Історія політичних і правових вчень
§ 4. Політичні та правові погляди діячів французької революції кінця XVIII ст.
Ідеї, що їх розвивали у своїх творах французькі просвітителі XVIII ст., знайшли відображення у виступах, діяльності та працях діячів французької революції кінця XVIII ст., а також її законодавчих актах. Ці ідеї також безпосередньо вплинули на виникнення державних установ, викликаних до життя революцією.
Відомим представником французької революції^ якобінського напрямку був Максиміліан Робесп´єр (1758-1794). Його світогляд складався тоді, коли просвітянська ідеологія завоювала провідні позиції у прогресивних прошарках суспільства. Найбільший вплив на нього справили політичні, юридичні та філософські погляди Руссо, палким прихильником якого Робесп´єр залишався впродовж усього життя.
У вченні Руссо найбільше його приваблювали: ідея народного суверенітету, грубе порушення тиранами суспільного договору, обґрунтування права народу на повстання, революційне завоювання народом його невід´ємних прав, створення демократичної республіки. Поділяючи основні погляди Руссо, Робесп´єр намагався послідовно проводити їх у життя. Але ми не розглядатимемо розвиток його світогляду з усіх соціально-політичних аспектів, а звернемося лише до його праць із питань законності й правосуддя.
Загальновідома роль цього діяча в організації та проведенні революційного терору, у створенні революційних трибуналів, виданні багатьох законів про покарання підозрілих, ворогів народу, спекулянтів тощо. Але світогляд Робесп´єра на терор склався не відразу, а поступово. У дореволюційні роки, а також у перший період революції для нього була характерною поміркованість у поглядах на основні політико-правові проблеми.
У сфері законності й правосуддя він теж розвивав досить помірковані погляди. Робесп´єр виступав рішучим противником смертної кари. В цьому можна переконатися, розглянувши його промови і твори, написані ним у той час. Зокрема, 7 квітня 1790 р. він виступав з промовою в Установчих зборах «Про введення суду присяжних». Ця промова була пов´язана з обговоренням проектів законів про нову організацію юстиції. У своїй промові він палко захищав ідею суду присяжних, піддав нищівній критиці коронний суд, який вирішував і питання права, і питання вини, протиставивши йому таку організацію суду, за якої питання вини вирішувалось присяжними, а питання права - постійними суддями. У цьому Робесп´єр убачав запоруку об´єктивності й справедливості судового вироку. До того ж він вважав, що суд присяжних повинен бути створений не тільки з кримінальних, а й із цивільних справ. Але ця пропозиція Робесп´єра визнання не одержала.
Під час подальшого обговорення питання про запровадження суду присяжних Робесп´єр 1791 р. опублікував брошуру під назвою «Принципи організації присяжних і заперечення системи, запропонованої Дюпором». Ця праця - важливий етап у розвитку революційно-демократичних поглядів Робесп´єра з аспектів кримінального права і процесу. Роботу він почав із викладу сутності суду присяжних. Природа суду присяжних полягає в тому, писав Робесп´єр, що громадяни судяться рівними собі суддями, що права громадян охороняються від судового деспотизму, і всім цим досягається найбільша справедливість і неупередженість вироків. Звертаючись до характеристики суду присяжних, Робесп´єр назвав його священним, бо він представляє і закріплює права громадян.
У січні 1791 р. Робесп´єр виголосив промову «Про організацію кримінального правосуддя». Основи судочинства, запропоновані ним, полягали: а) в письмовому характері показів свідків, б) у винесенні вироку присяжними за їхнім внутрішнім переконанням, в) в обов´язковій одноголосності присяжних для постановлення обвинувального вироку.
Одним із останніх виступів Робєсп´єра з питань судової реформи була промова в Установчих вборах про роль публічного обвинувача, в якій він охарактеризував обов´язки публічного обвинувача. Публічний обвинувач - це неупереджений захисник інтересів суспільства, захисник слабості й невинності. Він вважав, що встановлення публічного обвинувача є найважливішою умовою здійснення законності, створеною конституцією.
Велику промову в Установчих зборах виголосив Робесп´єр під час обговорення проектів законів з кримінального права. Ця промова була присвячена проблемі скасування смертної кари. Він намагався довести два положення: 1) що смертна кара не є справедливою; 2) що вона лише сприяє збільшенню кількості злочинів, аніж попередженню їх. Нинішнє суспільство не має права страчувати людину. Смертна кара могла існувати до вступу людини в громадянське суспільство. Ніщо не виправдовує страти злочинця, який уже не може заподіяти шкоди суспільству, оскільки перебуває в руках правосуддя. А тому закони, які встановлюють смертну кару,- безглузді, несправедливі та шкідливі для нації. Мета покарання полягає не в тому, щоб мучити винних, а в тому, щоб попередити злочин. Якби смертна кара попереджала злочини, то, очевидно, в тих країнах, де вона найбільше застосовується, повинно бути найменше злочинів, тоді як насправді відбувається навпаки. Французький народ, підсумував Робесп´єр, не повинен застосовувати як покарання смертну кару.
Навесні 1792 р. Робесп´єр розпочав видання щотижневика під назвою «Захисник конституції». У квітні того ж року він опублікував «Проект захисника конституції» - як програмний документ. У ньому Робесп´єр писав, що народ хоче жити під захистом конституції. Але більшість нації не знає, як користуватися благами і перевагами конституції. Тому обов´язок патріотів - скерувати добрих громадян до здійснення загальної мети, наближати їх усіх до принципів Конституції 1791 р., розкривати справжні причини суспільного безвладдя, критикувати поведінку політичних діячів, вишукувати способи усунення всіх хиб суспільного життя.
Будучи членом Установчих зборів, Робесп´єр критикував вади Конституції 1791 р., але після прийняття вимагав точного її виконання. Він був глибоко переконаний у тому, що для суспільного спокою необхідне найсуворіше дотримання вимог конституції. Робесп´єр не бачив кращого засобу забезпечення законності, як виконання вимог конституції, а тому закликав французів об´єднатися на її основі та захищати її від усяких заворушників.
Питання революційної законності було висвітлено Робесп´єром і в його статтях і промовах, пов´язаних з обговоренням проектів.
Він брав діяльну участь у розробленні та обговоренні Декларації прав людини і громадянина та Конституції 1793 р. У проекті Декларації, запропонованому Робесп´єром, чітко виражено основні принципи, сформульовані Руссо, які визначали гарантії особи, її права, зокрема право чинити опір владі. Громадяни, писав він, мусять покірливо коритися властям. Але коли відбувається порушення невід´ємних прав громадян, вони не повинні коритися несправедливим велінням властей і мають право відбити подібне насильство силою. Коли громадянинові не надаються суспільні гарантії, він повертається до природного права самостійного захисту всіх своїх прав.
Сказане свідчить про те, що погляди Робесп´єра у дореволюційний час і перші роки революції були досить поміркованими. Але після встановлення революційної диктатури якобінців, в умовах боротьби з контрреволюцією, ставлення Робесп´єра до революційної законності різко змінилося. Він уже розвивав теорію революційного терору як єдино доцільного засобу боротьби з контрреволюцією, як особливу форму революційної законності в надзвичайних умовах громадянської війни та іноземної інтервенції. В умовах війни з зовнішніми і внутрішніми ворогами свободи, писав він, революційний уряд змушений вдаватись і до надзвичайних заходів. А ті, хто закликає до буквального виконання конституційних норм у цих умовах, є ворогами революції. Необхідно придушити внутрішніх і зовнішніх ворогів республіки або загинути разом із нею - таким було гасло Робесп´єра. А цього можна досягти лише застосовуючи до ворогів революції методи революційного терору. Такими були основні положення про революційну законність і революційне правосуддя, що їх розвивав Робесп´єр.
Дуже великий інтерес становить остання промова Робесп´єра, виголошена ним 26 липня 1794 р., напередодні контрреволюційного перевороту, першою жертвою якого став сам Робесп´єр. Як і в інших виступах, він багато уваги приділяв питанням революційної законності, як і раніше, обґрунтовував необхідність застосування до контрреволюціонерів суворих заходів революційного терору, але, можливо більше, ніж перше, казав про необхідність забезпечити влучність репресій, щоб уникнути непотрібних жертв.
Того ж дня Робесп´єр повторив промову в якобінському клубі. Наприкінці, як повідомляли очевидці, Робесп´єр сказав: «Проголошена мною промова є передсмертним заповітом. Я зрозумів це сьогодні. Кількість негідників така велика, що в мене немає надії уникнути їхньої помсти. Я гину без жалю, але заповідаю вам берегти пам´ять про мене. Вона залишиться дорогою для вас, і ви зумієте її захистити. Відокремте негідників від людей слабих, звільніть Конвент від негідників, зробіть йому цю послугу, якої він чекає від вас за прикладом днів 31 травня - 2 червня. Ідіть рятуйте знову свободу!»
У висновку можна сказати, що для багатьох діячів французької революції, зокрема й Робесп´єра, було характерним перебільшенням значення революційного терору в боротьбі з ворогами революції, в боротьбі за створення і зміцнення республіки. Це перебільшення випливало із властивого всім просвітителям перебільшення значення мудрих законів, із прийняттям яких нібито можливо за всіх обставин домогтися вдосконалення суспільних установ і відносин. Перебільшуючи взагалі «мудре» законодавство, якобінці перебільшували і своє терористичне законодавство, і його застосування на практиці, гадаючи, що воно приведе не тільки до фізичного знищення ворогів революції, а й до усунення причин, що їх породжують.
Для революційної теорії Робесп´єра характерним було те, що він протиставляв законність доцільності: законність, твердив він, необхідна для мирного часу, а для революційного часу придатна лише доцільність. Конституційні норми правосуддя, гарантії особи в кримінальному процесі - все це, на його думку, призначено для мирного часу. Але в умовах надзвичайних, в умовах наростаючої революції конституційна законність мусить відступити на другий план, поступившись революційному теророві, заснованому на чистій доцільності і не зв´язаному твердо окресленими процесуальними правилами.
Слід, однак, відзначити, що в певний момент розвитку революційного терору Робесп´єр, вочевидь, сам переконався в помилковості такого протиставлення законності й доцільності, коли впритул зіткнувся з крайнощами та ексцесами його практичного застосування та коли вжив деякі, щоправда, не досить рішучі й недостатні кроки до його обмеження.
Панування сили над правом, правовий нігілізм руйнують свободу, роблять її беззахисною перед лицем тиранії, заводять усяку революцію в безвихідь. Трагедія Робесп´єра - закономірний підсумок збігу багатьох обставин, серед яких вів перед нерозбірливий терор.
Видатним діячем французької революції кінця XVIII ст. був і Жан-Поль Марат (1743-1793). Його науково-політична діяльність розгорнулась у другій половині XVIII ст., в умовах розвитку французького Просвітництва, матеріалістичної філософії, тобто в період виникнення ідей і теорій, що відображали інтереси нових суспільних сил, які виходили на історичну арену. Зрозуміло, що ці ідеї мали великий вплив на формування його світогляду, а надто вчення Руссо.
Утім, ми не будемо розглядати погляди Марата з усіх соціально-політичних питань. Наше завдання - ознайомити вас із «Планом кримінального законодавства» як видатним твором революційної літератури останньої чверті XVIII ст., в якому вже чітко вирізнилися риси майбутньої якобінської теорії кримінального права.
Питання кримінального права привертали увагу Марата і до підготування ним «Плану...». У своїх працях «Польські листи» і особливо - «Ланцюги рабства» він торкнувся питань кримінального права, але спеціально ці питання було розглянуто саме у «Плані...». «План...» охопив усі основні питання кримінального права і процесу. Мислитель вважав, що не можна створити проект такого кримінального кодексу, який був би придатний для будь-якої нації чи історичної епохи. Він послідовно і неухильно проводив думку про те, що кримінальні закони нації, яка звільнилася від тиранії, суттєво відрізняються від кримінальних законів нації, яка перебуває під гнітом тиранії. Всюди, де можливо, Марат розвивав принципи кримінального права, призначені для вільної та щасливої нації. «Я пишу для вільних людей»,- відзначив у своєму «Плані...» філософ.
Критикуючи тогочасне законодавство, його жорстокість, несправедливість, тиранічність, Марат дійшов висновку про необхідність його знищення, зокрема тих законів, які закріплюють нерівність людей у суспільстві. Він гадав, що люди не повинні коритися законам, у складанні яких вони не брали участі, а навпаки, мають силою домагатися своїх невід´ємних прав.
Марат висловив досить прогресивну думку про те, що суспільство тільки тоді може карати порушників закону, коли воно виконає свої обов´язки перед усіма громадянами і створить умови для їх забезпеченого існування. Тим часом умови життя знедолених спонукають їх до скоєння злочину. Тому Марат вважав недостатньою саму лише відмову від тогочасної каральної системи. Необхідно, крім цього, усунути всі несправедливості, які існують у суспільстві, забезпечити працею всіх безробітних, навчити їх ремеслу, створити безплатні школи і примусити до праці масу нероб. Лише після здійснення цих заходів суспільство матиме право карати тих, хто скоюватиме злочини.
Тож з´ясувавши в першу чергу соціально-політичну природу злочину, покарання тогочасних кримінальних законів, їхню тиранічну сутність, Марат перейшов до з´ясування та обґрунтування справедливих і мудрих кримінальних законів, їхніх принципів.
До цих кримінально-правових принципів Марат відносив:
1. Точність кримінального кодексу. В ньому не повинно бути нічого незрозумілого, невизначеного, довільного в уявленнях про злочин і покарання, важливо, щоб кожен достатньо розумів закони і знав, що його чекає, порушуючи їх.
2. Простота кримінального кодексу. Кримінальні закони не повинні боятися надмірної простоти. Закони мають постановляти лише те, що явно пов´язано з інтересами суспільства. Переобтяжити їх постановами, байдужими для блага суспільства, означало б зруйнувати їхню владу; коли люди бачать, що їм приписують речі малокорисні або забороняють речі дозволені, вони звикають дивитися на закони як на щось безцільне і закінчують презирством до їхнього авторитету.
3. Обов´язкове скасування тих кримінальних законів, які вже не оберігають інтересів суспільства.
4. Обов´язкове обнародування кримінальних законів.
5. Забезпечення гарантій дотримання кримінальних законів на практиці.
6. Зверхність принципу попередження злочинів над принципом покарання злочинців.
7. Публічність кримінального кодексу як одна з обов´язкових умов забезпечення законності. У системі виховання молоді повинно бути передбачено вивчення законів. Кримінальний кодекс, широко обнародуваний, мусить бути в руках у всіх і щоб кожен мав змогу купити його.
8. Недопущення аналогії в тлумаченні кримінальних законів. Марат писав: «Коли в законі немає постанови, то суддя, який є лише його знаряддям, повинен берегти мовчання, а підозрюваний повинен бути виправданий. Я згідний, що в цьому є дуже велика незручність, але вона, якщо хочуть викоренити із судів усяке свавілля і забезпечити суспільну свободу, є неминучою».
9. Забезпечення ефективності дії кримінальних законів. Намагання деяких осіб обійти закон призводить до посилення покарання. Однак цим не можна домогтися поваги до закону. Марат називав деякі заходи, які попереджали б злочинність: створення доброї поліції, ліквідацію ігорних домів, будинків розпусти і т. ін. Він вважав за необхідне вигнати з держави тих дармоїдів, які не бажали чесно працювати, воліючи вести паразитичний спосіб життя.
Такі кримінально-правові принципи Марат сформулював у своїм «Плані...». Там же він запропонував струнку систему принципів, яким мало відповідати покарання в кожному добре організованому суспільстві, а саме:
1. Покарання повинно бути пропорційним злочинові. Суворе покарання легких проступків штовхає злочинців на скоєння тяжких злочинів, оскільки втрачається всяка відповідність між злочином і покаранням. Надмірна суворість покарання за легкі проступки спонукає суд до пом´якшення відповідальності або виправдання винного, що веде до нехтування законами.
2. Покарання повинно бути гуманним, особливо щодо тих людей, яких спонукають до скоєння злочину умови їхнього злиденного стану.
3. Покарання мусить не стільки мстити винному, скільки утримувати його від спокуси порушити закон.
У викладенні основних принципів кримінального права Марат спеціально не зупинявся на системі покарання. Цю систему можна встановити із запропонованої ним особливої частини кримінального права через узагальнення санкцій з окремих видів злочинів. У цій системі передбачалися такі види покарання: смертна кара кваліфікована, смертна кара проста, позбавлення волі - арешт, позбавлення волі в робітному домі, позбавлення волі у виправному домі, позбавлення волі в тюрмі, тяжкі громадські роботи, позбавлення прав громадянина, конфіскація майна, грошовий штраф, ганебне вигнання з посади, вирівнювання матеріальної шкоди, виві-шення оголошення: тут торгівець, який обдурює, виставлення біля ганебного стовпа та ін. Ця система характеризувалася, звичайно, суворістю, але вся тяжкість репресій спрямовувалася проти осіб, які посягали на інтереси народу.
4. Рід покарання повинен випливати з природи злочину. Торжество правосуддя і здійснення цілей покарання, на думку Марата, може бути забезпечено лише в тому випадку, коли покарання залежить не від бажання законодавця, а від природи речей. З цього положення він виснував таке: «Вивести покарання зі злочину є кращим способом встановлення співрозмірності злочину й покарання».
5. Покарання повинні бути рівними для всіх порушників закону. Марат дуже різко виступав проти станових привілеїв у визначенні покарання.
6. Обмеження суддівського розсуду у визначенні міри покарання за існуючого ладу. У добре влаштованому суспільстві не буде підстав для допуску судового розсуду у визначенні покарання.
7. Покарання мусить бути особистим, воно не повинно поширюватися на невинних членів сім´ї злочинця.
8. Покарання мусить бути невідворотним. Марат указував на те, що не м´якість покарання, а безкарність злочинів створювала безсилля законів. Тому важливо забезпечити такий порядок, за яким ні один злочинець не уникнув би правосуддя.
Такі загальні принципи, яким повинно відповідати покарання, розробив Марат у «Плані...». Вони знайшли втілення, конкретизацію та подальший розвиток в особливій частині кримінального права - в розділі «Плану...» під заголовком «Про злочини і покарання».
Особливу частину кримінального права автор переділив на вісім глав: 1) злочини проти держави, 2) злочини проти законної влади, 3) злочини проти безпеки особи, 4) злочини проти власності, 5) злочини проти моральності, 6) злочини проти честі, 7) злочини проти суспільного спокою, 8) злочини проти релігії. Зупинімося детальніше на деяких із них.
Особливий інтерес становило дане Маратом трактування державних злочинів. Він розрізняв неправдиві і справжні державні злочини. До неправдивих він відносив будь-яку дію проти царя, твори проти царя, опір несправедливим велінням царя, вбивство царя і под. На його думку, якщо ці дії є злочинними, то вони повинні розглядатися як звичайні кримінальні злочини.
Неправдивим державним злочинам Марат протиставляв справжні державні злочини, якими були: зрада батьківщини, утиски, хабарництво, крадіжка, підпал, змови, зловживання владою, крадіжка державного і громадського майна. Так він створював поняття державного злочину, яке відповідало правосвідомості нижчих верств тогочасного суспільства і розвивало основні форми злочинів, що вчинялися ворогами народу.
У «Плані...» є розділ, присвячений злочинам проти власності. Марат захищав інститут приватної власності, але за неодмінної умови справедливого її розподілу.
Дуже велике місце у «Плані...» зайняв розділ під назвою «Про злочини проти моральності». Детально розглядаючи такі злочини, автор у яскравих кольорах змалював картину безправного, пригніченого становища в суспільстві жінки, особливо з середовища трудового народу. Для успішної боротьби зі злочинами проти моральності він вважав за необхідне передусім забезпечити рішучу зміну звичаїв, вплинути на причини, що породжували ці злочини.
На останньому місці у «Плані...» розміщено злочини проти релігії. Марат пропонував установити незначні покарання за релігійні злочини. Наприклад, за церковну крадіжку, що каралася смертю, він пропонував установити такс саме покарання, як за крадіжку хатніх речей, що суперечило феодальній правовій та релігійній ідеології.
Детально розробивши принципи кримінального законодавства, покарання. Марат у третій і четвертій частинах «Плану...» детально розглянув принципи організації суду і судочинства. Він був переконаним противником постійного стану суддів і вважав, що для забезпечення справедливості правосуддя необхідно, аби кожен був суджений рівним собі. Суд мав складатися з 12 присяжних засідателів на чолі з суддею, озброєним знанням законів.
У «Плані...» Марат досить детально описав судову процедуру. Він вимагав публічності й гласності кримінального процесу, введення принципу змагальності. Щоб у суді було забезпечено рівність прав обвинувачених, належних до різних станів, щоб бідний мав реальну можливість захищатися, Марат вимагав і організації безплатного захисту.
Велику увагу він приділив доказам у кримінальному процесі та їх поцінуванню суддею. Природа доказів, вважав Марат, повинна відповідати природі злочинів, і кваліфікував ці докази за ступенем їхньої сили. Наприкінці мислитель вирізнив питання про врівноваження шкоди, заподіяної безпідставним притягненням до кримінальної відповідальності.
«План кримінального законодавства» автор написав за десять років до початку французької революції кінця XVIII ст. Природно, що в перебігу революції розвивались, конкретизувались і погляди мислителя з основних питань кримінального права.
Підводячи підсумки розгляду «Плану...», ми бачимо, що Марат багато уваги приділяв розкриттю природи тогочасних кримінальних законів, з´ясуванню причин їхньої нерівності тощо. Але центральне місце у кримінально-правовій теорії Марата посідали питання не формальних гарантій особи, а забезпечення справжньої охорони особи, особливо з нижчих верств населення. Водночас Марат перебільшував роль «доброго законодавства», моральних санкцій у справі корінної перебудови суспільства. Але, визнаючи історичну обмеженість його кримінально-правової теорії, не можна не поставитися з глибокою повагою до тих високих ідей, до того самовідданого служіння народу, яким характеризувався світогляд Марата - великого патріота своєї батьківщини.