Історія політичних і правових вчень
§ 5. Політична ідеологія більшовизму
Філософія більшовизму являє собою переглянутий різновид марксизму, розвинений в основному в працях Леніна, тому його ще називають марксизмом-ленінізмом. Офіційне визначення стосунку ленінського вчення до марксизму сформульовано у свій час Сталіним у праці «Основи ленінізму». «Ленінізм,- писав він, - це марксизм епохи імперіалізму і пролетарської революції». У цій же праці Сталін торкнувся ще одного тлумачення ленінської філософії, а саме, що вона є спробою пристосувати марксизм до стану справ в Росії.
Розгляньмо спершу комплекс поглядів В. Леніна на революцію, державу, владу, а затим головного охоронця і тлумача ленінських ідей И. Сталіна.
Володимир Ілліч Ленін (1870-1924) опублікував багато праць найрізноманітнішого штибу з питань політики, влади, держави, права і т. д. Найважливішими з них були: «Що робити?», «Держава і революція», «Пролетарська революція і ренегат Каутський».
Розвиваючи у світлі нового історичного досвіду марксистську теорію та спираючись на основні положення Маркса і Енгельса, Ленін всебічно розвинув теорію партії нового типу, партії, яка є керівною і спрямовуючою силою в боротьбі робітничого класу за перемогу соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату. В епоху імперіалізму і пролетарських революцій найважливішим завданням було розроблення теорії соціалістичної революції, підготування сил для повалення імперіалізму і захоплення влади робітничим класом, оскільки уявлення Маркса про цю революцію були досить загальними.
Відомо, що в 1905-1907 рр. в Росії сталася буржуазно-демократична революція, яку Ленін вважав генеральною репетицією Жовтневого перевороту. В його працях того часу дано узагальню-вальний досвід подій 1905-1907 рр., досвід революційного руху, продовжено розвиток марксистського вчення про соціалістичну революцію, про диктатуру пролетаріату, про державу і право.
У збагаченні марксистського вчення про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату, про державу і право новими висновками і положеннями велике значення для більшовиків мала праця Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції». У ній вперше було розроблено питання про особливості буржуазно-демократичної революції в епоху імперіалізму, її рушійні сили, про значення гегемонії в ній пролетаріату. Тут же Ленін обґрунтував ідею союзу робітничого класу з селянством за керівної ролі пролетаріату. Під час революції 1905 р. виникли Ради робітничих депутатів, що їх Ленін вважав органами революційної дії трудящих. Після 1917 р. вони стали новою політичною формою диктатури пролетаріату.
У подальшому розвитку теорії соціалістичної революції важливу роль відіграли такі праці Леніна: «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», «Про гасло Сполучених Штатів Європи» та «Військова програма пролетарської революції». У першій він дав розгорнутий аналіз імперіалізму, його характерних ознак, основних суперечностей і закономірностей, показав, що імперіалізм є вищою і, водночас, останньою стадією в розвитку капіталізму, що імперіалізм є передоднем соціалістичної революції пролетаріату.
На основі відкритого ним закону нерівномірності економічного й політичного розвитку капіталізму в епоху імперіалізму Ленін зробив висновок, який мав важливе значення для подальшої боротьби більшовиків, про те, що одночасна перемога соціалізму в усіх капіталістичних країнах в умовах цієї нерівномірності стає неможливою і що, навпаки, можлива перемога соціалізму спершу саме в небагатьох, або навіть в одній, окремо взятій, країні. Ці положення Леніна було викладено у наступних двох названих вище його працях.
У лютому 1917 р. в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Серед ленінських праць цього періоду особливе місце посідали «Квітневі тези». У ній він сформулював положення про Республіку Рад як про найдоцільнішу державну форму диктатури пролетаріату, здатну замінити стару буржуазну державну машину, яка повинна бути піддана зламу, ліквідації в перебігу соціалістичної революції.
У розвитку марксистської теорії держави і права вагоме значення мали положення, розроблені Леніним у праці «Держава і революція», написані в серпні - вересні 1917 р. Там він на основі аналізу досвіду революційного руху сформулював висновки про роль нової соціалістичної держави перехідного періоду від капіталізму до комунізму. Першим його кроком була спроба врятувати від опортуністів відомий Енгельсів вислів із «Анти-Дюрінга» про відмирання держави. Ленін доводив необхідність для робітничого класу насильного зламу старої буржуазної державної машини в усіх капіталістичних країнах. Цим він указав на застарілість вчення Маркса про можливість винятку для Англії та США, яке виходило з деяких особливостей історичного розвитку цих країн у 70-х роках XIX ст.
Водночас Ленін дав відповідь на питання про те, якою повинна бути конкретно та нова державна машина, що нею переможний робітничий клас замінить ліквідовану революцією стару державну машину. Такою новою формою диктатури пролетаріату мають стати Ради робітничих депутатів. Він з особливою наполегливістю підкреслював характер Рад як повноважних представників працюючої більшості народу, носіїв його повновладдя. Ленін характеризував Ради як активну, дієву демократію переважної більшості народу, як справжню представницьку установу трудящих мас, як працюючу корпорацію, яка одночасно приймає та виконує закони.
У праці «Держава і революція» Ленін дав чітке визначення поняття диктатури пролетаріату. Ось його слова: «Диктатура є влада, яка спирається безпосередньо на насильство, не зв´язана ніякими законами. Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими абсолютно правилами не стиснену, яка спирається безпосередньо на насилля, владу».
Із сказаного можна зробити висновок, що пролетарська революція, як й інші революції, покликана передавати владу від одного суспільного класу іншому, і держава, яку вона створить, так само як і держава, яку вона ліквідує, буде знаряддям придушення. Тепер ущр пролетаріат, організований як правлячий клас, створюватиме свій відповідний апарат насильства для проведення в життя своїх цілей всупереч волі непролетарських і напівпролетарських елементів, які ще залишаються в суспільстві. Адже робітники не в змозі здійснити свою революцію, просто прийнявши існуючі форми демократичної республіки. Вони повинні зруйнувати ці форми і замінити їх своєю формою правління. А це вимагало тривалої, наполегливої боротьби не на життя, а на смерть,- боротьби, яку більшовики довели до кінця завдяки непохитній рішучості й нещадному застосуванню сили.
Диктатура пролетаріату повинна мати перед собою дві мети: по-перше, «придушити експлуататорський клас», опір якого, за твердженням Леніна, зросте десятиразово після його повалення, і таким чином відвернути контрреволюцію; по-друге, вона повинна організувати новий економічний і суспільний лад. Останнє є особливим призначенням партії, бо вона - вчитель, керівник і вождь усіх експлуатованих класів, які ще повністю не стали класово свідомими. Отже, «Держава і революція» проводила думку, хоч і не проголошувала відкрито, що диктатура пролетаріату, власне, буде диктатурою партії. Однак вона цілком відкрито проголошувала невблаганність і всевладдя пролетарського уряду; він здійснюватиме найсуворіший контроль, іменем суспільства і держави, за мірою праці й споживання. І хоча демократія нової держави - це «організація для систематичного застосування насильства одного класу над іншим», вона все ж, гадав Ленін, буде вищою формою демократії, незрівнянною з «продажним і гнилим парламентаризмом буржуазного суспільства». Тим часом політична реальність колишніх соціалістичних країн цього ленінського висновку не підтвердила.
«Держава і революція» додала до комуністичної ідеології ще один постійний елемент. Це була теорія, взята з Марксової «Критики Готської програми», що комуністичне суспільство матиме дві стадії розвитку. На першій стадії, яку називають соціалізмом, засоби виробництва передано у «власність» усього народу і скасовано експлуатацію. На цій стадії вже досягається певний ступінь рівності, оскільки кожен отримуватиме стільки, скільки створено його працею.
На другій стадії класи зникають, а разом з ними й необхідність у репресіях. З переходом до вищої стадії створюються умови для відмирання держави. Але тільки комунізм, підкреслював Ленін, створює повну непотрібність держави, бо немає кого придушувати - нікого в сенсі класу, в сенсі систематичної боротьби з певною частиною населення.
З розробленням питання про значення підготовки передумов відмирання держави Ленін, спираючись на вказівки Маркса, у «Критиці Готської програми» відповів на питання про роль права в умовах соціалізму. Право, з одного боку, закріплює новий соціальний лад, в якому немає більше приватної власності та експлуатації; з іншого боку, за соціалізму ще зберігається деяка нерівність у розподілі продуктів між членами суспільства, оскільки тут іще діє принцип розподілу предметів споживання не за потребами, а за працею. Тому й право в умовах першої стадії комунізму виступає як однаковий масштаб, що застосовується до нерівних людей. Для забезпечення норм права необхідний державний примус. «Право,- писав Ленін,- ніщо без апарату, здатного примушувати до дотримання норм права». Тому й залишається ще необхідність у державі, яка, охороняючи загальну власність на засоби виробництва, охороняла б заразом і рівність праці, і рівність розподілу продуктів. Тільки за повного комунізму відпаде необхідність у правовому регулюванні розподілу праці та її продуктів, писав Ленін, тільки в умовах повного комунізму створюються передумови, необхідні для відмирання як держави, так і права.
Після Жовтневого перевороту почався новий етап у розвитку ленінської теорії диктатури пролетаріату. Визначаючи сутність диктатури пролетаріату та її основні завдання в цих умовах, Ленін у праці «Дитяча хвороба "лівизни" в комунізмі» писав, що «диктатура пролетаріату є вперта боротьба, кривава та безкровна, насильницька і мирна, військова та адміністративна, проти сил і традицій старого суспільства».
У тісному зв´язку з аналізом питання про сутність, основні завдання і функції диктатури пролетаріату Ленін визначив систему, механізм диктатури пролетаріату,- це сукупність державних і громадських організацій трудящих мас, об´єднаних під керівництвом Комуністичної партії, яка стоїть біля керма державної влади. Механізм диктатури пролетаріату, писав він, повинен бути максимально пристосований до того, щоб вирішити завдання й функції диктатури пролетаріату, якими є: а) придушення опору експлуататорів, б) перемога в громадянській війні, в) нейтралізація дрібної буржуазії, особливо селянства, г) використання буржуазних спеціалістів, ґ) виховання нової дисципліни та ін. Виконання цих завдань передбачає використання пролетаріатом державної влади.
У вирішенні історичних завдань, які стоять перед диктатурою пролетаріату, Ленін великого значення надавав Радам та іншим громадським організаціям. Торкаючись питання про принципи організації та діяльності Рад як органів влади, Ленін особливо підкреслював, що організаційно-політичною основою побудови і розвитку радянського державного апарату є демократичний централізм, що означає (принаймні, повинно означати) виборність усіх органів влади знизу доверху, підзвітність і підконтрольність, змінність депутатів, обов´язковість виконання нижчим органом державної влади і державного управління директив і розпоряджень вищих органів, проведення в життя принципу колективності керівництва в поєднанні з єдиноначальністю в державному управлінні.
Політико-юридичні, конституційно правові питання системи Рад не дуже цікавили Леніна. Головне для нього - наскільки Ради фактично в стані бути інструментом диктатури пролетаріату або, що те ж саме, перебувати під безпосереднім керівництвом більшовицької партії. Без цього Ради, в його очах, ніякої цінності не мають. Гасло «Ради - без комуністів!» видавалися Леніну контрреволюційними, смертельно небезпечними для диктатури пролетаріату. Достатньо лише цієї ленінської установки, щоб засумніватися в Радах як владі, здатний і намірений дати «небачений у світі розвиток і розширення демократії саме для величезної більшості населення, для експлуатованих і трудящих».
Таким в основному є вчення про державу, право, владу, політику, а особливо про «технологію» здійснення політичного панування найвірнішого послідовника Маркса В. Леніна, які справили головний, вирішальний вплив на розвиток теорії та практики більшовизму.
Апологетом державно-правової ідеології більшовицького спрямування був і Йосиф Віссаріонович Сталін (1879-1953), який фактично одноособово керував країною впродовж 30 років. Будучи політичним діячем, він добре розумів, що підтримку мас можна одержати лише тоді, коли твої ідеологічні установки легко і швидко засвоюються рядовими партійцями-більшовиками, звичайними громадянами, «людиною з вулиці». Звідси - постійне пристосування ним таких установ за сутністю і формою до менталітету і ступеня освіченості саме цих людей. Сталін знав, до яких ідей вони були сприйнятливі, що фактично було доступним їхньому осмисленню. Він глибоко розумів значення політичної пропаганди і надавав їй важливого значення.
Внаслідок спрощеного сприйняття соціального світу тексти праць Сталіна носять на собі знак догматизму. Всі його праці - «Про основи ленінізму», «До питань ленінізму» та інші - за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів Маркса, Енгельса, Леніна. У них відсутні будь-які сумніви, рідкісними є гіпотези та їх обговорення, конструктивні опозиції опонентів. Тексти праць Сталіна наскрізь пронизані вірою автора у власну правоту й непогрішимість.
У своїх працях Сталін підкреслював, що ленінізм є теорія і тактика пролетарської революції взагалі, теорія і тактика диктатури пролетаріату. Він не випадково виставляв саме ідею диктатури пролетаріату. Вона надала йому максимально сприятливі можливості для зміцнення культу влади і досягнення особистої мети (Сталін - це Ленін сьогодні). Сталін указав на два аспекти диктатури пролетаріату. В останній він убачав владу, яка спирається на насильство, придушення і примус; другий аспект диктатури пролетаріату - організаційний. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату тепер являє собою «нову» державу, з новими органами влади в центрі та на місцях, державу пролетарську, яка виникла на руйновищі старої буржуазної держави.
Сталін стверджував: «Держава є машина в руках панівного класу для придушення своїх класових противників». Доволі неоригінальна думка, але дуже дохідлива, доступна зрозумінню простої людини. Слідом за попередніми поколіннями марксистів, Сталін вирізняв дві функції, які характеризують діяльність держави: внутрішня - тримати експлуатовану більшість у шорах і зовнішня - розширювати територію свого панування за рахунок інших держав, або захищати свою територію від зазіхань з боку інших держав.
Сталін поділяв погляди своїх попередників про те, що на руйновищі старої держави виникає радянська влада, тобто пролетарська державність, державна форма диктатури пролетаріату. Але будується радянська влада на зовсім інших принципах, ніж стара буржуазна держава. Диктатура пролетаріату відкидає, зокрема, територіальний принцип організації держави, принцип поділу влади, буржуазний парламентаризм та ін. Радянська влада, як уже було сказано раніше, об´єднує законодавчу й виконавчу владу в єдиній державній організації.
Не обійшов увагою Сталін і питання про відмирання держави після того, як зникнуть експлуататорські класи і відпаде потреба в репресіях. Невідмирання держави він мотивував «сітками шпигунства», розставленими довколишніми капіталістичними державами і загостренням класової боротьби з наближенням до побудови соціалізму і переходу до комуністичного суспільства. Врахувавши це, Сталін зробив висновок: «держава залишиться також і за комунізму», якщо доти не щезне капіталістичне оточення внаслідок перемоги комунізму в усьому світі.
Значне місце у вченні Сталіна відведено комуністичній партії, її статусу й функціям в епоху диктатури пролетаріату. Партія, за його глибоким переконанням,- «авангард», «надихаюча - керівна», «спрямовуюча» сила, яка не ділить і не може ділити керівництва з іншими партіями. Конституція 1936 р. вперше на офіційному рівні визнала та юридично закріпила привілейоване й монопольне становище бойового штабу робітничого класу в радянському суспільстві. Стаття 126 цієї Конституції проголошувала, що комуністична партія є керівним ядром усіх організацій трудящих - як громадських, так і державних. Із внесенням цієї статті до Основного Закону країни Сталін завершив створення в рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної системи.
Відомо, однак, що відразу після 1917 р. робилися спроби створити соціальну державу. Росія була першою серед багатьох демократичних починань XX ст., які мали загальноцивілізаційне значення. У ній було проголошено робітничий контроль, право на працю, рівність жінок із чоловіками, всіх націй і народностей. Принцип самовизначення народів і націй, аж до відокремлення та утворення самостійної держави, також народився в ній і одержав реалізацію у перші ж місяці радянської влади.
Радянська держава диктатури пролетаріату, подолавши екстремальні обставини громадянської війни та іноземної інтервенції, робила спробу утвердитись як правова держава. Було закладено основи радянського права, зміцнювалася законність, до нормальних демократичних форм повернулася діяльність законодавчих, виконавчих і судових органів.
У роки нової економічної політики засади громадянського суспільства - з багатоукладною економікою, допущенням на певних умовах і в певних межах державного і приватного капіталу, з ідеями компромісу, національної згоди замість громадянської війни - дістали широкі можливості розвитку.
Однак здійснитися цьому не судилося. Здійснилося сталінське розуміння нового суспільства. «Найвищий розвиток державної влади з метою підготовки умов для відмирання державної влади - ось марксистська формула»,- твердив Сталін. Але ж це - пряма фальсифікація марксизму, бо, як підкреслював Ленін, за Марксом пролетаріату потрібна лише відмираюча держава, тобто побудована так, щоб вона негайно почала відмирати і не могла не відмерти.
Теорія правової держави була офіційно затаврована як буржуазна та опортуністична, що суперечить марксистсько-ленінському вченню і не може бути застосована до радянської держави. Втілилося в життя і сталінське розуміння системи диктатури пролетаріату, в якій діяльність правлячої (і єдиної) партії наклалася на діяльність держави, її органів. Такі організації, як профсоюзи, кооперації, творчі союзи, що за інших умов могли б стати базою розвитку громадянського суспільства, повністю втратили самостійність, увійшовши до офіційних структур як «важелі» і «привідні ремені». А людина, індивід, виявився вмонтований у ці структури як «гвинтик», його статус громадянина з визначеним конституцією обсягом прав і свобод дуже мало важив у реальному житті. Насильство над людьми й народами стало функцією державної політики.
Основні завдання соціалістичного будівництва вирішувалися також по-сталінськи. Індустріалізація - за рахунок «обкладання даниною» селян, безсоромної експлуатації революційного ентузіазму робітничого класу, трудящих мас, які здійснили революцію. Колективізація сільського господарства - примусове, аж до репресій, втягнення мільйонів селян у колгоспи.
Культурна революція, яка ліквідувала неписьменність у країні, не змогла захистити від сталінського свавілля кращих представників інтелігенції, які думали широко і плодовито. Вирішення національного питання також відбувалося по-сталінськи. Радянська багатонаціональна держава розвивалася фактично не як федеративна держава суверенних, самостійних республік, а як унітарна держава.
У політичній сфері було створено щось таке, чого ніде й ніколи раніше не існувало,- діюче від імені пролетаріату, а згодом «усього народу» єдиновладне, архібюрократизоване утворення «партія-держава» з адміністративно-командною системою управління. Основні народні маси були відчужені від влади, від власності, від результатів своєї праці, від загальнолюдських цінностей. Само існування сталінської машини всевладдя і функціонування порядків, згідно з якими всі основні питання життя суспільства імперативно вирішувались у партійних інстанціях, знайшло ідеологічне обґрунтування саме в тому, що партія, яка вела народ до «світлого майбутнього» і постійно «піклувалася» про інтереси людей, нібито могла робити все що завгодно - вдаватися до будь-яких акцій з «перетворення» суспільства. Більшовики-ленінці вважали себе правочинними діяти згідно зі своїми ідеологічними уявленнями і робити з усім суспільством, його інститутами, з окремими людьми що завгодно: захоплювати у спосіб змови і збройного насильства владу, йти на реалізацію утопії, на фантастичний експеримент щодо всього народу, фізично знищувати «ворогів народу», розв´язувати масові збройні та насильницькі акції, державний терор, голодомори, вчиняти розправу над класово чужими елементами і однодумцями-відступниками, ліквідовувати природні механізми і стимули життєдіяльності - приватну власність, ринок, підприємництво, замінюючи все це штучно-примусовими фантомами.
Більшовизм, отже, можна характеризувати як філософське й політичне вчення, яке обґрунтовувало вище революційне право, таке собі суперправо пролетаріату на корінні перетворення світу. Само ж право ототожнювалося з поняттям правосвідомості, суб´єктивним уявленням людей, груп про реальне та бажане право. Але фактично воно означає щось значно більше, ніж просто «свідомість», являє собою щось на манір революційного природного права, оскільки, за уявленнями комуністів-ортодоксів, воно, таке вище революційне право, передує закону, будь-яким іншим юридичним формальностям - безпосередньо дозволяє те, чого не допускає ні одна з систем позитивного права і ніяка свідомість, яка містить категорію «право» в суворо юридичному його значенні.
Революційне право характеризувалося не тільки як революційна правосвідомість, а часом і як революційна доцільність, тобто «право» у значенні неконтрольованої безпосередньої дії, прямого насильства, можливості відступу від своїх же юридичних установ, мотивуючи це революційною правосвідомістю.
Ідеологи більшовизму надавали безпосереднього юридичного значення і дії всім партійним рішенням. Ось чому всі основні акції в усіх сферах життя радянського суспільства після захоплення влади комуністами будувалися згідно з партійними рішеннями, з прямими вказівками партійних інстанцій, а в багатьох випадках — у вигляді «спільних» документів центральних установ партії та держави.
Коли Ленін визначав диктатуру пролетаріату як владу, не обмежену ніякими законами, він цим ідеологічно обґрунтував право певного прошарку людей (пролетаріату) на практичні дії, а з лівих позицій - «соціальний мандат» на революційне перетворення. Все те, що відповідно до більшовицьких поглядів лежить в основі кардинальних революційних дій пролетаріату - не що інше, як право. Право в тому широкому значенні, яке виражає обґрунтованість, виправданість відповідних дій революційних сил, наявність у них достатніх основ.
Але криваві страхіття братовбивчої громадянської війни в Росії, репресій і голодоморів, а згодом радянського тоталітаризму 20-50-х років, що виріс на насильно запроваджених соціалістичних уявленнях, привели в другій половині XX ст. до втрати соціалістичних ілюзій і вірувань, до краху філософських основ комуністичної ідеології, а на початку 90-х років - до розпаду Радянського Союзу взагалі.