Історія політичних і правових вчень
§ 7. Сучасні концепції природного права
Відродження сучасного вчення про природне право в нашій країні обумовлено потребами соціально-історичних перетворень і особливо - забезпеченням прав особи, яке передбачає: по-перше, відновлення перерваної спадкоємності з вітчизняною історією політичних і правових вчень та подолання ізоляції від західної філософської й політико-правової думки; по-друге, акумуляцію та розвиток сьогоднішнього досвіду, усвідомлення й вирішення правових проблем нашого суспільства.
.Як свідчать наукові розробки, ідеї природного права супроводжують усю історію розумового розвитку людства. Теорія природного права стала першою в історії філософсько-політичної думки гранично простою, яка подолала віки та епохи, ідеєю, спрямованою на те, щоб усього лише, згідно зі здоровим глуздом і вимогами науки, зв´язати право природними засадами життя людей, як розумних істот, із природним середовищем, із людським буттям. Очевидно, саме тому природноправова теорія стала одним із найзначніших завоювань гуманітарної думки в історії людства, здійсненням і своєрідним відкриттям людського духу.
Водночас на питання, що таке природне право, різні природ-ноправові концепції давали і дають сьогодні різні відповіді. Як традиційне, так і «відроджене» природне право позбавлено належної змістовності, визначеності поняття і загальної значимості. Відомо, однак, що ніколи не було, нема і в принципі не може бути якогось одного-єдиного природного права, а було і є багато різних (окремих і особливих) природних прав, точніше - їхніх концепцій і версій. Так що під загальною назвою і єдиним терміном «природне право» розуміють різні за змістом, сутністю й поняттям варіанти природного права, різне розуміння, яке вкладають його минулі та сучасні прихильники і противники в це стале і широко використовуване збірне поняття.
Плюралізм природноправових вчень відображає, отже, плюралізм природних прав та їхніх понять, при цьому кожне з цих конкуруючих між собою вчень претендує на істинність саме своєї версії особливого природного права, свого розуміння (і поняття) того, що є природне право. За всієї різноманітності поглядів, зауважує С. С. Алексєєв, необхідно з належною чіткістю розрізняти природне право, як: а) категорію методологічного порядку, б) реальний факт соціальної дійсності. Розгляд природного права як методологічної категорії, на його думку, привносить у науку права саме те, що покликана дати методологія, а саме: загальнийпідхід до явищ правової дійсності. Звідси випливає, що справжнє філософське бачення правових явищ - це й є, передусім, їх розгляд під кутом зору природного права. За допомоги такого підходу можна вийти із замкненого кола самих лише юридичних явищ та безпосередньо з ними пов´язаних феноменів - етики і релігії, побачити реальні основи, а може, навіть, і передоснови права, причому такі основи чи передоснови, які справді мають для законів, правосуддя, всіх юридичних явищ визначальне, базове значення.
Сутність ідеї природного права, на думку С. С. Алексєєва, полягає в тому, що поруч із правом, створеним людьми і вираженим у законах, в інших джерелах існує природне право - сума вимог, за своєю вихідною основою безпосередньо, без будь-якої прямої людської участі, народжених самим натуральним життям суспільства, природою, єством людського буття, об´єктивними умовами життєдіяльності, природним плином речей. До таких вимог він відносить: право на еквівалент у господарських справах, право першості, право старшинства, право народів на визначення своєї долі тощо. Саме тут, в ідеї природного права, і проявляється жорстка залежність права від зовнішніх факторів, від усього того, що утворює людське буття, зокрема й від економічного базису, як казав Маркс.
Отже, стрижень ідеї природного права - вимоги життєдіяльності людей як розумних істот. Але як такі, що випливають із природного середовища,- це ще не правові вимоги. Щоб набути правового характеру, вони мають переломитися через правосвідомість, насамперед розуміння права в широкому значенні цього слова, його культурні коди (його понятійний апарат і лексику). Тільки тоді вимоги, що випливають із природного середовища, набувають образу правових вимог і прообразів правил, що складаються згідно з ними,- характеру прообразів юридичних норм. Такі правові вимоги і складають безпосередній зміст природного права.
Саме тут, зауважує С. С. Алексєєв, вирішальну роль відіграє розум, який переводить об´єктивні вимоги життя у правові ідеали і прообрази норм. Саме вони у підсумковому своєму значенні й виступають як ідеї розуму, а звідси і взірець для нас, для нашого практичного життя, зокрема й передовсім, для позитивного права - зовнішнього регулятора поведінки людей.
Природне право, отже,- це й є обумовлені природним і соціально-природним середовищем вимоги та ідеали, які, переломившись за допомоги розуму через правосвідомість, її культурні коди,набувають характеру ідей розуму, а звідси і правового обрису, і відповідно до цього виступають у вигляді правових вимог і прообразів (першообразів) юридичних норм - норм позитивного права.
Найбільш повно й виразно значення природного права як ідей розуму проявилося в епоху Просвітництва і в наступні часи, коли природне право розгорнуло свої соціальні цінності та коли почалось і реально відбувалося становлення гуманістичного права, утвердження в реальному житті таких ідей розуму, як принципи народовладдя, невід´ємних прав людини.
Вже відзначалося, що існують різні природноправові вчення і різні поняття природного права. Але, поруч із відмінностями, вони мають щось суттєве загальне, що, власне, і дозволяє відрізнити природне право в цілому (і природноправові концепції) від позитивного права в цілому (і позитивістських концепцій). Звідси випливає питання про універсальне визначення загального поняття природного права. А для цього, вважає В. С. Нерсесянц, необхідно передусім сформулювати універсальний принцип природного права, який в концентрованій формі виражає його специфіку і сутність (а заразом - і загальне поняття).
Під кутом загальної теорії праворозуміння, розрізнення природного права і позитивного права - це окремий випадок, варіант загальної теорії права і закону. Згідно з природноправовим розрізненням права і закону, право є об´єктивним в особливому сенсі -в сенсі його природності, принципово протилежній штучності позитивного права. Природноправове розрізнення природного права і позитивного права водночас містить їх протилежну ціннісну оцінку: позитивну - природного права, негативну - позитивного права. Сказане приводить до висновку, що звернення до сфери права, принципове протиставлення «природного» «штучному», поєднане з їх протилежною моральною оцінкою, складає сенс і сутність поняття природного права в його розрізненні з позитивним правом.
Постійним компонентом цієї природноправової схеми, а водночас - значеннєвою основою традиційних уявлень про вічне й незмінне природне право є саме принцип протиставлення в галузі права «природного» «штучному», який криє в собі їх ціннісну оцінку і пріоритет «природного» над «штучним». Це й є, на думку В. С. Нерсесянца, загальний (універсальний) принцип природного права. У рамках цього принципу «штучне» вже дано у вигляді позитивного права, тому «природне» (право) трактується як відпущене (дане) Богом, розумом, природою речей, природою людини і т. ін. При цьому відпущеність «природного» у просторі й часі світобудови має водночас онтологічне, гносеологічне тааксіологічне значення; «природне» (право) споконвічне, безумовно правильне й моральне, а «штучне» - погане і як відхилення від природного підлягає витрученню або виправленню і приведенню у відповідність із природним.
Резюмуючи викладені положення про специфіку і сутність природного права, В. С. Нерсесянц формулює таке визначення загального поняття природного права: природне право - це скрізь і завжди наявне, ззовні надане людині, вихідне для цього місця й часу право, що, як вираз об´єктивних цінностей і вимог людського буття, є єдиним та безумовним першоджерелом правового сенсу та абсолютним критерієм правового характеру всіх людських установ, зокрема позитивного права і держави.
Таке визначення, на думку В. С. Нерсесянца, має на увазі та охоплює всі версії природного права - як традиційні, так і сучасні, як уявлення про вічне й незмінне природне право, так і концепції природного права зі змінним змістом, тобто, абсолютистські й релятивістські, змістовні й формальні конструкції природного права, онтологічні, гносеологічні та аксіологічні інтерпретації його ціннісного змісту, природноправові вчення теологічні та світські, раціоналістичні та інтуїтивні, такі, що випливають із природи речей, природи людини і т. д.
Філософський розгляд права приводить багатьох дослідників до ідеї природного права. В основі вчення про природне право, на думку С. І. Максимова, лежить ідея про те, що всі правові норми повинні базуватися на якихось об´єктивних засадах, незалежних від волі людини і суспільства. А оскільки взірцем таких властивостей вважалася природа, то невстановлене право було названо природним. Залежно від тлумачення поняття природного (права) виникли, на його думку, різні типи вчення природного права.
Для типологізації концепцій природного права С. Максимов застосовує різні підходи. Перший підхід орієнтується на основні категорії природноправового мислення, такі як: «природа», «розум», «природа людини», що виступають основами для легітимації принципів справедливості. Залежно від того, на які з основних понять робиться акцент, визначаються й різні типи природнопра-вових концепцій: космологічні (натуралістичні й теологічні), що апелюють до такого поняття, як світовий порядок; раціоналістичні, які звертаються до розуму, і антропологічні, звернені до природи людини.
Другий тип природноправових концепцій, за Максимовим,-це раціоналістичні концепції. Прихильники раціоналізму всі надіїпокладають на силу людського розуму, який не знає меж, а наявним умовам відводиться другорядна роль.
Третій вид концепцій природного права пов´язаний, на думку Максимова, зі спробами обґрунтувати позитивний правопорядок природою людини. Це - не що інше, як антропологічний спосіб обґрунтування права, який є універсальним, оскільки найбільш адекватно виражає його онтологічну основу - суб´єкта. Існування різних антропологій обумовлює й різноманітність поглядів на природне право. Але будь-яке розуміння права ґрунтується на певному погляді на людину.
Крім того, в концепціях природного права, наголошує Максимов, необхідно розрізняти той аспект, що направлений на вираз сенсу права, або аксіологічний, і той, що пов´язаний з обґрунтуванням цього сенсу, або методологічний. Таке розмежування, на його думку, дуже важливе, оскільки дозволяє враховувати, з одного боку, те, якою мірою праворозуміння того чи іншого філософа наближається до виявлення справжнього сенсу природного права, а з іншого боку, те, наскільки адекватною є методологія, що застосовується для обґрунтування цього сенсу.
У сучасній юридичній літературі існує й така думка, що права і свободи людини, будучи проявом потреб людини як біологічної істоти, визначаються рівнем і характером розвитку конкретного державноутвореного суспільства і людської цивілізації в цілому. Там, вважає А. М´юллерсон, ми знаходимо економічне, соціальне, політичне, культурне, моральне та інше коріння, що визначає рівень і стан прав і свобод особи. І в цьому сенсі права і свободи людини можна вважати природними, оскільки вони, зрештою, залежать не від волі окремої держави або навіть держав, якщо йдеться про міжнародні норми.
Що права людини - це соціально-історичне (а не біологічне, фізіологічне) явище, вважає П. М. Рабінович. Тому, навіть уживаючи щодо них такий термін, як «природні» (природжені), слід мати на увазі, що йдеться про соціальну, а не якусь іншу природу, тобто про соціальну сутність цього явища. Соціальна сутність прав людини, гадає вчений, мінімально необхідна (в конкретних історичних умовах) для соціальних благ кожної людини. Основні права людини *- це певні можливості, які, на його думку, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, об´єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним і духовним) та мають бути загальними й рівними для всіх людей.
Зрозуміло, що момент соціальної обумовленості права, уявлення його як частини об´єктивної, незалежної від людини соціальної реальності, похідної від соціально-економічних відносин, не може бути повністю відкинутий, оскільки право завжди зберігатиме якість соціального явища. Але цей підхід, на думку окремих дослідників, не може повною мірою розкрити власної специфіки права (оскільки вона більше людська, ніж будь-яка інша), він також не дає критерію для оцінки справедливості правопорядку, не в змозі обґрунтувати нормативної сили права.
Очевидно, тому в класичних теоріях природного права акцент робиться на ціннісно-ідеальній «реальності» права. У них виражається неухильне прагнення людини до ідеалу справедливості. Вони охоплюють такий пласт правової реальності, який виявляється недоступним юридичному й соціологічному пізнанню права. Власна сутність права, його глибинне джерело вбачається в ідеї права. Ідея права є вихідним, логічно першим (хоча не онтологічним) компонентом правової реальності, який містить масштаб істинності права. Вона являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект» або завдання, ідеальний аспект буття права, його форму, те, що, власне, робить його правом. У різних концепціях правова ідея має різні позначення: «абстрактно-загальний принцип справедливості права», «правовий логос», «проект», «природне право» і т. д.
За своїм матеріалом, за своєю органікою вимоги (ідеї) природного права як такі безпосередньо, найближчим чином виражаються в: моралі, звичаях, у релігійних та інших ідеологічних положеннях. Але це аж ніяк не применшує ролі природного права в соціальному регулюванні. Безпосередньо виражаючи вимоги та ідеали, засновані на природних умовах життєдіяльності людей, воно у вигляді ідей розуму (а на нормативному рівні - у вигляді вимог моралі, звичаїв, ідеологічних імперативів) виступає як певна базова основа позитивного права, своєрідно передує йому.
Будучи сферою належного, позитивне право несе на собі ніби належне другого рівня, яке випливає з вимог природного права. Але право прагне у світ належного. У цьому аспекті природне право в наш час виконує особливо значну місію. Воно утворює той пласт соціального життя, насамперед позитивного права, який акумулює, зводить завдяки силі розуму в деякі нормативні засади (хоч і у вигляді всього лише правових вимог і прообразів норм), причому як первинно належне, назрілі вимоги середовища, всього соціального життя - природні, економічні, політичні. Особливо ж суттєве значення природне право щодо права позитивного має, ймовірно, саме тому, що через нього в тканину юридичнихнормативних положень втілюються ідеї розуму, при цьому такі, що засновані на споконвічних вимогах природного життя людей. У пошуках межових основ права в ідеї права, яка відкривається в свідомості суб´єкта, і полягає сутність суб´єктивізму як найбільш адекватної форми обґрунтування природного права. Позитивом суб´єктивізму є те, що завдяки зверненню до ідеї права він не відчуває труднощів у вирішенні питання про основи й критерії права нормативного правопорядку, хоча недостатня увага до існуючих умов робить проблематичним застосування такого підходу до формування поточного законодавства. І все ж таки в сьогоднішній ситуації соціальних і культурних трансформацій природно-правовий підхід в його суб´єктоцентристській інтерпретації має особливе значення. Його прерогатива - давати критичну оцінку існуючим правовим інститутам і водночас знаходити моменти їх погодження зі змінними цінностями та історичними тенденціями.
Саме тенденція «прав людини», що історично виникла як «нове природне право» в епоху Просвітництва, дозволяє, наче «магнітне поле», втримувати «плазму» суспільства від хаосу і розпаду, а також наблизити наше законодавство до міжнародних норм.