Естетотерапія
2.2. Лекція: Християнсько-духовні засади естетотерапії
Визначення понять «духовність» та «духовна криза суспільства».
Місце і роль духовного виховання у системі формування творчої особистості. Його взаємозв’язок з іншими видами виховання та естетотерапією.
Християнська етика як змістовий компонент формування духовності.
Методика залучення дитини до естетичного опанування загальнолюдських духовних цінностей
Ідея естетотерапії як самостійного психолого-педагогічного напрямку діяльності ґрунтується на філософському розумінні естетичного контексту усього процесу становлення й розвитку духовної самості людини, сенсу її існування у Всесвіті; на пошуці ідейно-філософських, релігійно-духовних засад повноцінного людського буття у сучасному соціокультурному середовищі.
Визначення понять «духовність» та «духовна криза суспільства»
Сьогодення нашої держави позначено духовною кризою суспільства. Її ознаками є: відсутність духовних орієнтирів, відсутність потреби у пізнанні та розвитку, самовдосконаленні.
Ціннісні орієнтири молоді визначаються меркантильністю, прагматичністю, вузько спрямованими чеснотами (енергійність, діловитість, кмітливість тощо).
Аналогічна картина спостерігається у дошкільному та молодшому шкільному віці: як показують дослідження, лише 10—20% старших дошкільників здатні виявити чуйність до слабких; без спонукань прийти на допомогу, поділитися з іншим, не сподіваючись на винагороду.
Пояснення дітей бувають вельми прагматичними: На питання «Чому ти дав йому іграшку?» діти дають такі варіанти відповідей (за дослідженнями Ж. Юзвак):
- «щоб поділився зі мною жуйками»;
- «щоб прийняли мене у гру»;
- «щоб найкраще до мене ставився»;
- «щоб знали який у мене тато!».
Отже, «педагогічна хвороба» дитячого віку сьогодні визначається як «прагматична мораль».
Ось чому у державних документах, що визначають освітньо-виховні завдання на сучасному етапі, йдеться про необхідність духовного розвитку маленької особистості.
Для того, щоб успішно розв’язати це завдання, потрібні наукові знання змісту та критеріїв, на основі яких будується виховний процес.
На сьогодні ані педагогіка, ані психологія досі не дали єдиного, чіткого поняття терміну «духовність».
Виділяються лише такі чотири варіанти тлумачення цього терміну:
- «духовність» — це інтелектуальність (тобто, духовність ототожнюється з пізнавально-інтелектуальною активністю людини);
- «духовність» — це творчість;
- «духовність» — це емоційна чутливість, душевність, людяність, щирість;
- «духовність» — це релігійність і відданість Богові (у вузькому розумінні).
Усі вищеозначені уявлення характеризуються певною однобічністю трактування. Існує думка про необхідність розгляду духовності як інтегрованого поняття, яке об’єднує різноманітні усвідомлені та неусвідомлені форми психічної діяльності людини, що забезпечується дією пізнавально-інтелектуальної, чуттєво- емоційної та вольовою сфер особистості й пов’язане з моральними якостями людини.
Вченими інституту психології АПН України (Жанна Юзвак) здійснена спроба такого визначення:
ДУХОВНІСТЬ — це прагнення та здатність людини до цілеспрямованого пізнання Істини, Добра, Краси, Любові й ствердження у своїй життєдіяльності загальнолюдських цінностей, усвідомлення своєї єдності зі Всесвітом.
Для розробки теоретичних положень, пов’язаних з розкриттям специфіки «духовності» дитини, доцільно спиратися на загальнометодологічний аспект теорії ноосфери як єдиної духовної оболонки планети (початок XX ст. — Тейяр-де-Шарден, В. І. Вернадський, у наш час — М. М. Мойсєєв).
Згідно з цим вченням, людина — це частина Всесвіту, яка інтегрує духовний досвід (у релігії, науці, мистецтві) й виражає його через різні типи власної діяльності.
Одночасно у сучасному науково-педагогічному світі виділяється окрема тенденція трактування духовності, яка пов’язує її із вихованням людини на принципах християнської моралі. Тобто головний шлях формування духовності відбувається через впровадження ідеї християнської любові та моралі, яку читаємо у «Евангелие»: «Полюби ближнього твого, як самого себе».
Серед 10 заповідей «Ветхого завіту» особливого звучання у контексті зазначеної теми набувають такі:
- Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі зверху і що у воді нижче землі, не схиляйся перед ними і не служи їм.
- Поважай батька і матір твою, щоб продовжити дні твої на землі.
- Не вбивай.
- Не прелюбодій.
- Не проголошуй брехливого свідоцтва на ближнього твого.
- Не бажай домівки ближнього твого.
Місце і роль духовного виховання у системі формування творчої особистості. Його взаємозв’язок з іншими видами виховання
В системі педагогічних наук виокремлення різноманітних видів виховання носить умовний характер. Це стає необхідним для більш детального теоретичного аналізу принципів, закономірностей та механізмів формування повноцінної, самодостатньої, творчо-розвиненої людської особистості. Творча індивідуальність — це, перш за все, єдність та гармонійність усіх складових людського «Я», завдяки чому дитина вільно й зацікавлено відчуває себе у різноманітному й, водночас, цілісному Всесвіті. Єдність Всесвіту відбивається й у єдності особистісного «Я».
Певний науковий інтерес викликає пошук функціональних взаємозв’язків та взаємовпливів різних видів виховання. Так, фізичне, трудове, економічне, статеве, патріотичне, розумове виховання можна розглядати як умови природного існування особистості.
Естетичне виховання — як попередню умову природного існування людини так і як умову успішної реалізації завдань усіх інших видів виховання, як поле реалізації усіх виховних завдань.
Духовне виховання — як змістову основу формування ядра особистості, яка несе в собі світоглядну функцію (див. рис. 2.3).
Рис. 2.3. Взаємозв’язок видів виховання
ДУХОВНЕ ВИХОВАННЯ — (самостійне визначення студента).
(Обговорюється під час проведення практичного заняття з теми).
Християнська етика як змістовий компонент формування духовності
Тенденція розгляду християнської моралі як джерела духовного відродження сучасного суспільства виправдовується двома чинниками:
1) історичними передумовами розвитку національної етнокультури, яка акумулювала досвід предків, що носив яскраво виражений християнський характер;
2) двохтисячорічна історія самого християнства довела, що духовна міць кожної людини залежить від глибини та щирості сприймання нею моральних цінностей релігії.
Особистісний підхід до духовного світу дитини, виховання в неї суто християнської моралі проголошували: Я. Коменський, И. Песталоцці, Г. Ващенко (усі мали духовну освіту), К. Ушинський.
Т. Шевченко — автор першої української абетки, яка мала назву «Голос Божий».
«Біблія для дітей» Л. Толстого — одна з перших спроб адаптувати текст Біблій для малечі.
Г. Ващенко вважав, що виховний ідеал має дві складові: патріотизм та духовність.
М. Монтесорі стверджувала, що: «Вихователь має ставитися з релігійною пошаною до життя і через це обережно та від щирого серця стежити за розвитком дитини».
С. Русова — пропонувала «Закон Божий» запроваджувати до курсу школи, тому що він мав, на її думку, повернути учнів до загальнолюдських цінностей. 10 заповідей є мірилом ставлення людини до творця і до ближнього. «Дитина — неосвічена, але повноцінна душею. Дитина може досягати висот духовного розвитку значно раніше, ніж ми це можемо уявити».
Яскравим підтвердженням цієї думки стали результати проведеного нами опитування сучасних маленьких полтавчан (7— 9 років):
- Яким ти уявляєш собі Бога?
- Чи є він у світі?
- Де енергія, яка літає в космосі...
- Її багато.
- Від нього взялися люди...
- Допомагає, якщо попросити, щоб були здоровими, щоб бажання здійснилися.
Якщо його попросити просто, як людину, тоді допомагає.
Бог сильніший за людину.
Якщо її (енергію) бити — вона ставатиме ще сильнішою.
Біблія — це книга про Бога, коли її читаєш — треба думати.
Гріх — коли людина робить погано людям, Богу хоч і не погано, але тим і віддячує.
Гріх — це: не вмившись їсти, образа, гордість, брехати, вбивати...
В Бога Вірити треба, бо він є, як сонце, тільки без променів!
Отже, спостереження педагогів, психологів та філософів дають одну певну пораду: про необхідність включення у навчально-виховний процес елементів християнської філософії життя!
Методика залучення дитини до естетичного опанування загальнолюдських духовних цінностей
Особливе значення на дитину справляє натхненний настрій молитви.
Л. С. Рубінштейн: «І не те має вагу, як діти уявляють собі Бога (це суб’єктивно), а які почуття пов’язують з ним».
Софія Русова: «діти живуть релігійним настроєм, їх думки і почуття шукають Бога.... «Хто утворив цю красу зоряного неба?» Із її спостережень: маленька дитина звертається з молитвою до Бога: «Бозя, люби Васю, коли він поганий!».
Софія Русова: «Бог є на світі (бо є одвічна Краса і Добро) і я мушу всім життям наближатися до його досконалості доброти і правди»
(Обговорюється зі студентами).
Сучасні вчені-педагоги шукають ефективні шляхи вирішення завдань духовного виховання.
В. О. Сухомлинський про щастя: щоб стати справжньою людиною учень повинен перш за все поважати самого себе, виступати за чисту віру в добрий початок у самому собі! Вчений стверджує: «... добро може стати твоїм переконанням, сутністю твоєї душі, твоєю органічною потребою застосовувати на кожному кроці.» Мета духовного виховання за В. О. Сухомлинським: — навчити перемагати зло!
В. І. Лозова духовність наближує до ідеї морального виховання, пропонує розглядати його через категорію «моральної норми».
МОРАЛЬНА НОРМА — це система вимог, які визначають обов’язки людини по відношенню до навколишнього світу та дають можливість оцінити та контролювати себе (за 10 заповідями Ветхого заповіту).
Б. Т. Ліхачов говорить про те, що на кожному віковому рівні набір та зміст вимог визначаються дев’ятьма складовими сутнісних якостей ядра особистості (див. табл. 2.2).
Таблиця 2.2. НАБІР ЗМІСТОВИХ ВИМОГ ДУХОВНО-МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ НА РІЗНИХ ВІКОВИХ ЕТАПАХ (за Б. Т. Лихачовим)
|
Що Кого Як З ким За що |
Знати Вміти Любити Дружити Працювати Боротися Берегти Допомагати Творити |
9 вимог до сутнісних якостей ядра особистості |
Література
1. Бойко А. М. «На службі Богові й Батьківщині». — К., 2001. — 428 с.
2. Вальдорфська педагогіка: Гебель Вольфганг, Глеклер Михаэла. Ребёнок. От младенчества к совершеннолетию: Книга для родителей, педагогов и врачей / Пер. с нем. Под ред. Н.Федоровой. — М.: Изд-во АСТ, 1998. — 592 с. (Розділ «Воспитание как терапия»).
3. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. — 191 с.
4. Молитвослов. — М.: «Современная книга», 2001. — 256 с.
5. Макаренко А. С. Пед. соч. в 8-т. Т. 4. — М., 1994.
7. Розділи «моральне виховання» у підручниках з педагогіки авторів: І. П. Подласого (2-га книга), Б. Д. Ліхачова, Н. І. Волкової,
6. Медведева И. Я., Шишова Т. Л. «Кто соблазнит малых сих.» СМИ против детей. Статьи разных лет. — Клин: «Христианская жизнь», 2005. — 320 с.
8. Сухомлинский В. А. Как воспитать настоящего человека. — К., 1975.
9. Сухомлинсъкий В. О. Духовний світ школяра // Вибр. тв. в 5-ти т., Т. 1. — С.: 209—401.