Історія політичних і правових вчень
§ 8. Політичні та правові погляди Герберта Спенсера
Герберт Спенсер (1820-1908) - один із провідних представників англійської соціально-політичної думки XIX ст. Разом з іншими юристами і філософами він виступив на захист природного права. В ім´я суспільної користі, прогресу мислитель вимагав якнайповнішого здійснення природної справедливості чи природного права в соціальному житті. Тоді як деякі філософи природного права виводили його з абсолютних законів або постулатів розуму, з абсолютних засад, моральної свідомості, Спенсер обґрунтовував своє вчення про природне право на узагальнених результатах спостереження й досвіду, нагромаджених упродовж тисячоліть, його природне право знову перетворилося на право, яке відповідає людській природі, біологічним законам людського життя, хоча, звичайно, це - емпірична природа соціальної істоти, а не природа абстрактного індивіда до суспільного стану.
Концепція природних прав стала тією основою, на якій Спенсер побудував свою політичну філософію, сформульовану ним у першому великому творі «Соціальна статика». Основна ідея «Соціальної статики» - в існуванні природного закону, який передував утворенню державності. Цей закон - «закон рівної свободи», дія якого спрямована на реалізацію кожним індивідом своїх здібностей у прагненні до поставленої мети. Свобода є тим первинним природним правом людини, яке існує до державності та на якому будується вся система громадянських прав у державі - політично організованому суспільстві. Ці «вторинні», громадянські права, за Спенсером, охоплюють широкий набір особистих свобод і майнових прав, а саме: право на фізичну недоторканність, свободу пересування, свободу обміну й договору, на свободу промислової діяльності, на користування природними ресурсами, на власність і репутацію, на дарування і спадкування, свободу переконання і віросповідання, слова і публікацій. Права ці, на думку мислителя, є не що інше, як різні аспекти загальної свободи, яка дозволяє людині досягати життєвих цілей лише з такими обмеженнями, що залежать від присутності інших людей, які подібним чином домагаються своєї мети.
Соціальні установи, гадав філософ, не створюють навіть цих «вторинних» прав. Всі вони - природного походження і належать людині незалежно від політично організованого суспільства і діяльності законодавця. Так і соціальні установи, що їх ми називаємо урядом, лише визначають їхню юридичну форму і забезпечують захист, необхідний через природне збільшення населення, зростання взаємозалежності людей, а отже, виникненням перешкод у користуванні природним правом «на рівну свободу». Такі у стислім викладі погляди Спенсера на природне право.
У праці «Соціальна статика» мислитель заперечував правомірність приватної власності на землю, вважаючи: територія є настільки обмежена, що приватне володіння позбавило б інших рівної свободи користуватися нею. Це, однак,- єдине обмеження права приватної власності, а всі інші її форми, на його думку, повинні користуватися юридичним захистом. Будь-які спроби уряду перерозподіляти власність із різною соціальною метою суперечать закону рівної свободи, є неприпустимим посяганням на цей соціальний за своєю природою інститут.
За вченням Спенсера, державна влада - завжди зло, навіть якщо через недосконалість людства це зло є необхідним. Вона виникла внаслідок боротьби з іншими суспільствами, зовнішніх війн і насильства, тож за суттю являє собою насильство, тобто є запереченням індивідуальної свободи.
Уряд же - всього лише тимчасовий соціальний інститут, необхідний тільки в період, коли людина переходить від самостійності до спілкування, від варварства до цивілізації, але зберігає при цьому свою егоїстичну природу. «Для лихої людини,- писав Спенсер,- уряд істотно необхідний, для доброї - непотрібний». Це обмеження зіпсований народ накладає на самого себе, й існує воно лише тією мірою, яка характеризує цю зіпсованість. Його тривале існування є доказом іще наявних залишків варварства. Закон потрібний для егоїстичної людини, а обмеження - для дикуна, хижака, а не для справедливого і доброго. Саме тому, на думку мислителя, ми й називаємо владу необхідним злом. При цьому він твердив, що оскільки кожен вільний чинити на свій розсуд, не порушуючи при цьому «рівної свободи» інших, остільки він завжди має право розірвати свої зв´язки з державою - відмовитися від її захисту і водночас від обов´язку матеріально підтримувати владу - і має «право ігнорувати державу». Мало того, в «Основах соціології» філософ писав, що в майбутньому, з поступовим ослабленням ролі держави, важливі функції виконуватимуться органами, які не входять до складу державної організації. Вони й підготують ґрунт у суспільстві для зникнення держави в історії, і вільна воля кожного гармонійно погоджуватиметься з вільною волею решти членів суспільства.
Існуючу державу Спенсер називав недосконалою та перехідною, її недосконалість полягає, на його думку, в нерозумінні законодавцем суворо обмеженої ролі державної влади, яка зводиться лише до захисту від агресії ззовні та забезпечення правосуддя всередині країни. Держава, за визначенням мислителя,- «акціонерне товариство для спільного захисту і взаємодопомоги», а уряд - його агент. А тим часом законодавець учиняє неприпустимі речі, плюндруючи спроби здійснювати позитивне регулювання промисловості, трудових відносин, банківських операцій, транспорту, охорони здоров´я, освіти, надавати матеріальну допомогу бідним тощо. Вся ця діяльність державної влади, на думку Спенсера, жодним чином не сприяє вдосконаленню держави. Можливо саме тому ідею державного невтручання мислитель поширив не тільки на економічну, а й на сферу політичних відносин, відводячи урядові досить обмежену роль, а саме: забезпечення вільної дії природних законів. Всяка інша діяльність, на його думку, порушить рівновагу, встановлену законом рівної свободи. Ось чому Спенсер досить різко виступав проти надмірного втручанні держави у сферу соціальних відносин, вважаючи, що таке втручання гальмує прогресивний розвиток суспільства.
У праці «Соціальна статика» мислитель виступав за відокремлення церкви від держави, за політичну рівноправність жінок, за надання виборчих прав простому народові, за скасування всіляких обмежень свободи слова і друку. З іншого боку, він намагався довести шкідливість та безперспективність таких державних соціальних заходів, як допомога бідним, система державної шкільної освіти і санітарний нагляд тощо. При цьому філософ не так критикував очевидні вади цих заходів, як намагався дискредитувати саму ідею соціальної діяльності держави. І робив він це перенесенням на людське суспільство законів, які діють у живій природі, найважливішим із яких мислитель називав закон «виживання найбільш придатних».
За вченням Спенсера, в усій живій природі існує жорстокий порядок, за якого непристосовані гинуть і поступаються місцем сильнішим особам, здатним до адаптації, пристосування до змінних умов середовища. Цей порядок, вважав він, діє і в людському суспільстві, в якому усунення слабких сильними є проявом «доброчинності вищого порядку», оскільки загибель непридатних настільки ж позитивна, як і рання смерть дітей від хворих батьків. Тому Спенсер критикував тих, хто виступає за державну благодійність, вважає, що вони цим стримують процес очищення суспільства від найменш придатних.
Слід відзначити, що закон «виживання найбільш придатних» було сформульовано Спенсером за 8 років до публікації відомої праці Ч. Дарвіна «Походження видів у спосіб природного добору, або збереження сприятливих порід у боротьбі за життя».
У своїй літературній творчості Спенсер не обмежувався лише проблемами політичної філософії. У нього посилювався інтерес до природничих наук. Мислитель був упевненим, що на їхній основі можливо і необхідно створити науку про суспільство -соціологію. При цьому він майже відразу дійшов висновку, що з усіх природничих наук саме біологія здатна дати ключ до пізнання загальних принципів організації, функціонування і розвитку людського суспільства.
До біології Спенсер звертався вже в роботі над «Соціальною статикою». Саме в цій праці його міркування побудовано навколо сформульованого ним закону «виживання найбільш придатних». Там же він висловив думку про те, що за терміном «суспільний організм», який часто використовується в літературі, необхідно бачити не просто метафору, а певну об´єктивну реальність - спільність принципів суспільства та індивідуального біологічного організму.
Серія публікацій, присвячених дослідженню цих принципів, дістала детальне завершення у фундаментальній тритомній праці «Основи соціології». У ній мислитель підкреслював наявність схожості у принципах організації (структури) і розвитку (еволюції) суспільства та біологічного організму, існування в усій живій природі закономірності переходу від простого до складного (інтеграція), від однорідного до різнорідного (диференціація) та від невизначеного до визначеного. Результатом такого уподібнення і порівняльного аналізу було виявлення деяких закономірностей органічного життя з подальшим перенесенням цих закономірностей у витлумачення стадій еволюції та функціонування різних суспільств і держави.
Виявлені в житті суспільства процеси росту й ускладнення його структури і функцій або зв´язаності окремих частин (елементів), їх диференціації Спенсер представив як процес поступового об´єднання різних дрібних груп у великі й складні, яким він дав назву «агрегати». Цією назвою охоплювалися такі суспільні групи та об´єднання, як плем´я, союз племен, міста-держави, імперії. Було прийнято до уваги також, що, раз виникнувши, ці об´єднання (агрегати) відчувають вплив інших факторів перемін - соціально-класової диференціації, спеціалізації у вигляді поділу праці, утворення органів політичної влади (регулятивна система), а також виникнення хліборобства, ремесла (система органів харчування), виникнення спеціалізованої розподільчої системи (торгівлі, транспорту, засобів зв´язку).
Виведення принципів суспільства, етики і права з непорушних біологічних законів, як і все органічне вчення Спенсера, що намагалося пояснити соціальне життя за допомоги натуралістичних законів, наразилося на досить справедливу критику з боку вчених різних напрямків. Особливе невдоволення викликало вчення Спенсера проти державного регулювання різних сфер життя тогочасного суспільства, бо саме державне регулювання, твердили критики вченого, сприяє інтеграції суспільства, погодженню інтересів і т. ін.
Цій критиці мислитель протиставив низку заперечень. По-перше, він указав на деякі принципові відмінності, що існують між біологічним організмом і суспільством. Якщо для індивідуального біологічного організму є характерною фізична нерозривність усіх його членів, то суспільство являє собою всього лише «дискретне ціле», тобто агрегат, живі елементи якого ведуть самостійне біологічне життя. В ідеальному біологічному організмі найважливішими життєвими функціями наділено чітко визначені органи, тож функціональна диференціація є абсолютно завершеною: у суспільстві така диференціація неможлива. Тому добробут суспільного агрегату, що розглядається незалежно від добробуту його складових частин, ніколи не може вважатися метою суспільних прагнень, а будь-які зусилля, спрямовані на добробут політичного агрегату, всі його домагання «самі по собі є ніщо» і стають чимось лише тією мірою, якою вони втілюють у собі домагання одиниць, які складають цей агрегат.
По-друге, заперечуючи абсолютну схожість біологічного і соціального організму, Спенсер вважав, що їх взаємозв´язаність не обов´язково повинна забезпечуватися позитивним державним регулюванням. Специфічним засобом інтеграції суспільства, вважав філософ, є договір, і держава зобов´язана лише слідкувати за його дотриманням усіма учасниками.
По-третє, взаємозв´язаність частин суспільного організму відбувається сама по собі, в процесі його природного росту. Наявні в сучасному промислово розвинутому суспільстві системи «харчування» і «розподілу» (сільське господарство, промисловість, торгівля, транспорт) склалися без будь-якого державного регулювання, а в багатьох випадках і всупереч йому. Всупереч державним обмеженням розвивався і такий важливий засіб інформації та комунікації, як періодична преса. Банківська справа також набагато краще функціонує за найменшого втручання з боку держави. Такою була відповідь Спенсера критикам його вчення.
Звертаючись до історії виникнення держави і політичних інститутів, мислитель вирізняв дві суттєво різні стадії соціальної організації, а відповідно - два типи держави: 1) примітивний, або військовий; 2) вищий, або промисловий. Головним заняттям примітивного типу держави є війна, тому найбільше розвинуто військовий апарат. В об´єднанні зусиль в ім´я військових цілей зростає роль «примусової корпорації», що призводить до втрати індивідуальності її учасників. За військового типу соціальної організації індивід виявляється власністю держави. Військова організація держави досягає «певного корпоративного діяння». Вся невоююча частина працює на потреби воюючої, відбувається згуртування всього агрегату з підпорядкуванням йому життя, свободи і власності одиниць, які складають його. Це єднання і згуртування не можливі без посередництва влади, без особливої ієрархічної системи централізації управління, яка поширюється на всі сфери суспільної діяльності. Статус ієрархічної підпорядкованості - найхарактерніша риса військового правління: починаючи від деспота і закінчуючи рабом, всі є панами, які стоять нижче, і є підлеглими тих, хто стоїть вище у цій ієрархії.
Розвиток господарської діяльності, за Спенсером, приводить до заміни військового типу держави промисловим. Для нього характерні добровільна, а не примусова корпорація, свобода ремесел і торгівлі, недоторканність приватної власності й особистої свободи, представницький характер політичних інститутів, децентралізація влади, забезпечення способів погодження й задоволення різних соціальних інтересів. Спонукою всьому є промислова конкуренція (мирна боротьба за існування). Для правосвідомості й звичаїв промислового суспільства є характерною поширеність відчуття особистої свободи та ініціативи, повага до права власності й особистої свободи інших, невелика міра підпорядкованості авторитетові властей.
У третьому томі «Принципів соціології» Спенсер висловився проти соціалістичних перетворень тогочасного суспільства. Вказуючи на хиби капіталістичного суспільства, він водночас писав, що соціалізм створює більше труднощів, аніж може їх вирішити. Підпорядкування особистих інтересів суспільним і суспільна організація праці вимагають, на його думку, розширення примусової активності держави, зростання бюрократії та її широких владних повноважень. Бюрократія згодом консолідується, закріпить свою владу і перетвориться в нову аристократію, яка вимушена буде стримувати трудящі маси. Замість заперечення або відмирання держави відбудеться згуртування правлячої ієрархії, яка живе за рахунок безсоромної експлуатації працюючих. Класи не щезнуть, а лише поновляться. Соціалізм, якщо він з´явиться, стане державним бюрократичним соціалізмом - і ніяким іншим. Саме такий соціалізм, передбачений філософом, існував у нашій країні впродовж 70 років.
Вчення Спенсера оцінюється по-різному, але незаперечним є те, що воно справило великий вплив на політичну ідеологію другої половини XIX ст. в країнах не тільки Західної, а й Східної Європи.