Історія політичних і правових вчень
§ 5. Психологічна теорія права Л. Петражицького
Кризовий стан держави на межі ХІХ-ХХ ст. знищив одну з ілюзій, яка панувала в тогочасній юриспруденції та полягала у вірі в безмежні можливості державної правотворчості. Цю юридичну ілюзію заступила психологічна теорія права Л. Петражицького. Вона полягала у вірі в наявність широкої недержавної бази правотворчості, в можливості для соціальних організацій усередині держави мати власне право. Мало того, вказувалося на можливість автономної правотворчості окремої людини.
Лев Йосифович Петражицький (1867-1931) - найвідоміший представник психологічної теорії права. Він опублікував двотомну «Теорію права і держави в зв´язку з теорією моральності» та «Вступ до вивчення права і моралі. Основи соціальної психології».
Філософ запропонував розглядати правові явища під кутом зору психічних переживань окремого індивіда. Право, на його думку, існує не в суспільстві, а лише у психіці людини. Право -це душевне переживання людини, психічне явище.
Звертаючись для виявлення сутності права до психології, Петражицький розрізняв дві групи односторонніх психічних переживань односторонні активні (воля) і пасивні (пізнання, відчуття). Але на думку вченого, існує ще й третій вид психічних переживань, які мають одночасно двосторонній характер, пасивний і активний. Це переживання особливого виду - емоції. До емоцій належать, напр., голод, де пасивному переживанню відчуття голоду відповідають активні волеві прагнення до насичення. Емоціям мислитель приписував надзвичайно велику роль у житті людини, стверджуючи, що вони керують нашим тілом і психікою, викликають певні тілорухи, уявлення й думки, що весь психофізичний апарат перебудовується залежно від наявності чи відсутності тих чи інших емоцій.
Іншими словами, емоції - це імпульс, який штовхає людинуна певні дії. Внаслідок появи у людини певних емоцій вона відчуває потребу вчинити якусь дію або утриматися від неї. Емоції можуть спонукати людину до моральних і правових дій. Звідси два різні види емоцій, які виникають у людини,- емоції правові та моральні. Вони, на думку Петражицького, виникають однаково, але зміст — різний. Якщо в результаті душевного переживання у людини виникає відчуття необхідності вчинити якусь дію, бо її хтось від неї вимагатиме, то це - емоції правові. Наприклад, боржник відчуває себе зобов´язаним заплатити наборг, кредитор вважає, що йому мусить бути повернуто віддану наборг суму. Або: те, що з погляду однієї особи є її обов´язком, з погляду іншої - її правом. Правові емоції філософ називав зобов´язально-вима-гальними (імперативно-атрибутивними). На відміну від правових, моральні емоції мають тільки імперативний характер. Певна особа спонукається до таких дій відповідно до інших, які їм не належать з боку зобов´язаного. Для прикладу Петражицький наводив благодійність, милостиню та ін.
Отже, в результаті психічного переживання виникає певна норма, але це не законодавча норма, а психічна. Норма, вважав учений,- це психічна діяльність людини. Право існує остільки, оскільки люди переживають його як право. Якщо явище не переживається як право, це означає, що права нема.
Однак Петражицький не міг ігнорувати наявності правових норм, закріплених у законах, кодексах та інших актах нормативного характеру. Тому він, використовуючи конструкцію природно-правової школи, переділяв право на інтуїтивне і позитивне. Право інтуїтивне - це результат психічного переживання людей. Розвиваючи свою концепцію інтуїтивного права, мислитель знаходив, що воно є скрізь, де присутні імперативно-атрибутивні переживання. Звідси - висновок про множинність права: кожна група осіб, навіть кожна людина може мати своє право. Позитивне право - це теж психічне право, результат переживання, проекції переживань тих чи інших осіб влади. Отже, в основі всякого права лежать правові переживання. Але якщо інтуїтивне право, яке виникло в результаті переживання багатьох осіб, не відображено в нормах позитивного права, то емоції, проекції владних осіб за певних умов об´єктивуються в нормах позитивного права.
Поділ Петражицьким права на інтуїтивне і позитивне нагадує поділ на позитивне і природне право. Інтуїтивне право є ніби критерієм оцінювання позитивного права під кутом зору добра і зла.
Тож варто звернути увагу на те, що в загальному потоці відродженого природного права на межі ХІХ-ХХ ст. мислительвиступив з ідеєю науки політики права, значення якої полягало у виконанні тієї важливої та високої місії, якій повинна служити майбутня наука політики права і яка виявилася не під силу практично-догматичній юриспруденції.
Петражицький вважав, що у школи природного права не було в розпорядженні системи наукових посилань і наукового методу, необхідних для досягнення науково обґрунтованих правополітич-них положень. Завданням науковців, гадав він, є формування такої науки, політики права, яка створила б систему науково обґрунтованих правно-політичних положень. В основу наукової політики права повинно бути покладено вивчення причинних властивостей, причинної дії права і взагалі різних його видів та елементів зокрема.
Право, за вченням філософа, є психічним фактором суспільного життя і діє психічно. Але його дія полягає не тільки у збудженні або придушенні мотивів до різних дій або утримання від них, а й у зміцненні та розвитку одних нахилів і рис людського характеру, в послабленні або викорененні інших, взагалі у вихованні народної психіки в необхідному характері та змісті діючих у суспільстві правових норм.
Згідно з цим завдання політики права полягає: 1) в раціональному спрямуванні індивідуальної та масової поведінки за допомоги певної правової мотивації, 2) у вдосконаленні людської психіки, в очищенні її від злісних, антисоціальних нахилів, у запровадженні та зміцненні протилежних нахилів.
На думку Петражицького, діюча в кожний даний момент система правових норм є перехідним ступенем соціального виховання і повинна бути, мірою виконання своєї виховної функції, замінена іншою системою правового імпульсивного і педагогічного впливу, пристосованого до вже досягнутого рівня народної психіки. Місія політики права полягає у свідомому веденні людства до загального блага, у відповідному прискоренні й покращенні руху до світла і великого ідеалу майбутнього.
Політика права, отже, є психологічною наукою, теоретична база якої - загальне психологічне знання факторів і процесів мотивації людської црведінки і розвитку людського характеру та соціальне вчення про природу і причинні властивості права, зокрема вчення про правову педагогіку.
Основним методом політики правового мислення є психологічна дедукція, умовивід на основі належних психологічних засновків відносно тих психологічних наслідків, які мають настати в результаті дії певних засад та інститутів права або відноснотих законодавчих засобів, які вдатні викликати певні психічні ефекти. Оскільки ж у певних межах і галузях поруч із психологічною дедукцією можливе застосування й індуктивного методу, звичайно, політика права повинна користуватися також і ним для перевірки правильності дедуктивних висновків.
Такі ті основи політики права, в якій повинно, на думку Петражицького, відродитися природноправове вчення в поновленому вигляді, вчення про бажане право. Під цим можна розуміти також наукове обгрунтування непозитивного права і вивчення на його психологічній основі, або нормативний виклад інтуїтивного права. Цей вид - інтуїтивне право - мислитель, як уже відзначалося, протиставляв праву позитивному. Але як інтуїтивне, так і позитивне право в його психологічній теорії мали однакове розуміння права, що ним розвивалось як психічне явище, імперативно-атрибутивне переживання, і тому в нього усунуто той корінний дуалізм в уявленнях про ці права, якого ми помічаємо в інших представників природноправової доктрини. Філософ вважав, що не можна протиставляти право природне праву позитивному, а вироблена хоч би ким ідея відносно бажаного чи раціонального права і відповідні законодавчо-політичні пропозиції та вимоги є не право, а тільки проекти правових постанов.
Отже, ми бачимо, що Петражицький у своєму розумінні права посідав зовсім інше становище серед сучасних йому юристів. І якщо він і домагався відродження природноправового вчення, розуміння науково обґрунтованої політики права, і визнав існування непозитивного (інтуїтивного) права, але його вчення про це право мало зовсім інший характер, ніж в інших прихильників тогочасного природноправового вчення, оскільки він, по-перше, в конструюванні його чітко визначив поняття права, відмежовував право від інших явищ; з іншого боку, розглядаючи право як своєрідні феномени нашого психічного життя, він водночас не оголосив примат непозитивного права і не визнав правом різні ідеальні проекції права, «бажане» право або «ідеальне» право тогочасних представників природноправового вчення.
Оцінюючи теорію Л. Петражицького, можна сказати, що, розширивши сферу юридичних досліджень введенням проблеми «право - людина» і розробивши теорію емоціонального регулятора людської поведінки, він водночас надзвичайно узагальнив ідею правового нормативного регулятора. Розширення поняття права призвело до розриву об´єктивного зв´язку права і держави. Така позиція створила ілюзію рівноцінності всіх соціальних регуляторів людської поведінки.
І все ж таки заслугою Петражицького було те, що він сформулював ідею, яка згодом вплинула на соціологічну юриспруденцію XX ст. Через десятиріччя соціологи-юристи Німеччини, Австрії, Італії та особливо США почали писати про «живе» право як норми, що підтримуються соціальними групами, навіть наперекір волі держави, про що детальніше - у наступному параграфі.