Історія політичних і правових вчень
§ 7. Вчення про правову зв´язаність держави. Георг Єллінек
Право й держава - настільки тісно зв´язані між собою явища соціального життя, що хоч би як логічно ми їх відділяли одне від одного, та ніколи не повинні забувати, що право, хоча воно іноді й виникає, існує і в недержавних спілкуваннях, все ж має найважливішою сферою свого прояву державу. Держава є найважливішим установителем і охоронцем права. Право ж реалізується у сфері фактичних відносин, організує буття держави, її устрій і діяльність. Цей зв´язок права з державою і зростаюче значення держави у справі регулювання соціального життя поставили на перший план вивчення того права, яким і визначається державне життя, що встановлюється самою державою.
Але у вивченні відношення права і держави на перший план виходить основна проблема цього відношення - питання про зв´язаність держави, як владного союзу, правом, про обов´язкову силу права для держави.
Питання про зобов´язальну силу права стосовно до державної влади, про правове обмеження держави здавна привертало до себе увагу філософів, юристів і політиків. Воно неминуче висувалось як самим перебігом політичного життя, розвитком ідей правової держави, боротьбою зі свавіллям правлячих, прагненням підпорядкувати і носіїв державної влади нормам права і протиставити владі суб´єктивні права підвладних, так і запитам теоретичної думки, з´ясуванням правової природи держави, функції права в державі, стосунку права до самої верховної правовстановлювальної влади.
Проблема правової зв´язаності носія верховної влади привернула особливу увагу дослідників. їх непокоїло питання: Чи може бути зв´язаний правом сам суверен? Це питання не вирішувалося так просто. У філософських і державно-правових вченнях були різні вирішення цього питання. У представників вчення природного права, оскільки останнє визнавалося ними не тільки чистою ідеєю розуму чи ідеальним критерієм поведінки, а й обов´язковими нормами відносин, природне право завжди і всіма визнавалося межею і для суверенної державної влади.
Інший погляд склався щодо позитивного права. Стародавні погляди на право як на норми, яким підпорядковані і правлячі, і підвладні, змінювалися внаслідок утрати правом його сакрального характеру, зміцнення державної влади, а надто - розвитку законодавчої діяльності й монополізації державною владою правоутворення. Так, у республіканський період Риму і навіть на початку принципату не проголошувався відкрито принцип незв´язаності верховної влади законами і правом, і правова зв´язаність державної влади навіть визнавалася. Цицерон, наприклад, писав, що закони так само панують над магістратами, як магістрати панують над народом. Він же визначав державу як об´єднання багатьох людей, зв´язаних згодою права і загальної користі. Закон, за Цицероном,- рівне для всіх право. Отже, всі громадяни, зокрема й пануючі, зв´язані законом.
Але з розвитком абсолютної імператорської влади в Римській імперії юристи формулювали відомий принцип абсолютизму: «Все, що вигідно принцепсу, має силу закону». Воля суверена - закон, і, як воля суверена, закон не зв´язує останнього. Відтоді, як римські юристи імператорського періоду сформулювали цей принцип, в історії політичних вчень твердження незв´язаності суб´єкта державної влади постійно повторюється, незалежно від того, кого саме вважали суб´єктом цієї влади.
З централізацією і розвитком державної влади в Західній Європі романісти і особливо французькі легісти формулювали суверенітет короля. Так, у XVI ст. Ж. Боден оголосив короля сувереном усього королівства. Влада суверена - абсолютна, оскільки вона не обмежена ніякою іншою владою, ні часом, ні законами людськими, нічим, окрім законів Бога і природи.
Про незв´язаність суверена позитивним правом писав і Т. Гоббс. Влада суверена у нього - абсолютна, вона безмежно панує над підданими і стоїть вище всяких людських законів, не підлегла їм, бо закони - її воля, видаються і скасовуються нею самою. Навіть суспільний договір, за яким народ переносить свої права безпосередньо і назавжди на суверена, не може служити юридичною межею для остатнього.
Також і Руссо у своєму знаменитому трактаті «Про суспільний договір» розвивав своє вчення про абсолютний народний суверенітет, що органічно криє в собі суверенітет кожного окремого індивіда, який укладає суспільний договір. Мислитель твердив, що суверен не може накладати на себе ніяких обов´язків, не може зобов´язувати навіть самого себе. Він не зв´язаний ні конституцією, ні законами, які є лише виразом його власної волі. Для нього не є обов´язковим навіть суспільний договір, на підставі якого існує сам цей суверен, оскільки суверенна загальна воля народу може постановити одноголосно про його припинення, і тоді знову настане природний стан.
Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо були найяскравішими виразниками вчення, що суверен не може бути зв´язаний позитивним правом, оскільки ця зв´язаність логічно випливає з того, що право само є виразом його суверенної волі та влади. їхні погляди знайшли таких послідовників, як Г. Лейбніц, Б. Спіноза та ін.
Принцип юридичного обмеження влади став особливо актуальним у новий час із розвитком конституціоналізму і суб´єктивних публічних прав громадян, визнанням цих прав у законодавстві та їх судовим захистом (кінець XVIII - перша половина XIX ст.). Утвердження в чинному праві тогочасних держав принципів правової конституційної держави вимагало правового обмеження державної влади, встановлення прав, які певною мірою усували свавілля властей, забезпечували необхідну свободу особи і свободну участь суспільних сил у налагодженні свого і державного життя.
Відомий представник конституційної доктрини першої половини XIX ст. Б. Констан писав: «Немає необмеженої влади на землі: ні влади народу, ні тих, які називають себе його представниками, ні влади монархів, ні влади закону, який, будучи виразом волі народу або монарха, залежно від форми правління, повинен бути поставлений в ті ж межі, як і сама влада, від якої він виходить». Влада не тільки повинна бути обмежена, вважав Б. Констан, точним визначенням у конституції та чільних законах компетенції різних органів влади і непорушних прав громадян, але й необхідно, щоб усім властям було заборонено їх порушувати, щоб було оголошено таке: ні законодавча, ні виконавча влада не можуть торкатися певних предметів, а суверенітет є обмеженим.
Незалежно від великого політичного значення, питання про правову зв´язаність держави, про обов´язкову силу права щодо суб´єкта державної влади є найважливішим питанням теорії права. Особливо важливе значення має воно для державного права і науки цього права. Свою постановку питання про правову зв´язаність держави дав відомий теоретик державного права Георг Єллінек.
Георг Єллінек (1851-1911) опублікував низку праць із державного права: «Право сучасної держави», «Правова природа міжнародних договорів», «Закон і указ», «Система суб´єктивних публічних прав» та ін.
Відправляючись від ієрінгівського розуміння права як певного самообмеження держави, Єллінек розвивав своє вчення про зв´язаність держави нормами права. Право, на його думку, є наслідком і виразом самообмеження держави. Саме це самообмеження - основа зв´язаності держави її правом. Самообмеження держави досягається визнанням за підданими державі особами значення суб´єктивних прав. Сила держави набуває, отже, характеру правової сили, а її інтереси - характеру правових інтересів. «Держава,- стверджував мислитель,- сама стає обмеженою у правовім аспекті особою». Лише тому, що держава вважає себе обмеженою у правовім аспекті, вона, писав Єллінек, стає суб´єктом права. Діюча істота, яка не є носієм обов´язків,- це суб´єкт сили, а не суб´єкт права. У понятті права вже міститься поняття деякого обмеження.
Суб´єктивні публічні права громадян, як і права держави, можливі лише через визнання правових обов´язків держави. Визначення суб´єктивних публічних прав громадян нерозривно пов´язане, за вченням Єллінека, з розглядом держави як юридичного суб´єкта, з визнанням її суб´єктом прав та обов´язків. Намагання мислителя довести зв´язок громадян з органами держави і з державою в цілому як правовий зв´язок є необхідним для обґрунтування суб´єктивних публічних прав громадян.
Вчений дав класифікацію прав громадян відносно держави. Він пропонував розрізняти: 1) негативний статус, тобто право на свободну сферу, незалежну від впливів органів держави; 2) активний статус, тобто право громадян на участь у здійсненні державної влади; 3) позитивний статус, тобто право індивіда на сприяння і допомогу держави. Не торкаючись правильності наведеної класифікації, відзначмо, що головною думкою Єллінека була ідея суто правових відносин громадян і органів держави. Мислитель прагнув охопити політичну владу тогочасної держави юридичними категоріями і в такий спосіб обґрунтувати принцип законності.
Будучи теоретиком державного права, мислитель дотримувався дуалістичної теорії держави. Він заперечував об´єктивний характер держави і вбачав у ній лише феномен об´єктивної свідомості. Сутність політичних явищ, їхня природа, на його думку, незмінні. Як феномен суб´єктивної свідомості держава не є єдиною та належить, з одного боку, до сфери сущого (реального), а з іншого - до сфери належного. Звідси два методи пізнання держави: соціологічний, або соціальний, і юридичний.
За допомоги соціологічного методу держава, за вченням Єллінека, розглядається в її емпіричному існуванні: виникнення, розвиток і взаємозв´язки з іншими соціальними явищами. Первинними складовими елементами держави виступають вольові відносини владарювання, що перебувають у площині індивідуальної психіки, індивідуальної свідомості. їх єдність досягається телеологічно, тобто через принцип мети, яка є загальною для великої кількості суб´єктивних відомостей і здійснюється за допомоги державної організації. Таку цільову єдність філософ назвав союзною. І держава в соціальному аспекті - це наділене первісно владою панування, союзна єдність осілих людей. За допомоги соціального поняття держави Єллінек намагався подолати односторонність, формалізм юридичного позитивізму.
Юридичний метод, вважав мислитель, означає дослідження держави в площині належного, протиставленого емпіричному її існуванню. Завдяки такому підходу - представити державу в юридичних зв´язках, крізь призму абстрактних нормативно-правових суджень, поза зв´язками з соціальним змістом. Аби зробити державу і всі її властивості «юридично мислимими», філософ висунув поруч із соціальним поняттям держави юридичне поняття держави. Це - наділена первинною владою панування корпорація або юридична особа осілого народу. Отже, Єллінек оголосив, що держава може і повинна вивчатися не тільки як певне соціальне явище, а й як явище юридичне.
Мислитель був прихильником відродженого вчення про природне право. Безсумнівною заслугою в галузі теоретичного вивчення права тогочасного природноправового вчення було його наполегливе прагнення поставити вчення права на глибші основи: не обмежуватися з´ясуванням зовнішнього аспекту правових явищ, догматичним та історичним вивченням форм і змісту позитивного права, а звернути увагу на вивчення початкових джерел права, внутрішніх основ, психологічної природи і самостійне значення ідеальних факторів у царині правового розвитку і право-утворення.
Таке вивчення, вважали прихильники природноправового вчення, поглиблює розуміння людьми права та його джерел, а також дає надійнішу основу для розв´язання правополітичних проблем, аніж вивчення лише зовнішньої структури правових відносин, самої лише зовнішньої ґенези та ефекту тих чи інших позитивно-правових норм у сфері надзвичайно мінливих емпіричних умов.
Саме цю вартісну грань вчення про природне право вирізняв у своєму вченні про право професор Єллінек. Аналізуючи майже трьохтисячолітню історію природноправових уявлень, він дійшов висновку, що уявлення про право ніколи не щезає зовсім, що воно завдяки своїй внутрішній справедливості є морально обов´язковим, а отже, дійсним, корениться у психіці людини. Цим, доводив мислитель, іще не вирішуються наперед, звичайно, його зміст і об´єктивна справедливість. Зміст цього уявлення, вважав він, є історично змінним, і спроби сконструювати на його основі щось об´єктивно справедливе мають неконкретний характер, як будь-яка догматична побудова об´єктивної етичної сили.
Але ці уявлення природного права мають, на думку вченого, велике значення для розуміння психологічних основ права та його дії. Всяке право можливе лише в тому випадку, коли ми володіємо здатністю вважати для себе обов´язковими направлені до нашої волі вимоги, зміст яких не залежить від суб´єктивного розсуду. Істоти, в яких була б відсутня психіко-етична якість, необхідно стояли б по той бік права і не права, вважав Єллінек. Але ця властивість виявляється в людини незалежно від будь-яких абстрактних уявлень про позитивний правопорядок і навіть скоріше, ніж взагалі стає можливим усвідомлювати правопорядок.
Вказавши, що панівна доктрина права, обмежуючись указівкою на звичай і закон, як джерела права, і забезпечуючи, в кращому випадку, цю вказівку загальними зауваженнями, не замислюючись над тим, які ж сили визначають напрямок цих джерел, полишаючи вирішення цього питання філософам, Єллінек звернув увагу на те, що необхідно докорінно з´ясувати сутність правотворчих, а тому таких, що передують праву, сил, або спромогтися з науковою достовірністю відрізнити право від того, що вже або ще не є правом.
І саме з цього боку необхідно звернути увагу на історичне явище такої великої важливості, казав мислитель, як уявлення про природне право. Тенденція мислити про право, як право вже діюче, уявлення про право (під кутом зору майбутнього права), безперечно, навіки залишиться могутнім фактором у процесі правоутворення. Ці зауваження мислителя, який прагнув пояснити психологічно виникнення ідеї природного права і який стверджував її велику роль в правоутворенні, звісна річ, справедливі. Хоч би як ми дивилися на генезис і значення ідей взагалі та правових ідеалів зокрема, чи є вони початковим і самостійним фактором соціального і правового життя, чи, як твердить матеріалістичне розуміння історії, ідеї є відображенням умов життя, надбудовою над економічною структурою суспільства, але навіть під цим кутом зору значення ідей у розвитку соціального життя заперечувати не можна. Тому й вивчення цих явищ та уявлень про право, які підводять під поняття природного права, має велике значення для юриспруденції, причому не тільки для її політико-правових завдань, а й для генетичного вивчення права, з´ясування право-утворення і праворозвитку.
Єллінек далі зазначив, що наукова критика природного права не пояснила самого явища природного права, і доводив, що раціоналістичний елемент, уявлення про природне об´єктивне право, є справедливим елементом цих основних психологічних фактів, якими взагалі обумовлюється можливість правопорядку і право-утворення. Мислитель відзначав, однак, не тільки те, що зміст цих уявлень природного права змінюється в часі та просторі, а спроби сконструювати щось на їх основі ні до чого конкретного не приводять, а й визнав також, що наукова критика показала: в усіх своїх різноманітних, змінних формах природне право не має характеру чинного права і, отже, права взагалі. Сам Єллінек визнавав правом лише позитивні норми, встановлені зовнішнім авторитетом, який визначає зовнішні відносини людей, що гарантовані зовнішніми силами. При цьому він підкреслив, що право являє собою неодмінно діючі норми, здатні мотивувати волю, тому право минуле і право, яке тільки домагається дії, не є правом у власному розумінні слова, з чим категорично не погодився Р. Штаммлер.
Завершуючи цей параграф, слід відзначити, що два погляди на право проходять через усю історію праворозуміння. Вони то зливаються, як це ми бачили особливо на початкових стадіях суспільного життя, в період схиляння перед загальновизнаними нормативами життя, то розходяться, особливо в період критичного ставлення до існуючого позитивного правового порядку, так що одне відступає на другий план або взагалі затемнюється іншим. У вченнях природного права, ми бачили, на перший план виступає визнання внутрішньої етичної авторитетності права, у вченнях позитивного права - погляд на право як на зовнішньо авторитетний владний і примусовий порядок, як на волю володарюючих, або суверенну волю, яка підкоряє своїм імперативам, незалежно від етичної цінності останніх.