Історія політичних і правових вчень
§ 5. Політико-правові погляди французьких матеріалістів XVIII ст.
У середині XVIII ст. провідна роль в ідеологічній боротьбі французької буржуазії проти феодально-абсолютистського ладу і його політико-правових доктрин перейшла до представників матеріалістичного напрямку. Французькі матеріалісти XVIII ст. були мислителями назріваючої революції. Нищівно критикуючи властиву феодалізму станову нерівність, деспотизм державної влади, свавілля і насильство, викриваючи державні та правові установи феодалізму і відповідну їм ідеологію, французькі матеріалісти протиставляли цим «нерозумним» інститутам такі, які, на їхню думку, виражали б інтереси всього суспільства, готуючи цим розуми людей до майбутньої революції.
Розроблена ними теорія «інтересу», ідеї обумовленості характеру людини суспільним середовищем, передусім політичними установами, а також рівності розумових здібностей людини, природної схильності до добра тощо мали прогресивне значення і свідчать про те, що їхня політична доктрина була кроком уперед порівняно з поглядами Вольтера і Монтеск´є.
Французькі матеріалісти, як і просвітителі XVIII ст., у своєму вченні про державу і право використовували теорію суспільного договору для пояснення походження держави і протиставлення «розумного» правління, тобто буржуазного, «нерозумному» - феодальному. Вони використовували природно-правову теорію для обґрунтування народного суверенітету, рівності, свободи і власності. Передові політичні ідеї обстоювали такі французькі матеріалісти XVIII ст., як Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах. Саме вони дали ідеям, висунутим Дж. Локком, Монтеск´є, нове обґрунтування і прийшли до нових, радикальніших висновків.
Політико-правові погляди Д. Дідро
Дені Дідро (1713-1784), син ремісника, навчався в католицьких коледжах у Лонгре й Парижі. За вільнодумні та антирелігійні твори був арештований і ув´язнений. Але переслідування не злякали мислителя.
Політичну теорію Дідро викладено в працях, стосовних до Росії, яку він відвідав на запрошення Катерини II, де перебував упродовж п´яти місяців. У цих працях звертають на себе увагу критичні зауваження мислителя на «Наказ» Катерини. Дідро рішуче виснував, що російська імператриця, поза сумнівом, була деспотом, що природну свободу індивіда зведено до нуля, а верховну владу нічим не обмежено. Він відкинув основний абсолютистський принцип «Наказу», буцімто монарх є джерелом усякої влади.
З-поміж інших праць Дідро слід вирізнити такі, як «Племінник Рамо» і «Монахиня», в яких він дав нищівну критику звичаїв феодального суспільства у Франції.
Основним у політичній теорії мислителя було поняття природи людини, яка відповідала її природному стану, коли люди не знали держави і писаних законів. Дідро змалював природний стан як такий, в якому люди жили розкидано і роз´єднано, але не знали нерівності. Взаємовідносини між ними спиралися на відчуття справедливості й несправедливості. Але в природному стані люди, маючи різні інтереси, часто зіштовхувалися між собою. А тому себелюбство та особистий інтерес змусили їх з´єднатись у суспільство заради набуття більшого щастя. Тільки заради надійнішої охорони свого щастя і самозбереження суспільство вибрало собі правителів. Щоб дати суспільству безпеку, свободу і могутність, необхідно було надати правителеві достатню владу, яка дозволила б йому встановити міцний порядок і спокій серед громадян, закріпити за ними їхнє майно, захистити слабких від сильних, покараннями стлумити пристрасті і т. ін.
Отже, державна влада, за вченням Дідро, виникла як продукт суспільного договору, який надав суспільству організовану політичну форму. Але, на відміну від Гроція і Гоббса, Дідро вважав, що суспільний договір не позбавляє людей їхніх природних прав - свободи і рівності. Об´єднуючись, люди лише частково передають державі свою природну незалежність, свої права, необхідні для забезпечення інтересів та об´єднання волі і сили всіх. Державна влада спирається на волю і силу народу, який є сувереном. «Лише нація є справжнім сувереном,- писав Дідро,- справжнім законодавцем може бути лише народ, лише воля народу є джерелом політичної влади».
Держава, отримуючи від громадян частину їхніх прав і свобод, вів далі філософ, компенсує їм це гарантуванням спокою, безпеки і щастя. Коли ж абсолютний володар відмовляється забезпечити основні права громадян та їхнє щастя, присвоює собі право самочинно змінювати основні закони своєї країни, коли він претендує на необмежену владу над громадянами своєї країни та їхнім майном, він стає деспотом. Порушення правителем невід´ємних прав людини робить суспільний договір недійсним і повертає народові право укласти новий договір. Із цього випливає, що влада правителя - не безмежна, вона обмежена законами країни. Громадяни держави повинні користуватися рівними правами та однаковими обов´язками. Закони, писав Дідро,- це міраж, якщо будь-який член суспільства може безкарно порушувати їх. Ось чому перша стаття основного закону повинна містити гарантії, які, на його думку, забезпечать законам їхній авторитет, а перший рядок цього закону мусить обмежувати правителя.
Дідро намагався пояснити відміни у формах держави, виходячи з вчення Монтеск´є про вплив зовнішнього середовища на форми правління. Він навів різницю між монархією та демократією. Монархія абсолютна чи необмежена - цс та форма держави, за якої верховна влада перебуває в руках однієї людини. Демократія ж розглядалася ним як форма держави, за якої влада перебуває в руках усього народу і не підлягає ніяким обмеженням.
У деяких працях Дідро виявляв свої симпатії до республіканської форми держави. Але навіть у досконалій демократії, вважав він, повну рівність усіх її членів не можна здійснити, і в тому, власне, й полягає причина розпаду таких держав. Немає абсолютно кращих форм, бо все перебуває в розвитку. Краща форма правління не та, що безсмертна, а та, існування якої - найтриваліше й найпостійніше. Загалом Дідро стояв за обмежену монархію з народним представництвом. Треба на конкурсній основі надати можливість усім громадянам домагатися вищих посад, звичайно за умови, що вони володіють певною власністю.
Дідро різко негативно ставився як до деспотії, так і до просвіченого абсолютизму. Боротьбу з деспотизмом він виправдовував, а право на опір тиранам називав законним. Але, виправдовуючи повстання проти тирана, мислитель не закликав до революції, вважаючи, що прогрес розуму приведе до усунення свавілля і деспотизму. Дідро, як і всі просвітителі і прихильники теорії природного права, перебільшував роль закону в перетворенні суспільства. Тому він наполягав на рішучому перегляді старих законів.
Мислитель вимагав рівності всіх громадян перед законом та гарантій їхніх політичних прав і свобод, охорони власності, надання селянам землі та звільнення їх із кріпацтва, рівномірного розподілу власності, недопущення ні розкоші, ні злигоднів. Тому на державу покладалося завдання покращення становища нсімущих. А для відвернення державних переворотів, Дідро рекомендував ужити заходів проти розорення знатних сімей, вважаючи, що їхня бідність небезпечніша за їхнє багатство.
Філософ вимагав також свободи торгівлі як зовнішньої, так і внутрішньої, перегляду системи мита, акцизу податків, щоб забезпечити нормальний розвиток торгівлі, засуджував обмеження у промисловості й опіку державою виробництва.
У галузі спадкового права Дідро висловився за рівний розподіл майна померлого між його дітьми та іншими родичами.
У галузі кримінального права мислитель певною мірою поділяв погляди італійського вченого-юриста Беккаріа. Він пропонував звести до мінімуму смертну кару, ганебні покарання, а використовувати злочинців на громадських роботах і частіше застосовувати грошові покарання, видаючи частину грошей потерпілому.
Дідро розрізняв законодавчу й виконавчу владу, хоча вважав, що монарх повинен поєднувати їх, і виступав проти надмірного обмеження влади правителя.
Сказане свідчить про те, що Дідро належав до передової групи французьких мислителів, які боролися проти феодальних порядків абсолютної монархії у Франції та інших країнах.
Політико-правові погляди К.-А. Гельвеція
Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771) народився в Парижі, вчився в єзуїтському коледжі, згодом обіймав посаду генерального відкупника. У своїх творах «Про людину, її розумові здібності та виховання», «Про розум» мислитель блискуче розвивав передові ідеї французьких матеріалістів XVIII ст.
Заслуговує на увагу детально розроблена ним ідея про роль соціального довкілля в житті людини. Характер людини, писав він, -це продукт того середовища, яке її оточує, бо людина не народжується, а стає такою, якою вона є. її поведінка і характер визначаються становищем, в якому вона перебуває.
Для Гельвеція соціальне середовище, яке формує характер людини,- це передовсім політичні та правові установи. Це твердження філософа було значним кроком уперед у розвитку тогочасної політичної думки.
Мислитель твердив, що єдиною причиною людських дій, думок, пристрастей є фізична чутливість. До неї можна віднести найрізноманітніші прояви людської психіки і навіть такі явища, як муки сумління, дружбу, прагнення до влади, спілкування тощо. Джерелом останнього є інтерес і потреби. Завдання політики, за Гельвецієм, полягає в умінні управляти людськими пристрастями і використовувати їх в інтересах суспільства. Пристрасті - це єдиний рушій суспільного життя. Великі справи здійснюються в результаті пристрастей. Тому законодавці повинні не придушувати пристрасті, а вміло керувати ними. Доброчесність і щастя народу - наслідок мудрості його законів.
Гельвецій вважав, що вищим законом, обов´язковим для всіх, незалежно від соціального становища й посади, є суспільне благо, яке випливає із суспільних інтересів. Закони майбутнього суспільства повинні своєю метою мати загальне благо. Вони покликані забезпечити щастя та інтереси більшості громадян. Найважливішими з них філософ вважав закони про охорону власності, називаючи їх природними. Однак у питанні про сутність природного права в поглядах Гельвеція не було чіткості й послідовності. З одного боку, він розходився з ученням природного права та ніби заперечував незмінність і вічність природних законів, спертих на абсолютну справедливість; з іншого - заявляв, що народи наближаються до природного права з прогресом розуму, і сам проголошував природні закони у своєму моральному катехізисі.
Природні закони, гадав мислитель, утверджують необхідність власності, захист особи, свободу думки, безпеку, необхідність покарання тих, хто порушує ці права. Збереження власності - моральний бог держави: вона підтримує тут домашній мир і сприяє торжеству справедливості. Люди для того й об´єдналися, щоб забезпечити свою власність.
Отже, для Гельвеція ідеальний суспільний лад - приватновласницький. Але він виступав проти різкої майнової нерівності. Тому завдання ідеальної держави - законодавче регулювання відносин власності, щоб розподіляти її справедливо, збільшуючи кількість власників. Таке регулювання мислитель пропонував здійснювати згідно з принципом «соціальної корисності», тобто з урахуванням тієї реальної користі, яку громадянин держави приносить суспільству своєю діяльністю. На його думку, мудрий законодавець повинен, насамперед, подбати про працівників, тих, хто безпосередньо виробляє матеріальні блага, створює основу суспільного життя, потім про те, щоб загальнонародне багатство розподілялося відповідно до внеску кожного в загальну скарбницю суспільних благ і відповідно рівномірно серед усього населення.
Але такий рівномірний розподіл передбачав обмеження людьми своїх потреб. Гельвецій вважав, що це завдання може бути вирішено за допомоги просвітництва. Необхідно роз´яснювати людині закони суспільного функціонування і розвитку, її місце й роль у суспільстві. Водночас він розумів, що для такої складної проблеми, як задоволення людських потреб, самого лише просвітництва людей недостатньо. Для забезпечення справедливого розподілу суспільних благ законодавцям необхідно створити такі закони, які підтверджували б у суспільстві престижність інтересів людей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Все це свідчило про те, що Гельвецій, як й інші французькі матеріалісти XVIII ст., перебільшував роль законодавця й законів у житті суспільства.
Надаючи вирішального значення законам у суспільному розвитку, філософ розглядав також проблеми найкращих форм правління в майбутньому ідеальному ладі, хоча для нього сутність полягала не у формі влади, а в її змісті - чи діяла вона в інтересах загального блага, чи ні. Для Гельвеція це було визначальним принципом в оцінюванні тих чи інших форм влади. Мислитель ненавидів деспотизм, але й не був прихильником революції. На його думку, всі зміни повинні бути поступовими і здійснюватися через реформи, зокрема закони.
Негативно ставлячись до деспотії та вороже до аристократії, Гельвецій з явною симпатією казав про республіку з демократичними принципами. У своїх працях філософ особливо підкреслював переваги республіканської форми правління для забезпечення гармонійного зв´язку між приватними й загальними інтересами, для гарантування максимальної політичної свободи громадян і корінного поліпшення людських звичаїв.
Будучи натхненний прикладом Сполучених Штатів Америки як політичним ідеалом, Гельвецій висунув ідею федеративної держави, складеної з 36 невеликих республік, які мали рівну територію та управлялися на основі однакових законів.
Кожна республіка мусила мати своїх виборних службових осіб і власну поліцію. На чолі федерації мала стояти верховна рада, сформована делегуванням від кожної республіки чотирьох депутатів. Верховна рада відала питаннями ведення війни, політичними справами, спостерігала за тим, щоб закони республік змінювалися тільки за згоди всіх.
У своїх міркуваннях про республіканську форму і спробах змалювати контури майбутньої держави у формі республіки Гельвецій випередив не тільки Монтеск´є, а й Гольбаха. Зате в його поглядах на суспільство і державу не було достатньої чіткості й послідовності. Його міркування про походження суспільства і держави свідчили про відсутність у нього знань і фактичних даних про первісний стан людини. І все ж він писав, що людина в той час була слабкою, кепсько озброєною і могла стати жертвою ненажерливості сильніших тварин, ніж вона. Тому з метою самозбереження і добування засобів до існування їй необхідно було об´єднатися з подібними до себе. Але чи укладався при цьому якийсь договір - невідомо.
З іншого боку, Гельвецій зазначив, що причину утворення держави треба шукати в нерівному розподілі майна, а причину походження такої держави, як деспотія, він убачав у прагненні кожної людини бути деспотом. Негативно ставлячись до деспотизму, мислитель у своїх творах обґрунтовував право народу на опір тиранам. Влада, що здобута силою та втримується за допомоги сили,-це така влада, яку сила може відкинути. «Хоч би як називався ворог народу, останній завжди може вступити з ним у боротьбу і знищити його». Але Гельвецій, як уже відомо, і революцію вважав небажаною, надаючи перевагу проведенню суспільних перетворень мирним способом.
Отже, політико-правові погляди Гельвеція певною мірою були кроком уперед у теоретичному усвідомленні соціальної природи людини, її свідомості, політичного життя, потреб і звичаїв. Вони теоретично обґрунтовували вимогу демократичних прав і свобод, будучи скерованими безпосередньо проти основ феодально-абсолютистського ладу.
Політичні погляди Гольбаха
Поль-Анрі-Дітріх Гольбах (1723-1789) теж був одним із провідних діячів французького Просвітництва і видатним представником французького матеріалізму XVIII ст. Народився в Німеччині, але все свідоме життя провів у Франції. Перу Гольбаха належали такі твори, як: «Система природи», «Природна політика», «Суспільна система» та ін. Більшість його творів друкувалися в Голландії, анонімно або під чужим ім´ям. їх поширення у Франції жорстоко каралося королівським судом.
Гольбах, як й інші французькі матеріалісти, не поширював матеріалізм на вчення про суспільство, державу і право. Будучи матеріалістом «знизу», він залишався ідеалістом «зверху», даючи ідеалістичне пояснення процесу суспільного розвитку.
Філософ також не був прихильником революції та висловлював досить помірковані погляди. І все ж вони були прогресивними, особливо в тій частині, де він виступав проти феодальної системи та абсолютизму.
У названих вище творах Гольбах писав, що людина є продуктом соціального середовища, вирішальна роль в якому належить не виробничій діяльності людей, а їхній ідеології. «Думки правлять світом»,- вважав він. Але коли намагався відповісти на питання, як утворюється це соціальне середовище, то потрапляв у замкнене коло, позаяк соціальне середовище, за його вченням, створюється тими ж людьми, суспільною думкою. При цьому він гадав, що значну роль у формуванні цієї думки відігравали уряд і закони.
Погляди Гольбаха на походження й сутність держави і права були близькими до поглядів інших представників вчення про природне право, але з деякими особливостями. Він, як і Гоббс, вважав, що основна властивість людини - егоїзм, прагнення до власної користі. Власна користь штовхає людей до створення держави. А водночас природною властивістю людини є прагнення до спільного життя з подібними до себе істотами. Суспільство, писав він,- продукт природи. Природа влаштувала так, що людина повинна жити в суспільстві. З цього випливає, що в його вченні вся діяльність індивідів у їхньому взаємному спілкуванні, наприклад, мова, любов і т. ін., зображаються у вигляді відносин користі й використання.
Гольбах не поділяв думки тих представників вчення про природне право, які вважали, що людство до державності перебувало в природному стані. Він заперечував реальність природного стану, вважаючи його надуманим. Мислитель твердив, що основою держави є договір, під яким слід розуміти сукупність явних чи уявних умов, які й поєднують людей у суспільство. Це - закони співжиття, яким мають коритися всі люди, оскільки індивід не може нічого вимагати від інших, не даючи їм зі свого боку ніяких вигод. Це, на його думку,- вимога закону самої природи, і виконання цієї вимоги необхідне для людського щастя.
Із цього поняття Гольбах виводив усі чесноти, в основі яких лежить справедливість. Із принципу справедливості випливають, гадав він, вимоги людинолюбства, співчуття, благодійність і т. ін. Сукупність цих вимог складає природне право, основа якого лежить у природі людини.
Природні закони встановлюють найважливіші принципи суспільних відносин; вони - вічні й невідчужувані, вищі людських законів, які повинні з ними узгоджуватися. До основних природних прав Гольбах відносив свободу, власність та безпеку. Порівнюючи природні закони з позитивними, він твердив, що останні мусять формуватися на основі перших. Але якщо природні закони незмінні, то позитивні змінюються в конкретних умовах розвитку суспільства.
У суспільстві, провадив далі мислитель, діють основні закони, що визначені суспільним договором і, своєю чергою визначають взаємовідносини між сувереном і народом. Закони, які випливають із суспільного договору, обмежують владу правителя, примушують управляти в суспільних інтересах. Вони визначають повноваження суверена, його права, а також те, в яких межах народ зобов´язаний йому коритися. Основне завдання правителя - охорона природних прав людей. Інакше народ може відмовитися коритися суверенові, оскільки суверенітет завжди належить народові, тож він може розірвати договір із правителями.
Отже, утворення держави Гольбах пояснював у дусі вчення про природне право. Люди, вважав він, народжуються з різними пристрастями, через що в суспільстві може виникнути небезпечна боротьба цих пристрастей. Якби перемогли сильніші, то пригнічували б слабших, а хитрі обманювали б простодушних. Аби цього не сталося, кожне суспільство відчуває потребу в єдиній сильній владі, яка дістає право керувати всіма членами суспільства. З цією метою кожний член суспільства повинен відмовитися заради власного блага від своєї незалежності, яка може виявитися небезпечною як для неї самої, так і для інших. Індивід підкоряє свою волю центральній силі, урядові. Уряд же Гольбах визначав як силу, встановлену загальною волею для того, щоб управляти діями всіх членів суспільства для досягнення його мети. Ця мета - рівність, свобода, безпека і щастя всіх. Відразу, як тільки встановлюються уряди, виникають і нові відносини. Один або декілька індивідів наказують, інші коряться. Один стає сувереном, інші - підданими.
Незначну увагу в своєму вченні про державу і право мислитель приділяв формі держави, оскільки гадав, що основне - не у формі правління, а щоб у суспільстві діяли добрі закони. Він розрізняв такі форми держави, як демократію, аристократію та монархію. До перших двох ставився негативно, надаючи перевагу монархічній формі держави. Але він вважав прийнятною лише обмежену монархію, в якій має місце народне представництво, бо в іншому разі монарх легко перетворюється в тирана. Однак Гольбах допускав обмеження виборчого права майновим цензом. Із цього випливає, що народним представником може бути тільки власник землі, яким є батько сім´ї. Лише він є справжнім громадянином, який має інтерес у суспільній справі та зв´язаний з батьківщиною своїм майном.
І все ж таки Гольбах був прихильником конституційної монархії, яка, на його думку, може бути побудована так, щоб забезпечити громадянам користування їхніми природними і невідчужуваними правами, щастя найбільшої кількості громадян. Все це може бути здійснено лише тоді, коли кожному громадянинові буде надано свободу в правомірних межах, яка дає кожному індивідові можливість домагатися свого щастя, не завдаючи шкоди іншим громадянам.^
Свобода, як природне право людей, писав філософ,- невідчужувана. її виразом є свобода слова, друку, думки і совісті. Із свободи випливає низка прав, і насамперед - охорона особи і власності громадянина. Але, кажучи про рівність і свободу, мислитель не йшов далі визнання формальної рівності громадян перед законом і формальної свободи - свободи власників.
Як і Монтеск´є, Гольбах вважав, що добре організована держава має базуватися на поділі влади. А в тих випадках, коли представники народу зрадять його, підтримуватимуть монарха в його несправедливих діях, за допомоги яких він може стати тираном, народ може позбавити їх своїх повноважень.
Мислитель, отже, визнавав невідчужуване право народу на повстання проти тиранів. Він ненавидів деспотизм, але боявся й революції. Істина, писав він, діє мирним, хоч і повільним, шляхом. Голос розуму не вимагає повстань і крові. Тільки освіта покращує становище людства. Тому перехід до запропонованого ним суспільства, в якому буде забезпечено свободу, рівність, безпеку і щастя, він пов´язував у цілому з прогресом розуму, з потребами.
Незважаючи на поміркованість політичних поглядів Гольбаха, його критика політичних і правових інститутів абсолютизму, як й інших французьких матеріалістів, відіграли велику роль у підготуванні розумів для майбутньої революції.
Політична ідеологія європейського соціалізму XVIII ст.
У XVIII ст. справа змінилася докорінно. Гостра криза феодального ладу у Франції та інших країнах обумовила бурхливий розвиток передової політичної думки. Прогресивні мислителі шукають вихід із глухого кута, в якому опинилася Франція з 25-мільйонним населенням. Провідне місце посідали ідеологи буржуазії Вольтер, Монтеск´є, Руссо, Гольбах, Гельвецій та ін., про політичні погляди яких йшла мова вище.
Поруч із буржуазною політичною ідеологією розвивалася політична ідеологія соціалізму як самостійна течія політичної думки. Основним способом теоретичного обґрунтування соціалізму був панівний у той час раціоналізм, теорія природного права. Однак ідеологи соціалізму інакше, ніж просвітителі, використовували комплекс ідей цієї теорії, вкладаючи в них інший зміст. І просвітителі, і соціалісти ставили питання про необхідність перебудови суспільно-політичного ладу Франції, але вирішували його по-різному: якщо царство розуму просвітителів являло собою ідеалізоване царство переважно буржуазії, то соціалісти визнавали тільки комунізм. Якщо просвітителі виходили з думки про ізольовану людину в природному (додержавному) стані, яка об´єдналася в суспільство лише в результаті суспільного договору, то початковим станом людської історії, за вченням соціалістів, була «золота доба», коли люди вже були об´єднані в суспільство, засноване на колективній праці та суспільній власності. Суспільний договір не посідав у теорії соціалістів того важливого місця, яке мав у просвітителів. Значно більше уваги соціалісти приділяли проблемі виникнення приватної власності, ніж питанню про утворення держави. У загальній раціоналістичній концепції соціалізму форми власності, виробництва і розподілу розглядаються як основа суспільної будови, як фактори, що визначають природу держави і права.
Інакше, ніж просвітителі, соціалісти трактували і проблему природних прав людини, вилучивши з кола тих прав приватну власність. Вони вважали, що права і свободи особи матеріально гарантуються і стають реальними тільки на основі ліквідації приватної власності. Тим часом історичний досвід будівництва соціалізму на 1/6 частині світу довів помилковість подібних поглядів не тільки соціалістів XVIII ст., а й наступних поколінь, бо саме приватна власність є необхідним і найважливішим стимулом до праці, основою демократичних прав і свобод, добробуту народу.
Першим і найбільш своєрідним твором комуністичної літератури Франції XVIII ст. став «Заповіт» Жана Мельє (1664-1729). Про життя Мельє відомо небагато. Син ткача, закінчив духовну семінарію і став священиком. Його життя закінчилося трагічно: він постійно заступався за селян, в результаті чого у нього виник конфлікт із місцевим сеньйором та єпископом. Усвідомлюючи свою безпомічність, Мельє заморив себе голодом.
«Заповіт» був написаний ним тоді, коли він уже наважився піти з життя. Готуючись до відходу, Мельє ще мав сили зробити те, на що не наважився скоріше: відкрито сказати про людські відносини, про державу, про державний лад. У «Заповіті» мислитель піддав нищівній і всебічній критиці суспільні відносини тогочасної Франції. У своїм поцінуванні політичного ладу і його установ Мельє виходив із постулатів моралі, іноді формулюючи їх як норми природного права. «Найбільше благо для людей,- писав він,- мир, доброзичливе ставлення один до одного, справедливість. Це - джерела людського щастя. Найжахливіше в житті - розбрат, злоба, брехня, несправедливість, лицемірство і тиранія. Вони руйнують у людях усе краще і є джерелом усіх хиб і нещасть, серед яких люди проводять своє життя».
Сказавши це, мислитель подав детальну критику найважливіших, на його погляд, нещасть тогочасного соціального порядку. На перше місце серед цих нещасть він поставив нерівність людей у суспільстві. Одні, писав Мельє, ніби народжені, щоб панувати над іншими та одержувати в житті різні задоволення, а інші - щоб бути нещасними рабами і все життя працювати в злиднях. Але ж усі люди за своєю природою мають рівне право жити і ходити по землі, користуватися своєю природною свободою і необхідною кількістю земних благ, корисно працювати для одержання всього, що необхідне для життя. Нинішня ж нерівність між людьми несправедлива і явно суперечить природному праву.
Друге нещастя, на думку Мельє, полягає в тому, що за рахунок народу живе багато людей, зовсім для нього безкорисних. До таких людей він відносив не тільки жебраків, які з жебрацтва зробили собі ремесло, а й багатих гультіпак, нероб, які живуть у постійних розкошах, турбуючись лише про те, як приємніше провести час. До цієї категорії людей філософ відносив і духовенство, юристів, збирачів податків та ін. Всі ці люди, казав він, одержують задоволення від розорення бідного народу, вони вдоволені, коли їм таланить піймати когось у свої тенета і захопити добру здобич.
Із критикою соціальних відносин феодального порядку Мельє безпосередньо пов´язана критика його політичної форми - абсолютизму. Всі властителі, всі королі та князі - тирани, таке основне положення мислителя. Вони завжди і скрізь пригнічують підвладні їм народи, роблять у своїх державах все, що тільки їм вигідно. Королі руйнують добробут народу не тільки різноманітними тяжкими податками, а й війнами, оскільки вони відбуваються за рахунок життя і майна бідного народу. Мельє викривав безпощадну податкову систему абсолютизму, заявляючи, що королі доводять народ до виснаження, дозволяючи відкупникам і збирачам податків збагачуватися за рахунок населення.
Мельє справедливо зауважив, що не народи створені для правителів, а правителі для народу, що обов´язок правителів полягає в гарантуванні народам спокою та безпеки, що метою всієї діяльності короля мусить бути благо народу. У своїй критиці феодальних відносин та абсолютизму мислитель пішов значно далі, ніж інші представники опозиційних політичних течій у Франції початку XVIII ст.: його ідеал - не покращення феодально-абсолютистських порядків, а їх повне викорінення.
З критикою феодалізму та абсолютизму у Мельє тісно перепліталася критика приватної власності й сім´ї. Одне з найпоширеніших нещасть суспільного життя, вважав він, полягало в тому, що всі блага та багатства землі були в приватному володінні. Виникла жахлива нерівність: одні, нічого не роблячи, жили в блаженстві й достатку, ніби в раю, інші - у стражданнях і злигоднях. Але ж природа достатньо родюча, аби дати все, що потрібно всім поміркованим і працелюбним людям. Тільки праця є джерелом багатства. Тому всі мають право користуватися частиною благ земних, але за умови виконання якоїсь корисної праці. У нормальному суспільстві повинен панувати принцип рівності в пращ й насолоді. А для здійснення цього принципу необхідно, щоб виробництво і споживання були побудовані на засадах спільності.
З цією метою Мельє пропонував організувати життя суспільства на комуністичних засадах. Усі жителі одного міста чи однієї парафії мають складати одну сім´ю, жити мирно і спільно, їсти ту саму страву, мати однакову добру одежу і взуття, однаково добре житло. Всі зобов´язані брати участь у праці, кожен відповідно до своєї спеціальності. За таких умов кожен матиме все необхідне для існування. Після такого перетворення суспільного ладу не буде обману, крадіжок, пограбувань, судових процесів. Праця розподілятиметься рівномірно, і нікому не доведеться виконувати непідсильних робіт. Ідеальне суспільство, отже, уявлялося мислителеві сукупністю громад-парафій. Ці громади задля збереження миру і взаємної допомоги укладатимуть між собою союзи, адже без взаємної допомоги їхній добробут не буде міцним.
У характеристиці основних осередків нормального суспільства Мельє відчувалася тенденція до грубої зрівнялівки, до споживацького комунізму. Шлюбу в розумінні юридичного зв´язку в нормальному суспільстві теж не повинно бути. Жінки й чоловіки мають бути, на його думку, у своїх статевих зносинах зовсім вільними. Коли вони відчуватимуть, що їм тяжко жити разом, вони вільно розійдуться та укладуть нові союзи. Тоді, вважав мислитель, не буде нещасливих шлюбів: єдиним мотивом шлюбного співжиття буде взаємний потяг і доброзичливість. Покращиться й становище дітей. Вони не страждатимуть від злигоднів, голоду й холоду. Громада утримуватиме їх власним коштом, турбуватиметься про їхні виховання і освіту.
Отже, весь суспільний лад, на думку Мельє, перейнятий несправедливістю. Яким же чином, запитував він, тримається ця явна несправедливість? Яким же чином меншість примудряється владарювати над більшістю і експлуатувати її? Чому пригнічені терплять і коряться? І відповідав. Це тому, по-перше, що багаті люди використовують для підтримки вигідного їм порядку пряме насильство. Організацією такого насильства є держава. Той, хто насмілиться ^чинити опір державі, її наказам, ризикує бути схопленим і загинути. По-друге, народ терпить цю несправедливість тому, що неосвічений. Прості люди не можуть розплутати сітки помилок, що навмисно підтримуються людьми, які добувають із них для себе користь. Живучи у вічних злиднях, у тяжкій праці, не одержуючи ніякої освіти, люди не розуміють, що їхнє становище суперечить природним правам людини.
Мислитель вважав, що в збереженні й поширенні небезпечних помилок велику роль відігравала релігія, ставлення до якої в нього було двояке: з одного боку, він критикував її за те, що вона підтримувала уряд, гірше якого не могло бути, що виправдовувала і санкціонувала всі зловживання тогочасного ладу, доводив, що вона - несправедлива. Бо якби вона була справжньою релігією, то мала б засуджувати і клясти несправедливість. Очевидно, казав Мельє, християнська релігія тільки на початку свого існування прагнула до здійснення ідеалу спільності як найкращої форми співжиття. Видно це не тільки з того, що вона проповідувала принцип рівності й братерства, закликала до боротьби з багатством, а й із того, як жили перші християни: вони віддавали все, що мали, у спільне користування, і серед них не було бідних. Але таке становище в початковому християнстві проіснувало недовго. Уже в другій половині II ст. із загальної маси виокремилися люди розумні, честолюбні, жадібні до багатства. Проникнувши в середовище ранніх християн, вони почали видавати себе за богів, або посланців богів, почали примушувати людей коритися своїм наказам, як велінням божества, і набули таким чином владу, а разом із нею помалу й багатство. З ранньохристиянського вчення було вилучено ідеї боротьби проти багатства, заклики до рівності й братерства.
Після того як зникли ці ідеї, основними ідеями стали непротивлення злу насильством, визнання приватної власності, покора державній владі, підкорення жінки чоловікові. Ця нова релігія, на думку Мельє, схвалювала і навіть заохочувала зловживання, противні справедливості й доброму управлінню. Вона заохочувала багато несправедливих утисків. Таку релігію мислитель в основному відкидав.
З іншого боку, Мельє знаходив у Біблії, інших книгах Святого Письма думки, подібні до своїх, і охоче використовував їх для покріплення своїх доказів. Безконечно мудрий, добрий і справедливий Бог, писав він, не може підтримувати такого ганебного зла, як суспільна нерівність або тиранія королів. Сам Христос велів дивитися на людей як на братів; і язичницька, і християнська філософія однаково визнають природну рівність людей.
Отож, головну опору тогочасного ладу, за вченням Мельє, становила неосвіченість мас, тому всі зусилля треба спрямувати на їхню освіту. В цьому полягав основний обов´язок освічених людей. Але це - лише попередня умова. Мислитель не вважав освіту єдиним засобом здійснення ідеалу. Він відкрито закликав до збройного виступу проти тиранів, звеличував тирановбивство, хоча розумів, що люди, які були природними противниками політичного ладу і несли на своїх плечах його тягар, були розрізнені, не знали солідарності. Але ж у справі такої важливості, як боротьба з гнобителями, необхідні взаємне довір´я і згуртованість. Він закликав до об´єднання народів та організованих дій трудового люду.
Ідеї комунізму у Франції розвивав і Мореллі (близько 1715-?), про життя якого майже нічого невідомо. Його перу належало декілька книг про виховання і освіту. Але найзначніший твір Мореллі - «Кодекс природи або справжній дух її законів». Спершу твір був опублікований анонімно і деякий час приписувався відомому французькому матеріалістові Дідро. І лише 1841 р. він вийшов під ім´ям Мореллі.
Теоретичною основою міркувань Мореллі були деякі положення природно-правової доктрини, а також теорії інтересу. Із теорії природного права філософ запозичив уявлення про природний стан, а також протиставлення штучних законів, установлених людьми, вічним і незмінним законам природи. Але на відміну від представників школи природного права Мореллі зображав природний стан «як золоту добу», коли люди корилися тільки законам природи, що встановлювали спільність майна і загальний обов´язок працювати. В його концепції не було місця суспільному договору, який поклав край природному стану, а відмову від законів природи мислитель зображав як результат не народного волевиявлення, а помилок і хитань перших законодавців. Всі штучні закони, встановлені людьми, суперечать законам природи, оскільки вводять і утверджують протиприродну приватну власність.
Значне місце у творах Мореллі посідала теорія інтересу, згідно з якою діяльність людини визначається її прагненнями до самозбереження і до можливо кращого життя. Збіг приватних інтересів із суспільним благом можливий, за його теорією, лише в разі розумної організації суспільства, коли кожному індивідові вигідно бути доброчесним.
Мореллі вважав, що основною причиною, яка обумовила розрив суспільних та особистих інтересів, виникнення лихих пристрастей, була приватна власність. Відповідно єдино можливою основвю розумного ладу він оголосив спільну власність, за якої тільки й можливий збіг особистих інтересів із загальним благом.
Виходячи з викладених посилань Мореллі розвивав оригінальну концепцію історії людства. Природа створила людину таким чином, що її потреби дещо перевищували можливості їх задоволення, тому людина стала активною. Потреби людей породжували їхнє загальне і взаємне моральне тяжіння. Зближення з іншими людьми виявилося вкрай необхідним для кожної людини. І люди об´єднались у суспільство, яке називалося природним станом. У ньому діяли закони природи, а люди жили сім´ями, без держави, і серед них панувала згода і єдність. Але цей природний порядок, на його думку, було порушено встановленням приватної власності, яка породила в людях жадібність - основний ґандж, за яким слідують усі інші. Люди почали протиставляти своє приватне благо загальному. Вони переслідували приватний інтерес, а не загальний.
Власність і породжена нею жадібність, панування приватних інтересів приводили до встановлення деспотизму, ввергли людство у стан варварства, а затим - і повного занепаду.
Мореллі у своїх працях підкреслив нову природу влади, заснованої на спільній власності. її завдання - управління суспільним виробництвом, здійснення передусім господарських функцій. Мислитель характеризував нову державу як форму правління, що розподіляє роботи суспільства в певній пропорції між його членами. Сама ж влада уявляється Мореллі тільки як знаряддя здійснення законів природи: хоч би яким був її устрій, вона організується лише як влада виконавча і спостережна.
Урядовий механізм може бути, за вченням Мореллі, влаштований по-різному, звідси - різноманітність форм влади, завданням якої є здійснення законів природи. Політичною організацією ідеального суспільства Мореллі не переймався. Народ, гадав він, може встановити демократію, тобто керівництво всіх батьків сімей, він може передати владу деякій кількості мудреців, тобто створити аристократичне правління; він може, зрештою, вручити державну владу одній особі і створити таким чином монархію.
В організації суспільної влади Мореллі прагнув обійтися без виборів. Йому здавалося, що виборність порушує принцип рівності, тоді як у суспільстві рівних усі однаковою мірою гідні бути вибраними.
Основна структура публічної влади згідно з «Кодексом природи» була такою. Нація переділяється на провінції, провінції криють у собі міста, міста поділяються на триби, а триби - на сім´ї. У кожному місті є сенат, сенатори якого - батьки сімей після 50 років життя. Сенат міста відає місцевими соціальними справами, вихованням молоді, здійснює суд у деяких кримінальних справах.
В ідеальній державі існує також верховний сенату нації. Він складається з депутатів від сенату кожного міста. Його склад поповнюється щорічно. Функції верховного сенату полягають у нагляді за законністю рішень сенатів міст, а також за законністю заходів поліційного та господарського характеру, визначених ними. Він здійснює також суд із особливо небезпечних злочинів. Сенатам міст і верховному сенату нації належить уся політична влада, підпорядкована владі законів; це означає, що вони безапеляційно та без обговорення наказуватимуть те, що формально приписують закони.
Крім системи сенатів, передбачаються ще дві системи начальників різного рангу. До першої системи входять начальники триб, начальники міст, начальники провінцій, і, зрештою, глава нації (генерал). Своєрідним є порядок зайняття цих посад. Кожна сім´я по черзі дає начальника своїй трибі, який залишається на цій посаді пожиттєво. Кожний начальник триби по черзі протягом року виконує обов´язки начальника міста. На таких же умовах кожне місто дає начальника своїй провінції, а кожна провінція почергово дає пожиттєвого главу всієї держави. Функції глави держави полягають у загальному нагляді за виконанням законів, які до них стосуються, у здійсненні загального управління виробництвом і розподілом, у підтриманні в державі порядку та одноманітності. Аналогічними є функції начальників міст і провінцій.
Друга система службових осіб утворюється з майстрів і старшин корпорацій. Майстри (особи старші 26-30 років) керують робітниками (10-12 осіб), почергово вони стають на один рік старшими корпорації. Глави триб разом зі старшинами корпорацій і майстрами утворюють раду міста. З депутатів міських рад утворюється верховна рада нації, підпорядкована верховному сенату.
Поєднання цих двох систем державних органів і службових осіб передбачається, очевидно, з метою конкретнішого та оперативного вирішення питань виробництва, яким Мореллі надавав особливого значення. Він був прихильником централізованого виробництва, яке управляється і суворо регламентується державною владою. Важливим засобом такої регламентації повинно стати нове законодавство.
В останній частині «Кодексу природи» Мореллі дав взірець законодавства, відповідно з намірами природи. Він сформулював, насамперед, три основні та священні закони і першим проголосив ліквідацію приватної власності. «Ніщо,- писав він,- не належатиме окремо або у власності хоч би кому, крім тих речей, що їх кожен уживає для задоволення своїх потреб, для задоволень або для своєї повсякденної праці». Безперешкодне та безбоязне використання кожним того, що може задовольнити його природні, а, отже, законні бажання, і становило, за Мореллі, справжню політичну свободу людини.
Другим законом визначалися основні права громадян. Кожний громадянин буде службовою особою, забезпечений роботою і матиме утримання за суспільний рахунок. З другим нерозривно єднався третій закон — про обов´язки членів суспільства, а саме: кожний громадянин сприятиме, зі свого боку, суспільній користі відповідно до своїх сил, обдаровань і віку.
У «Кодексі природи» різкіше, ніж в інших творах раннього соціалізму, виражені загальний аскетизм і груба зрівнялівка. Мореллі вважав, що все життя членів суспільства повинно детально регламентуватися законом. Він навіть запропонував детальну схему такої регламентації. Після досягнення п´ятирічного віку всі діти вступають до громадських виховних установ. їхні харчування, одяг і початкове навчання будуть скрізь однаковими. З 10-річного віку вони переходять до майстерень, де вивчають якусь професію. Найбільш здібних відбирають для занять наукою. Інші громадяни можуть присвятити себе науці лише після досягнення 30-річного віку. З 15-18 років молоді люди зобов´язані брати шлюб. Від 10 до 30 років молоді люди кожної професії носитимуть фірмовий одяг з однієї матерії, підхожий для їхніх занять. Від 30 років кожний громадянин одягатиметься на свій смак, але без розкоші. Він також харчуватиметься у своїй сім´ї, дотримуючись поміркованості в їжі та напоях. У кожного громадянина буде робочий і святковий одяг, прикрашений скромно і до лиця.
Робота коло землі обов´язкова для всіх у віці 20-25 років. Продукти сільського господарства і вироби ремесла надходять на склад і до громадських магазинів. Кожний одержує все необхідне для споживання і виробництва: їжу, одяг, взуття, сировину і т. ін.
Зрозуміло, що в лабетах такої нав´язливої турботи про них громадяни не зможуть виступати як активні самостійні особи. Мореллі описав у поняттях свого часу комуністичний устрій суспільства. У підсумку вийшов колоритний образ казармового комунізму. Подальша історія підтвердила достовірність саме цього образу. Продемонструвати людській цивілізації комунізм у будь-якому іншому вигляді вона не змогла.
Видатним представником комуністичного вчення у Франції був Габріель Боно де Маблі (1709-1785). Його перу належали численні твори з історії Франції, міжнародного права, моралі й політики. Але найповніший вираз суспільно-політичні погляди мислителя знайшли у творах «Про права та обов´язки громадянина», «Про законодавство, або Принципи законів».
Суспільно-політичні погляди Маблі - досить суперечливі. Визнаючи лад спільності майна теоретично найкращим, він вважав його практично нездійсненним. Закінчив він обґрунтуванням егалітаризму (комуністичної зрівнялівки).
Основна ідея комунізму Маблі полягала у визнанні того, що суспільство, засноване на приватній власності, суперечить законам природи і що природний стан людей є ладом, заснованим на спільній власності, встановлений самою природою і належить до того часу, коли існувала спільність майна, а люди були повністю вільними і рівними; всі працювали, і ця загальна праця була основою їхнього щасливого життя. «Сама природа,- писав мислитель, - зробила спільність майна необхідною умовою для щастя людей». Тому в суспільстві, де є приватна власність, порушено закони природи, і щастя людей стало неможливим. Приватна власність виникла саме тому, що люди порушили закони природи і стали жертвами нерозумних законів, що їх самі й створили.
Але як розуміти ці закони природи, про які казав Маблі? Французький комунізм в особі Маблі виступив проти географічної теорії суспільства. Мислитель гадав, що для розуміння суспільного життя необхідно вивчати не географічні, кліматичні та інші умови, а людські пристрасті, оскільки щастя людей, все їхнє суспільне життя залежить не від географічних умов, а від пристрастей, що рухають людьми. Вивчення природи людини привело Маблі до висновку, що основним потягом нашої природи є себелюбство - егоїзм. Однак ця властивість людини, вважав він, не перешкоджає їй любити подібних до себе, оскільки за своєю природою, за своїми потребами люди відчувають потребу один в одному. Крім того, мислитель не вважав егоїзм єдиною рушійною пружиною наших поступків. Людині властиві соціальні якості, які спонукають її до зближення з іншими. «Я помічаю в собі почуття жалю, вдячності, потребу в любові, страх, надію,- писав Маблі,- любов до слави, змагання і т. д. Скільки можливостей загнуздати наше себелюбство».
Мислитель вважав, що всякий суспільний перетворювач повинен володіти великим мистецтвом управляти людськими пристрастями. Бо навіть себелюбство за правильного його поєднання з іншими пристрастями стає корисним для суспільства.
Із властивостей людської природи Маблі намагався зробити висновки щодо суспільної та політичної організації. За природою, гадав він, людям властивий розум. Друга притаманна людині властивість - свобода - так само є суттєвою для нас, як і розум, і є невід´ємною від нього. Ці властивості повинні бути збережені і за майбутньої державності.
Виступаючи проти різкої відмінності між бідними та багатими Маблі твердив, що рівність - цс закон природи. Природа зробила всіх людей рівними один одному, наділила всіх їх рівними здібностями і рівними потребами, всіх рівною мірою обдарувала своїми благами. Він особливо підкреслив, що блага природи в природному стані суспільства належали всім людям, що природа не створила ні бідних, ні багатих, вона не створила привілейованих рас, ні королів і правителів, ні підданих і рабів.
Ідеалізуючи природний стан людей як «золоту добу» рівності, свободи і спільності майна, Маблі задався питанням, які причини призвели до знищення цього щасливого суспільного ладу.
Всі хиби людського роду, вважав він, сталися від нерівності майна. Поділ суспільства на багатих та бідних, виникнення деспотизму, пригнічення народу, всілякі розбрати і незгоди, нехтування законів, всі соціальні нещастя виникали, вважав мислитель, через нерівність, через порушення людьми законів природи, яка встановила спільність і рівність майна.
Маблі твердив, що багатство несумісне з моральністю. Його моральний ідеал наскрізь перейнятий аскетизмом, а взірець - суворе і просте життя спартанців.
Отже, за вченням Маблі, всі нещастя людського роду породжено приватною власністю. Визнавши це, він дійшов висновку, що люди можуть зазнати щастя, тільки відновивши попередню спільність майна. А щоб наблизитися до заповітного суспільного стану, мислитель виступав за прийняття низки законів, наближених до природи, які забезпечують людям щастя.
Будучи натхненний принципами суворого аскетизму, Маблі щонайперше пропонував закон проти розкоші в усіх її видах. Державі слід культивувати прості потреби і звичаї. Всякий закон, виданий у такім дусі, є рятівним і мудрим. Закони проти розкоші повинні поширюватися на все: на меблі, житло, стіл, одяг та ін. Що суворішими будуть ці закони, запевняв він, то менше небезпечним буде нерівність майна.
По-друге, закон про відмову держави в будь-якому захисті торгівлі й купецтва, бо властивий комерції дух жадоби суперечить духу всякого доброго правління, породжує різні надлишки і ґанджі. Водночас Маблі вважав за необхідне прийняти закон, який утруднював би купівлю-продаж майна.
Відзначаючи, що спадкове право сприяє нагромадженню багатства, Маблі проектував закони, які регулювали б порядок спадкування. Майно спадкодавця, на його думку, належить рівномірно розподіляти між усіма членами його родини. У разі відсутності У посібнику представлено переконливу панораму світових вчень про політику і право від найдавніших часів до сьогодення. Особливий інтерес становлять погляди на цю сферу людської діяльності провідних мислителів світу всіх часів. Викладено широко, ґрунтовно, а водночас - дохідливо. Стане в пригоді студентам юридичних факультетів, викладачам, а також шанувальникам1 історико-філософської думки.
Наступним був закон про обмеження самих володінь окремих громадян, що встановлював їхні межі, а також аграрні закони, покликані обмежити розміри земельних володінь.
Але в центрі уваги Маблі були питання держави, її призначення, заходи для її перетворення. Нищівній критиці він піддав не тільки абсолютизм, а й конституційну монархію. У нього яскраво проявлялася республіканська і демократична тенденція. Народ - носій верховної влади, творець політичного ладу; права його у створенні державної влади є невід´ємними. Багатства не повинні давати право участі в управлінні державою, бо суверенітет завжди належить народові. Народ лише тоді вільний, коли він є законодавцем і має можливість розумними розпорядженнями примусити уряд служити знаряддям і неухильним виконавцем законів.
Інституційне закріплення народного суверенітету проявляється у виборах громадянами депутатів, які утворюють вищий законодавчий орган - національну асамблею. Вона формує уряд, який виступає органом виконавчої влади в центрі. На місцях цю владу представляють магістрати, які теж обираються народом. Заняття державних посад повинно обмежуватися певним строком.
Сказане свідчить про те, що Маблі поділяв доктрину поділу влади, надаючи їй, однак, інших значення і змісту, ніж ті, що їх вона мала у Монтеск´є. Мислитель не погоджувався з Монтеск´є, який твердив, що в Англії мав місце поділ влади. Король, казав він, часто панував у парламенті, його повноваження - досить великі. Тому необхідно поступово позбавляти короля прав управляти і розпоряджатися фінансами або податками, заборонити роздавання посад, відняти в нього право скликати і розпускати парламент. Господар держави не монарх, а народ; правитель - лише уповноважений народу. Крім поділу влади на законодавчу і виконавчу, Маблі вважав за необхідне здійснити поділ виконавчої влади на різні галузі. Поділ виконавчої влади він називав найважливішим мистецтвом політики.
З ідеї народного суверенітету Маблі виводив право народу на революцію. Ніякий договір не може віддати народ у владу уряду. Громадяни зобов´язані коритися суспільному договору лише доти, доки король свято виконує його. Вони не можуть бути позбавлені права прагнути до щастя, тому вони мають право вчинити опір монархові, який задумав управляти, керуючись власними пристрастями.
Вчення Маблі про право народу на опір правителеві відображало зростання революційних настроїв у Франції та набувало особливого революційного значення, хоча сам мислитель вважав революцію крайнім засобом і казав, що політичний лад Франції можна змінити реформами.
Завершуючи, хочемо підкреслити закономірну історичну обмеженість вчень Мельє, Мореллі, Маблі. Вони обмежувалися абстрактним, при цьому досить наївним, протиставленням тогочасним капіталістичним порядкам картини комуністичного суспільства, які взагалі перебували за межами реального розуміння суспільних відносин. Мало того, їхні ідеали були значною мірою звернені назад: вони або звеличували «золоту добу», яка нібито мала місце в минулому, або ідеалізували патріархальні відносини, звичаї сільської громади або родові порядки, що збереглися на околицях цивілізації. У цілому ми відносимо вчення Мельє, Мореллі, Маблі до історії тих соціалістичних пошуків, яким не суджено було збутися ні в їхній, ні в пізніший час.
Природно-правові вчення в Німеччині у XVII—XVIII спи
Німеччина, роздрібнена на сотні самостійних князівств, замучена духовними і світськими деспотами, помітно відставала в розвитку від Голландії, Англії та Франції. І все ж паростки капіталізму поволі пробивалися крізь консервативну кріпосну систему, виникала опозиція режимові, з´являлися ідеологи, які в своїх працях виражали інтереси й потреби нових суспільних сил. Під кінець XVII ст. зародилося німецьке Просвітництво, ідеологи якого багато зробили для подальшої систематизації й популяризації доктрини природного права, для пристосування її до потреб буржуазного розвитку країни.
Але вчення про природне право в Німеччині мали свої особливості, які відрізняли їх від тих, що розвивалися в інших країнах. У німецьких теоретиків природного права ми не знаходимо різкого і сміливого виразу протесту проти феодальних порядків, а в деяких можна побачити навіть спробу виправдати за його допомоги князівський абсолютизм і режим поліційної держави. Ці особливості вчень про природне право в Німеччині в той час були обумовлені економічною та політичною відсталістю країни, в якій феодальні відносини і порядки були значно стійкішими, ніж у Нідерландах, Англії та Франції. Але, попри негативні аспекти німецьких вчень про природне право, вони відіграли значну прогресивну роль у звільненні юридичної науки від середньовічної схоластики.
Найбільш відомими представниками німецьких вчень про природне право в той час були Пуфендорф, Томазій, Лейбніц і Вольф.
Естуїл Пуфендорф (1639-1694) написав низку праць, з-поміж яких варті особливої уваги: «Загальний огляд елементарних засад юриспруденції», «Про природне і загальнонародне право», «Про обов´язки людини і громадянина за законом природним».
За вченням Пуфендорфа, предметом суспільних наук є моральні речі, до яких він відносив сім´ю, громадянство, право, держави і под.
Природне право в його інтерпретації виглядало універсальною соціальною етикою, норми якої повинні були регулювати поведінку всіх людей незалежно від їхніх рангу і майнового становища, державної належності й політичних переконань. Таке трактування природного права випливало з думки мислителя про те, що всім без винятку індивідам властиве щось такс, що їх об´єднує,- прагнення жити з ближніми, з подібними до себе, бо існувати поодинці людина не в змозі: «...людська натура створена таким чином, що поза суспільством ми не можемо ані жити, ані зберегти наш рід».
У вченні про державу і право Пуфендорф, як і всі представники вчення про природне право, казав про природний стан, але відкидав твердження Гоббса, що природний стан - цс стан війни всіх проти всіх, що в ньому людина людині - вовк. Мислитель вважав, що основним законом природного стану є вимога мирного життя між людьми. У природному стані відсутні будь-які закони і діє тільки природне право, що являє собою прагнення до свободи, до самозбереження, незалежності й має вічний і незмінний зміст. У ньому нема обмежень природної рівності й свободи, тут над індивідами не тяжіє примусова сила. Але збільшення чисельності населення, ростуча невпевненість у забезпеченні прав, страх перед можливим злом призвели до того, що людству довелося вийти з природного стану і утворити державу.
Пуфендорф відкидав феодальні теорії походження держави -патриномінальну, патріархальну і теорію завоювання. Він досить обережно проводив секуляризацію політичної теорії. За його вченням, походження держави не випало з поля зору Бога, бо саме Бог - ініціатор створення держави. Водночас мислитель був переконаний, що цей бажаний Богом інститут не міг виникнути без попередньої вільної згоди людей, що правовою основою держави є три (в деяких джерелах - два) договори. За першим договором окремі індивіди з´єднуються у стійке єдине ціле. Другий договір передбачає вибір найсприятливішої форми правління. Після цього люди укладають третій договір, яким зобов´язують вибраного правителя піклуватися про благо народу, а громадян - коритися владі. Лише після підписання третього договору держава починає функціонувати як така.
Основною ознакою державної влади Пуфендорф вважав її верховенство, незалежність і необмеженість. Носій верховної влади не відповідає за свої дії, стоїть вище законів і не кориться їм. Ніякого опору й непокори верховній владі мислитель не допускає. Підданим він рекомендує терпляче зносити всі утиски правителів, а коли це стає нестерпним - тікати від нього, але не чинити опору.
Для Пуфендорфа найсприятливішою формою правління була абсолютна монархія, позаяк саме в ній можуть здійснюватися цілі держави. Та оскільки абсолютна монархія мала свої вади, він передбачав існування в ній станового представництва, яке мало б дорадчі функції та дещо обмежувало абсолютизм. Таку державу мислитель розглядав як надійну силу, що забезпечує підданим порядок, безпеку і спокій, не дозволяє церкві втручатись у світські справи, гарантує громадянам частину природних прав людини: свободу совісті, право власності, розвиток вроджених задатків тощо. Норми права, які посягають на ці природні свободи, не можна визнати законними.
Водночас Пуфендорф не виступав проти такого порушення свободи особи, як кріпацтво. Воно видавалося йому всього лише добровільним договором між паном та особою, яка з тієї чи іншої причини залишилася без роботи. Правомірним він вважав й існування рабства і протестував лише проти віднесення рабів до категорії речей.
Цікавими були також погляди Пуфендорфа з найважливіших питань окремих галузей права. Основне питання цивільного права - про право власності. Він розглядав приватну власність як установлення позитивного, а не природного права. Приватну власність, на його думку, було встановлено за взаємної згоди людей, щоб уникнути ворожнечі між ними, за згоди, в якій люди керувалися міркуваннями розуму.
Питання сім´ї вирішувалися ним на рівні феодальної ідеології. Жінку він вважав нижчою істотою, а тому схвалював закони, які забороняли жінці подорожувати або ночувати поза домом без згоди чоловіка.
В галузі кримінального права Пуфендорф висказав думку про те, що право карати повинно належати тільки верховній владі, чим сподівався обмежити свавілля феодалів.
На відміну від Гроція, Пуфендорф не визнавав позитивного характеру міжнародного права і вважав його тільки видом природного права, а міжнародні трактати нібито виконуються тільки тому, що природне право вимагає дотримання даного слова. Він ототожнював міжнародне право з мораллю, послаблюючи цим силу міжнародно-правових норм.
У вченні Пуфендорфа про державу і право відчувалася слабкість німецького Просвітництва. Але його заслугою було те, що основою юриспруденції та законодавства він вважав не релігію, а розум і людську природу.
Видатне місце серед представників німецького вчення про природне право посідав Християн Вольф (1679-1754). Свої соціально-політичні погляди мислитель виклав у таких працях: «Розумні думки про людські дії та утримання від дій», «Розумні думки про суспільне життя людей», «Природне право, досліджене науковим методом» та ін. Заслугою Вольфа було не тільки те, що він багато зробив для створення всеохопної системи в німецькій філософії, а й те, що він пропагував природно-правові знання, протиставляючи їх схоластиці.
Основним у соціальному вченні Вольфа була теза про прагнення людини до щастя. З народженням Бог вдихнув у людські душі потяг до вдосконалення. Це прагнення до вдосконалення змушує їх робити добро, уникати зла, надавати перевагу кращому, ніж гіршому. Дотримуватися цих обов´язків - природний закон поведінки людей.
Обов´язкам людини, на думку Вольфа, кореспондують права, необхідні для здійснення названих обов´язків. Людське право являє собою відчутний вираз природного закону, і тому права індивіда, що містяться в них, теж треба розуміти лише як певну міру свободи, необхідну для виконання обов´язків.
У вченні про державу і право Вольф, як й інші представники вчення про природне право, дотримувався договірної теорії походження держави. Держава, писав він, є плодом згоди між сім´ями, укладеної ними через те, що кожна сім´я окремо не могла забезпечити себе всіма необхідними вигодами для життя. Укладаючи суспільний договір, люди утворюють верховну владу. Держава повинна сприяти досягненню загального блага народу.
На початку XVIII ст., коли буржуазія ще не зовсім виокремилася з решти населення в самостійний клас, таке визначення завдання держави і змісту її благоденства було в цілому прогресивним.
Слід також підкреслити, що Вольф висловлював й іншу прогресивну думку, особливо в умовах тогочасного свавілля в Німеччині, а саме: вище всіх форм держави стоять змішані, оскільки в них дії влади обмежуються основними законами, порушувати яких правителі не мають права. Ці основні закони визначаються договором, за яким правитель одержує владу від народу.
Водночас Вольф був прихильником поліційної держави. Щоб забезпечити загальне благо і досконалість людини, держава, на його думку, повинна втручатися в усі сфери суспільного і приватного життя і тримати їх під своєю пильною опікою. Держава, бере на себе, зобов´язана турбуватися про те, щоб піддані скоро брали шлюб і старанно виховували дітей, щоб кількість населення відповідала наявності засобів існування, боротися з неробством. Вона визначає якість і ціни товарів, величину процентів за позикою. Держава перебирає турботу про моральну досконалість підданих. З цією метою вона утворює школи та академії, слідкує за релігією, будує церкви і влаштовує свята. І все це повинно бути, за Вольфом, піддано детальному і суворому регулюванню та контролю.
Такої жорсткої регламентації суспільного та особистого життя з метою створення нормальних умов для свого розвитку вимагала від монарха нерішуча німецька буржуазія, а разом з нею і Вольф. Він сподівався, що під пильною опікою мудрого освіченого монарха громадяни зможуть проявити свої індивідуальні обдаровання і жити цілком щасливо.
Однак Вольф був проти свавілля та безмежного князівського абсолютизму. Правителі повинні бути обмежені становими представниками, особливо в питаннях про встановлення податків. Мислитель вважав, що народ, чиєю волею тримається держава, за своєю природою вільний і тому має право в разі посягання властей на природні закони чинити їм опір.
Боротьбу за звільнення юриспруденції від богослов´я вів Християн Томазій (1655-1728). Свої політичні погляди він виклав у праці «Основи природного і загальнонародного права» та низці інших творів. Мислитель як глибоко віруюча людина був переконаний, що в підсумку всім на світі керує Бог. Водночас Томазій вважав, що сутність дарованого Богом природного права складає максима - чини згідно з гуманними вимогами людського співжиття, утримуйся від негідних вчинків, які суперечать їм, і це буде передумовою для реалізації споконвічно властивого людині пориву до щастя. Обґрунтування такої простої норми поведінки зовсім легко обходилося без аргументів, узятих з арсеналу теології. За вченням Томазія, вона містилася в самій природі людини, що надавало природному праву характер зводу заповідей моралі.
Важливішим завданням свого часу мислитель вважав також звільнення філософії та держави від впливу релігії за допомоги розуму. Держава, на його думку, не повинна підтримувати жодної релігії. Завдання держави обмежується тільки убезпеченням всякої релігії від насильства. Томазій відкидав будь-які посягання церкви й держави на духовну свободу особи, кримінальне переслідування єретиків, посилаючись на те, що кримінальні покарання призначаються лише за дії, як прояв волі, єресі ж являють собою вираз думки. Але він же, на догоду світським і духовним феодалам, рекомендував заборонити пропаганду будь-якого єретичного віросповідання, а небезпечних єретиків висилати за межі держави.
Будучи глибоким вірянином, Томазій все ж таки виступав проти поширеного тоді вчення про божественне походження влади королів. На відомі слова апостола Павла - нема влади не від Бога - мислитель відповідав словами апостола Петра, який називав державну владу людською установою. Божий характер має тільки правопорядок як такий, а не влада окремого правителя.
Держава, за вченням Томазія, виникла на підставі договору через те, що на шляху людей, які не знали приватної власності і прагнули блаженного життя, з´явилися різні перешкоди, для усунення яких і стала необхідною держава. Філософ таким чином вирвав державознавство і правознавство з міцних обіймів релігії.
Відвоювавши право у релігії, Томазій одним із перших спробував установити різницю між правом і мораллю. Філософ вважав, що головне зло, яке виникає з глупоти людей,- порушення внутрішнього й зовнішнього миру людини. Завдання мудрих людей полягає у відновленні миру. Для вирішення цього завдання існують два засоби - порада й наказ. Порада переконує, наказ примушує. Порада виходить від учителя, наказ дає державний діяч. Отже, ознаку норми права (наказу), що відрізняє її від усіх інших правил, Томазій убачав саме в її примусовості, в можливості накидання права фізичною силою. Крім того, філософ вважав, що не тільки способи здійснення, а й цілі в моралі та права є різними. Мораль звернена до окремої людини і впливає на внутрішній світ індивіда. Право оберігає зовнішній мир і регулює відносини між багатьма людьми. На думку Томазія, мораль стоїть вище права* «Не може бути добрим політиком той, хто не є насправді справжньою моральною особистістю». Такі афоризми в умовах тогочасної Німеччини звучали доволі привабливо та були прогресивними.
Однак у політичних поглядах Томазія важко знайти послідовно проведену демократичну орієнтацію. Він водночас і глузував із князів, називаючи їх земними богами, і звеличував монархію, оголошуючи її найкращою формою держави. Розглядаючи норми права передовсім як адресовані правителем своїм підданим та обов´язкові для виконання накази, Томазій одночасно говорив і про згоду народу як необхідну передумову самої князівської влади, і про право народу боротися проти очевидних несправедливостей, якщо вона їх допускає.
У своєму вченні Томазій торкнувся також питання про комунізм. У своїй оцінці комунізму він виходив із твердження, що в природному стані була суспільна власність, яка поступилася місцем приватній власності внаслідок псування людини. Мислитель дійшов висновку, що головною причиною порушення миру між людьми є нерівність між багатими та бідними, яка була б знищена за комунізму. Але філософ вважав, що комунізм може бути здійснений тільки в далекому майбутньому, коли буде досягнуто морального вдосконалення людини.
Відомим представником німецьких вчень про природне право був Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Лейбніц - мислитель, філософ, який володів енциклопедичними знаннями. Він перший зробив спробу піднести на вищий рівень загальну теорію права, яку мислитель вперше називав філософією права. Заслугою Лейбніца було й те, що він, на відміну від інших представників природноправового вчення, виявив прагнення поставити на наукову основу вивчення історії права, взаємозв´язок і взаємовідношення природного і позитивного права. Мислитель вважав, що історія права не повинна бути лише хронологічною реєстрацією законів і звичаїв, а має містити пояснення закономірностей розвитку права. Він уперше поставив також питання про порівняльно-історичне вивчення права.
Слід, однак, відзначити, що спеціальних досліджень філософсько-правової спадщини Лейбніца у вітчизняній літературі поки що мало. Про правознавчі праці філософа ми маємо уявлення лише з коментаторської літератури. Майже відсутні переклади його творів у цій галузі. Відомо лише, що перші наукові праці з юриспруденції та права було написано в 60-х роках XVII ст. Це, зокрема, такі твори: «Досвід із філософських питань, зібраних у галузі права», «Про складні казуси у праві», «Новий метод вивчення і навчання юриспруденції» та деякі праці, присвячені питанням міжнародного права.
Здобувши освіту юриста, Лейбніц поринув у дослідження тих наукових проблем, що були тісно пов´язані з юриспруденцією. Це змусило його розширити сферу своїх знань, що й уможливило створення оригінальної концепції юриспруденції. Найбільш надійною опорою при цьому він вважав природознавство, а особливо - математику з використанням геометричного методу. Цей метод, на його думку, повинен слугувати не тільки демонстрації чи доведенню, а й показувати предмет наукового пізнання. Важливим засобом геометричного методу є конструкція, що дозволяє пізнавати властивості предмета наукового пізнання, тобто властивості речей, творячи їх умоглядно з елементів власної свідомості. Перенесення засобу конструкції в суспільні науки було необхідним із метою надати їм більшої точності. Найповніше застосування засіб конструкції знайшов у правознавстві. Він був відомий юриспруденції ще раніше, але методологічне обґрунтування та розширення його застосування відбулися саме в той час.
Як представник німецьких вчень про природне право Лейбніц розглядав три ступені природного права, які співвідносяться з трьома видами справедливості: 1) суворе право, або справедливість обопільна; 2) рівність; 3) благочестя і праведність. Суворе право зводилося ним до принципу «не роби іншим того, чого не бажаєш собі, не вчиняй несправедливостей»; рівність закликає: «роби кожному те, що бажаєш, щоб тобі робили, давай кожному своє»; благочестя приписує: «не тільки не роби несправедливостей, не тільки чини справедливо з будь-ким, а й бажай кожному блага і щастя, сприяй йому, як своєму власному, живи благодійно». З цього випливає, що останній ступінь природного права означає збіг індивідуальних інтересів із загальними, а право знаходить своє втілення в моралі.
Лейбніц заперечував залежність юриспруденції від богослов´я. Правильність природного права, на його думку, не випливає з того, що так велить Бог, навпаки, Бог приписує людям дотримання природного права, оскільки воно - правильне. Це твердження мислителя перегукується з позицією Томазія, який стверджував, що Бог не володіє авторитетом законодавця. Він є лише доктором природного права.
Мислителі нового часу, і насамперед раціоналісти, шукали джерела права і визнавали таким чистий розум. Природне право ототожнюється з розумним правом, яке, своєю чергою, тотожне праву розуму. Лейбніц теж намагався звести безмежний океан права до небагатьох прозорих джерел «правового розуму». У пошуках логічного обґрунтування права він намагався знайти відповідність між юридичними і логічними теоремами, а також за допомоги теорем звести вчення про природне право до системи юридичних визначень, щоб з них демонструвати всі істини.
Створюючи свою систему природного права, філософ обґрунтував існування науки «номотеки», яка відмінна від природного права і сьогодні має назву законодавчої політики, що співвідноситься з юридичною етикою. Юридичне буття, за такого підходу, сягає корінням у позитивне право, а юридичною фізикою можна назвати питання судової медицини.
Вироблена ще в XVII ст. теорія позитивного права знайшла продовження в наступних поколіннях як теорія, що звела істину і дійсність права до законодавчого припису державної влади. Вважалося, що теорія позитивного права не суперечить теорії природного права, як це здається на перший погляд, навпаки, вона є її продовженням. Право розглядається як сила, що дозволяє знайти йому місце в «реальному ряді», а це приводить до трактування позитивного права як юридичного автоматизму: воно має формальний характер у межах окремої держави, воно не вічне, має часові обмеження, які окреслюються моментами скасування чи заміни застарілих норм новими.
Для Лейбніца співвідношення між природним і позитивним правом за аналогією розглядалося як співвідношення між математикою та фізикою. Пояснення цьому слід шукати в намаганні філософа пояснити основні юридичні поняття за допомоги конструкцій і схем геометричного та фізичного типу.
Мислитель визнав позитивний вплив філософії на правознавство.
Якби професійні юристи, писав він, припинили зверхньо ставитися до філософії, вони побачили б, що багато місць в їхньому правознавстві є дуже заплутаним лабіринтом, а от давні авторитети правової науки були обізнані з глибинами філософії. Мислитель поділяв думку Ульпіана про те, що без філософського погляду на речі та філософської підготовки стати юристом неможливо.
Лейбніц виступав також як реформатор викладання і вивчення права. Не відкидаючи огульно старої методики вивчення права, що базувалася на вивченні збірників Юстиніана, він одночасно вказував на їхню невідповідність потребам часу. Вперше в європейській традиції він звернув увагу на доцільність відокремлення історії права від права як навчальних дисциплін. Але новаторських думок мислителя не було сприйнято його сучасниками. Вони набули поширення тільки після видання «Нового методу» в 1748 р.