Історія політичних і правових вчень
§ 3. Теорія конфліктів Людвіга Гумпловича
Теорія конфліктів у західній науковій літературі визнана однією з основних соціологічних теорій минулого століття, які дають закінчену картину соціального устрою. Інтерес щодо цієї теорії загострився в середині 50-х років минулого століття, що було зумовлено пошуками альтернативи теорії структурного функціоналізму чи солідаризму, оскільки останні були неспроможні, під кутом зору конфлікгології, пояснити процеси суперечностей, зіткнень, конкуренції та боротьби, які відбуваються в людському суспільстві.
Теоретики конфліктології, використовуючи наукову спадщину своїх попередників, виходили з протилежного твердження: розвиток людського суспільства зумовлений постійно існуючим конфліктом, який є основним рушієм цивілізаційного процесу. Ця теорія дає найбільше підстав сприймати її концепцію серед тих, які пояснюють утворення держави. Крім того, необхідно застерегти, що соціологічна теорія конфліктів відрізняється від доктрини марксизму, яка, хоч і виходить з інших джерел, поділяла основне положення теорії про наявність конфлікту в людському суспільстві, перенісши його на соціальний грунт.
У сучасній соціології теорія конфліктів не посідає провідного місця, і все ж вона стимулювала розвиток окремої дисципліни - конфліктології. Предметом цієї дисципліни є теоретичне та емпіричне вивчення соціологічних, етнічних, релігійних конфліктів із метою їх попередження та уникнення. Тому знайомство з основними засадами теорії конфліктів всіляко сприятиме, на наш погляд, розвитку цієї дисципліни в нашій країні.
Західні історики соціології розглядають теорію конфліктів як один із складових елементів в історії соціології, яка, проте, має власну історію та може розглядатись як окрема соціологічна теорія, її початки можна знайти в античні часи, в середньовіччі, але найбільшого розвитку вона сягнула в другій половині XIX - першій половині XX ст. Найвидатнішими представниками цієї теорії були Л. Гумплович, Р. Дорендорф, М. Козер. Наша увага буде зосереджена на соціологічній теорії Я. Гумпловича, оскільки саме його найбільше звинувачували в поширенні людиноненависницьких расистських теорій.
Людвіг Гумплович (1838-1909) - польський вчений, із небагатої сім´ї польських євреїв. Здобув освіту і розпочав наукову кар´єру в Австро-Угорської монархії, яка не сприяла національному розвитку поляків, українців, чехів, угорців, румунів, сербів, хорватів та інших народів цієї держави. Історики соціології, не маючи інших аргументів, приписують міжнаціональним і соціальним конфліктам роль чинника, який вплинув на розвиток теорії конфлікту, як основи суспільного розвитку. Основні праці Гумпловича з питань держави і права: «Раса і держава», «Дослідження закону формування держави», «Загальне державне право», «Боротьба рас».
«Боротьба рас» - термін, що його ввів Гумплович у науковий обіг у міжнаціональному середовищі. Але поняття «раса» в нього не мала нічого спільного з антропологічним терміном, який ввійшов у вжиток на зламі століть. Гумплович, як ми побачимо, за широтою своїх поглядів стояв значно вище расистських ідей про неминучість боротьби між племенами, про вдосконалення певних рас і винищення інших. Йому були чужі навіть ворожі погляди расистів (Гобіно, Чемберлен, Клаус). Мислитель не визнавав ні расової незмінності, ні можливості існування чистих рас.
За вченням Гумпловича, боротьба за існування є головним фактором соціального життя. Практично вона виливається в боротьбу між різними людськими групами. Але коли мислитель почав працювати над своєю концепцією, дефініція «група» ще не була до кінця відома. Тому він змішував поняття групи і раси, що було суттєвою хибою тогочасної термінології. Термін «раса» був популярний в тогочасній суспільній антропології. Гумплович прийняв його, але надав йому значно ширшого значення. Раса для нього -це передовсім термін для означення як етнічної групи, так і більших суспільних і культурних груп, члени яких об´єднані численними суспільними зв´язками. Там, де поєднуються такі чинники, як мова, релігія, звичаї, потреби, кровні зв´язки, там, за Гумпловичем, маємо утворення етнічної одиниці, яка переважно визначається як раса і для якої це визначення з готовністю приймаємо. Отже, раса у Гумпловича - не біологічний, а, насамперед, соціокультурний феномен.
Філософ твердив, що основним принципом суспільного розвитку є конфлікт між суспільними групами. «Світ є ареною боротьби різного виду, але в людській історії,- вважав він,- має значення лише боротьба груп». Кожна з них прагне підкорити собі іншу і встановити над нею панування. Групи можуть боротися на економічному, релігійному і політичному грунті. Незмінним залишається факт, що ведуть її не індивіди, а лише групи. У боротьбі, стверджував Гумплович, група консолідується, стає зібраним індивідом, колективною душею. А душа ця позбавлена будь-яких людських почуттів, окрім хижацького егоїзму, і до мети її приводить не розум, а сліпий інстинкт.
Витоки постійної нещадної боротьби людських груп між собою мислитель пояснював неоднозначно. З одного боку, він називав її причиною расові відмінності між ними (нагадаймо, що раса в нього - не біологічний, а соціокультурний феномен). З іншого боку, філософ вважав, що причиною боротьби груп є притаманна людям ворожість, яка особливо проявляється у ставленні до іноземців. Але кінцеву причину соціальних конфліктів Гумплович убачав у прагненні людей задовольнити свої матеріальні потреби. Цьому прагненню філософ надавав майже універсального значення.
Економічні мотиви, твердив філософ, скрізь і завжди є причиною всілякого соціального руху, обумовлюють весь державний і соціальний розвиток. Але всі ці причини залишились у нього незв´язаними.
У книзі «Соціологія та політика» Гумплович писав, що наука про державу є складовою частиною соціології, що не можна зрозуміти сутності держави інакше, ніж у зв´язку з соціологією. Лише соціологія здатна визначити цю проблему і пролити на неї промінь світла. Гумплович, власне, дійшов до соціології через правничі науки.
Поняття завоювання було засадничим у концепції мислителя. В кожній своїй праці він доводив цю думку і шукав аргументів для її підтвердження. Якнайповніше автор викладав цю ідею у творі «Боротьба рас». За початок суспільного розвитку він брав період, якому рід чи плем´я, підкоривши іноземні поселення і здобувши над ними перемогу, не вбивало їх, а перетворювало в невільників. Переможці, щоб зміцнити своє панівне становище і тримати в покорі поневолених, повинні були вжити організаційних заходів. їх результатом стало виникнення держави. Виникнувши через завоювання, саме держава виявилася головним чинником суспільного розвитку. Вона, як і первинні групи, керується інстинктом боротьби, хоч її форми змінюються і часто бувають глибоко прихованими. Вважаючи, що держава формується в результаті підкорення однієї людської групи іншою як засіб утримання порядку панування - підкорення, Гумплович категорично виступав проти того, щоб вважати державу органом примирення суперечливих інтересів. Державі суджено бути органом примусу, насильства. На його думку, існування суспільства без державного примусу неможливе.
Гумплович надзвичайно перебільшував роль державності. Він вважав, що те, чим людина володіє як своїм найвищим надбанням: свободою і власністю, сім´єю та особистими правами - всім цим вона зобов´язана державі. І не тільки окремий індивід, а й уся сукупність людей, які утворюють державу, завдяки їй має гідне людське існування.
Така характеристика Гумпловичем держави помітно відобразилася на інтерпретації права. У народженні права вирішальне слово теж належить державі. У додержавному стані не було ніякого права. Там існували моральні норми. Будучи втілена в державних законах, мораль стає правом. Отже, право цілком зобов´язано державі як своїм народженням, так і подальшим існуванням.
Мислитель визнавав три форми суспільного розвитку: перша - примітивна орда, в якій відносини будуються на кровноспоріднених і родинних зв´язках, друга - рід кочовиків, в якому вже існує поділ на пануючих і підлеглих. Рід - це ще вільний кочовий державний народ, рухома держава. Третя і остання форма, поза якою подальшого розвитку автор не передбачав, є державним ладом, що постає на певній сталій території, опанованій людьми.
Кожне суспільство державної форми, вважав Гумплович, переділено на підданих і пануючих. Провідну роль у справі утворення і розбудови держави мислитель надавав класові пануючих, хоча відзначав, що пануючі найменше дбають про суспільні справи, будучи задоволені своїм становищем. Тому особливого значення мислитель надавав середньому станові, який виконує особливі господарські функції політичної ваги. Середній стан відіграє роль інтегратора - посередника між підданими і пануючими. Він складається з закордонних купців, які є особисто вільними і необхідними для двох класів. За ними приходять їхні родини, і так між пануючими і підданими клином стає третій стан.
Гумплович переділяв суспільні класи на «первинні» та «вторинні». До первинних відносив клас пануючий, середній, підданий, а до вторинних - усі інші суспільні групи, які походять від трьох перших. З нижчих верств пануючого класу походять духовенство, військові, управлінці. З класу підданих, які в основному є сільським населенням, походить верства робітнича, яка з часом набуває політичного значення. Суспільна стратифікація настає внаслідок збільшення різноманітності суспільних функцій і виникнення поділу праці.
На думку мислителя, основною соціальною одиницею є група - базовий елемент суспільної організації. Індивід розглядався ним як результат життя в колективі. «З фактичного стану суспільства випливає, як його результат,- індивід; суспільство є ґрунтом, на якому індивід виростає, з якого отримує духовні соки, на якому розвивається розум індивіда».
Оскільки в людській історії має значення насамперед група, а не індивід, то з цього випливає погляд мислителя на стосунки між групою та індивідом. Група, на його думку, є своєрідним парником, в якому народжується індивід. З групи твориться індивід, а не з індивіда група. «Основа людських думок лежить не в самій людині, а в групі, до якої людина належить». «Кожна думка є суспільним продуктом, а думка індивіда є відображенням впливів колективу». Ці твердження Гумпловича були, очевидно, спрямовані на критику індивідуальної психології, а також на індивідуалістичні політико-правові концепції на кшталт теорії суспільного договору. Мислитель з цього приводу писав: «Не він (індивід) мислить, а суспільство, до якого належить».
Історія політичної думки XIX ст. знаменна виникненням двох ідеологій конфлікту: марксизму і соціального дарвінізму. Марксизм був ідеологією конфлікту, створеною в ім´я пролетаріату, соціальний дарвінізм - ідеологією конфлікту, створеною в ім´я інтересів вищих верств буржуазії.
Місце теорії конфлікту Гумпловича можна умовно визначити між цими двома ідеологіями. Мислитель сприймав матеріалізм Маркса, але критикував його соціалістичні ідеї, називаючи їх утопічними. Характерна різниця між теорією Маркса і теорією Гумпловича полягала в моральній оцінці конфліктів. Для Маркса революційний конфлікт мав позитивну вартість, оскільки він нібито приводить до нового, вищого етапу соціального розвитку. Гумплович, однак, не дав йому оцінки. Для нього конфлікт не був елементом історичним, природним, не підлягав моральним оцінкам, його не можна усунути із суспільного життя, як не можна в природі усунути боротьби між різними видами тварин. Конфлікт можна лише описати і аналізувати його роль у соціальних процесах.
Гумплович критикував Маркса за те, що структура суспільства у вигляді пануючі-підлеглі склалася нібито історично і що класовий антагонізм можна усунути способом революції. За вченням філософа, існування двох класів є наслідком утворення самої держави, тож без підкорення одних іншими вона не може виникнути. Дихотомічний погляд на пануючих і підлеглих є явищем натуральним, якого людська воля, стверджував мислитель, змінити не може.
У соціальному дарвінізмі навпаки - конфлікт груп розглядався як війна всіх проти всіх. Окрім того, відрізняв його від теорії Гумпловича оцінний підхід. Для соціального дарвінізму конфлікт боротьби мав позитивне значення як виживання найсильніших, тобто найкращих.
Основною пружиною, яка призводить до конфлікту груп, мислитель вважав не економічну чи соціальну, як у Маркса, а психологічну: «Визначення своєї істоти в зовнішньому світі і спричинення своєї істоти до дії». Суспільство, за Гумпловичем, перебуває в стані нестійкої рівноваги, коли пригнічені прагнуть до перевороту, інші посилюють тиск і визиск підданих. Стан сталої рівноваги, на його думку, є ілюзією.
Гумплович не створив власної школи, але вплив його ідей позначився на всій соціології XIX - початку XX ст. З його іменем пов´язують напрямок соціологічної думки - теорію конфліктів.