистецтвом перевтілення.

Методика організації і проведення ПСИХОДРАМИ:

Психодрама та соціодрама (від грецьк. drama — дія) — вид групової психотерапії, у якій пацієнти по черзі виступають у акторами та глядачами, при чому їхні ролі спрямовані на моделювання життєвих ситуацій, що мають особистісний смисл для учасників, з метою усування неадекватних емоційних реакцій, відпрацювання соціальних позицій, більш глибокого самопізнання.

ПСИХОДРАМА. Основний зміст — конкретні життєві ситуації, визначаються заздалегідь. Психодрама складається з трьох етапів.

ПІДГОТОВЧИЙ:

визначення сфери конфлікту.
спланувати сценарій дійства,
розподіл ролей, найпростіші костюми (виконує сам педагог).

ОСНОВНИЙ:

драматизація розпочинається без репетицій;
вчитель стимулює в разі потреби;
зупиняється при отриманні необхідного ефекту.

АНАЛІТИЧНИЙ:

після зупинки всі залишаються на своїх місцях;
почуття кожного стають предметом обговорення;
глядачі коментують побачене і дають йому оцінку;
з’ясовуємо причину конфлікту і можливості його усунення. Зарубіжними вченими пропонуються такі ТЕМИ ПСИХО-

ДРАМИ для молодших школярів:

«Хтось штовхнув тебе у калюжу і ти забруднив одяг»;
«Хтось без дозволу взяв твою іграшку і грається нею»;
«Тебе обзивають, насміхаються над тобою»;
«Крадіжка»;
«Псування майна»;
«Відмова від спілкування».

ОБРАЗНА ТЕРАПІЯ використовується як діагностичний етап. Дітям пропонується намалювати малюнки на теми:

«Наша домівка»;
«Наш дитячий садок»;
«Моя родина»;
«Тварина, якою я хотів би бути»;
«Я на ігровому майданчику»;
«Що я змінив би у себе вдома»;
«Найкраще місце у дитячому садку» тощо.
Обов’язковою є розповідь про малюнок автора.

Мистецтво як засіб психотерапевтичного впливу на особистість з вадами розвитку

У США з 1974 р. працює загальнонаціональна програма «Мистецтво для інвалідів». Вона базується на таких засадах:

інвалід має потенційну здатність до творчості;
кожна особистість (незалежно від вад) має право займатися мистецькою діяльністю;
мистецькі дисципліни — обов’язкова частка програм для дітей-інвалідів;
дієвими осередками естетичного виховання інвалідів повинні стати музеї, театри, концертні зали;
головна мета: формування почуття повноцінного життя у стимулюванні бажання спілкуватися з навколишнім світом, сприймати та творити красу! (див. список літератури 6, с. 87—88.)

Програму реалізують фахівці, які мають спеціальну підготовку, група вчителів та лікар.

Музикотерапія особливо ефективна для людей з мовленнєвою патологією: стабілізує, фізично активізує, дає можливість спілкуватися через музичну мову.

Хореографічна терапія — встановлює контакт між особистістю та навколишнім світом. Особливо ефективна для осіб з вадами розвитку опорно-рухового апарату.

Наприклад, для дітей, які мають мовленнєві порушення створені спеціальні центри «Музика, танець для німих дітей». Студенти випускних курсів включаються в активний виховний процес. Кожен практикант закріплюється за мікрогрупою (2— 3 учні), що забезпечує надзвичайно високу ефективність педагогічного впливу.

Центр відвідують діти віком від 2,5 до 17 років у супроводі дорослих, як правило, батьків. Увагу студенти-педагоги звертають на те, щоб перш за все у дітей та їхніх батьків у результаті занять виникли почуття задоволення, радості від спілкування між собою і педагогами.

Якщо дитина бажає відвідувати центр, то в цьому полягає головна запорука успішності всієї програми!

Найефективнішою є структура заняття, яка включає 15- хвилинний спонтанний період і 45 хвилин основного навчального часу.

Під час підготовчого періоду завдання педагогів полягає у спостереженні за вільними іграми дітей, їх контактами з іншими дітьми, батьками, педагогами. Саме в цей час збирається унікальна інформація про індивідуальні особливості дитини.

Типове заняття складається з 3 частин.

Початкова стадія. Використовується технологія «Дзеркало»- встановлюється контакт, а пізніше спрямовуються дії групи в єдину цілісну систему. Педагог повторює за дитиною її рухи, приємно посміхаючись при цьому і орієнтуючи її на контакт, який вважається встановленим тоді, коли дитина починає відтворювати нові рухи педагога. Після цього всі учасники заняття сідають вздовж двох ліній. На одній сидять студенти, на іншій — діти з батьками. Керівник заняття показує рухи, які повторюють студенти, а за ними — батьки і діти. Ритм рухів задається музичним супроводом; до рухів додаються вокалізи, вправи на вимовляння окремих звуків.

Основна частина. Всі учасники утворюють коло і заняття відбувається відповідно до встановленого сценарію. Так, діти бігають, стрибають, ходять вздовж кола, імітуючи різних людей, тварин, істот; темп, ритм руху визначається музикою. Проводяться ігри з м’ячем, скакалками, повітряними кульками тощо. Завдання педагогів полягає у заохочуванні дитини до діяльності і у спостереженні за її реакцією. Власне мовленнєві вправи (які у традиційній вітчизняній логопедії вважаються першочерговими «самоцільно-обов’язковими», по яким і визначається ефективність, професійність роботи логопеда) ніби накладаються, вплітаються у заняття органічно, непомітно для вихованця.

Підтвердженням естетотерапевтичного ефекту таких занять є факт врахування побажань учасників заняття щодо перебігу сценарних подій. У випадку, якщо дитина відмовляється працювати, виходить з кола, завдання педагогів полягає у залученні дитини до пізнавальної діяльності індивідуального характеру.

Завершальна стадія заняття. це прощальний ритуал, коли всі учасники беруться за руки, утворюючи «коло прощань». Потім всі поволі наближаються до середини, перетворюючи велике коло на мале, де говорять слова прощання, тиснуть один одному руки. Кивають головами, потім всі бігом повертаються у велике коло і на прощання махають руками. Таким чином, у дитини створюється відчуття, що за нею будуть сумувати у центрі, з нетерпінням чекатимуть на нові зустрічі. (Див. список літератури: 2, с. 156—157).

Література

1. Артпедагогика и арттерапия в специальном образовании: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений / Е. А. Медведева, И. Ю. Левченко, Л. Н. Комиссарова, Т. А. Добровольская. — М.: «Академия», 2001. — 248 с.

2. Лещенко Марія. Зарубіжні технології підготовки учителів до естетичного виховання. — К., 1996. — 192 с.

3. Психотерапевтическая энциклопедия / Под ред. Карвасарско- го Б. Д. — СПб.: Питер, 1999. — 752 с. Мастера психологии.

4. ABBS P. A is for Aesthetic: Essays on Creative and Aesthetic Education. — London, 1989. — 202 p.

5. GIBSON R. The Education of Feeling // The Symbolic Order. London, 1988. — P. 53 — 61.

6. KUKUK J., SJOLUND J. Arts for Handicapped // Principle. 1986. — NO 3 — P. 86 — 88