Історія політичних і правових вчень
§ 2. Англійський лібералізм
Політичний лібералізм загалом був масовим рухом, що відбувався в усіх країнах Європи та в Америці. Але свого найхарактернішого розвитку він набув в Англії.
У другій половині XVIII ст. в Англії стався промисловий переворот, що полягав у заміні мануфактурного виробництва машинним, результати якого стали відчутними вже наприкінці століття. Англія за основними показниками суспільного розвитку швидко перетворилася на провідну капіталістичну державу світу. Багато факторів сприяли цій обставині, чимало характерних явищ супроводжували її. Англійська політична думка по-різному пояснювала й виправдовувала великі соціально-політичні переміни, що відбулися в країні. Відзначалися вирішальна роль приватної власності,зокрема її творча й цивілізаційна роль, активізація індивіда, недоторканність сфери приватної життєдіяльності людей та ін.
Панувала також думка, що вчинками індивіда рухають як внутрішні імпульси, так і твердий розрахунок на одержання зі своїх дій максимальної особистої користі. Розрахунок міг мати широкий діапазон: від прагнення задовольнити власний інтерес до бажання розумно поєднати свою позицію з позицією інших індивідів, інших членів суспільства.
В Англії, яка впродовж усього XIX ст. була найбільш індустріальною країною світу, лібералізм спромігся досягти водночас статусу національної філософії та національної політики. Тут, усупереч сподіванням, що їх висловлював марксизм, лібералізм забезпечив засади для впорядкованого й мирного переходу: спершу до цілковитої свободи промисловості й надання політичних прав середньому класу - основній силі ліберального політичного реформування XIX ст. Навіть на своїй найкращій стадії, коли економічні теорії англійського лібералізму виразно представляли інтереси промисловців, він, принаймні у своїх намірах, завжди був теорією загального блага всієї національної спільноти.
У розвиток теорій такого штибу помітний внесок зробили представники англійського лібералізму І. Бентам і Дж.-Ст. Мілль.
Ієремію Бентама (1748-1832) вважають основним ідеологом лібералізму, хоч його лібералізм мав деякі особливості. Прийнято вважати ядром лібералізму положення про свободу індивіда, споконвіку властиву йому, про автономний простір діяльності самоутвердження індивіда, яке забезпечується приватною власністю і політико-юридичними установами, тобто правом. Тим часом Бентам стверджував, що цивільне право має чотири мети: І) забезпечення, 2) достаток, 3) безпеку, 4) рівність.
Мислитель, як бачимо, зовсім не згадував свободи. Він вів мову не про свободу окремої людини, а про інтереси та безпеку особи. Можна навіть сказати, що до поняття свободи він відчував відразу. Для нього не було принципової різниці між свободою і свавіллям.
Так само зневажливо Бентам ставився і до вчення про людські права. Права особи, як і свобода, були для нього справжнім утіленням зла, а тому він не визнавав і відкидав їх, як відкидав узагалі школу природного права і політико-правові акти, видані під її впливом. Мислитель не погоджувався з вченням французьких просвітителів, які вважали, що загальне благо досягається тоді, коли поведінку людини основано на оволодінні нею в раціональний спосіб постулатами природного права, вічними законами природи. Якби існував такий природний закон, писав він, який направляв билюдей до їхнього загального блага, то позитивні закони виявилися б непотрібними. Уявляти, ніби над позитивним законом стоїть природний закон, природне право, означало б дати в руки зброю всім фанатикам і революціонерам. «Ніякий уряд не втримається й дня, якщо кожен почне чинити опір людським законам, які не відповідають його особистим поняттям про природне право».
А коли французькі революціонери опублікували свою Декларацію прав людини і громадянина, він назвав її «метафізичним витвором», а її статті, на його думку, можна переділити на три групи: а) незрозумілі, б) облудні, в) незрозумілі та облудні. Бентам твердив, що природні невідчужувані та священні права ніколи не існували, вони несумісні зі збереженням хоч би якої конституції. Для нього правом були тільки юридичні закони, створені людською волею, а саме - волею суверена, якому належала верховна політична влада. «Де немає закону, там немає ні прав, ні обов´язків; від законодавця цілковито залежать установлення, зміна і припинення прав». У всіх інших значеннях термін «право» стає найбільшим ворогом розуму, найстрашнішим руйнівником держави.
У своєму вченні про державу і право, мораль, яке було, власне, програмою правових, економічних і політичних реформ в Англії, Бентам виходив із принципу найбільшого щастя найбільшої кількості людей. Найважливішою своєю заслугою він вважав те, що всю моральну філософію та політичну ідеологію систематизував і розвинув саме на основі цього принципу.
Мислитель стверджував, що людина у своїй діяльності керується тільки принципом користі, тобто шукає задоволення та уникає страждання, домагається корисного для себе та уникає шкідливого. Все, що відповідає користі чи інтересу індивіда, здатне збільшити загальну суму його добробуту. Бентам, як бачимо, шукав мірило належної поведінки людини у практичній особистій вигоді, користі від її поведінки. При цьому зазначав, що людина сама мусить піклуватися про себе, свій добробут, не покладатися на будь-чию зовнішню допомогу. Тільки вона сама повинна визначити, в чому полягає її інтерес, в чому її користь. «Індивід не тільки кращий, а й єдиний суддя того, що є для нього задоволенням і стражданням».
Принцип користі Бентам виводив із природи людини. «Природа підкорила людину владі задоволення і страждання. їм ми зобов´язані всіма нашими діями, ними обумовлені всі наші судження, всі наші рішення в житті». Отже, особиста користь, вигода індивіда виявляється першоклітинкою соціального життя. Сума ж усіх індивідуальних користей дає, на думку Бентама, загальну користь - «найбільше щастя найбільшої кількості людей».
Мислитель утверджував принцип користі як аксіому: «Відчуття задоволення і страждання, інтереси індивідів як безпосередні дані досвіду доводити не потрібно»,- писав він.
У цій доктрині, яку стали називати утилітаризмом, немає нічого нового. її обстоювали ще Гоббс, Локк, Гельвецій, Гольбах та ін. Заслуга Бентама - не в тому, що він виробив доктрину, а в її сміливому застосуванні для вирішення різноманітних практичних проблем: особистої моралі, державної політики, законодавства і т. ін. Свої політико-правові вчення І. Бентам виклав у таких працях: «Принципи законодавства», «Фрагменти про уряд», «Про свободу», «Роздуми про представницьке правління» та ін.
Бентамова юриспруденція, що була не тільки найбільшим з його творінь, а й одним із найзначніших інтелектуальних досягнень XIX ст., полягала в систематичному застосуванні щойно викладеного погляду до всіх розгалужень права, як цивільного, так і кримінального, а також до процесуального права та організації юридичної системи.
У галузі цивільного права цей принцип вимагав аналізу прав та обов´язків, що їх містить певний закон, із метою прогнозування його функціонування в реальному житті. Аналіз має визначити, чи сприятиме втілення закону в життя обмінові благами та послугами, від яких залежить користь. У всіх випадках користь законодавства має вимірюватися його дієвістю, вартістю його впровадження і взагалі його наслідками у створенні системи обмінів, яка є вигідною для більшості членів суспільства. Користь - єдина розумна підстава для надання юридичній дії статусу обов´язковості.
У судженні Бентама недоторканність власності була головною умовою досягнення найбільшого блага. Він був переконаний, що право має бути націленим на відносно рівний розподіл власності або принаймні не на створення свавільних нерівностей. На практиці воно має створювати певний вигляд досяжної рівноваги між безпекою та рівністю.
У галузі кримінального права принцип користі передбачав, за вченням Бентама, природний метод досягнення ідеалу раціональної теорії покарань. А сам природний метод виходив з того принципу, що покарання завжди є злом, оскільки воно спричиняє біль, і що виправдане воно буває лише настільки, наскільки запобігає ще більшому майбутньому злу чи відшкодовує вже заподіяне зло.
Водночас Бентам виступав із обґрунтуванням прогресивних для того часу принципів кримінального права і кримінального судочинства. Він вимагав установлення принципу співрозмірності злочину і покарання, а також зазначав, що невідворотність покарання є дієвішим стримувальним засобом, аніж його суворість.
Мислитель виступав також проти конфіскації майна злочинця, оскільки вона карає не тільки злочинця, а й його близьких і спадкоємців.
Бентам гостро критикував багатослівність і заплутаність статутів, штучність і незрозумілість судових доказів, зловживання і крутійство юристів. Він одним із перших поставив питання про мову юриспруденції, яка повинна бути зрозуміла простим масам. Тим часом юристи користуються своїм жаргоном, своїми термінами, які часто служать ширмою для зловживань і тиранії.
Сказане вище вказує на те, що принцип користі привів Бентама до позитивізму в його правовій теорії. Він пов´язував свої етичні принципи з практичним законодавством через категорію мети в праві. А ця мета полягає в гарантуванні індивідуальної й суспільної користі та безпеки.
Вже відомо, що Бентам заперечував існування природного права. Такими ж надуманими, на його думку, були й положення про суспільний договір. Всі уряди, заявляв він, установлювалися не договором, а людськими потребами, і задоволення людських потреб було його єдиним виправданням. Фікція договору тільки породжує шкідливий блуд, підриває владу і в підсумку є знаряддям безладдя і революції.
Критика Бентамом доктрини суспільного договору може бути об´єктивно пояснена тим, що ця доктрина до того часу вже виконала свою історичну роль. Тому буржуазія, яка доступилася до влади, відкидала революційну ідеологію та робила ставку на реформи, на поступове покращення і вдосконалення нової системи.
Держава, вважав мислитель, на основі принципу користі повинна забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Ця мета, на його думку, може бути досягнута за допомоги політики лібералізму, тобто вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економічне життя, а також демократизації державно-правових інститутів.
Бентам гадав, що найгостріші суперечності буржуазного суспільства (напр., майнова нерівність) зникнуть самі по собі завдяки розвитку економіки й торгівлі. Він виступав за зміцнення середнього класу, поступове нівелювання майнових крайностей багатства та бідності.
Мислитель, однак, виступав проти насильного вирівнювання майна. «Встановлення майнової рівності,- писав він,- є химера, породжена бажанням деяких людей насолоджуватися без праці.
А це - страшна річ. Для здійснення матеріальної рівності щойно необхідне криваве насильство, яке згодом має періодично повторюватися. Хто перебере тоді важку працю? Така система може триматися тільки з поверненням до рабства: одним - усі блага, іншим - усі страждання. Нинішнє суспільство не готове до здійснення матеріальної рівності».
Важливою цінністю Бентам вважав безпеку. На його думку, встановленню безпеки перешкоджають два внутрішні вороги. По-перше, вороги неофіційні - це громадяни, які скоюють злочини, і, по-друге, вороги офіційні - службові особи, які порушують закони і чинять свавілля. Для подолання цих перешкод необхідні політичні та юридичні гарантії громадянських прав і свобод. Такі гарантії дає тільки демократія.
Будучи палким прихильником демократії, Бентам пропонував низку суттєвих демократичних перетворень інститутів політичної влади. Верховна влада вручається однопалатним зборам, що утворюються на основі загальних, щорічних, прямих виборів за таємного голосування. Верхня палата ліквідується як джерело аристократичних домагань. У представницькій демократії всі чиновники повинні бути підпорядковані верховній владі, відповідальні перед народом і відкликані в будь-який час. Із цих позицій мислитель засуджував теорію відокремлення і протиставлення гілок влади. На його думку, в республіканському устрої держави три основні гілки влади - законодавча, виконавча і судова - повинні бути розділеними, але взаємодіючими і взаємозалежними. Така взаємна залежність трьох гілок влади виробляє їхню згоду, підкоряє постійним правилам, дає їм систематичну і неперервну ходу. Якби гілки влади були безумовно незалежними, між ними постійно відбувались би зіткнення.
За вченням Бентама, демократизувати належить не тільки організацію безпосередньої державної влади. Він закликав до спрощення судових процедур, до лібералізації та демократизації правового життя в цілому. Мислитель виступав за всебічне розширення виборчого права, за надання виборчого права також і жінкам. Він» сподівався, що за допомоги інститутів демократії, таких, як: вільна преса, громадські дискусії, публічні збори і под., можна буде ефективно контролювати діяльність законодавчої та виконавчої гілок влади.
Для першої половини XIX ст. то були досить радикальні вимоги, які повною мірою не реалізувалися ні в одній західноєвропейській державі.
У цілому політична теорія Бентама була ідеологічним обгрунтуванням лівого лібералізму, значно вплинула на розвиток демократичного руху в Англії та інших країнах, сприяла подальшому зміцненню капіталізму в Європі.
Політичне і правове вчення Джона-Стюарта Мілля (1806-1873) порівняно з вченням Бентама стало наступним, але вищим етапом розвитку утилітаризму в політичній теорії першої половини XIX ст. На основі бентамівського утилітаризму він зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальше розроблення нормативних основ політичної теорії лібералізму.
Мілль почав свою науково-літературну діяльність як бентаміст. Його відхід від бентамізму був пов´язаний із невдоволенням щодо співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання у вченні Бентама. Мілль не міг прийняти раціонального обгрунтування бентамівського розуміння особистого щастя, заснованого лише на апології індивідуального егоїзму. Схильність до раціоналістичного аналізу, на його думку, руйнує в людині чуттєву основу доброчесності, бажання й відчуття задоволення.
Для обгрунтування своєї нової утилітаристської етики Мілль створив розгорнуту логіко-методологічну концепцію, свою нормативно-політичну теорію, в якій можна вирізнити декілька поверхів: етику, соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди.
Етика Мілля - частина його політичної теорії, в якій досить чітко виражається його громадянська установка. Метою людських дій, писав він, є прагнення до щастя і зменшення страждань. Оскільки людина прагне до щастя, то її воля повинна бути направлена на досягнення щастя. І все, що сприяє досягненню щастя,- корисно, доброчесно і справедливо, вважав Мілль.
Але, живучи в умовах XIX ст. мислитель добре бачив ґанджі тогочасного суспільства, його соціальні суперечності та антагонізми. Його кредо - нівелювання цих суперечностей і нерівностей, якими доля несправедливо наділила людство в рамках тогочасного суспільного порядку. З цією метою Мілль намагався підвести соціально-філософське обгрунтування цих суперечностей, формулюючи відповідні закономірності суспільного розвитку.
Найважливіша умова нормального суспільного життя, на його думку,- взаємне визнання інтересів. «Я ніколи не сумнівався - писав Мілль,- у правильності свого спостереження, що щастя є пробним каменем усіх миттєвих правил, а до того ж і мстою життя. Але тепер я став думати, що єдиний засіб досягнення цієї мети - це поставити її на другий план, а не робити з неї безпосередньої метиякийсь інший предмет, а не особисте щастя, наприклад, щастя інших, благоденство всього людства».
Весь дух суспільства, вів далі Мілль, постійно здійснюється в напрямку до такого стану, коли, зрештою, для кожного індивіда стане просто неможливим мати будь-які відносини з ким-нєбудь із подібним до себе, інакше як за умови повної рівності. Мірою того, як суспільство росте і суспільні зв´язки міцніють, безпосередня сила досвіду та особистий інтерес кожного індивіда спонукає співвідносити свої вчинки з інтересами інших; індивідуальні прагнення, вважав філософ, дедалі більше ототожнюються з загальним благом, або, принаймні, із силою самого досвіду, стають дедалі більше залежними від вимог загального блага.
Мілль вважав, що з кожним кроком економічного й політичного поступування усуваються причини, якими обумовлено протилежність інтересів, нівелюються ті нерівності між індивідами чи класами індивідів, ті легальні привілеї, які досі уможливлюють невизнання інтересів значної частини людства. Мислитель вірив у неминучість зростання соціальної солідарності й рівності, в можливість мирними засобами усунути хиби буржуазної демократії. Цього можна досягти, на його думку, завдяки вдосконаленню формальних політичних інститутів, без перебудови економічних основ суспільства.
Сказане свідчить про те, що позиція Мілля суттєво відрізнялася від поглядів Бентама. Він відмовився від апології егоїзму особи і віри, що задоволення корисливого інтересу кожного індивіда автоматично приведе до загального блага, добробуту всього суспільства. Принцип особистого щастя Мілль доповнив принципом погодження інтересів не тільки особистих, а й суспільних. Кожна людина, твердив він, повинна прагнути до ідеального благородства, самопожертви заради блага інших, усього суспільства. Таке прагнення мислитель вважав найвищою доброчесністю, яку необхідно розвивати вихованням.
Ці етичні настанови філософа стали підмурів´ям для аналізу ним політики, держави і права. Основні проблеми політичної теорії сформульовано в його працях «Про свободу», «Представницьке правління», «Основи політичної економії» та ін.
У центр своєї соціально-політичної філософії Мілль поставив поняття свободи і прогресу. Свобода для нього - це передусім свобода особи, індивіда, та висота, з якої він розглядав визначальні для себе політичні та правові проблеми.
Особиста свобода, за Міллем, означає абсолютну незалежністьлюдини у сфері тих дій, які безпосередньо торкаються тільки її самої; вона означає можливість людини вільно виражати і обнародувати свої думки. Логічно мислитель доводив, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, що корисними є як істинні, так і помилкові думки, бо істина - безконечна й багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Індивідуальна свобода криє в собі також свободу діяти спільно з іншими індивідами, переслідування, свободу вибору і переслідування життєвих цілей, самостійне влаштування особистої долі.
Всі ці та близькі до них свободи - вкрай необхідні умови для розвитку самоутвердження індивіда, а водночас - як запона від будь-яких посягань ззовні на автономію особи.
Сказане, однак, не означає, що ні держава, ні громадська думка у принципі не є правочинними здійснювати легальне переслідування, моральний примус. І те й інше можливе, якщо за їхньої допомоги попереджаються дії індивіда, які завдають шкоди іншим людям, суспільству. Мілль не ототожнював особисту свободу з самоуправством, уседозволеністю та іншими антисоціальними речами. І коли він вів мову про свободу індивіда, то мав на увазі людей, які вже приєдналися до цивілізації, стали культурними, досяг-ли певного рівня громадянського й культурного розвитку.
Відомо вже, що ідеологи лібералізму заперечували втручання держави у приватне життя індивіда, його підприємницьку діяльність. У вирішенні проблеми співвідношення особи й держави Мілль виходив із відповідності утилітаристській традиції та з принципу користі як індивіда, так і суспільства. При цьому характерно, що права індивіда він розглядав, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а, по-друге, він прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави й суспільства у справи індивіда допустиме.
Основний принцип ставлення суспільства й держави до індивіда мав полягати в тому, що держава може втручатися в дії індивіда тільки заради самозбереження, або щоб упередити такі дії з його боку, які шкідливі для інших людей. Особисте ж благо самого індивіда, фізичне чи моральне, не становило достатньої підстави.
Згідно зі своєю ідеєю утилітаризму Мілль визначав зміст і обсяг функцій держави. Загальний принцип діяльності держави такий: вона не повинна перешкоджати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій. Держава покликана допомагати їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самодіяльності й підприємництва.
Мілль відмовився вбачати в державі установу, лиху за своєю природою. На його думку, політичні структури та їх функціонування залежать від волі та вміння людей створювати й налагоджувати нормальне людське співжиття. Тому, вважає він, держава буває не краща і не гірша, ніж індивіди, які її складають. Держава така, яке суспільство з цілому, а тому воно передовсім відповідальне за її стан.
Головну умову утворення та існування гідної держави філософ убачав у самовдосконаленні народу, високих моральних та освітніх якостях людей, членів того суспільства, якому призначається держава. Гарантуючи всі види особистих свобод, однакових для всіх своїх членів, держава повинна встановити в себе належний порядок, що у вузькому розумінні означає слухняність. Влада, яка не вміє або не може змусити людей слухатися своїх наказів, не управляє. Мілль не випадково так багато уваги приділяв порядку в державі. Це зумовлено тим, що порядок у державі, на його думку, виступає важливою умовою прогресу, тобто поступового вдосконалення людства в розумовому, моральному і соціальному аспектах.
Отже, Мілль був прихильником та ідеологом історичного прогресу, найбільш могутнім, постійним і надійним генератором якого є індивідуальна свобода. Саме завдяки енергії, конструктивним зусиллям свобідного індивіда, поєднаним з енергією всіх співгромадян, таких же вільних індивідів, має місце історичний прогрес.
Якщо порядок, заснований на свободі, є неодмінною умовою історичного прогресу, то запорукою міцності й стабільності самого порядку є, на думку мислителя, добре влаштована і правильно функціонуюча держава, в якій існує представницьке правління, за якого весь народ, або його частина, користується, через вибраних ним депутатів, вищою контрольною владою. Користуючись такою владою, народ може керувати, коли йому захочеться, всіма заходами уряду.
Мілль указав на ще одну ознаку добре організованої та правильно функціонуючої держави. Такою ознакою є поділ влади. Він виступав за чітке розмежування компетенції між законодавчою та виконавчою владою, вважав, що законодавча влада в особі парламенту покликана здійснювати законотворчість, контроль над урядом, усувати з посади урядовців, якщо вони зловживають своїм становищем. Мислитель був проти втручання законодавчих органів у діяльність виконавчих, вважаючи, що їхні функції щодо останніх - спостереження і контроль.
Виконавчі ж органи, на думку Мілля, не повинні обиратися народом ні безпосередньо, ані через його представників. Вони мають призначатися. Мислитель виступав за ефективнішу діяльність виконавчих органів, щоб чиновники володіли спеціальною підготовкою.
Аналізуючи діяльність держави в нових умовах, Мілль дійшов висновку про те, що урядові функції змінюються залежно від стану суспільства. У середині XIX ст. буржуазія почала пред´являти до своїх держав дедалі більше вимог. В епоху Мілля справа ще не дійшла до прямого і широкого втручання держави в економіку, але функції держави ускладнилися порівняно з XVIII і початком XIX ст.
Принцип абсолютної свободи виробництва й торгівлі зазнавав критики. Буржуазія вбачала користь від зростаючої державної допомоги приватному підприємництву. Великого значення набувала роль держави у захисті й контролі за правильним здійсненням права власності, яка була могутнім стимулом творчої зацікавленості людини, а заразом і досягнення найбільшого блага. І Мілль формулював сферу державного втручання як виняток із загального правила невтручання. Це втручання полягало: 1) в захисті душевнохворих і дітей, 2) у гарантіях договорів, 3) у державному контролі за діяльністю акціонерних об´єднань і добровільних товариств, 4) у регулюванні трудових відносин, скажімо, робочого часу по всій країні, 5) в державній соціальній допомозі, 6) у державній організації таких заходів, які вигідні всьому суспільству, напр., організація й фінансування подорожей, якщо справа не до снаги приватній ініціативі.
Для максимального розвитку суспільної ініціативи найкращою формою держави є, на думку філософа, представницька демократія. Мілль вірив, що за її допомоги можна примирити суперечливі класові інтереси, зокрема інтереси робітників і господарів (власників). Ці два класи повинні бути врівноважені в представницькій системі: іншими словами, кожний названий клас має володіти однаковою кількістю голосів у парламенті.
І все ж, зауважив Мілль, у парламенті часто виникають розбіжності в поглядах, судженнях, позиціях. І якщо більшість кожного класу керується переважно своїми вузькокласовими інтересами, то меншість кориться розумові, справедливості й загальному благу. Саме тому освічена меншість, вважав філософ, стоїть над класами, служить гарантією примирення класових суперечностей. Іншими словами, необмежене класове панування (як робітників, так і власників) веде, на його думку, до придушення творчих особистостей, а через нього - і до соціального застою. І, навпаки, саме наявність коло керма влади талановитих і освічених людей відкриває перспективу подальшого соціального прогресу.
Мілль аж ніяк не захищав справжнього суверенітету народу, а мав на меті віднайти способи керівництва суспільством «мудрими», сумісні з буржуазною демократією.
Бажання бачити народ освіченим у нього не було таким безкорисливим, як у просвітителів. Освіченим народом, по-перше, легше управляти, оскільки освіта підвищує рівень моральності людей. По-друге, неосвічений народ для вищих класів набагато небезпечніший освіченого.
Політична ідеологія Мілля знайшла відображення в його вченні про принципи виборчої системи як важливої частини представницької демократії. Цензом неписьменності, несплат податків, банкрутствами він пропонував відгородити суспільство від участі в управлінні його справами тих людей, чия вірність ідеї загального блага могла бути сумнівною.
Водночас Мілль розумів, що й багаті індивіди можуть переслідувати егоїстичні інтереси на шкоду всьому суспільству. Тому мислитель виступав за надання виборчих прав індустріальному середньому класові, якого він описував цілком відверто як «най-мудрішу частину спільноти», вважаючи, що він завжди вестиме нижчі класи за собою. Мілль ніколи не розглядав такої можливості, що середній клас сам використає політичну владу для власної вигоди.
Будучи проникливим ідеологом, філософ чітко бачив, що буржуазно-демократичні форми та інститути можуть бути ефективно використані робітниками, а тому закликав до обмеження цих інститутів за допомоги елітизму. Ідеали представницької демократії, писав він, диктує необхідність надати перевагу особам освіченим, щоб захистити освічених людей від неосвічених.
Щоправда, Мілль досить різко виступав проти прагнення державних чиновників з еліти присвоїти собі необмежену владу і незаконно порушувати свободу приватного життя. Коли держава в цілому або її чиновники зокрема підміняють своєю надмірною діяльністю вільну індивідуальну діяльність людей, активні зусилля самого народу, тоді починають задовольнятися насамперед інтереси державної бюрократії, а не народу.
Ще більше зло Мілль убачав у тому, що в результаті такої підміни народ»вражає хвороба соціальної пасивності, його охоплюють настрої споживацтва. У народі згасає дух свободи, паралізується свідомість особистої гідності, почуття відповідальності за все, що відбувається в суспільстві й державі. За таких умов суспільство неминуче деградує в громадянсько-моральному аспекті, а за ним неминуче настає і деградація держави.
Мілль, отже, чітко усвідомлював, що всіма людьми керує нестримна жадоба влади, якої інституційними обмеженнями годі стримати. Подібно до Бентама, він відкидав будь-яку концепцію розмежування чи врівноважування гілок влади, хай то для ліберального чи для автократичного урядування, хоча й стверджував щиро, що найскладніші проблеми в урядуванні стосуються стримування чи обмеження влади, яку повинні мати правителі. Цю проблему, на його думку, можна розв´язати тільки запровадженням такого законодавчого органу, чиї інтереси були б тотожними інтересам країни, та щоб члени того органу не мали іншої, крім загального інтересу, мотивації для застосування своєї влади, а також надання законодавчій гілці влади контролю над гілкою виконавчою.
Водночас Мілль писав, що недостатньо мати охорону тільки від державної тиранії, необхідно також мати охорону від тиранії більшості, бо все, що знищує індивідуальність, є деспотизмом. А духовно-моральний деспотизм більшості може бути значно жорстокішим, ніж деспотизм державний. Не дивно тому, що у вченні Мілля правам людини відведено значну вагу.
Актуальність поглядів Мілля для нашого часу - безсумнівна. Вона обумовлена насамперед тим, що він сформулював основні політико-філософські постулати представницького правління в умовах, близьких до наших, що їх важливо знати для будівництва демократичної правової держави України. Важливе значення має також його вчення про вільний розвиток індивіда, усунення перешкод для вдосконалення його творчих і моральних якостей. Якщо за радянських часів особа, її інтереси підпорядковувалися державі, то в наш час важливіше навіть, ніж за часів Мілля, підкреслювати важливість і цінність особи.
У сучасній соціально-політичній філософії необхідно особливо звертати увагу на ті цінності, про які так багато писав Мілль: свободу, індивідуальність, моральність, творче начало та ін. Відомо також, що покращення організації та діяльності держави і суспільства мислитель убачав у моральному вдосконаленні його членів, благотворчій ролі інтелектуальної еліти для морального і соціального прогресу всього людства.