Історія політичних і правових вчень
§ 4. Юридичний позитивізм
В умовах повної перемоги капіталізму природне право як ідеологізований вираз вимог революційної ідеології вийшло з ужитку. Політичним кредо нової верстви став захист установленого політичного і правового ладу. Ось чому право розглядалось як очевидний позитивний факт, який не потребує особливого аксіологічного виправдання. Під цим кутом зору дуалізм природного і позитивного права представники юридичного позитивізму вважали хибою спекулятивної метафізичної філософії права. Вони стверджували, що існує тільки позитивне право (сукупність норм, виданих державою), а все інше, що називають правом, зокрема і природне право, являє собою лише моральну оцінку чинного позитивного права. Така оцінка, на їхню думку, суб´єктивна, різноманітна і взагалі необов´язкова. Тому її треба вилучити з юридичної науки. Предметом останньої повинно бути право у власному розумінні, позитивне право незалежно від того, чи є воно добрим, чи поганим. Позитивність права означає його фактичне існування, його дійсність. Позитивне право тому є «фактично чинне право». Юриспруденція, вказували представники юридичного позитивізму, має справу не з сутністю, а тільки з правовими явищами. Дослідження ж того, що стоїть за цими явищами і що, можливо, складає їх невідому причину, заявляли вони, ніколи не стане надбанням юридичної науки. Але позитивістська орієнтація не знімає цього питання взагалі, а вважає, що ним повинна клопотатися не теорія права, а етика.
В юридичному позитивізмі знайшов своє логічне завершення юридичний світогляд буржуазії, погляд на право як на першооснову соціального життя, а також розгляд суспільства, держави і права переважно крізь призму юридичних категорій. Право в названій теорії є сукупністю загальнообов´язкових норм, виданих державою і адресованих членам суспільства. Юридичні норми, отже, розглядалися прихильниками юридичного позитивізму як продукт свавілля держави, як абстрактні накази, нормативні судження законодавців. Право в цій теорії ототожнювалося з законом, виданим верховною державною владою.
Ототожнення права з законом мало чітко виражену ідеологічну і практичну мету. Воно було направлено проти оцінки і критики позитивного, чинного в суспільстві права з позицій природного права.
Для розвитку юридичного позитивізму доклали зусиль такі відомі політичні мислителі, як Дж. Остін, К. Бергбом і неопозитивіст Г. Кельвен.
Серцевиною класичного позитивізму є теорія наказів Джона Остіна (1790-1869). Очевидно, саме тому виникнення юридичного позитивізму відносять до першої половини XIX ст. У своїх працях «Визначення предмета юриспруденції», «Лекції з юриспруденції, або філософії позитивного закону» він розвинув утилітаристську тезу Д. Бентама про те, що право - це наказ суверена, і дав їй розгорнуте обґрунтування. Якщо за Бентамом право необхідно сприймати як сукупність законів, виданих або схвалених сувереном для регулювання поведінки людей, які перебувають під його владою, то за вченням Остіна сувереном, залежно від обставин, може бути і особа, і установа, які дійсно, а не формально, є сувереном для підвладних у певному політичному суспільстві. Отже, джерелом права є суверенна владна воля держави. Право - це те, що встановлено державою. Що торкається суб´єктивних прав громадян, то вони цілком походять від позитивного права. Лише держава створює особу як суб´єкта права, якості якого повністю визначаються законодавством. Зрозуміло, що в цій площині особа не може вимагати від держави визнання яких-небудь природних, людських прав.
Важливішою гарантією нормального функціонування права й самої суверенної влади, на думку вченого, є звичка більшості до покори.
За вченням Остіна, норма права - це норма владного примусу, або, говорячи словами самого вченого, «правило, встановлене однією розумною істотою, яка має владу над іншою розумною істотою, для керівництва нею». Наказ суверена наділений санкцією, і є, власне, правовою нормою. За цією логікою позитивними законами в суворому розумінні цього слова повинні вважатися такі закони, які передбачають певні наслідки, зокрема негативні у вигляді законного заподіяння шкоди.
Сутність позитивістського підходу в розумінні й тлумаченні права добре передається формулою «закон є закон». Дотримуючись цієї формули, позитивістський підхід вирізняється негативним ставленням до всіляких конструкцій, які допускають припущення, що крім реально існуючої держави і пов´язаного з нею масиву законодавства існує (і з цим треба рахуватися) якесь розумніше право і пов´язана з ним держава, що є еталоном для зіставлення й порівняння.
Другою важливою та доцільнішою особливістю використання формули «закон є закон» є визнання її найнеобхіднішою умовою нормального спілкування в нормально організованому людському суспільстві, своєрідним наріжним каменем у великій будові державності й неодмінним атрибутом повсякденного людського спілкування.
Суттєве значення в концепції Остіна мало трактування права в суворому розумінні слова. Вчений пояснював, що це - правило, встановлене для панування з боку однієї особи, яка мислить, над іншою. Такими, на його погляд, є закони, встановлені Богом, і закони, встановлені людьми. Але тут же застерігав, що не всі людські закони можна віднести до позитивного права. Це, зокрема, правила, встановлені громадською думкою, до яких він відносив: міжнародне право, правила моди, етику і закони честі. Всі ці різновиди правил мислитель називав «позитивною мораллю». Вони не встановлені вищим політичним керівництвом (сувереном) для своїх підлеглих, а сформульовані громадською думкою. Отже, право в широкому розумінні криє в собі божественне право, позитивне право і позитивну мораль. Але між позитивним правом і позитивною мораллю, на думку Остіна, не існує близькості, подібності, а є суперечність, яка, однак, не позбавляє права його якісних властивостей, навіть тоді, коли воно зазнає критики з моральних позицій або відчуває обмежувальний вплив з боку останньої.
Остін, як бачимо, різко і твердо розводив право і мораль. Але питання про морально належне право він не знімав повністю, а виводив його за рамки теорії права, вважаючи, що це - справа етики, не правознавства.
Торкаючись предмета юриспруденції та сфери права, мислитель не міг проминути питання про правотворчу роль суддів і суду. Рішення суду, на його думку, слід також сприймати як частину права, зокрема в тому випадку, коли вони визнаються як такі сувереном. Так судові рішення стають прецедентним правом ніби з мовчазної згоди суверена. Отже, вчення Остіна було спрямоване на зміцнення зв´язку права з суверенною владою, поглиблення довір´я до державного апарату, досягнення міцності й стабільності суспільства.
Інший представник юридичного позитивізму - Карл Бергбом (1849-1927) помітно пов´язував свою доктрину з філософським позитивізмом О. Конта. Він теж проголосив про докорінний розрив із усякою метафізикою та спекуляцією, яка в юриспруденції, на його думку, знайшла притулок у теорії природного права.
Німецький правознавець К. Бергбом у своїй основній праці «Юриспруденція і філософія права» писав, що право, яке дійсно функціонує як право, складає основу відносин між людьми в будь-якому устрої. «Сутність всілякого права,- писав він,- полягає в тому, що воно діє».
Бергбом твердив, що природне право, хоч і розумне, і досконале, являє собою лише припущення, а, отже, може стати джерелом помилок і потягти за собою руйнування правопорядку і анархію, а тому будь-яке дуалістичне вчення про право з погляду практичного юридичного життя є неможливим. Якщо природне право не може обґрунтувати свого походження ніякою правовою дійсністю, то діюче право завжди можна довести зовнішніми об´єктивними фактами, реальним процесом творення права.
Мислитель, як і Дж. Остін, твердив, що теорія права повинна досліджувати об´єктивно існуюче позитивне право, а не вибудовувати ідеальних концепцій можливих правових систем. Сутність усякого права полягає в тому, що воно діє. Тому найкраще ідеальне право не може не залишатися позаду навіть найжалюгіднішого позитивного права. Наступні зусилля мислителя, як й інших представників юридичного позитивізму, були спрямовані на пошуки наукового тлумачення правових явищ.
Формалізм - кредо юридичного позитивізму. Юриспруденція визначалася як формальна наука про позитивне право. Прихильники юридичного позитивізму поширили формально-юридичний метод і на державознавство. Внаслідок цього значного поширення набула юридична конструкція держави.
Держава, на думку К. Гербера,- «правова форма сукупного життя народу», «верховна юридична сила». П. Лабан убачав у державі «юридичну організацію народу»; А. Есмен твердив, що держава - це юридичне втілення нації. Борючись за чистоту методу, всі вони відкидали соціологічний, сутнісний, аксіологічний та інші підходи до держави.
Юридична конструкція держави доповнювалася доктринами «панування права», «правової держави» і т. ін. В умовах конституціоналізму, ліберального політичного режиму і верховенства закону ці положення анітрохи не перешкоджали зміцненню буржуазної законності і в цілому мали відносно прогресивне спрямування.
Наприкінці XIX ст. юридичний позитивізм утратив панівне становище в буржуазній правовій ідеології. Але він не зійшов нінащо, залишився, зрозуміло, в дещо оновлених формах, одним із важливих напрямків теоретико-правової думки.
У чому полягає причина живучості правового позитивізму? По-перше, в сучасних суспільствах ускладнюється система права, зростає кількість чинних законів і підзаконних актів, тобто збільшується обсяг нормативного матеріалу, який вимагає початкової наукової обробки - догматичного вивчення діючого права, узагальнення, систематизації, класифікації, коментування, вироблення юридично бездоганних конструкцій і визначень. Звичайно, вивчення, коментування, класифікація та ієрархізація джерел позитивного права, виявлення їхнього нормативного змісту, систематизація цих норм, розроблення методів юридичного аналізу і т. ін.- все те, що називається юридичною догматикою, являють собою важливу складову частину пізнання права і знання про діюче право. Але позитивістське обмеження теорії права розробленням догми права означає підміну власне наукового дослідження права його формально-технічним описанням, зведення правознавства до законодавства.
По-друге, питання про соціальну сутність права завжди було і залишається актуальним для всякої теорії права. З цією метою право піддається моральному, політичному та іншому поцінуванню. Позитивістська гносеологія закону (чинного права) зорієнтована не на пізнання сутності закону, не на одержання якогось нового знання про чинне право, а на адекватне описання його як, власне, вже пізнаного і знаного об´єкта. Всі знання про право ніби вже офіційно дані в самому позитивному праві, в його тексті, і основна проблема позитивістського вчення про право полягає у правильному тлумаченні тексту закону. З цим і пов´язаний підвищений інтерес позитивістів до лінгвістики і текстових трактувань закону за явного ігнорування його правового сенсу і змісту. За такого підходу юридична гносеологія підміняється легістською лінгвістикою, за якою всілякі непозитивістські поняття, ідеї та концепції типу сутність права, ідея права, природне право, невідчужувані права людини і т. д.- це лише брехливі слова, мовні ілюзії, софізми.
По-третє, буржуазія, яка всередині XIX ст. утвердилася при владі і стала панівним класом, вирішила остаточно покінчити з революційними ідеями школи природного права ХУІІ-ХУШ ст., оскільки окремі ідеї природного права ще використовувалися демократичними силами для захисту прав особи. Прихильники юридичного позитивізму прагнули очистити правову ідеологію від усього того, що могло бути використано для критики існуючого ладу, держави і права. Саме цим пояснюється заперечення концепції природного права.
Вже на межі ХІХ-ХХ ст., внаслідок загострення соціальних суперечностей, поширення марксизму, буржуазна правова ідеологія вимушена була звернутися до розроблення сутнісних і аксіологічних аспектів держави і права. Вирішити це завдання юридичний позитивізм не зміг. Звідси - відродження теорії природного права.