Історія політичних і правових вчень
§ 2. Вчення про природне право після Другої світової війни
Нагадаймо, що юридичний позитивізм значною мірою спричинився до того, що природноправова доктрина в середині XIX ст. занепала. Та вже на межі ХІХ-ХХ ст. багато політичних мислителів знову вдалися до активного розроблення сутнісних і аксіологічних аспектів держави і права. Звідси відродження вчення про природне право, яке завдало відчутного удару позитивістській юриспруденції, але не знищило її зовсім, вона існувала. Але безпорадність юридичного позитивізму перед фашистським позитивним правом значною мірою стимулювала чергове відродження вчення про природне право після другої світової війни. Відродження природного права в 50-60-х роках XX ст. полягало не тільки в поверненні у післявоєнні дні того, що було раніше, а й відродження, яке означало нове життя природного права.
Головне, що стало характерним для відродження теорії природного права - це те, що вона, згідно з ідеологією французької революції кінця XVIII ст., прямо повертається до людини, концентровано виражається в невід´ємних правах особи.
Відомо, однак, що в перші десятиліття XX ст. вроджені невід´ємні права людини ще не стали в демократичних країнах першоосновою демократичної правової системи. Мало того, в обстановці соціалістичних ілюзій вони почали затемнюватись уявленнями про пріоритет «прав трудящих», а потім були відсунуті на периферію суспільної думки грізними небезпеками, пов´язаними з гітлерівськими і комуністичними експансіями 30-40-х років, страхіттями сталінського і нацистського тиранічних режимів.
Але саме ці жахи та біди покликали до життя нову і, на щастя, продуктивнішу фазу відродження природного права в післявоєнний час, яка й стала світоглядною основою такого великого перелому в правовому розвитку, коли відроджене природне право набуває безпосереднього юридико-регулятивного значення. Можна сміливо сказати, що послідовний правовий поступ, який реалізував відроджену природноправову концепцію, підняту на високий рівень суспільного визнання після Другої світової війни, в розвинутих демократичних країнах Заходу насправді почав реально здійснюватися в 50-60-х роках. Усе це й вирізняє вирішальний аспект трансформації позитивного права на сучасній стадії демократичного розвитку, стадії, яка відображає найбільш значиму, за всіма даними, соціальну потребу післявоєнного часу, колиз усією гостротою далася взнаки необхідність такого перетворення чинного права в демократичних країнах, яке поклало б край самій можливості встановлення режиму тиранії та беззаконня. І саме тоді ідеї прав людини, які мали характер декларацій, перетнули межу тільки декларативних положень, почали набувати певної інституційності й виступати як регулятивні юридичні принципи - безпосередня основа наступу юридично значимих наслідків.
Важливий крок у цьому напрямку було зроблено вже в перші повоєнні роки, коли в грудні 1948 р. СОН прийняла Загальну декларацію прав людини, юридично на міжнародно-правовому рівні закріпивши цю, раніше в основному декларативну, категорію. Згодом конституції ряду європейських країн - Німеччини, Іспанії, Італії - надали правам людини, насамперед основним, фундаментальним, безпосередню юридичну дію, а ще до того - пріоритетне значення в усій національній державно-юридичній системі.
Отже, від 50-60-х років природне право в його сучасному розумінні поруч із його загальним «філософським буттям» у духовнім житті суспільства, перейшло в площину життєвої практики, практичної свободи людей. Це проявилося в невід´ємних правах людини, в їхній прямій юридико-регулятивній дії. Такий підхід до прав людини не тільки дозволяє якоюсь мірою «інституціона-лізувати» природне право, подолати його певну невизначеність, багатозначимість, а й, з іншого боку, надати категорії невід´ємних прав людини необхідне філософське обґрунтування і в цьому зв´язку усунути саму можливість їх статичної (владно-державної) інтерпретації, коли права людей розуміються не як дані самою природою, самим людським буттям, незалежні від розсуду влади, а як щось таке, що дається державою, обумовлене її «доброю волею», дарується владою.
Процеси відродження й модернізації природного права у другій половині XX ст. знову продемонстрували обновленський потенціал природноправового підходу.
Значний внесок у післявоєнне відродження природноправових ідей зробив відомий німецький юрист Г. Радбрух. Право у нього представлено в поняттях «ідея права», «надзаконне право», а не за допомоги поняття «природне право», як у деяких інших неоканті-анців. Але його філософсько-правова критика юридичного позитивізму і наполегливі заклики до відновлення в юриспруденції «ідеї права» і концепцій «надзаконного права» суттєво сприяли післявоєнному відродженню природного права в Західній Європі.
У своїй праці «Законне право і надзаконне право» Радбрухпідкреслив, що юридичний позитивізм є відповідальним за перекручення права за часів націонал-соціалізму, оскільки він своїм переконанням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед лицем законів із довільним і злочинним змістом. Трактування юридичним позитивізмом влади як центрального критерію чинності права означало готовність юристів до сліпого послуху щодо всіх законодавчо оформлених установ влади. Правова наука, отже, капітулювала перед фактичністю будь-якої, зокрема й тоталітарної, влади.
В основі праворозуміння Радбруха лежала справедливість, зміст якої визначається рівністю. «Право, якому не властива воля до того, щоб чинити так»; «рівне є рівним, нерівне - нерівним» може бути позитивним, може бути доцільним, навіть необхідним, а тому ще й абсолютно законним визнанням, але йому повинно бути відмовлено в імені «право», оскільки право є лише те, що має на меті служити справедливості. Позитивне право, яке розходиться зі справедливістю, не є істинним правом, а тому, вважав Радбрух, коритися йому не слід. Якщо закони свідомо заперечують волю до справедливості, наприклад, довільно відмовляються від гарантій прав людини, то такі закони, на його думку, не мають дії, народ не зобов´язаний коритися їм, і юристам теж треба мужньо заперечувати їхній правовий характер.
Для обновлення права і відродження юридичної науки необхідно, твердив мислитель, повернутися до ідеї надзаконного (надзаконодавчого) права. Юридична наука, писав він у праці «Обновлення права», повинна знову згадати про тисячолітню мудрість античності, християнського середньовіччя та епохи Просвітництва, про те, що є вище право, ніж закони,- юридичне право, божественне право, розумне право, іншими словами, над-законне право, згідно з яким не право залишається правом, навіть якщо його відлити у формі закону.
Ця ідея «надзаконного права» як заперечення юридичного позитивізму для багатьох була ідентична визнанню природного права і суттєво сприяла розширенню кола прихильників його відродження.
Відродження природного права, доволі інтенсивне в перші повоєнні десятиліття, супроводжувалася як посиленням інтересу до природно-правових концепцій минулого (до доктрин античних і середньовічних авторів, з особливою увагою католицьких досліджень до вчення Ф. Аквінського), так і пошуками способів поновлення природноправових уявлень і аргументів.
Вже на початку Другої світової війни відомий філософ ЕрнстКассирер, кажучи про тодішню духовну ситуацію та перспективи на майбутнє, закликав взяти на озброєння античні природно-правові уявлення (ідеї Геракліта, Еврипіда, Платона, Арістотеля про зв´язок свободи і закону, закон як єдиний справжній вираз свободи в контексті взаємозв´язку істини і права, логосу і дике -справедливості).
Вічне й неперехідне значення арістотелівського вчення про природне право, підкреслював філософ І. Ріттер, який убачав цінність політико-правового вчення Арістотеля насамперед у тім, що саме природа людини (тобто щось реальне, дійсне, а не трансцендентальне) трактувалося тут як субстанція моралі, держави і права. Проблематику поновлення природного права, вів далі він, необхідно вирішувати в руслі інтерпретації Гегелем вчення Арістотеля, тобто саме в природі людини слід шукати істину й розум сучасного права, його7 дійсність (у гегелівському значенні цього поняття).
Вже було відзначено, що католицькі концепції природного права зорієнтовані в основному на правові вчення Ф. Аквінсько-го. їх автори водночас прагнуть увести в поле свого дослідження актуальну політико-правову проблематику сучасності й запропонувати своє вирішення. У цих дослідженнях підкреслюється взаємозв´язок права і моральних цінностей, права особи на автономію, обмеження всякої влади правами, що випливають із природи речей.
На початку 70-х років позначився деякий спад інтересу до католицьких концепцій природного права. Це сталося, на думку філософа І. Месснера, тому, що деякі католицькі автори неправильно інтерпретували положення Ф. Аквінського про те, що моральне є розумне. Але ж, звертає увагу Месснер, саме знищення юридичним позитивізмом ідеї вищої природи елементарних прав людини стало однією з причин приходу фашизму до влади. Виступаючи за подальший розвиток католицької доктрини природного права (на основі правильно інтерпретованих ідей Ф. Аквінського з урахуванням досягнень тогочасних гуманітарних наук) в напрямку до нового гуманізму, Месснер застерігає проти перебільшення значення розуму і закликає перевіряти його критерієм загального блага, під яким він розуміє максимальну можливість самореалізації всіх людей.
Перебільшення ролі розуму в природноправових вченнях відзначали й деякі прихильники світської концепції природного права. Розвиваючи свою світську концепцію природного права автономного характеру, філософ Г. Рейнер підкреслює її відмінністьвід релігійних доктрин природного права, які виходять з теоном-ного обґрунтування (божественного природного закону).
Суттєвим принципом природного права в побудовах Рейнера виступає відома формула: «кожному своє». Початково «своїм» для кожної людини є її тіло, на повагу й визнання якого з боку всіх інших людина має основоположне право. Те, що людина має тіло,- справжній факт її натури. Відносячи «тіло» до сутності людини (оскільки без тіла немає людини), Рейнер відзначав, що належності тіла до сутності людини вже досить для того, щоб звідси вивести фундаментальні природні права людини. Такими правами він називає право людини на власне життя, на недоторканність і неушкодженість власного тіла та його частин, на тілесну свободу, а також право на власність (або підтримання життя тіла), яка, на його думку, хоча б частково заснована на володінні тілом і фундаментальних правах людини, що звідси випливають.
Іспанський юрист П. Бельда, розвиваючи свою філософську концепцію природного права, розрізняє два типи законів: 1) космологічні, тобто закони матеріального світу (закони фізики, біології, хімії і т. ін.); 2) неологічні, тобто закони духовного світу (логічні, моральні, історичні, юридичні закони і т. ін.). Життя, діяльність і поведінка людини підпорядковані дії законів обох типів.
Розрізняючи моральні та юридичні закони, П. Бельда водночас обґрунтовує необхідність відповідності норм позитивного права вимогам природного права, а також факторам космологічного та історичного характеру, ідеальній меті тощо. Серед конкретних природних прав він називав право на життя й особисту цілісність, право на особисту гідність, відносячи сюди і принцип рівності всіх перед законом, принцип рівних можливостей для всіх людей, незалежно від расових, національних та інших відмін, принцип рівності чоловіка й жінки, право на працю та право на особисту свободу. З природного права в сучасних умовах, писав Белда, випливав як обов´язок батьків дати своїм дітям освіту, так і обов´язок останніх коритися родичам у цьому питанні.
Особливість тогочасних теорій природного права полягає в їхній тенденції до модифікації, винаходиться новий науковий понятійний апарат, минулим поняттям надається новий сенс, сучасний зміст.
Однією з характерних рис тенденції до модифікації в тогочасних концепціях природного права було прагнення осучаснити ці концепції за рахунок внесення до них проблем вивчення реальнихявищ суспільного життя. Так, на Базельському конгресі Міжнародної асоціації правової та соціальної філософії у плані модернізації природноправової доктрини висувались ідеї функціональної концепції природного права, прогностичних функцій природнопра-вового підходу та ін. Ці ідеї передовсім торкаються проблем, які розроблялися в тодішніх концепціях, функцій природного права щодо чинного права і дійсності права, яке розумілося як питання про джерела обов´язковості та ефективності позитивного права. Мова йшла про те, що в багатьох тодішніх законодавчих актах, які формально відповідали природноправовим принципам, містилося багато загальних формул, які допускали доволі широке тлумачення. Тому багато прихильників природного права визнавали, що справедливість на той час фактично виявилася залежною лише від діяльності судових та іншиіс правозастосовних органів, а не від норм позитивного права. Справедливо в тодішніх концепціях природного права звучали голоси, які вважали таке становище перекрученням сутності права і які закликали до критики чинного законодавства як позитивістських функцій.
У проблемі функцій природного права центр ваги дослідників було перенесено в галузь правотворчості. Зокрема, на перший план вийшла критична функція: наука природного права повинна мати ту позицію, з якої здійснюється критика чинного права і розробляються принципи формування правопорядку, який значною мірою враховує гідність особи, свободу людини, самовизначення та ін.
Характерною рисою тенденції до модифікації є також прагнення деяких авторів витлумачити саме поняття природного права як оцінну категорію щодо чинного права або як наявні в суспільній свідомості уявлення про етичні цінності в політико-правовій сфері. Висуваються положення, що в реальному праві повинно бути вміщено щось таке, від чого воно стає дійсним. Ця внутрішня основа і є природне право, яке набуває реальне існування лише тоді, коли воно осягається й виражається людиною. Природне право, вважають прихильники цього положення,- це ще не право, але позитивне право без природного - це вже не право.
У другій половині XX ст. тенденція до модифікації теорії природного права нерідко проявляється у формі спроб подолання дилеми «природне право чи юридичний позитивізм?». Один із варіантів подолання: створення синтетичних концепцій права «по той бік» названої дилеми і з´єднання протилежних напрямків в юриспруденції як таких, що не суперечать одна одній. З´єднанняприродного права з елементами юридичного позитивізму було б, на думку деяких авторів, доказом закінчення «ворожнечі» між ними.
Можна було б навести ще багато прикладів вирішення проблеми природних прав людини в дослідженнях таких західноєвропейських авторів, як А. Кауфман, X. Лломпарт, Ф. Горст та ін., які переконливо свідчать про те, що природноправова теорія посідала в XX ст. значне місце в політико-правовій науці. На противагу західноєвропейській науці, в юридичній літературі колишнього Радянського Союзу, до складу якого входили Україна та інші держави, де монопольно панувала марксистська ідеологія, природноправова школа впродовж тривалого часу не сприймалася або просто відкидалася. Права людини, її інтереси нерідко залишалися за рамками досліджень. Це пояснюється, значною мірою, по-перше, тим, що все те, що виникло до Радянської держави і не було сприйнято або визнано нею офіційно, не розглядалось як складова частина правового статусу особи. По-друге, само поняття права навіть у теоретичному плані суворо вводилося до сукупності норм, отже, про визнання невід´ємних природних прав людини годі було й казати. Вони трактувались як пам´ятка історії, яка давно втратила практичне значення, або як метафізична категорія, якій немає місця в реальному державно-правовому житті.
Що ж протиставлялося вродженим, невід´ємним природним правам людини? Насамперед, стверджувалося, що за соціалізму права і свободи людини відображають принципи соціально-економічного і політичного ладу на кожному етапі розвитку суспільства. Така обумовленість припускала, що межі прав і свобод людини визначалися лише згідно з тим, хто і як закріплював і тлумачив ці принципи. Ніяких визначених наперед величин не було та бути не могло. Відзначмо й те, що індивід розумівся головно як громадянин, статус якого залежав тільки від держави. Про людину як суб´єкта прав і свобод майже нічого не говорилося.
По-друге, розвиткові прав і свобод громадян серйозно перешкоджало приниження ролі права в цілому. Ідеї верховенства закону, правової держави наражалися на спротив із тієї причини, що несли з собою обмеження, ліміти влади авторитарної системи. А така система прагнула забезпечити для себе вседозволеність, розв´язати руки для адміністративного командування, яке часто переходило у відкрите свавілля. Головний інтерес авторитарної системи полягав у тому, щоб декларовані нею ж принципи демократії та законності залишалися ідеологічним прикриттям, а реальнасистема управління будувалася на відомчих розпорядженнях та інструкціях, які були реально діючим правом.
Подібне ставлення до устоїв права, фактична підміна закону відомчими актами посилювали настрої правового нігілізму як у керівних сферах, так і серед населення. Адміністративні вказівки приймалися до виконання без огляду на норму закону, громадяни звикли до того, що захист своїх інтересів і прав їм треба шукати насамперед у компартійному апараті, роль судових органів зводилася нанівець.
По-третє, підхід до прав і свобод людини звужувався спрощеним трактуванням співвідношення класових і загальнолюдських інтересів. Спершу це йшло від того, що формація, в даному випадку соціалістичне суспільство, яке сприймалося до того ж нерідко доволі приблизно, перебувало в ієрархії теоретичних розробок дещо вище загальнолюдської цивілізації, штучно виривалося з неї, а іноді навіть протиставлялося їй. Відповідно відмінності між правами і свободами за соціалізму, з одного боку, і за капіталізму - з іншого розцінювались як «біле - чорне». Вважалося, що за капіталізму свобода людини обов´язково обмежена самою сутністю експлуататорського ладу, права мають формальний характер. Вивчення, а тим паче використання закордонного досвіду, стримувались ідеологічними рамками.
Класові інтереси подавалися як якісь нормативи, еталони, що визначали права і свободи людини, її поведінку в суспільстві.
У кращому разі ці нормативи були в своїй основі близькими до ідеалів, але заперечувалися реальностями життя країни. У гіршому разі вони використовувались як прикриття, обґрунтування порушень принципів гуманізму, порядків цивілізованого суспільства. Хиба вузькокласового підходу полягала і в тому, що він з самого початку ставив перешкоди міжнародній співпраці в галузі прав і свобод людини.
По-четверте, розвиток прав і свобод людини серйозно стримувався концепціями і поглядами, які виходили з необхідності тотального одержавлення суспільного життя. Критерії соціаліс-тичності помилково ототожнювалися з масштабами націоналізації виробництва, питомою вагою державної власності в економіці країни. Це підштовхувало процеси обмеження кооперативного руху, індивідуальної трудової діяльності. Централізація та бюрократизація управління обернулися звуженням демократії на виробництві, обмеженням реальної участі народу. Держава привласнювала явно завищену частку додаткового продукту. Економічні наслідки одержавлення були тісно пов´язані з політичними, щоособливо відчутно і негативно зачепило сферу народовладдя і становище людини в суспільстві.
За останні роки є характерними позитивні зрушення в дослідженні природних прав людини, висунутих школою природного права. Це пояснюється, насамперед, зміною суспільного клімату, можливостями об´єктивного наукового підходу. Багато дало переоцінювання попередніх цінностей, координація власних теоретичних розробок із загальносвітовим процесом розвитку людської цивілізації.