Історія політичних і правових вчень
§ 3. Французький лібералізм
Французька революція кінця XVIII ст. розчистила ґрунт для вільного розвитку капіталістичних відносин. Виникли численні торгові й промислові підприємства.
Державний лад Франції після реставрації Бурбонів залишавсямонархічним, хоча всі уряди правили в інтересах буржуазії. Та навіть найреакційніші з них не могли скасувати основних завоювань революції, яка дала такі устої буржуазної демократії, свободи, що стали непереборними.
Незважаючи на це, феодальна реакція відстоювала феодальні порядки, хоч і вимушена була погодитися на встановлення конституційної монархії та визнання основних соціально-економічних і політико-юридичних завоювань революції.
У цих умовах ідеологи французької буржуазії - ліберали приділяли основну увагу обгрунтуванню індивідуальних прав і свобод. Для них свобода - це основоположний елемент буття кожної окремої людини, джерело її творчості й ініціативи, переведення її діяльності у творчу активність; звідси - визначення свободи як джерела висхідного розвитку людини. Свобода, особливо в умовах переходу людства від традиційних до послідовно демократичних, ліберальних цивілізацій, до демократичної перебудови суспільства, почала виражати смисл людського життя, його призначення і найзначніше, що може й повинно дати людям справжнє щастя, життєве задоволення.
Французькі ліберали розуміли, що само лише проголошення прав і свобод, вільних виборів (загальних, рівних, прямих, за таємного голосування) для формування владних установ держави ще не забезпечать демократичного розвитку суспільства, що проголошення великих гасел рівності, свободи і т. ін. вимагає всебічного розвитку позитивного права, здатного глибоко й конкретно втілити засади цивілізованої свободи. Свобода, не заснована на законі, свобода поза правом - це, за вченням їхнього сучасника І. Канта,— свобода «беззаконна», «безрозсудна», «дика», «тваринна», «варварська».
Право в розвитку людського роду - обов´язкова, суттєво важлива ланка, без якої людський прогрес не є можливим. А суспільство без права або суспільство з неповноцінним, ілюзорним правом, яке служить самій лише владі (груповим інтересам),- суспільство безперспективне, історично приречене на хаос, самознищення. Не дивно тому, що концепція законності, яка свідомо розроблялася тільки в ліберальну епоху, стала одним із її великих досягнень і служила не тільки щитом свободи, а й налагодженим юридичним механізмом її реалізації.
Найвідомішими ідеологами лібералізму Франції були Б. Конс-тан та А. де Токвіль.
Бенжамен Констан (1767-1830), як й інші ліберали, у своїй знаменитій праці «Курс конституційної політики» обстоював демократичні права і свободи, ліберальний політичний режим, невтручання держави в економіку і життя індивіда, поділ влади і конституційну монархію як політичну форму компромісу між буржуазією та феодальним дворянством.
Але в центрі уваги Констана була проблема співвідношення особи і держави. Мислитель твердив, що людині властива свобода, з якої, своєю чергою, випливають фундаментальні права громадян, які існують незалежно від державної влади і є для неї недоторканними. «Протягом усього свого життя,- писав він,- я захищав один і той же принцип - свободу, свободу в усьому: в релігії, філософії, літературі, промисловості, політиці, і розумів я під свободою торжество особи над владою, яка прагне управляти за допомоги насильства. Свобода ж, як основа людського співжиття, несумісна зі свавіллям, хоч би звідки воно виходило».
Констан розрізняв свободу політичну і особисту. Політична свобода переважала, на його думку, у давніх народів (греків, римлян) і зводилася до права брати участь у колективному здійсненні політичної влади: прийняття законів, участі в правосудді, у виборі службових осіб, вирішуванні питання війни і миру та ін. Але володіючи політичною свободою, людина в таких умовах не знала особистої свободи. їй було приписано обов´язкову релігію та звичаї, держава втручалась у відносини власності, сім´ї, регламентувала промисел тощо. Іншими словами, у давніх народів індивід був сувереном у вирішенні суспільних справ і рабом щодо справ приватних.
Свобода сучасного європейця, вів далі Констан,- це особиста свобода, яка полягає у відносній незалежності від політичної влади і криє в собі низку особистих прав, а саме: недоторканність особи, свободу слова, зборів і друку, свободу місця проживання, свободу занять та ін. Особливо багато уваги мислитель приділяв обгрунтуванню релігійної свободи і промислової свободи. Всіляко обстоюючи вільну конкуренцію як найнадійніший засіб удосконалення всіх промислів, філософ виступав проти «манії регламентування». Держава, на його думку, ніяким чином не повинна втручатись у промислову діяльність, оскільки вона веде комерційні справи «гірше й дорожче, ніж ми самі». Він заперечував і проти законодавчої регламентації заробітної плати робітників.
Констанові було відомо, що родоначальник лібералізму Дж. Локк відносив власність до природних прав людини. Багато представників пізнішого лібералізму вважали приватну власність найвищою соціальною цінністю. Характерно, що у вченні Констана власність не фігурує серед природжених, невід´ємних прав. Власність, на його думку, не природжене, а набувне право. Вонане передує суспільству, а створюється в ньому. Підкреслюючи значення приватної власності, її священний і недоторканний характер, мислитель усе ж таки відмовлявся вважати її природним правом. Це пояснювалося тим, що в перебігу революції кінця XVIII ст. щойно було проведено конфіскацію феодальних земель і цим ніби підтверджено, що земельна власність не є природним, невід´ємним правом.
Отже, ядро свободи у нових народів, твердив Констан, складають особисті права. В особистих правах реалізується творча енергія нових народів; їхнє прагнення вільно мислити, вільно говорити і вільно діяти стає життєвою необхідністю.
Констан назвав три основні причини переходу від свободи стародавніх народів до свободи нових. Перша причина полягає в тому, що держави стали дуже великими за територією і населенням, а це робить безпосередню демократію неможливою, та й голос одного громадянина вже не має вирішального значення. Другою причиною переходу до індивідуальної свободи є скасування рабства, зміна ставлення до праці. У стародавніх народів фізична праця вважалася ганьбою для вільних і заняттям рабів. Громадяни здійснювали політичну владу. Скасування рабства позбавило вільних того дозвілля, яке давало їм можливість приділяти багато уваги політичним справам. Третя причина полягала в тому, що войовничий дух стародавніх народів змінився комерційним духом; сучасні народи зайняті промисловістю, господарством, торгівлею, які вимагають особистої незалежності, приватної ініціативи, винахідництва, тому вони не тільки не мають часу для політичного управління, а й дуже роздратовано реагують на всякі втручання держави в їхні особисті справи.
Але якщо ядром свободи у нових народів, твердив Констан, є особисті права, то політична свобода, а, отже, держава в цілому служить лише засобом, необхідним для забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує особисту свободу, перетворюється в тиранію. Звідси випливає дуже важливий висновок: політична влада, хоч би кому вона належала, не може бути абсолютною.
Констана лривожила не тільки можливість посягання на промислову та іншу свободу з боку монархічної держави; не меншу небезпеку для особистої свободи він убачав у революційних теоріях народного суверенітету. Саме тому він піддав рішучій критиці теорію Руссо. «Суспільний договір Руссо» мислитель називав «зброєю тиранів». Помилку Руссо філософ убачав у тому, що він ототожнював свободу з владою. Але ж необмежена влада народу є небезпечною для особистої свободи, що, як вважав він, виявилосяв період якобінської диктатури і терору. Констан твердив, що необмежений народний суверенітет небезпечний не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. Якщо суверенітет необмежений, застерігав він, то немає ніякого засобу захистити безпеку індивідів. Суверенітет народу - не безмежний; він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права індивіда.
Відкидаючи чи обмежуючи принцип народного суверенітету, мислитель передовсім і особливо наполягав на індивідуальній свободі, на природжених і невідчужуваних правах індивіда. Політична влада, постійно повторював мислитель, є лише гарантом індивідуальної свободи.
Водночас Констан аж ніяк не належав до тих лібералів, які хотіли, щоб держава взагалі була слабкою. Він наполягав на іншому: на жорсткому визначенні заходів соціальної корисності інститутів влади, на точному встановленні меж їхньої компетенції. Тобто, мислитель вважав за необхідне чітко визначити як необхідний суспільству обсяг державної влади, так і кількість необхідних державі прав. Не можна послаблювати держави, яка діє відповідно до вказаних прерогатив. Не треба, щоб уряд виходив зі своєї сфери, влада його там повинна бути необмеженою. Політичним ідеалом філософа ніколи не була держава пасивна, малосильна.
Отже, Констан по-новому вирішував питання про форму правління. Він засуджував будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади». З іншого боку, в будь-якій державі може бути встановлено гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади. Констан піддав переглядові вчення Монтеск´є з цього питання, пристосовуючи його до нових умов, які склалися у Франції після реставрації Бурбонів. Поділ і рівновагу влади він зображав таким чином: 1) королівська влада, 2) виконавча влада, 3) влада спадки вої палати перів, 4) влада нижньої палати, яка представляє громадську думку, 5) судова влада. До названих п´яти гілок влади мислитель іще долучив муніципальну владу.
Сучасна держава повинна бути за формою, як вважав Констан, конституційною монархією. Перевага конституційно-монархічному устроєві віддавалася не випадково. В особі конституційного монарха політичне суспільство набуває особливу владу, яку ніяк не можна ототожнити з виконавчою. Це - нейтральна влада, яка, за переконаннями філософа, стоїть не поруч з іншими властями, а вище всіх інших, над ними і незалежна від них. У короля, твердив він, немає інших інтересів, окрім інтересів охорони порядку і свободи. Він, як ніхто інший, зацікавлений у тому, щоб ні одна владане узурпувала іншу, а навпаки, щоб вони взаємно підтримували одна одну та діяли у згоді й гармонії. У противному випадку монарх володіє необхідними засобами впливу. На виборну нижню палату він впливає за допомоги права вето і розпуску. Небажану позицію верхньої палати монарх здатний подолати, призначивши необхідну кількість нових перів. На виконавчу владу він впливає через призначення та усунення міністрів, а право помилування дає йому можливість пом´якшувати надмірну суворість суду.
Виконавча влада здійснюється міністрами, відповідальними перед парламентом.
Особливою владою, на думку Констана, є спадкова палата перів, або «представницька постійна влада». Спершу в цій палаті він убачав силу, яка стримує демократичні пориви виборної палати і виступає у вигляді буфера між королем і нижньою палатою. А тому наполегливо переконував Наполеона встановити палату перів. Згодом, за бурхливого розвитку промисловості й торгівлі, він почав скептично ставитися до земельної аристократії, підкреслюючи її історичну приреченість.
Кажучи про силу громадської думки, Констан мав на увазі виборну законодавчу палату. Він приділяв велику увагу принципам формування цієї палати, наполегливо обстоював високий майновий ценз. Аргументи мислителя були такими: тільки багаті люди (власники) мають освіту й виховання, необхідні для усвідомлення суспільних інтересів: «Ті, кого бідність прирікає на постійну залежність і кого вона засуджує на працю день при дні, не володіють великим розумуванням, як діти, і не більше, ніж іноземці, зацікавлені в національному добробуті». Щоб одержати знання, вів далі він, і виробити правильне судження є необхідним дозвілля, а воно дається тільки багатством. Якщо не власникам дати політичні права, допустити до участі в парламентах, то вони спробують скористатися ними для посягання на власність. Тому політичну свободу слід надати тільки власникам.
Зрештою, самостійною владою Констан називав судову владу. Крім того, мислитель вирізняв особливу владу - муніципальну, яка повинна бути незалежною і вирішувати всі місцеві питання самостійно. Така Децентралізація місцевого управління, на його думку, перешкоджала встановленню деспотичної опіки центру, розвивала ініціативу громадян і сприяла зміцненню свободи.
Поруч з інститутами державної влади, що контролюються суспільством, громадською думкою, яка спирається на свободу друку, гарантом індивідуальної свободи також має виступати право. Це - непохитна позиція Констана. Право протистоїть усякому свавіллю. Правові форми, на його думку,- «ангели-хоронителі» людського суспільства, єдино можлива форма відносин між людьми. Фундаментальне значення права як способу буття соціуму перетворює дотримання права в центральне завдання діяльності політичних інститутів.
Констан, отже, був в основному ідеологом власників, ідеологом буржуазії, яка перемогла. В його політичному вченні, як у фокусі, відображено настрої, характерні для ліберальної буржуазії першої половини XIX ст.
Доволі відомим серед багатьох авторів першої половини середини XIX ст. був Алексіє де Токвіль (1805-1859). На формування його поглядів великий вплив справили такі ліберальні мислителі, як Б. Констан і Руайє-Коллар, а також Ф. Гізо, лекції якого з історії французької цивілізації започаткували стійкий інтерес Ток-віля до політичної історії Франції.
З молодих років Токвіль негативно ставився до «матеріалізму» буржуазії, до гонитви за прибутками, до дрібноти її політичних устремлінь. Особливо неприйнятними є, на його думку, ігнорування етики в політиці, а тим паче макіавеллівське правило «мета виправдовує засоби». Він завжди виступав за соціальну справедливість, проти насильства, пригнічення людини людиною в будь-яких формах.
Відхід від моралі в політиці мислитель пояснював саме гонитвою за багатством і втратою християнської моралі більшістю правлячого класу. Тим часом саме релігія, на його думку, може привести до відродження етичних засад у політиці, відродити ідеали соціальної справедливості.
Почуття соціальної справедливості й глибокі знання історії допомогли Токвілеві зрозуміти об´єктивну закономірність і необхідність розвитку капіталістичних відносин у Франції, побачити в русі за рівність і демократію природне прагнення мас до соціальної справедливості. Він вірив у можливість удосконалення демократії, в поєднання принципу рівності з принципом свободи в рамках законності й порядку. Але для цього вимагалася нова політична наука, було необхідно оволодіти політичним мистецтвом на основі пізнання закономірностей формування і розвитку нового суспільства та його політичного устрою. З формулювання основ цієї науки - теорії демократії - Токвіль і почав свою літературну діяльність.
Приступаючи до написання праці з теорії демократії, мислитель мусив вирішити питання про те, яким повинен бути цей твір і яким методом слід користуватися. Володіючи глибокими знаннямив галузі загальної історії та історії світової політичної думки, він мав можливість застосувати випробувальний метод - формулювати теорію на основі історико-порівняльного аналізу політичних форм минулого і теперішнього, але не зробив цього, бо завжди відчував неприязнь до історичних аналогій.
Токвіля цікавила не так історія, як сучасність, і він був переконаний, що принципи тогочасної демократії, яку він вивчав, можуть бути виявлені й пояснені не стільки будь-якими загальними закономірностями, скільки конкретними історичними умовами, зокрема: способом життя, психічним складом, політичними традиціями, соціально-економічними потребами та інтересами тієї чи іншої країни. Ось чому Токвіль вважав за необхідне вивчати демократію в тих країнах, де існують найбільш сприятливі умови для її розвитку. Такою країною на той час, поза сумнівом, були Сполучені Штати Америки. Саме до вивчення Америки звернувся мислитель.
У 1882 р. він подався до цієї країни, щоб безпосередньо спостерігати звичаї її політичного життя і скласти собі точніше уявлення про них. Токвіль зізнавався, що його наміром було дати правдиву картину демократії в Америці. Для з´ясування думок, політичних звичаїв він консультувався з найосвіченішими людьми Америки, провів соціологічне опитування. Саме завдяки опитуванню, а також розвиненій спостережливій здатності він зумів лише за декілька місяців перебування у США скласти таке уявлення про цю країну і особливо про її політичні звичаї, які й нині вражають читача тонкістю соціологічного аналізу і знанням подробиць явищ.
У результаті з-під пера Токвіля вийшов твір доволі оригінального жанру під назвою «Про демократію в Америці». Основна ідея твору - визнання історичної неминучості занепаду аристократії та повсюдного руху в бік рівності й демократії. «Хоч би на що ми спрямували наш погляд,- писав він,- скрізь бачимо таку ж революцію (подібно до французької), яка поширюється на весь християнський світ, а різні обставини, що траплялися в житті народів, перетворилися на користь демократії. Постійний розвиток рівності є факт провіденціальний і має всі головні ознаки такого: вона існує в усьому світі, постійно розвивається, тож будь-які спроби зупинити рух у бік демократії означали б опір Божій волі».
Необоротність руху в бік демократії Токвіль пояснював й іншими міркуваннями, а саме: більшою корисливістю її цілей порівняно з цілями аристократії. Цілі демократії відповідають принципам соціальної справедливості - досягнення добробуту якщо не всіх, то,принаймні, більшості громадян. Закони демократії, на його думку, прагнуть до блага найбільшої кількості людей, оскільки вони виходять від більшості всіх громадян. Закони ж аристократії, навпаки, прагнуть монополізувати в руках небагатьох і владу, і багатство. Мета, яку переслідує у своєму законодавстві демократія, корисніша для людства, ніж мета аристократії, тож, попри всі вади, правління демократії все ж більше від іншого здатне сприяти процвітанню суспільства.
Водночас аристократія завжди була для нього втіленням мудрості й просвітництва, і всі народи, які задумували виконувати великі завдання, управлялися аристократією. Токвіль визнавав, що закони демократії часто незадовільні й недосконалі. Так само і засоби демократії менш досконалі, ніж засоби аристократії; часто демократія несвідомо працює проти себе.
І все ж таки мислитель віддав перевагу американській демократії перед англійською аристократією, оскільки в її законодавстві потреби бідного часто приносяться в жертву потребам багатого. Зовсім інша картина в Америці. Там закони ухвалюються самим народом через своїх представників. І, попри недосконалість законодавців, закони завжди виражають інтереси мас і волю більшості. Це тому, що інтереси законодавців збігаються з інтересами більшості їхніх співгромадян.
Важливою особливістю конституції американської демократії, на думку Токвіля, є федеративна конституція, яка закріпила основи політичного ладу США, позаяк її створили найвидатніші люди Америки, напрочуд багаті своїми знаннями, а ще більше - своїм патріотизмом. Багато їхніх принципів, які увійшли до конституції, поділялись і їхніми противниками. Ось чому федеративна конституція існує до нашого часу та являє собою міцний пам´ятник їхнім патріотизму і мудрості.
Важливою особливістю Конституції США Токвіль вважав те, що вона закріпила принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки та систему стримувань і противаг. При цьому кожна гілка влади, будучи залежною від народу, могла б боротися з його випадковими бажаннями і не погоджуватися на його небезпечні вимоги. Особливо мислитель відзначив незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців.
Федеративна Конституція США закріпила принцип відповідальності всіх перед законом і відповідно право кожного громадянина оскаржити дії всякої службової особи держави у звичайномусуді. Надбанням американської конституції є також закріплення основних громадянських прав і свобод.
Водночас Токвіль застерігав, що американська конституція -прекрасне творіння людської мудрості, яке дає славу й багатство своїм винахідникам, але залишається неплідним в інших руках. Яскравим прикладом цього є Мексика, яка скопіювала американську конституцію, однак її принципи не тільки залишилися мертвими, а й діяли у протилежних напрямках.
Причину успіху американської демократії необхідно, на думку мислителя, шукати не стільки в досконалості конституції, скільки в демократизмі американських звичаїв. А коріння цих звичаїв він убачав насамперед у системі громадського самоуправління, яка історично склалась у США. Ця система сприяла розвиткові незалежності американців, готовності до активної участі у громадських справах, стала основою тієї децентралізації, яку згодом було закріплено федеративною конституцією. Саме в утвердженні громадського самоуправління філософ убачав витоки народного суверенітету і здійснення в американців на практиці принципів громадянської свободи. Свобода в англо-американців утверджувалася одночасно з заснуванням колоній; вони, вважав Токвіль, навчилися ставитися до неї як до чогось цілком природного, а само користування нею перейшло у звичаї.
Але ні добрі закони, ні звичаї, ні демократичні традиції самоуправління не врятували Америку, як і багато інших країн, від «тиранії більшості». Мислитель вважав неприпустимим те, що в справі управління більшість може зробити все, що їй заманеться. Він звертав увагу на те, що існує вищий закон - справедливість, яким установлено межу права кожного народу і одночасно кожного індивіда апелювати «від верховної влади народу до верховної влади всього людства».
Токвіль, на відміну від інших мислителів, не використовував поняття «тиранія більшості» для критики демократичних законів. Він убачав «тиранічний» прояв американської демократії в пануванні громадської думки, що володіє великою примусовою силою, яку не можна порівняти ні з яким законом. Більшість, писав він, не має потреби вдаватися до закону, щоб покарати тих, хто думає інакше. їй достатньо висказати свою незгоду з ними, і вони починають почувати себе одинокими та безсилими. А, отже, вів далі філософ, хоч би як були врівноважені гілки влади в демократичному суспільстві та хоч би як юридично гарантувались основні громадянські права і свободи, висловлення суджень, що суперечать думці більшості, є надзвичайно тяжкою справою. Наочнимпідтвердженням цього вчення Токвіля є диктат більшості в нашому парламенті.
Мислитель указав на низку факторів, які пом´якшують тиранію більшості у США. Серед них він особливо вирізнив авторитет, яким користуються в цій країні юристи. І хоч в умовах американської демократії юристи за способом мислення, манерами і смаками теж належать до аристократії, але за походженням частіше належать до народу, а тому користуються його довір´ям.
Другим фактором, що пом´якшує диктатуру більшості, є, на думку Токвіля, суд присяжних. І державні діячі, і юристи, і суд присяжних привносять звичаї й технічні засоби своєї професії у здійснення суспільних функцій. Суд присяжних, наприклад, це -одна з важливих форм політичного виховання і освіти громадян, це - безплатна школа народної освіти, навчання народу мистецтва державного управління і водночас - виховання американських громадян у дусі законності.
Далі Токвіль торкнувся такої вади американської демократії, як індивідуалізм. Це, на його думку, явище нове, породжене безпосередньо буржуазною демократією, властиве демократичному рухові взагалі, прагненням до соціальної рівності. І тут філософ заявив, що в демократичних республіках рівність - більша соціальна цінність, ніж свобода. Свобода життєво важлива лише для небагатьох, тим, кому вона приносить «вищі радості», а рівність робить щасливим кожного. І хоча демократичні суспільства прагнуть до свободи, однак це прагнення підпорядковане більш стійкому і масовому прагненню до рівності, заради якої вони готові відмовитися від свободи. «Вони хочуть рівності разом із свободою, але коли це їм недоступно, то хочуть її навіть у рабстві».
Але рівність та індивідуалізм породжують психологію, що сприяє концентрації влади, її автократичному переродженню. Тільки-но зростає рівність, як зв´язки між людьми стають ширшими, але слабшими, більшість людей покладаються на власні сили, не розраховуючи на допомогу інших людей, поступово відокремлюються один від одного, замикаються в собі. А це й приводить до того, що в суспільній свідомості зменшується цінність окремої особи і, навпаки, виростає образ самого народу, розвивається висока думка про права суспільства і нігілістичне ставлення до прав окремої особи. Виходить так, що інтереси суспільства - це все, інтереси ж особи - ніщо.
Токвіль відзначав й інший негативний аспект індивідуалізму. Він, гадав філософ, приводить до відмови громадян від участів політичному житті. Люди демократичних суспільств перейняті своїми приватними справами, їм складно покинути їх і клопотатися загальними. У них немає природної охоти і часу для суспільних справ. А це породжує природний нахил перекладати турботу про загальний інтерес на державу, яка в свідомості народу асоціюється із сильною одноособовою централізованою владою, відносно до якої всі виявляються в рівному становищі.
Встановлення одноособової диктатури, концентрація всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особи менше за все загрожують демократичному переродженню американської демократії, вважав Токвіль, оскільки приватні особи, хоч і надають перевагу центральній владі, але ніколи не втрачають зовсім своєї незалежності. Реальну загрозу американській республіці мислитель убачав не в перспективі концентрації влади, а, навпаки, в посиленні децентралізації, в сепаратистських тенденціях південних штатів. Вивчаючи це питання, він зробив досить цікавий прогноз, передбачивши можливість війни між Північчю і Півднем.
У своєму вченні про державу і право Токвіль назвав низку інших причин деспотичного переродження демократії не тільки в Америці, айв інших країнах. Безперечно, викладені ним теоретичні положення повною мірою можуть бути застосовані й до тогочасної Франції, про що він сам сказав у праці «Про демократію в Америці».
Інтерес мислителя до демократії у Франції, до пояснення її вад, до пошуку способів їх подолання, а також прогнозування перспектив політичного розвитку його батьківщини був головним і найбільш стійким у всій його науковій і політичній кар´єрі.
Токвіль не приховував невдоволення результатами демократичної революції в його країні, в якій ні в законах, ні у звичаях не сталося відчутних перемін, необхідних для того, щоб зробити цю революцію корисною. Французька революція кінця XVIII ст., на його думку, поєднала в собі дві тенденції - і до республіки, і до централізації. Мислитель обурювався з приводу тих політичних звичаїв, які існували у Франції в 30-х роках XIX ст., тим, що багато хто дивився на рівність як на головне зло, а на політичну свободу - як на друге зло. А коли доводиться миритися з одним, намагаються позбутися іншого.
Особливе здивування і почуття протесту викликала в нього позиція, яку зайняли стосовно демократії французькі католики. За логікою християнського вчення, вони мали б бути прихильниками рівності. Але через дивний збіг обставин політичної боротьби вони опинилися в лавах противників демократії, а тому засуджувалирівність і кляли свободу, замість того щоб очолити боротьбу за реалізацію цих цінностей. Прихильникам свободи мислитель рекомендував не воювати з релігією, а спертися на неї, бо не можна встановити царство свободи без панування моральності й добрих звичаїв без вірувань.
Попри все це, Токвіль вірив у можливість подолання ірраціональних явищ французького політичного життя через навчання французького суспільства досвідові політичного мистецтва за допомоги нової науки про політику. Необхідно дати освіту французькій демократії, писав вів, упорядкувати її рух і звичаї, замінити поступово її недосвідченість у справах знаннями, її сліпі інстинкти - розумінням її справжніх інтересів. Такі, на думку мислителя, функції нової політичної науки. І тут Токвіль виступив у ролі не лише теоретика, а й безпосереднього учасника політичного процесу: 1839 р. він став членом палати депутатів.
Однак участь у державній діяльності не виправдала його надій і сподівань. Він був розчарований порядками в середовищі правлячої верхівки, а страх перед новими революціями привів до того, що він ставав дедалі консервативнішим у своїх поглядах, поступово схилявся до обмеження свободи та встановлення в країні законності й порядку.
Токвіль був членом конституційної комісії, сформованої ще до червневих подій 1848 р. у Франції. За його власним визнанням, він переймався не стільки складанням доброї республіканської конституції, скільки тим, щоб якомога скоріше поставити на чолі республіки могутню людину, палко відстоюючи в національних зборах систему виборів президента безпосередньо самим народом, хоча згодом вважав цю свою позицію помилковою.
Аналізуючи дії Токвіля як державного діяча, необхідно відзначити, що вони ніяк не свідчать про його всебічну відданість ідеалам свободи в той критичний період французької історії. Навпаки, він був тим лідером партії порядку, який, свідомо чи несвідомо, немало зробив особисто для згортання демократії у Франції.
Щоправда, Токвіль і тоді зберіг властиву йому спостережливість і глибокий інтерес до дослідницької роботи, прагнення розібратись у причинах подій, що відбувалися, встановити їхні закономірності. Спробу дати відповідь на ці та інші питання мислитель зробив у своїх «Спогадах», які одночасно переслідували мету реабілітувати самого себе в очах лібералів. Але він не обмежився «Спогадами»: все життя філософ мріяв написати теоретичну працю про демократію у Франції, про причини стійкості тенденції доавтократичного її переродження. За дослідження цієї проблеми він узявся відразу після завершення своїх «Спогадів».
Токвіль категорично не погоджувався з твердженнями, що таке характерне явище французького політичного життя, як централізація, породжено французькою революцією. Він ввважав, що нахил до централізації простежується від кінця XIII - початку XIV ст. Вивчаючи численні матеріали з історії Франції, а також офіційні документи Генеральних штатів, мислитель не тільки переконувався у правильності своєї гіпотези, а й знаходив багато інших понять, які раніше вважалися породженням революції, а насправді мали набагато стародавніший ґрунт.
Далі Токвіль переконливо показав, що за старих порядків урядова опіка, яка паралізувала все суспільне життя, була не меншою, ніж у сучасній йому Франції, що централізацію породила не революція, а абсолютизм, а її подальший розвиток після революції обумовлений особливою зацікавленістю в цьому нового панівного класу - буржуазії.
Але особливий інтерес Токвіля як дослідника полягав у виявленні політичних витоків тогочасної Франції, у висвітленні питання про те, яким чином літератори-просвітителі стали тією силою, яка не тільки підготувала голови французів для майбутньої революції, а й визначила її характер. Вирішенню цих проблем мислитель присвятив більшу частину своєї книги «Старий порядок і революція». У цій же праці філософ дав своє пояснення, чому ідея рівності виявилася стійкою та охопила майже всі прошарки французького суспільства, а прагнення до свободи, навпаки, виявилося недовговічним.
«Люди, які вбачають у свободі лише засіб досягнення матеріальних благ, ніколи не можуть утримати її надовго»,- писав Токвіль. За його вченням, прагнення свободи - це властивість аж ніяк не всіх народів, а лише тих, які створені для неї, ненавидять як зло саму залежність, люблять у свободі не ті матеріальні блага, які вона їм дає, але вбачають у ній самій таке дорогоцінне і необхідне благо, з утратою якого ніщо не може їх утішити і володіння яким винагородить їх за все. Справжня любов до свободи, наголошував мислитель, притаманна не всім - це властивість людей особливої великої душі, яка знаходить вищу насолоду у праві вільно говорити і діяти, дихати без утисків і коритися тільки Богові та закону.
Такими прекрасними словами Токвіль, як ідеолог лібералізму, завершив роздуми про те, чому прагнення до свободи виявилось у Франції таким недовговічним.