Історія політичних і правових вчень
§ 6. Політичні та правові погляди Рудольфа Штаммлера
Рудольф Штаммлер (1866-1938) - німецький правознавець, прихильник неокантіанської політико-правової філософії. Представники цього напрямку у філософії вважали, що предмет пізнання тотожний поняттю про предмет, а власне буття - це сукупність суто понятійних відносин. Мета філософствування - творча праця зі створення всіляких інтелектуальних об´єктів і водночас - рефлексія, аналіз такої праці. Мислення, дане у формі науки і зорієнтоване на неї, виступає законопогодженим творцем соціокультури. У сфері юриспруденції її серцевину складають теоретичні пізнання і право, наука і правова держава. Представники неокантіанської школи, оголошуючи вказані явища трансцендентальними (такими, що виходять за межі пізнання) основами соціальності, в методологічному плані проводили аналогію між математикою та логікою, з одного боку, і юриспруденцією та етикою - з іншого. Юриспруденція, на їхню думку,- математика суспільних наук, етика і логіка останніх.
Неокантіанці протиставляли науки про природу наукам про дух або культуру. Явища природи людська свідомість впорядковує і конструює за допомоги мислимої форми причинності. Природа уявляється як сукупність причин і наслідків. Навпаки, світ учинків, суспільство, культура є прояв, реалізація людських воль, людського хотіння, що виражається в категорії мети. Отже, держава, право, згідно з їхньою теорією, не підпорядковуються закону причинності, а охоплюються категорією мети як апріорними властивостями людської свідомості й волі.
Філософія неокантіанства - філософський ґрунт уявлень Штаммлера про право і державу. Його перу належали такі праці: «Господарство і право під кутом зору матеріалістичного розуміння історії», «Учення про правильне право», «Теорія юриспруденції» та ін.
У своїх творах Штаммлер відкрито Виступав проти марксистського вчення про закономірність заміни однієї суспільно-економічної системи іншою. «Не може бути іншої вищої закономірності соціального життя, окрім закономірності його кінцевої мети». Якщо науково передбачено, що відома подія в досконало визначеній формі повинна настати, безглуздо в такому випадку ще й бажати або сприяти саме цій відомій формі цієї відомої події. Не можна заснувати партію, яка поставить своєю метою свідомо сприяти наступові точно вирахованого затемнення місяця, писав Штаммлер.
Мислитель відкидав і наріжну марксистську тезу про первинність економіки, господарського життя і вторинності права, політичних установ, тезу про підпорядкування права економіці. Так само й фундамент держави він убачав не в сукупності виробничих відносин, економічному базисі суспільства, а в праві. Право у нього вважалося першоосновою держави. Виступаючи проти марксистського положення про базис і надбудову, про закони суспільного розвитку, Штаммлер твердив, що суспільний прогрес здійснюється лише в галузі права, яке і є визначальним фактором суспільного розвитку.
Штаммлер висунув власне вчення про співвідношення права й політики. Він розрізняв у соціальному житті регулятивну форму (право) і регульовану матерію (господарство). Право і соціальне господарство, на його думку, не протистоять одне одному як два її самостійні та незалежні одне від одного явища. Вони - необхідно зв´язані елементи, грані одного предмета - соціуму. Водночас право стосовно до господарства, заявляв філософ, не можна уявити собі як зовнішню оболонку, таку собі судину, в яку вливається вино. Право є логічно обумовлюючий елемент в ідеї соціального життя. Господарство ж перетворюється на щось другорядне, пасивне, обумовлене активною правовою формою. У підсумку Штаммлер твердив, що прогрес суспільства визначається не розвитком господарства, а правовим ідеалом. «Це було б таке соціальне суспільство,- писав він,- кожен член якого у своїх вчинках керувався б тільки об´єктивно правовірними міркуваннями - суспільство вільно прагнучих людей». Водночас мислитель застерігав, що соціального ідеалу ніколи не буде досягнуто, оскільки його досягнення означало б кінець історії людства. Соціальний ідеал являє собою тільки регулятивну ідею, до якої людство вічно прагнутиме, але ніколи не побачить її здійсненою.
Надавши юридичному формалізмові характер формалізму гносеологічного і методологічного, Штаммлер цим юридизував вчення про суспільство, господарство, державу, довів до краю основне кредо юридичного світогляду буржуазії - підхід до права як першооснови соціальних явищ. Право, писав він,- це специфічний комплекс нормативних приписів, особливий зовнішній регулятор сукупної соціальної діяльності. Поруч із правом існують й інші регулятивні форми: мораль, звичаї, правила, свавілля. Від них право відрізняється примусовим і непорушним характером, під яким він розумів прагнення того, хто видав цю норму, самому бути зв´язаним із нею. Звідси право, у визначенні Штаммлера,- непорушне самовладне регулювання соціального життя людей. Право при цьому розумілося ним не в психологічному сенсі, а як «чиста форма», основний напрямок мислення, логічно впорядкований цільовий критерій мислення.
Цікавими були також погляди філософа на співвідношення держави і права. На відміну від Ієрінга, який був переконаний в тому, що право є категорією сили і що поза державою, без державного примусу права немає, Штаммлер твердив, що юридичні норми виникають, установлюються і починають діяти незалежно від держави. Значення масштабу для здійснення поступових, незначних змін у системі права мислитель надавав природному праву. Не можна погодитися також із думкою, що право є соціальне правило, за яким стоїть сила, писав мислитель. Таке ототожнення права і фактичної сили, на його думку, неправильне.
Поруч із поняттям права Штаммлер вирізняв ідею права, яка служить масштабом справедливості, правильності права. Ідея права означає, що людям в їхній спільній діяльності, яка регулюється правом, властиве справедливе бажання (хотіння). Стосовно до спілкування людей ідея права дає соціальний ідеал, в якому мислитель убачав регулятивний, впорядковуючий принцип єдності всіх цілей і сформулював його як «спілкування свободно ходячих людей».
Ідея права «соціальний ідеал» у теорії Штаммлера є критерієм оцінки чинного права і в цьому вигляді відіграє роль природного права. На межі ХІХ-ХХ ст. мислитель одним із перших виступив за відродження,природного права. Але, на відміну від школи природного права ХУІІ-ХУІІІ ст., природне право у Штаммлера одержало своєрідне значення. Воно не є ні правом, даним природою, ні правом, яке відповідає природі людини, речей або відносин, не існує у вигляді особливого, ідеального правопорядку поруч із позитивним правом. У площині свого змісту, твердив філософ, досконале, ідеальне право неможливе. Право завжди було і залишається недосконалим, а тому - змінним. Але в рамках цього історично перехідного недосконалого права вирізняється правильне право, себто таке, яке орієнтується на справедливість, на ідею права, на соціальний ідеал. Це право і виступає як природне право зі змінним змістом. Змінюється зміст природного права, змінюється відповідно і право позитивне. І ті, й інші зміни не можуть бути визначені інакше, як стосовно до кінцевої мети.
Отже, таке природне право існує поруч із правом чинним лише як масштаб, ідеальна мета, прообраз для фактично діючого права. Його значення, на думку мислителя, іншого порядку, ніж значення позитивного права, і воно цілком сумісне з останнім. Але природне право не має зовнішньої примусової сили щодо осіб і не зобов´язує виконавчі органи, а звертається до законодавця з вимогою відповідного перетворення. Штаммлер не погоджувався з твердженням про те, що правом є лише діючі норми, а всі інші не є правом у власному розумінні слова. Назвати ж правом право, яке служить метою наших стремлінь, ми можемо, твердив він, на тій же основі, як ми говоримо про минуле право. І якби хтось наважився зчинити словесний спір про те, чи може природне право іменуватися правом, то цей спір не дав би ніяких суттєвих аргументів проти позитивного вирішення цього питання.
Завершуючи, відзначмо, що до штаммлерівського праворозуміння треба підходити об´єктивно і критично. Але не слід огульно твердити, нібито в нього немає тих чи інших раціональних моментів, позитивних знань, які розширюють уявлення про світ права. Останні помітні в поглядах на співвідношення держави і права, сутність природного права, а такі словосполучення, як «правове регулювання», «право - регулятор суспільних відносин» та інші використовуються в лексиці й сучасних юридичних теорій.