Історія політичних і правових вчень
§ 4. Політико-правові ідеї солідаризму та інституціоналізму
Наприкінці XIX - на початку XX ст. посилюється диференціація європейського суспільства. Робітники, досягнувши певної організованості й свідомості, висувають вимоги економічного і навіть політичного характеру. Водночас панівні верстви, аби вберегти існуючі порядки, часто вдаються до обмеження демократичних прав і свобод. Тому важливим напрямком політико-право-вої думки тієї епохи був солідаризм, ідею якого висунув іще О. Конт. Далі цю ідею опрацьовували Е. Дюркгейм, Л. Буржуа і Л. Дюгі.
Еміль Дюркгейм (1858-1917) у книзі «поділ суспільної праці» доводив, що основою сучасного йому суспільства є суспільна солідарність, а її головним джерелом - суспільний поділ праці. На думку мислителя, поділ праці тотожний поділу суспільства на класи, а оскільки поділ праці є суспільно необхідним, класи повинні разом і солідарно працювати в системі суспільного виробництва.
Одна з основних проблем, яку ставив Дюркгейм у своїх працях,- відносини між індивідом і колективом, індивідом і суспільством, проблема раціонального співіснування індивідів. Він виступав проти надмірного індивідуалізму, оскільки це може призвести до того, що індивід вимагатиме від суспільства більше,ніж воно йому може дати. Звідси - необхідність регламентації, дисципліни, що їх може накинути тільки суспільство. Водночас Дюркгейм усвідомлював і небезпеку надмірної суспільної регламентації життя індивідів. Все це привело його до висновку про необхідність проміжних ланок між суспільством та індивідом. Такою ланкою, на його думку, повинна стати професійна група, або ж корпорація, яка є стабільною і здатна сприяти залученню індивідів у колектив, раціональному, на основі консенсусу, їх співіснуванню. Корпорація об´єднує підприємців і робітників (певної професії), виступає арбітром конфліктуючих інтересів, забезпечує порядок і мир. Корпорація має свій керівний орган, який здійснює регулювання її діяльності та начебто прямий зв´язок із центральним органом колективного життя, з державою. Вона, писав філософ, стає основою нашої «політичної організації», а суспільство -«розлогою системою національних корпорацій».
Дюркгейм підкреслював, що держава весь час намагається тримати у своїх обіймах суспільство, яке складається з маси неорганізованих індивідів. Але колективне життя, вів далі він, надто складне, щоб його міг утримати єдиний орган - держава, яка до того ж далека від індивідів і підтримує своє існування тільки тоді, коли між нею та окремими особами розміщується декілька вторинних груп, достатньо близьких до індивідів, щоб втягнути їх у загальний потік соціального життя.
І хоча держава й корпорація тісно взаємозв´язані, вони все ж таки мають залишатися різними і автономними. У кожної з них -свої функції. Держава встановлює загальні принципи промислового законодавства, корпорації диференціюють їх відповідно до різних видів промисловості. Це дасть змогу належно регулювати економічне і все соціальне життя та сприяти його розвиткові.
Висновки Дюркгейма набули розвитку в книзі французького політичного діяча Леона Буржуа «Солідарність» (1902 р.). Мислитель твердив, що реально існують не індивіди, а асоціації людей, зв´язаних фактом спільного життя, а солідарність є не тільки фактом, а й повинністю щодо суспільства. Кожен член асоціації одержує користь від співжиття: тому на ньому лежить обов´язок перед іншими людьми, перед суспільством, перед майбутніми поколіннями і перед нащадками. Буржуа вважав за необхідне доповнити «Декларацію прав» «Декларацією обов´язків».
Утім, не вельми покладаючись на те, що солідарність є фактом, мислитель закликав до виховання солідарності, заявляючи, що необхідно підготувати людей до солідарності, що соціальна проблема є проблема виховання, зокрема почуття повинностіперед суспільством. Поширювати ідеї солідаризму Буржуа закликав за допомоги науки і вишуканого мистецтва.
На початку XX ст. поняття «солідарність» посіло значне місце у вченнях про державу і право відомого французького мислителя, професора юридичного факультету в м. Бордо Леона Дюгі (1859-1928), творчість якого припала на той час, коли в західноєвропейських країнах відбувалося відродження вчення про природне право. Це вчення не могло покінчити раз і назавжди з позитивізмом, але воно сприяло оновленню сприйняття і трактування питань, що їх позитивісти не в змозі були адекватно сприйняти й пояснити.
Найвідомішими працями Дюгі є такі: «Держава, об´єктивне право і позитивний закон» та «Курс конституційного права» в п´яти томах.
Центральною об´єднавчою ідеєю для Дюгі стала ідея, запозичена з позитивістської соціальної філософії,- солідаризм. Розглядаючи соціальну солідарність як факт взаємної залежності, яка з´єднує між собою, через спільність потреб і поділ праці, членів роду людського, Дюгі називав цей факт «соціальною нормою». Норма солідарності, за його теорією, стоїть вище держави і позитивних законів, які лише служать її здійсненню. Цю норму філософ формулював таким чином: «норма права покладає на всіх обов´язки не робити нічого, що суперечить суспільній солідарності, і робити все для розвитку цієї солідарності».
Соціальна норма солідарності складає основу всього об´єктивного права. Юридична норма - це «верхній шар» соціальної норми. Окремі норми в їх різноманітності значимі лише настільки, наскільки вони відповідають соціальній нормі солідарності.
Мислитель доводив, що право безпосередньо випливає з суспільної солідарності, а тому стоїть над державою та обов´язкове для неї. Юридична норма виникає спонтанно, держава-законода-виця лише констатує, але не створює її.
Виступаючи проти індивідуалістичних доктрин ХУІІІ-ХІХ ст., Дюгі суттєво змінив погляд на особу та її правове становище. Він заперечував суб´єктивне право і суб´єкта права як метафізичні, що не відповідають дійсності поняття. Норма солідарності нікому - ні індивідові, ні колективу - не дає суб´єктивних прав. Вона створює для індивіда лише соціальний обов´язок, «суспільну повинність» виконувати певну функцію згідно зі становищем, що його певна особа займає в системі суспільної солідарності. На основі цього соціальний і правовий захист одержують дії, які відповідають нормі права. Словами О. Конта Дюгі казав: «Ідеяправа безповоротно щезає. Кожен має повинність, і при цьому стосовно до всіх, але ніхто не має права у власному розумінні слова».
Особливо докладно ці погляди Дюгі розвивав щодо власності, яка залишалася індивідуальною, але розглядалася ним не як суб´єктивне право індивіда, а як його обов´язок управляти цією власністю, виконувати соціальну функцію власника. З цього приводу він писав: «Я сприймаю як факт те, що капітал тримає в руках деяка кількість індивідів. Мені ні до чого критикувати чи виправдовувати цей факт. Це було б даремно виконаною працею саме тому, що ми маємо справу з фактом. Я не розглядаю також і того, вів далі він, чи існують, як твердять деякі школи, непримиренні суперечності між тими, хто має власність, і тими, хто її не має, тобто між класом власників і класом пролетарів. Кожен клас виконує суспільно необхідну функцію, тому інтереси класів - не протилежні, а солідарні. Дюгі, отже, визнавав поділ суспільства на класи, але засуджував класову боротьбу. «Було б злочином пропагувати класову боротьбу, і я гадаю,- писав він,- що ми ніяким чином не дійдемо до знищення одного класу іншим, а навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».
Необхідно все ж відзначити, що Дюгі не відмовлявся повністю від термінів «суб´єктивне право» та «об´єктивне право», тільки вважав, що в якийсь час виникає суспільство (суспільний устрій), де метафізичній концепції суб´єктивного права вже немає місця, тож вона виходить із ужитку і поступається місцем поняттю об´єктивного права, що покладає на кожного члена суспільства соціальний обов´язок, тобто «зобов´язує його виконувати деяку місію» і водночас «дає владу здійснити акти, необхідні для виконання цієї місії».
Звертаючись до теорії держави, Дюгі піддав критиці погляди Єллінека та інших державознавців, заперечуючи концепцію суспільного договору і державного суверенітету. Критикуючи народний суверенітет, мислитель протиставляв йому, як уже відзначалося, синдикалістський федералізм - нову політичну систему, покликану заступити ліберально-парламентські установи, забезпечити суспільну солідарність і гармонію класів, попередити соціалістичну революцію і не допустити встановлення диктатури пролетаріату. Звертаючи увагу читача на вештання привидів комунізму, Дюгі писав: «Якби запанувала колективістська доктрина, вона дарувала би державі владу ще могутнішу, ніж та, якою обдарувала її революція: це було б рівнозначно знищенню особи і поверненню до варварства».
За вченням Дюгі, політична еволюція рухається до того політичного устрою, де головна сила належатиме не якомусь привілейованому класові, а справжній більшості з представників усіх класів і партій. Пануванню класу має настати край, заявляв мислитель,- ми відмовляємося від панування як пролетарського класу, так буржуазного. Для того класове суспільство, на думку Дюгі, повинно бути перебудовано на основі синдикатів, які об´єднують за професійною ознакою робітників і підприємців. У підсумку, твердив філософ, виникає федерація класів, організованих у синдикати: відносини між ними регулюватимуться угодами, заснованими на взаємних поступках. Тоді соціальні суперечності буде зведено до мінімуму та досягнуто примирення класів. Мислитель висловив упевненість у тому, що цей федералізм із часом буде скомбінований з центральною владою, яка не скасовується, зберігає свою життєвість, але набуде зовсім іншого характеру, буде зведена до функцій контролю та нагляду.
На противагу теоретикам лібералізму, Дюгі приділяв велику увагу «позитивним обов´язкам держави». Він вважав такими, що відповідають нормі солідарності, закони про загальну освіту, охорону здоров´я, соціальне забезпечення, охорону праці та ін. Прийняття цих законів, на його думку, свідчить про соціалізацію права.
Таким було вчення про суспільну солідарність Л. Дюгі. Очевидно, слід погодитися з думкою про те, що не всі теорії, створені в минулому, не відповідають пізнішим потребам. Зокрема, теорія солідаризму, розроблена спершу О. Контом, а потім Л. Дюгі та іншими, не суперечить інтересам пізніших часів. Що поганого, скажімо, коли кожна соціальна група, кожен клас співпрацюватиме з іншим? Суспільство досягне гармонії інтересів між людьми, стабільності, підвищення продуктивності виробництва і т. д. Можливо, саме тому в дусі ідей солідаризму розвивали своє вчення про державу і право наступні вчені-юристи різних країн, зокрема того напрямку, який називається інституціоналізмом.
Інституціоналізм виріс на визнанні та своєрідному витлумаченні того факту, що наявні в кожному суспільстві колективи (соціальні спільноти, установи), такі як сім´я, церква, громади, університети, корпорації, профспілки та інші громадські організації слід сприймати як установи інтегративні, тобто такими, що забезпечують згуртування суспільства в націю - державу. Держава - це теж інститут серед таких же інших рівноцінних інститутів. Вона не перешкоджає появі нових об´єднань, а, навпаки, сприяє їх інституціоналізації.
Теорію інституціоналізму найбільш успішно розробив Моріс Оріу (1859-1929). Він розрізняв громадянське суспільство і державу. Державний режим, на його думку, існує лише там, де політична влада не збігається з приватною власністю. Мислитель пророкував, що існування тогочасного державного режиму повинно тривати більше тисячоліття. Схвалюючи в цілому капіталістичні відносини, він відзначав, насамперед, їхню перевагу перед феодальними. У скасуванні станових привілеїв і встановленні рівної для всіх правоздатності Оріу вбачав суттєву особливість буржуазного суспільства, яке він навивав «правовою спільнотою».
Оріу визнавав наявність суперечностей між власниками та особами найманої праці, але твердив, що боротьба завершиться перемогою буржуазії. Ця перемога зумовлена тим, що проміжні прошарки - дрібна буржуазія, перебіжчики, робітнича верхівка -квазівласники, як називав їх філософ, підтримують існуючий лад. «Кожен, хто починає набувати майно, виявляється задоволеним». Водночас Оріу визнавав і необхідність окремих поступок з боку власників, дрібних фермерів. Він стояв за створення нових форм власності у вигляді власності робітника на свою посаду, вважаючи, що надання робітникові цього «титулу» зробить його солідарним із підприємцем у процвітанні заводу і т. д. Необхідно, на його думку, зміцнити й зацікавити проміжні прошарки - робітників і дрібних власників.
Оріу лише частково поділяв позицію Дюгі в питанні про не-відчужувані (суб´єктивні) права людини і дав іншу аргументацію. Право власності на нерухомість чи на землю є природновічним, оскільки сама можливість знищення речі триває вічно. Положення Декларації прав людини і громадянина 1789 р. про те, що власність є недоторканним і священним правом (ст. 17), адресовано передусім адміністрації та викликано тим, що власність - головна основа режиму - тривалий час недостатньо охоронялася урядом. Упродовж багатьох віків власність піддавалася конфіскаціям або експропріаціям без винагороди. Мислитель визнавав суб´єктивне право ще й тому, що воно є для індивіда засобом виконати на свій страх і ризик власну соціальну функцію, яка полягає в ініціативі підприємництва та в індивідуальному ризику.
Оріу був прихильником концепції, згідно з якою держава повинна лише охороняти умови існування громадянського суспільства. Тому він досить стримано писав про позитивні обов´язки держави. Філософ твердив, що обов´язкове початкове навчання, введене у Франції, повинно давати лише найскромніші відомості (вміти читати, писати і рахувати), бо велика освіченість усієї маси населення може викликати соціальну кризу. Мислитель вважав, що право на страйки має щезнути. Визнання цього права породжує анархічні стани, стани війни, які постійно вимагають державного втручання.
Філософ розумів, що державна організація визначається економічними явищами. Держава покликана охороняти існуючі суспільні відносини. Вся політична організація служить громадянському режиму. Публічне життя і публічне право стоять на службі приватного життя і приватного права - явищ, за сутністю економічних, тож незаперечно, вважав він, що економічні явища -найважливіші, а політичні явища служать їм так само, як тіло служить душі. І все ж Оріу зображав державу як організацію нації в цілому, а не самих лише власників. Держава у нього - надкласова організація.
Велику увагу Оріу приділяв засобам надання стійкості існуючому режиму. Найважливішим із таких засобів він вважав зміцнення і розвиток у суспільстві інститутів. До них мислитель відносив: власність (речовий інститут), торгові організації, державу, профспілки (корпоративні інститути) і т. д. Ці ідеї, ґрунтовно розвинуті тогочасними політологами (Ж. Бюрдо та ін.), лежать в основі теорії інституціоналізму, згідно з якою держава є одним із інститутів, який організує соціальне життя за допомоги влади, яка служить юридично здійснюваній ідеї.
Як особливий вид інститутів Оріу вирізняв корпорації. Це, на його думку, інститути, що володіють внутрішньою свободою, яка дозволяє їм самим переслідувати свою мету, виконувати свої функції та робить із них живі індивідуальності. Корпорація сама розробляє й переглядає свої статути. Це - суспільна організація, яка володіє певною автономією. Іншу категорію інститутів складають інститути - речі, позбавлені автономії. Деякі з інститутів існують віками, тривалі періоди історії, зазнаючи час від часу тих чи інших змін, інші виникли нещодавно і мають нетривалу історію існування (напр., кредитні, кооперативи і товариства). Необхідно організувати державу так, застерігав Оріу, щоб враховувалися вага, вплив, значення різних інститутів.
В інститутах-корпораціях мислитель убачав важливіший засіб інтеграції суспільства. Корпоративна соціальна організація, заявляв він, є найвищою з можливих типів організацій, оскільки вона відповідає образу людської сутності, створеної за образом і по-добизною Бога. На зміцнення існуючого ладу скеровано і вчення Оріу про урядову владу, яку він переділяв на три види: виборний корпус, парламент і виконавчу владу (глава держави, міністри).Виборний корпус мислитель протиставляв народу, який є, на його думку, натовпом, позбавленим будь-якої організації. Виборний корпус тим і відрізняється від народу, що він організований і приборканий. Значну роль у «загнузданні» виборців повинні відігравати політичні партії. Виборці, заявляв він, не повинні мати інших програм, окрім тих, що накинуті виборному корпусові різними партіями. Тому виборцям залишається тільки виразити свою довіру тому чи іншому кандидатові, приєднатися до нього. Це відкидає будь-який мандат, тим паче відповідальність депутата. Такою, на думку Оріу, повинна бути організація органічної, корпоративної демократії, яка забезпечить стійкість державного режиму.
За вченням Оріу, передбачалося створення двопалатного парламенту, який повинен бути дискусійним органом. Його хвилювали парламентські інтриги, що призводять до нестійкості уряду або до прийняття скороспілих законів, подібних до закону про страйки, про розлучення і т. д.
Третім видом влади, згідно з вченням Оріу, є виконавча влада, яку він називав автономною представницею нації. З метою зміцнення виконавчої влади та обмеження прав парламенту мислитель пропонував наділити судову владу правом визнавати акти парламенту неконституційними (як у США), надати урядові право затверджувати бюджет, дати главі держави право розпускати палату депутатів на тривалий строк.
Теорію інститутів - інституціоналізму розвивав також відомий французький юрист Ренар. Інститут, за його вченням,- це тривале існування будь-якого об´єднання людей, якоїсь суспільної організації. Кожна людина, заявляв він, входить до складу декількох інститутів; кожен є членом сім´ї, входить до складу нації, певної виробничої корпорації тощо. Інститут являє собою поєднання деяких ідей та деякої кількості людей, себто єдність людей та ідей, в якому людський союз повністю змінюється. Сукупність цих інститутів і формує порядок, а держава є одним із інститутів серед багатьох інших, що координовані й підкорені один одному.
Оголошуючи державу одним із інститутів, Оріу та Ренар заявляли, що й усі суспільні організації-інститути, навіть організації робітників, беруть участь в управлінні суспільством, організують суспільне життя. Якщо заглибитись у сенс того, що писали Оріу і Ренар, то виходить, що не тільки власники, а й інші прошарки суспільства беруть участь в управлінні людською поведінкою. Виходить, що професійні організації, партії, інкорпорації -всі ці різні організації певною мірою переділили між собою владу; нема монопольного володіння владою існуючою державою, нема її суверенітету, є лише низка інститутів, наповнених індивідами, до гурту яких входить і держава.
Очевидно, однак, що своїм вченням про інститути Оріу та Ре-нар прагнули впорядкувати галузь публічних відносин із метою досягнення гармонії, свободи і справедливості.