Історія політичних і правових вчень
§ 1. Загальна характеристика основних напрямків політико-правової думки
Наприкінці XVIII і першій половині XIX ст. капіталізм у Західній Європі утверджувався і розвивався, особливо в таких країнах, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Голландія. Цей розвиток був зумовлений двома епохальними факторами: по-перше, впливом французької революції кінця XVIII ст., яка розчистила шлях капіталістичним відносинам і дала всьому світові такі зразки демократії, свободи, яких не можна було вже усунути. Вони, за всіх їхніх хиб і перешкод, стали виразом, ознакою прогресу, спасіння і добробуту людей. По-друге, заміною мануфактурного виробництва великою машинною індустрією (промисловий переворот) спершу в Англії, а згодом у Франції та інших країнах. Завдяки цьому на початку XIX ст. розвиток промисловості й торгівлі в багатьох західноєвропейських країнах значно пришвидшився; зросла кількість великих підприємств, різко збільшилася кількість робітників, зайнятих на фабриках і заводах. Можна сміливо сказати, що французька революція кінця XVIII ст. і промисловий переворот забезпечили перемогу капіталістичних відносин, торжество буржуазного суспільства з його корінними устоями: приватною власністю, наймом робочої сили, вільною конкуренцією, приватною ініціативою.
Відповідно до цього складалася нова політико-правова система. Для першої половини XIX ст. характерним було зміцнення демократичних прав і свобод, прийняття відповідних кодексів і конституцій, утворення системи приватного і публічного права. Одночасно створювалися інститути політичного представництва. Виникала сучасна представницька держава, в якій буржуазія поступово завоювала собі майже повне політичне панування. У політичному житті переважало прагнення буржуазії до свободи, прогресу і законності.
Розвиток капіталізму висхідною лінією в XIX ст. природно висунув на перший план новий напрямок політичної думки, який найбільшою мірою відповідав потребам такого розвитку та освячував їх в очах широких народних мас. Таким напрямком політичної думки став лібералізм, ідеали якого теж були наслідком французької революції кінця XVIII ст. Однак між філософією природних прав революційної доби та лібералізмом XIX ст. була велика різниця. Багато представників лібералізму вважали, що політичну діяльність, як плід революції, необхідно зберегти, але саму ідею революції необхідно усунути з цієї діяльності. Це пояснювалося тим, що буржуазія, яка доступилася до влади і утвердилася при ній, втрачала свою революційність. Тому цілком природно, що філософія лібералізму мала тенденцію робитися з революційної утилітаристською.
Філософія природних прав була, власне, революційним віруванням. Вона не могла йти на компроміс у питаннях, де було якесь порушення її принципів. І, щоб захистити теорію невід´ємних та індивідуальних прав, немає іншого способу, як тільки стверджувати, що такі права є самоочевидними, як це зробив Т. Джефферсон у Декларації незалежності США. Але наука взагалі й соціально-політична думка зокрема не могла взяти за аксіому таке твердження, її невідворотно заносило до емпіризму, наукового аналізу. Зокрема, модернізація управління, вдосконалення судової процедури, організація судів, створення санітарних кодексів і фабричного нагляду - всі характерні ліберальні реформи - здійснювалися не силою революційного ентузіазму, а напруженим, ґрунтовним дослідженням і дбайливим проектуванням законів.
Усе це свідчило про те, що ідеали лібералізму хоч і стали наслідком революційної доби, але їхні досягнення були здебільшого результатом високого рівня практичного розуму, застосованого до специфічних проблем. Теорія лібералізму ще залишалася раціоналістичною, але її раціоналізм визначався усвідомленням того, що ідеали мають утілюватися в життя в безлічі конкретних випадків. Не дивно, що лібералізм в умовах XIX ст. став основним напрямком політико-правової думки.
Ліберали обґрунтовували демократичні права і свободи, передовсім особисту свободу, недоторканність особи, свободу приватної власності, промислової конкуренції, договорів, свободу слова, друку, совісті, думок, невтручання держави в економічне життя. Державі, за цією концепцією, відводилася роль «нічного сторожа», вона мала хіба що захищати безпеку особи, недоторканність приватної власності, охороняти суспільство, засноване на громадянській свободі, ніяк не обмежуючи останньої.
Велику увагу ідеологи лібералізму приділяли політичній свободі й поділу влади, як гарантам проти державного свавілля і деспотизму натовпу. Лібералізм XIX ст. найбільш повно і послідовно виражав потреби буржуазної орієнтації, капіталістичного розвитку тогочасного суспільства.
Однак становлення і зміцнення капіталістичного укладу життя дуже не сподобалося дворянсько-аристократичним, феодально-монархічним колам, які прагнули реставрації старих, добуржуазних (феодальних) порядків. Це - консервативний напрямок політичної думки, який утверджував свої позиції різкою критикою і відкиданням передових ідей французької революції кінця XVIII ст.
Найвідомішими пропагандистами цієї течії були Жозеф де Мсстр, Луї де Бональд, Людвіг фон Галлер. Саме вони пропагували реакційні феодальні догми про божественний характер станових привілеїв, про історичне та божественне право дворян на панування.
З критикою раціоналізму теорії природного права і властивої Просвітництву віри у велику силу закону на початку XIX ст. виступила низка німецьких юристів, які створили історичну школу права. Представники цієї школи (Г. Гуго, К. Савіньї, Г. Пухта) доводили, що не існує природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закономірності розвитку, незалежні від людського розуму. Право, твердили вони,- історична спадщина народу, яка не може і не повинна довільно змінюватися.
Критика капіталізму реакційними феодальними ідеологами була, власне, критикою справа, з позицій реакційної ідеалізації соціально-політичної системи, яка вже віджила. Але капіталістичні порядки гнівно засуджували і представники зовсім іншого, ніж консерватори, соціального табору, до якого входили пролетаризо-вані маси працівників, збіднілі дрібні власники та ін. Капіталістична система прирекла тоді ці прошарки населення до злиденного існування. Свій порятунок вони вбачали в усуненні капіталістичного ладу за допомоги мислячого розуму. Таку антикапіталістичну позицію виражав соціалізм, видатними представниками якого були Ссн-Сімон, Фур´є, Оусн.
Помітною віхою в історії суспільної та політичної думки стало виникнення марксизму. Як світогляд пролетаріату марксизм теж виник у першій половині XIX ст., в умовах остаточного утвердження капіталізму в більшості країн Європи та Північної Америки. Засновниками марксизму були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксисти твердили, що капіталізм остаточно вичерпав себе і що соціалістична революція - неминуча. Найближча політична мета пролетарів, які консолідувалися в самостійний клас,- повалення панування буржуазії, завоювання політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату.
Своєрідно виглядала програма ще однієї ідеологічної течії XIX ст - анархізму. Основне в анархізмі - негативне ставлення додержави. Всі прихильники анархізму вважали державу абсолютним злом, а оскільки держава є основним злом, то необхідно щонайперше знищити державу, а тоді капітал впаде сам собою. Принципова ворожнеча до держави анархістів була повернута вістрям проти як буржуазної, так і держави диктатури пролетаріату. Найві-домішими виразниками ідеології анархізму були Г. Шмідт (псевдонім Макс Штірнер), П.-Ж. Прудон, М. А. Бакунін і П. А. Кропоткін.
У бурхливому потоці розвитку західноєвропейської політико-правової думки першої половини XIX ст. виник і позитивізм, родоначальником якого називають французького соціолога О. Кон-та, який вважав своїм основним завданням систематизацію соціального життя і теоретичне обґрунтування нового, «позитивного» соціально-політичного порядку, невід´ємною рисою та властивістю якого виступає солідарність, що виявляється в гармонійній єдності політичної асоціації, в гармонії інтересів власників, робітників, учених та інших соціальних прошарків для спільних дій у досягненні вищої мети - матеріального добробуту й духовного щастя.
Такою була загальна картина еволюції західноєвропейської політико-правової думки першої половини XIX ст. У ній відображено політику і соціальну історію цього періоду. Поза зв´язком з історією неможливо зрозуміти й пояснити формування великих ідейних течій у політичній теорії та правових вченнях XIX ст. Вивчаючи основні напрямки політичної та правової думки, треба кожний раз розглядати кожну з них не окремо від інших, оскільки реально вони існували в той самий історичний час і впливали одна на одну.