Історія політичних і правових вчень
§ 6. Соціологічна юриспруденція
Із вступом капіталізму в стадію імперіалізму буржуазія скинула з себе мантію лібералізму. В буржуазному суспільстві почався повний поворот від демократії до реакції. Це не могло не позначитися на правовій системі. Буржуазні теоретики вдавалися до різних спроб, щоб виправдати намагання імперіалістів звільнитися від рамок власної законності, за допомоги якої задовольняти нові вимоги життя було неможливо. Юридичний позитивізм, з його беззаперечним культом позитивного закону, який виник за зовсім інших економічних, соціальних і політичних умов, в епоху імперіалізму втрачав своє значення. На межі ХІХ-ХХ ст. із претензіями на панівне в юриспруденції становище виступила його ідеологічна протилежність - новий напрямок, який прагнув обґрунтувати вільний розсуд судді та органів адміністрації.
Тому в розвинутих західноєвропейських країнах багато вчених почали проповідувати ідеї вільного права. Ці ідеї широко розповсюдились у Франції, Австрії, Росії. Найбільш послідовною за своєю цілеспрямованістю є теорія одного з перших ініціаторів вільноправового руху австрійського професора права Євгена Ерліха. У своїй концепції «вільного суддівського знаходження права» він поєднав суб´єктивні, природноправові, психологічні та соціальні фактори. Саме Ерліх став творцем першої соціології права, спрямованої на здійснення гасел за вільне право.
Народився Євген (Еліас) Ерліх 1862 р. в м. Чернівцях, де тривалий час жив і працював. Не дивно тому, що велику роль у формуванні його поглядів відіграло вивчення реального права в тогочасній Буковині, яку населяли різні національності, що мали свої правові звич*аї.
Ерліх різко виступив проти юридичного позитивізму, який розглядав право лише як сукупність юридичних норм, прийнятих державою та не зв´язаних із суспільством, його економічними умовами та іншими соціальними факторами. Такий підхід, на його думку, був недостатнім і ненауковим. Щоб повністю розкритисутність права, правова наука, на думку мислителя, повинна бути не тільки історичною, а й соціологічною. Недоцільно обмежувати правову науку дослідженням лише тексту закону та його техніко-правового застосування. Мислитель намагався дати нове теоретичне обґрунтування тогочасного права. Тому він приділяв значну увагу не тільки вивченню законодавства, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, проявів господарського життя, намагався обдумати та узагальнити їх з позиції свого соціологічного світогляду, встановити зв´язки між усіма цими проявами і створити узагальнене пізнання правової дійсності.
У 1913 р. Ерліх видав свою монографію «Основи соціології права», в якій писав: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, перебуває не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самому суспільстві. У цьому, власне, і полягає зміст будь-якої основи соціології права.
Звідси Ерліх писав, що право розкривається в подвійному: один порядок містить норми, що виробляються у вирішенні спорів, інший - норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називав нормами рішень, інші - нормами організаційними, а також суспільним правом. Останнє виражається безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають дякуючи судовим рішенням і закону. Порядок, що встановлюється автоматично (самостійно), суперечить правопорядку, який створюється через правові положення і тільки через діяльність суду і державних установ впроваджується в життя. Лише норми, які містять обидва ці порядки, застерігав Ерліх, фактично складають ціле право суспільства.
Отже, Ерліх виходив із свого принципу про те, що право визначається передусім через суспільство. Під суспільством він розумів сукупність людських союзів, що переділялися ним на самобутні (генетичні) та нові. Генетичні союзи - це рід, сім´я, сімейна спільність. У примітивних суспільствах ці самобутні союзи були єдино організованими групами, з об´єднанням яких згодом утворилася держава. Вони виконували всі суспільні завдання, були водночас господарськими, релігійними, військовими та правовими союзами, мали спільну мову і звичаї. Тепер ці завдання, вважав мислитель, перебирають інші (нові) союзи, які виникли заново. До них він відносив магістрати, державу, релігійні об´єднання, політичні партії, суспільні групи, які переслідують певну корисну мету, суспільні об´єднання і виробничі спілки в сільському господарстві, в майстернях і на фабриках, у промислових об´єднаннях, союзах спеціалістів, транспортному виробництві.
Ерліх розумів суспільство не як сукупність окремих індивідів, а як комплекс сплетіння людських союзів. Тому, щоб зрозуміти джерела, розвиток і сутність права, потрібно, насамперед, вивчити порядок, який існує в союзах, а само право треба шукати в нормах, що визначають внутрішню будову союзу, в договорах і статутах, розроблених за допомоги узгоджень. Кожна організація, фабрика, банк, профсоюз, об´єднання підприємців, доводив Ерліх, мають свій порядок, своє право, яке вони самі створюють без держави. Правом є норми, що складаються в суспільстві самі по собі та випливають із безпосереднього спостереження життя, торгівлі, звичаїв, з організаційних та уставних положень різноманітних союзів, визнаних законом. Цьому соціологічному поняттю права філософ відводив основну роль, бо воно мусить, на його думку, заступити юридичний світогляд.
Отже, під правом Ерліх розумів внутрішній порядок людських союзів, але він не вважав його єдиною організаційною формою суспільства, оскільки громадський союз складається з окремого гурту людей, для яких в їхній повсякденній діяльності стають загальновизнаними різні правила поведінки, тож очевидно, що право виступає лише як один із небагатьох об´єднувальних порядків. Не менш важливими в діяльності людей є, на думку Ерліха, і правила моралі, догми релігії, звичаї, правила честі, порядності, такту, доброго тону, моди та ін. Всі ці правила за змістом і формою - не що інше, як абстрактні накази чи заборони, належні до форми регулювання суспільного життя в союзі. Отож, робить висновок мислитель, організація союзу складається з норм дій, а право є тільки частиною цих норм; правові й неправові норми за характером однорідні, бо вони є правилами людських дій (вчинків), а тому мають організаційні функції. Такі твердження Ерліха де в чому правомірні. Норми права й справді не єдині правила поведінки в будь-якому людському суспільстві та мають тісний зв´язок із нормами моралі, звичаями, з елементарними правилами людського спільного життя та іншими організаційними нормами неправового характеру. Всі соціальні норми - це правила людської поведінки. Але право серед них відіграє особливу роль. Однак філософ спеціально не підкреслював цієї особливості правових норм. Він заперечував традиційну думку, що специфічною ознакою правових норм є їхня примусовість.
Розглядаючи різницю між правовими і неправовими нормами, Ерліх спершу дійшов висновку, що правові й неправові норми близькі за сутністю, а згодом узагалі відкинув їх юридичне розмежування та єдино істинним правом проголосив «живе» право, що є ніби загальним знаменником для всіх норм. «Живому» праву суспільних союзів він протиставляв правове установлення -офіційне, сформульоване в законі або кодексі, узагальнене відображення «живої» правової норми. Приписи закону тільки тоді стають нормою права у власному розумінні слова, коли вони дійсно застосовуються, фактично впорядковують суспільні відносини. Шлях від «живої» фактично діючої норми (внутрішній порядок людських союзів) до правового установлення кодексів -дуже довгий, гадав Ерліх. Нормування за допомоги закону, а тим паче кодифікації - пізніша стадія розвитку права. їй передує право юристів, яке спирається на рішення і прецеденти.
У тих випадках, наголошував мислитель, коли в результаті судового процесу з´ясується потреба суспільства у виникненні нових норм рішень, коли «поганий» закон не відповідає новим вимогам, тоді справі поліпшення права повинно служити літературне право юристів, як самостійне джерело права. Діяльність учених-юристів, на його думку, не повинна обмежуватися хоч би якими думками або зводитися до простих коментарів наявного права. І це аж ніяк не залежить від здібностей учених-юристів. Соціальна закономірність змушує до того, що значення науки перебуває у зворотному відношенні до закону та судді: що вище становище судді, то старанніше слідкує він за своєю самостійністю; що могутніше та ширше законодавство, то менші рамки воно хоче надати юристові. Тому юриспруденція завжди звертається до кодифікації та пробуджується до нового життя насамперед і лише тоді, коли усвідомлює її хиби і прогалини. Кодифікація так чи інакше покликана об´єднувати наявне судове і літературне право юристів як інтелектуальний наслідок літературної та судової діяльності.
Та навіть у законі Ерліх не завжди вбачав єдність волі законодавця, а тому переділяв його на законне право юристів і право держави. Під державним правом він розумів усе право, яке йде від держави і не може без неї існувати. Державне право - пізніше явище порівняно з правом суспільним і правом юристів. Державне право існує в наказах держави своїм органам влади. Держава не шукає права, вона може тільки наказувати. Право юристів існує, передовсім, через узагальнення юристами одержаних норм рішень. Щоб стати дієвим державним наказом, воно вимагає виникнення державного судовиконання, державних установ із грамотними державними чиновниками, які спираються на централізовані засоби влади. Звідси випливає, що дієвість норм державного права, на відміну від норм права, які виникають безпосередньо з суспільства, залежить від державного примусу до виконання.
Найбільшу роль у справі відшукання «живого» права Ерліх відводив суддівській та позасуддівській діяльності. Норми рішень судді є, на його думку, результатом загального процесу, в якому стикаються життєві інтереси. Суддя, оскільки його власна обізнаність є недостатньою, спираючись на дані, що надаються захистом, свідками, експертами і документами, розпочавши, передусім, зі зваження інтересів, повинен узагальнити всі дані та знайти норму рішення.
Все сказане вище спонукало Ерліха до висновку, що загальна картина дійсності права перебуває в постійному русі та є результатом взаємодії всіх норм суспільного права, права юристів і державного права, що цей результат - справжнє всеохопне «живе» право, яке не встановлюється у правових положеннях, але все ж таки панує в житті. «Живе» право, в розумінні мислителя, є суспільним правом на його найвищому рівні розвитку, коли воно ще не втілилось у правові положення та виступає як реакція на право юристів і державне право. Тільки на цьому рівні право, на думку мислителя, фактично визначає порядок суспільства і право суспільної діяльності.
«Живе» право є те, «що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Тільки те право, що викристалізовується в процесі суспільного життя як живий порядок, самодіяльний, ніким окремо не приписаний, однак такий, що постійно відповідає запитам життя, і є, напевно, за Ерліхом, справжнім регулятором суспільних відносин. Тільки в цьому він убачав справді наукове розуміння права, дослідження якого має провадити соціологія права.
Завершуючи, відзначимо, що наукові пошуки Ерліха об´єктивно відповідали реаліям капіталістичної дійсності в період його життя і навіть після смерті, тож використовувалися ідеологами панівного класу в своїх цілях. Але навряд чи буде справедливо звинувачувати його в навмисних суб´єктивних бажаннях^обґрун-тувати реакційні тенденції в буржуазній юриспруденції. Його наукові розробки у сфері соціології права беззаперечно мають раціональне зерно та є актуальними і в наш час.
Аналогічний напрямок майже одночасно виник і у США. Під сильним впливом вчення Ерліха склалася теорія Р. Паунда, згодом голови соціологічної школи юристів у США. Тоді ж почали складатися й ідеї реалістичної школи права США, яка веде свій початок від судді Джона Грея.
Раскос Паунд (1870-1964) почав розробляти нову проблематику ще на початку XX ст. і наприкінці свого творчого шляху зумів звести свої розробки в п´ятитомній «Юриспруденції» (1959 р.). Сутність нового підходу в соціології права було охарактеризовано самим мислителем як інструментальний прагматичний підхід до вивчення права, при цьому саме право почало сприйматися переважно як інструмент соціального контролю і знаряддя досягнення соціальних компромісів.
Філософською платформою соціологічної юриспруденції, вважав Паунд, є прагматизм - вчення, в центрі якого стоїть теза про те, що істинність суджень перевіряється їхньою практичною значимістю. А під практичною значимістю, корисністю прагматизм розуміє те, що задовольняє індивідуальні інтереси особи, вигідне саме цій людині. Прагматичний підхід основується на ідеї плюралізму істин. Індивід мусить у кожний окремий момент використати лише ту істину, яка тепер і тут краще за все «працює» на нього.
Тому Паунд, розвиваючи теорію Ієрінга, велику увагу приділяв проблемі інтересу в праві. Він називав право «соціальною інженерією», основна функція якої - досягнення найповнішої безпеки та ефективності всіх людських вимог. Особи, що застосовують право,- «соціальні інженери», які забезпечують компроміс і гармонію інтересів.
Отже, право, за вченням Паунда,- це засіб соціального контролю й забезпечення компромісу інтересів, воно є надкласовим інструментом соціальної солідарності. Спершу підоймами соціального контролю однаковою мірою були мораль, релігія і право, що перебували в неподільній єдності. З розвитком державності, зі зростанням ролі державних органів до них перейшла функція соціального контролю. Право стало вирішальним, найважливішим засобом його здійснення.
Але трактування права Паундом суттєво відрізняється від того, що дається йому позитивістськими і нормативістськими школами,- сукупності встановлених лише державою абстрактних загальнообов´язкових правил поведінки. Мислитель вирізнив три аспекти в понятті права. 1) Право - високоспеціалізована форма соціального контролю в розвинутому, політично організованому суспільстві, який здійснюється систематичним і впорядкованим застосуванням сили такого суспільства. Іншими словами, це -правопорядок. 2) Під правом розуміється сума авторитетних приписів і керівництв, які служать нормами для винесення судових (і адміністративних) рішень, однаково як і для поведінки індивідів. Створюють такі приписи не самі лише законодавчі органи і навіть не стільки вони. Чимало авторитетних велінь виходятьіз стін судів. 3) Право - судовий і адміністративний процес, що відбувається в умовах правопорядку.
Вважаючи за можливе об´єднати всі три поняття за допомоги ідеї соціального контролю, соціальної «інженерії», Паунд і його послідовники віддали перевагу першому аспекту, розуміючи під правом переважно правопорядок. І це - не випадково, адже основною ланкою соціологічної юриспруденції Паунда є протиставлення «права в законі», «книжкового права», «стабільного застиглого» закону - «праву в дії», динамічному правопорядку. В ім´я вимог «рухомого» життя соціологічна юриспруденція Паунда і його послідовників виправдовувала також правотворчість суддів і адміністраторів усупереч закону.
Представники соціологічного напрямку розуміють, що в суспільстві існують різні, часом суперечливі, інтереси. Мета права полягає в примиренні та гармонізації суперечливих інтересів і вимог. Мислитель склав досить широку таблицю цих інтересів і пов´язав їх з набором цінностей і постулатів сучасної йому цивілізації. Взяті всі разом, ці інтереси й вимоги повинні забезпечувати захист інтересів за допомоги права. «Правова система,- писав він,- не породжує інтересів, але визнає та захищає їх». Цінності й постулати зображено Паундом як ідеальні вічні засади. Він вважав, що людина, яка перебуває в цивілізованому суспільстві, може й повинна виходити якраз із даного, вже наявного, що вона має право користуватися всім, що їй належить як створені її власними руками плоди, що всі люди в її оточенні будуть у спілкуванні з нею чинити добросовісно і повертати безпідставно одержане, що ніхто не вчинятиме дій, які тягнуть за собою підвищений ризик для оточення, і т. д. Усі ці постулати Паунд оголосив «юридичними постулатами цивілізованого суспільства». Дешифрування конкретного змісту складених ним цінностей та інтересів показує, що тут ми маємо справу в основному з інтересами панівних верств тогочасного суспільства.
Вихідні методологічні та політичні позиції прихильників соціологічного напрямку були близькими до іншого напрямку в юриспруденції - реалістичного. Правові реалісти - К. Ллевеллін (1893-1962) і ДжеромлФренк (1889-1957), власне, тільки довели до логічного кінця основні положення соціологічної юриспруденції.
Однією з основних відмінностей між соціологами і реалістами є ставлення до правової норми. Для соціологів юридичний нормативний акт - один із головних факторів, що впливає на особу, яка вирішує правовий спір. Для реалістів норма права є хіба що конкретне рішення компетентного органу в конкретній справі.
Тому центр правових досліджень було перенесено реалістами на вивчення діяльності й поведінки суддів і службових осіб адміністративного апарату. Саме тут, твердив Ллевеллін, створюється право. «Дія, що торкається спірних випадків, їх правового вирішення,- писав він,- є діяльністю правовою, а люди, які провадять цю діяльність, хай то судді, шерифи чи судові чиновники або юристи, є офіційними виразниками права. Те, що ці люди вирішують у спірних випадках, і є, згідно з моїми поглядами, правом».
Реалісти, отже, ототожнювали право з конкретною практикою суддів і адміністраторів. При цьому, на відміну від Ерліха і Паунда, вони не тільки протиставляли закон і правопорядок, а й заперечували нормативний характер права в цілому. Для них норма права -тільки конкретне рішення компетентного органу в конкретній справі. Норми, писав, зокрема, Френк, залежно від того, чи сформульовані вони суддями чи іншими органами, чи містяться вони в законах, прецедентах або в інших правових приписах, є не правом, а лише одним із багатьох джерел, що на них спирається суддя, коли творить право для справи, яку розглядає. Своєю чергою, таке рішення аж ніяк не створює норм для подальших рішень. Погляд на право як на впорядковану систему Френк оголосив основним правовим міфом, який перешкоджає пристосуванню права до потреб життя.
Реалісти по-своєму послідовні. Відмові від розуміння права передовсім як сукупності встановлених у законодавчому порядку загальнообов´язкових правил поведінки кореспондує заперечення точно зафіксованих законом суб´єктивних прав громадян. Для індивідів, твердять вони, які-небудь суб´єктивні права, юридичні повноваження не існують до судового або іншого відповідного рішення, а виникають після видання певних актів судових, державно-адміністративних органів.
Зрозуміло тепер, чому реалісти центральним завданням юриспруденції вважають не комплексне вивчення системи правових норм, а розгляд способів постановления рішень у правових спорах. «Розкріпачуючи» суддів і адміністраторів від «тиранії» юридичних норм, реалісти вихваляють емоції, інтуїцію, психоаналіз і т. ін. як головні засоби вироблення рішень, які мають правовий характер. Із багатьох положень, які містяться у виказуваннях із приводу судового процесу, заявляють вони, найзначнішим є той висновок, що рішення постановляється згідно з емоціональними спонуками, а правові норми і логіка відіграють другорядну роль.
Отже, заперечення нормативного характеру права привело реалістів до відмови від принципу законності, з чим, звичайно, погодитися не можна.